Гнатів дуб, Миньківці, Андрушівського району

В урочищі Миньківці, Андрушівського району на Житомирщині майже на 40 м підійняв свої віти могутній дуб. Біля нього табличка «1467» — рік посадки. Його називають Гнатів дуб. Під час Коліївщини, за переказами, тут стратили одного з найактивніших учасників повстання — Гната.

Андрушівка. Палац Терещенко

Палац Терещенків знаходиться у самому центрі Андрушівки над ставом. Його першим власником був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац побудували в другій половині 19 ст. у стилі французького неоренесансу. Микола Терещенко купив маєток разом з цукровим заводом у синів Станіслава. Цукровий завод був першим на Житомирщині ще з 1843 року.

Зі старих часів у палаці збереглись мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях. Цю позолоту жодного разу не оновлювали, а вона й досі, як нова.

В палаці все було пограбоване будьонівцями в 1920 році, коли тут містився їхній штаб. При відході червоні вояки збирались підірвати палац, але місцеві вмовили їх дозволити розмістити в ньому школу. Навіть досі палац слугує школою для місцевого населення.

Маєток Терещенка в Андрушівці визнано одним з "Чудес" України

Пам’ятка архітектури дев’ятнадцятого століття, маєток цукрового магната Терещенка в Андрушівці визнано одним з «Чудес» України. На відміну від більшості володінь Терещенків цей маєток майже повністю зберігся. І цим треба завдячувати … дітям, - так вважають андрушівці. Адже ще з двадцятих років минулого століття у його стінах діє школа. Як живеться дітям у маєтку, а маєтку з дітьми?

учні ( - Це будівля пана Терещенка, його маєток. – тут як у замку. – Тут на стінах є картини і ми плануємо їх відновити. Вони гарні – ми про це знаємо.)
Знають дітлахи і про підземні ходи під ставками, і про скарби,… і про те, що їх школа має славний духовний спадок.
Степан Дисак, директор Андрушівської ЗОШ №1 (По коридорах відчувається дух поетеси Людмили Волошки, її сестри Вероніки Морозової, одного з міністрів Української народної республіки Фещенка-Чопівського, який проходив практику на Андрушівському цукровому заводі…. Спогади Людмили Волошки про наш парк і маєток щирі і теплі. Вона пригадує, що дуже приємно було сидіти на березі ставочка і спостерігати, як дід Каленик скликає дзвіночком лебедів до обіду.)
Сьогодні не можна побачити ні лебедів на ставку, ні унікального фонтану посеред парку у англійському стилі. Та й те, що залишилось нагадує про велич минулого. Вистояли кілька висаджених Терещенками унікальних для Полісся дерев. Спортивний майданчик школи прикрашають віковічний кедр та рідкісної породи дуби. А біля паркової Алеї Слави залишилося рости одне коркове дерево.
Ані буремні революційні, ані радянська епоха не знищили головного – будівлі маєтку, яку увесь цей час відстоювали місцеві жителі. Перебудований Терещенками у стилі ренесансу, маєток у Андрушівці служив помешканням для управляючих цукровим заводом та будинком для гостей.
Степан Дисак, директор Андрушівської ЗОШ №1 ( Все розраховано було колись, що б взимку зберегти тепло, а влітку - прохолоду. Стині тут на першому поверсі – дев’яносто сантиметрів, а на другому – вісімдесят сантиметрів.)
Про те, що будували на віки говорять і товсті стіни, і масивні дерев’яні двері, що і досі слугують. А високу стелю класів дотепер прикрашає вишукане ліплення. Місцеві говорять, що особлива аура маєтку позитивно впливає на здоров’я школярів, а з-поміж вчителів невипадково чимало довгожителів. Тому план реставрації школи передбачає не лише збереження всіх особливостей будівлі, а й відновлення дечого, наприклад, димарів, які слугували додатковою вентиляцією, а також, забілених колись, картин на стінах коридорів. А ще: теперішні мешканці маєтку нізащо не відмовляться від загартованих часом та стертих ногами старих мармурОвих сходів.

