Історія села Степок (Андрушівський район)

Степок — село в Україні, в Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 678 осіб.

Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її «степок». Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.

Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.

В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них — 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.

Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці старішої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.

Село розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та за 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році становила 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.

Останні краєзнавчі розвідки Георгія Мокрицького принесли резонансні результати

Наприклад, майстерно виконана копія скульптурної композиції відомого французького майстра 16 століття, або надзвичайної краси іконостас із каррарського мармуру, видобутого в Італії. Дивно, але ці рідкісні речі можна побачити не в столичному музеї, а у селі Червоному Андрушівського району.

Рештки культурної спадщини клану Терещенків – цукровиробників та за сумісництвом меценатів – можуть зробити сільську глибинку Житомирщини надзвичайно привабливою в плані розвитку зеленого туризму. Сьогодні важливо зберегти пам'ять про яскраві сторінки минулого. Про це подбав відомий житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, видавши перший том туристичної енциклопедії "Цікава Житомирщина". Пошукові експедиції по області зафіксували і виявили тисячі пам'яток історії, культури й архітектури. Маловідомі або зовсім забуті факти доповнили масиви інформації у новому виданні. І зараз Георгій Мокрицький, як голова обласної організації товариства охорони пам'ятників історії і культури, працює над тим, аби надати офіційного статусу найбільш важливим знахідкам:

"В селі Червоному, окрім всім відомого палацу Терещенка є, виявляється, скульптурна композиція "Три грації", мармуровий оригінал якої взагалі був створений видатним французьким скульптором Жерменом Пілоном, і знаходиться у Луврі. А по цій моделі на замовлення Федора Федоровича Терещенка була виготовлена у чавуні збільшена композиція для фонтану. І якимось дивом вона збереглась. Це - видатна пам'ятка монументального мистецтва. Зараз ми готуємо документи на внесення цього об'єкту до реєстру пам'яток місцевого значення. Але, я впевнений, що надалі вдасться підвищити цей статус до пам'ятки національного значення"

Повертаючись до книги нагадаємо, що презентація першого видання багатотомника "Цікава Житомирщина" відбудеться під час творчого вечора Георгія Мокрицького, що пройде з нагоди 60-річчя автора в концертній залі обласного телецентру 31 січня. Початок о 15 годині.

Невідправлений лист

Я народилася в мирний час. Про страхи війни знаю тільки з книг, кінофільмів і розповідей свого прадідуся Дем’янчука Бориса Олександровича. Йому, дорогому і незабутньому, адресований цей лист у вічність.
Ти мав незгасиму жадобу до життя, переніс голодне дитинство, мужнів у випробуваннях, пройшов усю війну, побував у оточенні і вибрався. У боях з фашистами не ховався за чиюсь спину, воював, як годилось, був поранений і контужений. Залишився в строю, бо любив життя щирою синівською любов’ю. Я - з наймолодшого покоління твого роду. Коли народилася, ти був уже далеко немолодий. У своєму щасливому дитинстві я боялася одного - втратити тебе. Бо коли підростала, то розуміла, що на землі немає нічого вічного. А потім забувала про це, удвох ми робили мої уроки, дивились телевізор, я слухала твої розповіді про минуле і мудрі поради. І раптом підступна хвороба підкосила тебе. На мій випуск четвертокласників ти прийти уже не зміг, хоч хотів дуже побачити свою улюблену правнучку, побачити школу. Стало несила, а затим прийшла смерть. Вона стала моїм найбільшим горем. Я навіть не встигла сказати, як сильно я тебе любила… Ти цього листа уже не побачиш і не почуєш, але я пишу, перечитую і плачу. Коли проходжу мимо твоєї школи, директором якої ти був кілька десятиріч (тепер це спустошене, старе, забуте приміщення), мені завжди стає сумно. Уявляю, як цими східцями ти щоранку входив до приміщення, перевіряв, як добрий господар, чи все в порядку, аж потім прямував до свого кабінету. Бачу на фото, як під крислатими вітами старих черешень проходили учнівські лінійки, як біля парадного входу урочисто вручали атестати випускникам. Ти для всіх був директор - вимогливий, строгий, а для мене - милий дідусь, яким я невимовно пишалася. Мені боляче ходити мимо руїн твоєї школи, здається, тут тебе пам’ятає кожне дерево, кожна стежина. Все забуте, немає тінистої алеї, що вела до парадного шкільного входу, не цвітуть нарцизи. Немає криниці з кришталево-чистою водою. Мені здається, що ти і щкола були невіддільні. Ти пішов за межу і школи нема - вона перетворилася в руїну. Якщо на самотинці дослухатися, то можна почути, як вона скрипить, стогне і сумує. А, може, й плаче за своїм минулим, за тобою і твоїми колегами. Я зберігаю всі твої фото. Оцей знімок найдорожчий: ви з бабусею проводжаєте мене перший раз у перший клас. Ти навіть одягнув свій парадний костюм з орденами і медалями, який ми й досі свято бережемо. Цей костюм ти одягав тільки один раз на рік - в День Перемоги, це було для тебе найбільше свято. Тебе в нашому селі пам’ятають і згадують добром. Щороку після чергового шкільного випуску на твоїй могилі з’являються свіжі живі квіти. І я з батьками в День Перемоги теж принесу тобі квіти любові і вічної пам’яті.
Сьогодні я пригадала, як малою читала вірш на урочистому вечорі до дня визволення нашого села від фашистських загарбників. Я декламувала, а ти сидів у залі і плакав - це заболіла твоя фронтова пам’ять. А вірш той був про війну і написав його колишній солдат- переможець М. Рибалко. Досі пам’ятаю ці рядки, які тривожать наші душі, а душі фронтовиків і поготів:
И будет так, неотвратимо будет…
На сцену выйдет в орденах старик-
Последний на планете фронтовик,
И перед ним в порыве станут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как солнце наше сохранил для нас.
И парни будут очень удивляться,
Девчонки будут горестно вздыхать:
Как это можно умирать в семнадцать,
Как можно в годик маму потерять?!
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их, пока не поздно,
Пока они живут среди живых!
Я не спізнилася: ти в моєму серці, дідусю, назавжди.