На рубежі мужності і слави

Вигравши битву за Дніпро, Червона Армія продовжувала бої за визволення Правобережної України. Фронт проходив на рубежі Овруч - Коростень - Чоповичі - Малин - Радомишль - Ставище - Брусилів - Попільня. За період оборонних боїв з 13 листопада по 24 грудня на території Житомирщини було підбито і спалено 2317 танків і знищено майже 60 тисяч гітлерівців. У ході 40-денних боїв ворог був зупинений. З цього рубежу почався наступ радянських військ по визволенню Західної України. Це був рубіж мужності, слави і доблесті воїнів Першого Українського фронту. 6 жовтня 1944 року біля села Осівці Брусилівського району на Рубежі Слави І-го Українського фронту був відкритий пам’ятник. В цій землі поховано 1269 воїнів- визволителів. 4 травня поточного року учні 10-х класів Андрушівської № 1 та Павелківської ЗОШ І-ІІІ ступенів відвідали це святе місце і поклали живі квіти на братську могилу. Тут відбувся мітинг, на якому виступили голови ветеранських організацій Брусилівського, Малинського та Радомишльського районів. Учні були вражені побаченим і почутим. Подорож, за допомогу в організації якої вони щиро вдячні голові районної організації ТСОУ Кулик О. А., назавжди залишиться в їх пам’яті.

Микола Алексійчук,
викладач курсу «Захист Вітчизни»

28 жовтня - день визволення України від фашистських загарбників

1225 трагічних днів і ночей України

Найстрашніша й найкровопролитніша в історії людства війна, розв’язана німецько-фашистськими загарбниками проти Радянського Союзу, тривала 1418 днів і ночей і забрала понад 27 мільйонів радянських людей.
Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких воїнами Червоної Армії і народними месниками за 1225 днів було розгромлено десятки добірних з’єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав. Уже в ході трагічного першого періоду Великої Вітчизняної війни (22.06.1941-18.11.1942 рр.) на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції як Львівсько-Чернівецька, Київська, Донбасько-Ростовська, Керченсько-Феодосійська та Воронезько-Ворошиловградська, а також фронтові операції: оборона Одеси, Кримська оборонна, оборона Севастополя, Керченська оборонна та Харківська битва. У стратегічних та оборонних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона Армія понесла великі безповоротні і санітарні втрати - 2513242 чоловіки. Найбільших втрат зазнали наші війська під час Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.) - 700544 чоловіки. Як стверджують окремі історики, ці жертви вплинули пізніше на загальний хід подій на німецько-радянському фронті. Опір Червоної Армії в липні-вересні 1941 р. на підступах до Києва загальмував німецький план «блискавичної» війни. Німецький генерал Бутлар відзначав, що «затримка під Києвом привела до того, що німці втратили кілька тижнів для підготовки і проведення наступу на Москву. Що, очевидно, сприяло його провалу». Під час другого періоду війни (19.11.1942 р.-31.12.1943 р.) на теренах України відбулось 11 стратегічних і фронтових операцій. Битва за Дніпро і форсування його з ходу на багатьох ділянках та відчайдушний опір ворога у цих боях обумовили найбільш великі за всю війну середньодобові втрати наших військ - 27300 чоловік за добу. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, безповоротні та санітарні втрати становили 2313358 чоловік. Такою була "плата” за визволення лівобережної України і Києва. Третій період війни (1.01.1944 р.-9.05.1945 р.). На території України відбулось 5 стратегічних і 2 фронтові операції. За цей час радянські війська втратили 1790060 бійців і офіцерів. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (24.12.1943 р.-14.01.1944 р.) було визволено наш район і Житомирську область доблесними військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. 9 січня 1944 р. командний пункт штабу 1-го Українського фронту передислокувався зі Святошино в Андрушівку, де штабом фронту за участю маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова розроблялись плани операцій з визволення західних областей України… Під час Східно-Карпатської стратегічної операції (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.) Україна остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Є. Петрова та 1-го Українського фронту - командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 26 жовтня 1944 р. військові частини і з’єднання 4-го Українського фронту визволили Мукачево, а 28 жовтня - Ужгород. В боях за Мукачево і Ужгород тисячі офіцерів, сержантів і солдат, які проявили мужність та героїзм, були нагороджені орденами і медалями, а 30 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 28 жовтня українських народ відзначає як День визволення України від німецько-фашистських загарбників. В Ужгороді радо зустрічали Червону Армію. На вулицях замайоріли червоні прапори, вітальні лозунги. Жителі міст та сіл, у святковому одязі, пригощали солдатів та офіцерів виноградом, фруктами, вином, дарували їм квіти, щиро дякували за своє визволення. На сторінках газети «Правда» повідомлялось: «Светлый праздник сегодня в Советской Украине - полностью освобождена ее земля от немецко-фашистских захватчиков. Праздник украинского народа - это праздник всей нашей страны». В той день Москва салютувала військам фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. За час третього періоду війни Червона Армія повністю вигнала німецько-фашистських загарбників за кордони Радянського Союзу, визволила ряд країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершила розгром гітлерівських армій. Фашистська Німеччина капітулювала. Ми, ветерани тієї війни і трудівники тилу, надіялись тоді, 67 років тому, що нашою кров’ю і потом скроплена матінка-земля, відбудовані нами міста і села, фабрики і заводи будуть належати і служити нашим дітям та внукам. Та, на жаль, сьогодні вони дістались "новим українцям”. Боляче нам, ветеранам, що рясно скроплену нашою кров’ю землю через розпаювання намагаються відібрати у народу. Землю-матір не смійте продавати! Ветерани війни і праці категорично проти.