Катерина Дзівалтовська,
с. Брівки Перші
andrushivka.ucoz.ua

Це була чи не найбільша радість

Чимало різних подій пережив я за свій вік, але такого піднесення, такої світлої радості, як в той пам’ятний день, більше не довелося відчути, все збереглося в пам’яті до найменших дрібниць… 8 травня 1945 року наша рота знаходилася в місті Морава Остравська, що в Словакії. До нас якраз приїхала кінопересувка. Окрім військових, прийшли подивитися кіно й цивільні словаки. Від них ми й почули, що Німеччина капітулювала. Спочатку не зрозуміли значення цього слова, а коли нам пояснили, що закінчилася війна, радості нашій не було меж. Довго не могли заснути в ту ніч - все дискутували, хто чим буде займатися в мирний час. Невдовзі нас розбудили по тривозі - в місті знялася велика стрілянина, від неї небо було аж червоне. Нас швидко вишикували в колону, хоч ми не могли зрозуміти, що діється. Думали, що це знову йде на прорив німецька армія, котра була оточена в Карпатах. А гори були поруч. Командир роти поїхав до штабу вияснити, що відбувається. А коли повернувся, то оголосив, що закінчилася війна. Рота дружно закричала: «Ура!», яке понеслося над містом, здавалося, і над горами. Салютували Перемозі всі війська, котрі знаходилися в Мораві Остравській, стріляли на радощах і ми в небо над Словаччиною уже після 24 години ночі. Народжувався над світом новий мирний день - 9 травня, котрий подарував Велику Перемогу.

Григорій Берладин,
с. Лісівка.
Новини Андрушівщини

Пісня кликала в бій

День початку війни й досі навіває жах на тих, хто пережив її страхіття, хто 22 червня 1941 року чув голос диктора Юрія Левітана: «Германия без объявления войны вероломно напала на Советский Союз…». А вже 24 червня з’явилася велична пісня «Священная война», яка стала гімном Великої Вітчизняної війни, бо кликала на боротьбу з ненависним ворогом. Радянський народ - росіяни й українці, вірмени й естонці, грузини й казахи - люди всіх національностей громили ненависного ворога, який зазіхнув на безмежні простори нашої держави. І як набат, як заклик до боротьби за Батьківщину, за рідний дім звучали слова пісні: Вставай, страна огромная, Вставай на смертный бой С фашистской силой темною, С проклятою ордой… І сьогодні, коли звучить пісня «Священная война», то стискається серце, на очі набігають сльози. Щоб перемогти ворога, його треба ненавидіти. І звучать слова пісні: «Пусть ярость благородная вскипает, как волна…». На всіх фронтах, де виступали наші артисти, обов’язково звучала ця пісня, воїни слухали її стоячи, ще міцніше притискаючи до грудей автомати й гвинтівки. Пройшли десятиліття, але й досі холоне в жилах кров, коли звучить ця пісня, бо кожне слово - це реквієм життю, грізне застереження ворогу: Не смеют крылья черные Над Родиной летать, Поля ее просторные Не смеет враг топтать…