Йосип ЛОХАНСЬКИЙ,
інвалід війни І групи, ветеран війни і праці, історик-краєзнавець

Больше немцев у нас боялись полицаев

Во время эвакуации на Ташкент мать Георгия Андрушко вышла из поезда в Андрушевке, потому что не верила, что война дойдет так далеко.
«Я хоть был мал, но помню, как нас эвакуировали из Хмельницкого. Отправлять нас собирались в Ташкент. Военной машиной-полуторкой мы доехали до Проскурова, ныне Хмельницкий. Там уже собрали много женщин с детьми из семей военнослужащих, посадили на поезд, и мы двинулись на восток. По дороге мы часто попадали под обстрелы. Тогда поезд останавливался, и все выбегали из вагонов и ложились в рожь. Одна женщина потеряла во ржи ребенка, и когда поезд тронулся, она все рвалась из вагона, но ее держали, потому что в вагоне с ней еще были дети. Матери очень не хотелось ехать в Ташкент. Мы сошли с поезда и пошли в Андрушевку, где жила наша родня. Нам тогда не верилось, что война зайдет так далеко. А уже где-то в августе-сентябре пришли немцы. Я хорошо помню, как немцы выгнали нас из дома, изрубили стол, натопили печку и пьяные улеглись спать. А мы стоим на морозе в саду за деревьями. Я плачу, потому мерзну в ноги. А меня утешают: вот немцы уснут, и мы юркнем на печь. Но, пожалуй, больше немцев у нас боялись полицейских. Они согнали евреев и партийных, и расстреляли в урочище Красная горка в Андрушевке. Моя мать очень боялась, что очередь дойдет и до нас, как семьи красного командира. Когда пришли наши, то одних полицейских судили и отправили на Воркуту, а другие ушли на фронт, искупать свою вину. Все они остались живы и вернулись домой. А мои два дяди погибли. Дети полицаев ходили со мной в школу. Институтов не покончали, но в партию прошли. Отчего она и развалилась».

Невідправлений лист

Я народилася в мирний час. Про страхи війни знаю тільки з книг, кінофільмів і розповідей свого прадідуся Дем’янчука Бориса Олександровича. Йому, дорогому і незабутньому, адресований цей лист у вічність.
Ти мав незгасиму жадобу до життя, переніс голодне дитинство, мужнів у випробуваннях, пройшов усю війну, побував у оточенні і вибрався. У боях з фашистами не ховався за чиюсь спину, воював, як годилось, був поранений і контужений. Залишився в строю, бо любив життя щирою синівською любов’ю. Я - з наймолодшого покоління твого роду. Коли народилася, ти був уже далеко немолодий. У своєму щасливому дитинстві я боялася одного - втратити тебе. Бо коли підростала, то розуміла, що на землі немає нічого вічного. А потім забувала про це, удвох ми робили мої уроки, дивились телевізор, я слухала твої розповіді про минуле і мудрі поради. І раптом підступна хвороба підкосила тебе. На мій випуск четвертокласників ти прийти уже не зміг, хоч хотів дуже побачити свою улюблену правнучку, побачити школу. Стало несила, а затим прийшла смерть. Вона стала моїм найбільшим горем. Я навіть не встигла сказати, як сильно я тебе любила… Ти цього листа уже не побачиш і не почуєш, але я пишу, перечитую і плачу. Коли проходжу мимо твоєї школи, директором якої ти був кілька десятиріч (тепер це спустошене, старе, забуте приміщення), мені завжди стає сумно. Уявляю, як цими східцями ти щоранку входив до приміщення, перевіряв, як добрий господар, чи все в порядку, аж потім прямував до свого кабінету. Бачу на фото, як під крислатими вітами старих черешень проходили учнівські лінійки, як біля парадного входу урочисто вручали атестати випускникам. Ти для всіх був директор - вимогливий, строгий, а для мене - милий дідусь, яким я невимовно пишалася. Мені боляче ходити мимо руїн твоєї школи, здається, тут тебе пам’ятає кожне дерево, кожна стежина. Все забуте, немає тінистої алеї, що вела до парадного шкільного входу, не цвітуть нарцизи. Немає криниці з кришталево-чистою водою. Мені здається, що ти і щкола були невіддільні. Ти пішов за межу і школи нема - вона перетворилася в руїну. Якщо на самотинці дослухатися, то можна почути, як вона скрипить, стогне і сумує. А, може, й плаче за своїм минулим, за тобою і твоїми колегами. Я зберігаю всі твої фото. Оцей знімок найдорожчий: ви з бабусею проводжаєте мене перший раз у перший клас. Ти навіть одягнув свій парадний костюм з орденами і медалями, який ми й досі свято бережемо. Цей костюм ти одягав тільки один раз на рік - в День Перемоги, це було для тебе найбільше свято. Тебе в нашому селі пам’ятають і згадують добром. Щороку після чергового шкільного випуску на твоїй могилі з’являються свіжі живі квіти. І я з батьками в День Перемоги теж принесу тобі квіти любові і вічної пам’яті.
Сьогодні я пригадала, як малою читала вірш на урочистому вечорі до дня визволення нашого села від фашистських загарбників. Я декламувала, а ти сидів у залі і плакав - це заболіла твоя фронтова пам’ять. А вірш той був про війну і написав його колишній солдат- переможець М. Рибалко. Досі пам’ятаю ці рядки, які тривожать наші душі, а душі фронтовиків і поготів:
И будет так, неотвратимо будет…
На сцену выйдет в орденах старик-
Последний на планете фронтовик,
И перед ним в порыве станут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как солнце наше сохранил для нас.
И парни будут очень удивляться,
Девчонки будут горестно вздыхать:
Как это можно умирать в семнадцать,
Как можно в годик маму потерять?!
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их, пока не поздно,
Пока они живут среди живых!
Я не спізнилася: ти в моєму серці, дідусю, назавжди.

Катерина Дзівалтовська,
с. Брівки Перші
andrushivka.ucoz.ua

Я теж пройшов через пекло війни

Знову землею крокує травень, такий же молодий, зелений і заквітчаний, як і тоді, в пам’ятному 1945-у. Тільки ми постаріли, вантаж років ліг на плечі, а на скроні - сніги. Вже й Перемозі - 65! От тільки молодими навік залишилися наші фронтові побратими, яким обірвала життєвий шлях фашистська куля. Ми били ворога за себе і за них, і кожної миті уже потім вони були в нашій пам’яті, в наших спогадах. Часом нас, фронтовиків, мучило почуття вини, що ми назавжди залишили їх на безіменних висотах, в бліндажах і окопах… Я щасливий, що дожив до цієї світлої дати. Великій Перемозі салютуватиме світ, а ми, ветерани, мовчки згадаємо всіх, хто поруч йшов в атаку, хто не дожив до цього дня. Наша пам’ять стирає стільки дат, подій, але, на диво, зберігає майже все, що судилося пережити в ті страшні воєнні роки. На мою долю випало трохи менше випробувань - пішов на фронт відразу після звільнення нашого села радянськими військами - 4 січня 1944 р., бо на початку війни не підлягав за віком мобілізації. Отож бачив, як вели себе фашисти на окупованій території… Хотілося помститися їм за заподіяне горе. Тож після короткочасних курсів служив в окремій розвідувальній роті при штабі Першої Української армії 4-ого Українського фронту. Наше відділення в основному перебувало в тилу ворога. За завданням штабу збирали дані про переміщення живої сили і техніки ворога у визначеному районі. Нелегко було. Все ж вдавалося нам переходити лінію німецької оборони і повертатися назад. Але це вимагало неабиякої витримки, напруження нервів і сил. Вело вперед почуття обов’язку. Зі своєю частиною звільняли від фашистів Івано-Франківщину, Львівщину, дійшли до Карпат і кордонів Чехословаччини. Одержали завдання перейти лінію фронту і дістатися міста Міхаловце. На шляху до цілі потрапили на мінне поле, ледь не залишився там назавжди. Мені роздробило ногу та так, що ампутували ступню, а потім виходжували ще півроку в госпіталі у Тбілісі. Хіба можу забути я свого побратима Зіновія Макаровича Савчука із Зарубинець, з яким воювали поруч, і те, як він плакав наді мною пораненим, наче відчував, що бачимося востаннє: група розвідників, куди входив і він, при виконанні бойового завдання потрапила на мінне поле. В живих не залишилося нікого… Війна назавжди увійшла в моє життя. Вона й тепер тривожить болючим спомином пам’ять і серце, щомиті нагадує про себе каліцтвом. Все ж я вижив і дожив до цієї славетної дати, за що вдячний долі і Богу.

Філарет Койда,
інвалід війни І групи.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини

Історія містечка Червоне

Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неоґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня. Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня. Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового.

Балкон Будьонного у садибі Терещенка в Андрушівці

У кінці ХІХ сторіччя на півдні Житомирщини, як і всюди у центральній Україні, почався цукровий бум. Вирощувати буряки та виробляти на заводах цукор стало справою надприбутковою. Родина Терещенків — одна з тих, хто казково збагатився саме на цукрі у ті часи. На початку ХХ сторіччя статки Терещенків оцінювали приблизно у вісім мільйонів карбованців. Це при тому, що корову можна було купити за три карбованці. Тому уявіть, що означало для Андрушівки рішення Терещенка не лише викупити в їхньому селі цукрозавод, а й збудувати маєток. Тут треба сказати, що девіз дворянського герба Терещенків — «Прагнення до суспільних справ». Тобто, збагачуючись, вони не шкодували грошей на наукові розробки, школи, лікарні, допомогу бідним (цікаво, що, витрачаючи стільки грошей на доброчинність, біднішою родина не ставала — це ще одне підтвердження теорії про те, що жадібність — не шлях до багатства). Тому приїзд до Андрушівки Терещенків означав, що тодішнє село отримало шанс на розвиток, яким мешканці скористалися. Сьогодні смт Андрушівка — це охайне містечко з церквою, гарним стадіоном, пам’ятником Кобзареві, багатьма крамницями. Одне слово, з села Андрушівка перетворилася спочатку на багате село, а потім — на містечко. До речі, цукровий завод, який збудував ще польський шляхтич Бержинський, а потім переоснастив Михайло Терещенко у 1883 та 1914 роках, працює й досі. Якщо ви захочете відвідати Андрушівку, то, проїжджаючи центральною дорогою повз річку Гуйву, неодмінно його побачите.
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.

Тетяна ПАСОВА

Ивница - крупное торгово-ремесленное местечко

Село (I620 жителей) Андрушевского района, расположено на берегах р Ивянка. Первые сведения об Ивнице дати­руются 1584 г. Во второй половине XVIII в. это было довольно крупное торгово-ремесленное местечко с насе­лением более 3 тыс. жителей, в 1761 г. даже получившее привилегии от поль­ского короля Августа III. Тогда в мес­течке были церковь, костел и часовня, синагога и еврейский молитвенный дом, школа и две лесопилки. Во второй половине XVIII в. здесь на пологом ле­вом склоне реки закладывается хоро­шо спланированный ландшафтный парк с традиционной системой прудов со шлюзами. Как было принято в те времена, парк создавался как анту­раж усадебному комплексу. По иронии судьбы от усадьбы до настоящего вре­мени сохранился лишь фрагмент въе­здных ворот да руины башен с бойницами, стилизованные под сторо­жевые. Лишенный долгие годы ухода, парк превратился в дремучий. Вместо распланированных аллей местные жи­тели протоптали тропинки, но несмот­ря на это парк не потерял своей роман­тической привлекательности. Здесь на площади 14 га произрастает около 45 видов деревьев и кустарников, среди которых преобладает ясень, ель (встре­чаются очень крупные старые экземп­ляры), липа клен и вяз. В парке сохра­нилось около 800 деревьев, возраст ко­торых превышает два столетия.

Історія села Зарубинці Андрушівського району Житомирської області

Кажуть, що на землях, де нині розташоване село, жив заможний селянин Заруба. Він був добрим господарем і допомагав односельчанам. Після його смерті село почали називати Зарубинці. 2. Розповідають, що це діялось ще дуже давно, коли люди жили ще племенами. У дрімучих лісах поселились сміливі, волелюбні люди. Серед них був веселий, вмілий і вродливий юнак-мисливець, якого поважала вся громада. Кохав юнак дівчину із свого ж племені, але таємно любились вони, бо батько заборонив синові кохатися. Не раз батько попереджав про це сина: - Не смій волочитися за дівкою. Запам’ятай, що для тебе головне - мисливство. А як не послухаєш, то відрубаю твою голову своєю ж рукою. Але не послухав юнак батька, бо в серці юнака була така палка любов до дівчини, що не могла її згасити ніяка сила. Наступного попередження не було. Коли батько побачив сина з коханою дівчиною в парі, то не стримав своєї люті. Він зарубав сина сокирою, з якою ходив на полювання. Мертвим звалився син до батькових ніг. Після цієї пригоди люди племені залишили поселення і завжди з острахом обминали це місце - місце вбивства сина батьком. Поселилися люди недалеко від цього місця - за широким і високим валом. Згодом виросло нове поселення і назвали його Зарубинцями. Ця назва села залишилась й до наших днів. Село Зарубинці розташоване за 9 км на північний схід від районного центру та за 12 км від залізничної станції Яроповичі. Село відоме з 1602 року. До 1923 року с. Зарубинці входило в склад Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині ХІХ ст. це село (разом з с. Тарасівкою) належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського. Мало село (разом з с. Тарасівкою) 3206 десятин землі. У 2-й половині ХІХ ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В селі діяло 8 вітрякових млинів, 2 кузні, було 3 крамниці і церковнопарафіяльна школа. Про Свято-Покровську Зарубинецьку церкву у візиті за 1746 рік пишеться: «...вона закладена по звичайному дозволу, ще не закінчена, покрита соломою, нема дзвіниці...» Ця церква була відновлена на місці більш древньої. В кінці 70-х років ХІХ ст. була побудована Покровська дерев’яна церква, яка є й тепер (Після кількох ремонтів). До революції їй належало 48 десятин землі. В 1900 році в селі було 1582 жителі, які жили в 238 дворах (будинках), а в 1941 році було 1885 жителів і вже 454 двори.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Старосілля Андрушівського району Житомирської області

В той час люди селилися по берегах річок, адже кругом були ліси, і річка для них була як доро­га, по якій проходило спілкування з іншими поселеннями чи племе­нами. Старосілля відносилося до Ко-тельнянської волості Житомирсь­кого повіту. Це село згадується в акті від 20-25 січня 1683 року в списку "пустих сіл", які належали містечкам Паволочі і Котельні. Була в селі церква Святого Ар­хистратига Михаїла, побудована в 1764 році на місці двох церков, які раніше згоріли, дерев'яна. В 1863 році тут проживало 956 жителів в 117 дворах. Розташо­вувалось село Старосілля в тих роках в одній верстві від Нової Котельні. Радянська влада в селі встано­вилась в січні 1918 року. Були створені сільревкоми і комнезам. Але соціалістичним перетворен­ням перешкодила громадянська війна. Остаточно радянська влада була встановлена в селі в червні 1920 року. Почалась колективіза­ція, яка проходила в гострій боро­тьбі незаможних, селян і куркулів. Було розкуркулення і висилки в північні райони країни цілих сімей. Але вже в 1930 році в с. Старосіл­ля був організований колгосп "Че­рвоний Жовтень", в склад якого входило 280 селянських госпо­дарств, а членів колгоспу було 510 чоловік, Землі колгосп мав 1515 га, в т.ч. орної землі 1368 га, сіно­косів - 93 га, інших угідь - 57 га. Першим головою колгоспу в пі­слявоєнний період був обраний Черняк Віктор Михайлович. Пережили люди в селі і голодо­мор 1932-1933 років, були і реп­ресії 1937-1938 років. Під час Вітчизняної війни окупа­нти насильно вивезли до Німеччи­ни на каторжні роботи 64 чолові­ки, в т.ч. 50 дівчат і 14 юнаків. Се­ред них: Музичук Ніна Андріївна, Войтко Ганна Микарівна, Іванченко Настя Йосипівна, Ткачук Ніна Хомівна, Бондар Ніна Трифонівна, Шелест Ганна Антонівна, За-їць Люба Григорівна, Хоменко Володимир Олексійович, Коваль­чук Антоніна Прокопівна, Канарська Павла та інші. Звільнене село від окупантів було 29 грудня 1943 року. Важкою була весна 1944 року. В колгоспі не вистачало тяглової сили, реманенту. Роботи в основ­ному виконували жінки та підлітки, використовували для польових ро­біт своїх корів. Поступово життя в селі відроджу­валось. Повернулися з фронту чо­ловіки і включились в роботу. Великих збитків нанесли окупан­ти селу і господарству, що виража­ється в таких сумах (в цінах 1944 року): - колгоспу нанесено збитків на суму 15825586 крб.; - селу - 3129339 крб. В 1959 році колгосп "Червоний Жовтень" села Старосілля і кол­госп "Більшовик" села Стара Ко­тельня об'єдналися під загаль­ною назвою "Більшовик". Надалі село Старосілля розви­валося в складі цього колгоспу, В 2001 році в селі проживало 407 жителів, в т.ч. 176 чоловіків і 231 жінка.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Івниця Андрушівського району Житомирської області

Івниця до 1923 року входила до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Село розташоване на берегах річки Ів’янка (притока р.Тетерів) за 23 км на північ від районного центру та за 4 км від залізничної станції Степок. Відоме з 1584 року. Спочатку село належало українській шляхетській родині Киселів. З 1569 року перейшло до Дашковських, а в 1589 року-до Неміричів, в 1630 році маєток придбав Освецимський каштелян Анджей Зборовський. У ХVIII ст. належало родині Чернецьких і Яну-Антонію-Брацлавському та його сину Йозефу-Кароліському старості. В 1814 році маєток придбав барон Ян Йозеф де-Щедуар, засновник родини відомих меценатів та культурних діячів. До початку ХХ ст. селом Івниця послідовно володіли Станіслав, Максиміліан та Ян Щедуари. З початку ХІХ ст. Івниця-містечко, центр міщанської громади та єврейського началу. В селі діяло 2 лісопильних заводи, церква Миколаївська, дерев’яна, збудована в 1873 році. Костьол Іонна Хрестителя, заснований Яном Антонієм Чернецьким для монастиря ордену францисканців, згорів наприкінці ХVIII ст. Відбудований в 1826 році бароном Яном-Юзефом Шодуаром. В 1839 році Станіслав Шодуар замінив дерев’яний костьол новим кам’яним храмом. На початку ХІХ ст. збудовані єврейська синагога та молитовний будинок. Церковно-парафіяльна школа, відкрита в 1899 році. В Івниці проживало 2755 жителів в 486 дворах, а в 1941 р.-2718 жителів в 709 дворах. Під час визволення Івниці від німецько-фашистських загарбників загинув танкіст, Герой Радянського Союзу гв.молодший сержант В.О.Вересков, який народився в Нижньому Тагилі. Уродженцем села є П.С. Федорчук, удостоєний звання Героя Радянського Союзу в 1940 році за хоробрість і відвагу, виявлені в боях з білофінами під час штурму «лінії Маннергейма», та генерал-майор Ф.К.Іщенко. В селі є парк - пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Парк перебуває у віданні Коростишівського держлісгоспу. Площа 140 га. Заснований у 2-й половині ХVІІІ ст. В 1923 році парк переданий у держлісфонд. Річка Ів’янка протікає по території Андрушівського, Житомирського та Коростишівського районів, права притока річки - Тетерів. Довжина - 34 км, площа басейну - 333 км. Бере початок поблизу с.Волиця.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Їй досі сниться його посмішка...

Степан, поставивши машину, прибіг додому попрощатися, і хвилини, які були відведені їм для розмови, спливали так швидко... Він сказав: «Не плач, сонечко, заспокойся. Я постараюся вижити, повернутися додому... Я ж уже одну війну пройшов... Сина бережи...» А вона не слухає, плаче... Коли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побігла... Застала тільки місце тепле від автоколони... Вона вийшла заміж у 19 років, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в житті... Але судилося інакше... Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 року народження, родом з м. Андрушівки, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 року народження, який, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, на те, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощі... Жили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зерна... Жменька зерна - це було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не було... Коли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, той - в іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу - в інших, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронт... Але її вразило одне: усі ті, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, розказав, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через Дніпро... Переправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавою... А вона жила з маленьким сином, чекала чоловіка... Ходила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, що, можливо, бачив Стьопу... Потім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара така... Як зараз пам’ятаю! Прибігла, а хата - замкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий він... Не дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу...» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловіка... Надійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усе... А потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірець... чорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться Степан... Не повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, м. Андрушівка, українець, робітник, мобілізований у 1941 році, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похований - не вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів Степан - Броніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвісти... Повідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, звичайно, був мізерним... А Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музика... Цвіли квіти, дерева... А їх, солдатських вдів, вшановували особливо - короваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогнала... Зараз ця жінка - 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Розповідає: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснився... Лежить у воді, а поряд - вантажівка лежить перекинута біля нього... »- плаче. Їй досі сниться його посмішка, а очі Степанові завжди перед нею - на великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні...

Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини

Неспокій пам'яті - неспокій життя

Худорлявий, зібраний, невисокого зросту чоловік, а скільки в ньому людяності, тепла, мужності, сили волі, любові до життя, до підростаючого покоління, до своєї рідної землі і неньки України. Скільки болю і переживань носить він у своєму серці, а ще більше прагне зберегти все те, що завойовано дорогою ціною. Дуже важко згадувати Миколі Кириловичу про війну, про ті страшні часи, про кров, пролиту солдатами на фронтах. Але згадувати необхідно, щоб пам’ятали прийдешні покоління про тих, хто короткочубими хлопчаками, ледь встигнувши закінчити школу, йшов на війну, про тих, хто захистив Вітчизну від фашистів ціною своєї крові, ціною свого життя. Війну зустрів Микола Кирилович з перших днів 1941 року, адже на той час перебував на строковій військовій службі. З листопада 1941 року по травень 1943 року - окремий 204-й полк Центрального фронту. З червня по серпень 1943 року - Брянський фронт. З вересня 1943 року - 120-а гвардійська дивізія зв’язку 2-го Білоруського фронту. Брав участь в обороні Москви, в боях на Курській дузі. З 13 листопада 1943 по 23 квітня 1944 року - госпіталі. Потім відбув на місце проживання як інвалід третьої групи. У квітні 1945 року, після одужання, був призваний на повторну службу в 118-у дивізію м. Житомира. З травня 1946 року - 101-й гвардійський механізований полк, де й служив до серпня 1973 року і за вислугою звільнений у відставку. Ось така життєва дорога випала хлопцеві з багатодітної сім’ї, який народився 10 серпня 1921 року в селі Яроповичі. Зі сльозами на очах згадує ветеран медсестру Єлизавету Вичігдіну, яка дала йому свою кров і завдяки якій він залишився живим, своїх фронтових друзів: Івана Черепєніна, Захара Чумаченка, Мялука, Гороха. Не один раз допомагали вони один одному, підтримували у скрутну хвилину. Свято береже пам’ять Микола Кирилович і про своїх односельців, з якими колись ходив до школи, відпочивав, служив в армії. 201 житель Яропович загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, боронячи рідну землю від ворога. Їх прізвища викарбувані на плитах біля пам’ятника загиблим воїнам-односельцям, який знаходиться в центрі села. Світла їм пам’ять. Незважаючи на свій похилий вік, Микола Кирилович і нині живе інтересами суспільства, так 1000 гривень своїх власних коштів, зібраних за рахунок пенсії, ветеран передав школі для придбання учням літератури, зошитів, а також для створення в майбутньому музею в новому приміщенні школи. За власні кошти він робить копії важливих газетних публікацій про Велику Вітчизняну війну. Подарував школі та сільському музею два гарно оформлені альбоми «Літопис днів Великої Вітчизняної війни», де зібрані важливі документи і газетні публікації періодичних видань про ті страшні 1418 днів і ночей. Побачивши на власні очі весь жах війни, смерть, кров, страждання, Микола Кирилович хотів би, щоб ми ніколи не знали й не бачили такого, щоб були справжніми патріотами своєї України, цінували мирне небо над землею, жили в мирі і добробуті і пам’ятали завжди тих, хто не прийшов з фронтів Великої Вітчизняної війни.

Микола Поліняк,
сільський голова с. Яроповичі.
Новини Андрушівщини