Зінаїда Кащенко,
м. Андрушівка.
Новини Андрушівщини

Кривавий шлях до світлої дати

Довгим, надто важким і кривавим був шлях до цієї світлої дати. Найстрашніша бійня в історії людства розпочалася ще 1 вересня 1939 року. Друга світова війна охопила 61 державу світу, де проживало 80% населення земної кулі із збройними силами в 110 млн. чоловік. Велика Вітчизняна війна розпочалася 22 червня 1941 року. Основними її винуватцями, як доведено міжнародним трибуналом в Нюрнберзі і Токіо, була фашистська Німеччина і мілітаристська Японія, до яких приєдналися такі сателіти, як Італія, Іспанія, Румунія, Фінляндія. Цьому блоку протистояла широка антигітлерівська коаліція на чолі з великою трійкою - Великобританією, СРСР і США. Агресивні сили імперіалізму мали геополітичний план розгрому колишнього СРСР - план «Барбароса». Загарбницькі дії фашистської армії мали тривати 4-6 тижнів. Перші місяці війни виявилися для нашого народу найтяжчими. Далися взнаки розгубленість влади, стратегічна перевага ворога і прорахунки радянського командування. Проте через деякий час гітлерівці переконалися: надії на швидкий успіх марні. Їх перекреслили мужність і стійкість радянських людей. Адже на боротьбу з фашистами піднявся весь народ. Це до нього 3 липня 1941 року звернувся по радіо Й. В. Сталін. На всю країну пролунав його заклик: «Наша справа - справедлива, ворог буде розбитий! Перемога буде за нами! Все для фронту! Все для Перемоги!». Я знаю війну не за книжками. Уже 19-річним в листопаді 1941 року брав участь в боях під Москвою в званні лейтенанта, був командиром взводу артилерійської батареї 951-ого артполку Першої ударної армії. Мій бойовий шлях проліг аж до Берліна. А тому знаю гірку правду про ціну Перемоги. Без цієї правди неможливо жити далі. 1418 днів і ночей Червона Армія, весь народ вели тяжкі бої з ворогом. Найбільший внесок в розгром фашистської Німеччини, безперечно, вніс Радянський Союз і це має велике історичне значення. Велика Перемога дісталася нам дуже дорого. За період війни до лав Червоної Армії було призвано 34 млн. чоловік, з яких 8,7 млн. солдатів та офіцерів загинули та пропали безвісти на фронтах, а їх було двадцять. Шість мільйонів українців нищили ворога, 3 млн. з них назавжди залишилися на бойових рубежах. За роки воєнного лихоліття було зруйновано 1710 міст і селищ міського типу, спалено 70 тис. сіл, розгромлено 32 тис. промислових підприємств, 65 тис. км. залізниць, спустошено майже 100 тис. колгоспів, радгоспів і МТС, 25 млн. людей залишилися без житла. А матеріальні втрати СРСР за час війни сягали понад 700 млд. крб. Тил і фронт у ті вогненні роки були єдині і непорушні. Завдяки евакуації 1523 великих військових заводів із західної частини держави на Урал, Середню Азію, Сибір, які відновили роботу в тримісячний термін, уже наприкінці 1942 р. наша армія була озброєна краще, ніж німецька. Радянський Союз за роки війни випустив 4822 тис. гармат всіх видів і калібрів, 360 тис. мінометів, 102,8 тис. танків і самохідних гармат, 112,1 тис. бойових літаків та іншої зброї. А скільки кровопролитних битв стали неповторними віхами в страшній епопеї війни. Наприклад, розгром німців під Москвою (грудень 1941-січень1942 рр.) розвіяв міфи блискавичної війни і про непереможність німецької армії. Сталінградська битва (серпень 1942-лютий 1943 рр.) поклала початок поразки фашистської Німеччини, відкрила шлях Червоній Армії для переходу в рішучий наступ від Сталінграда до Кавказу. Курська битва (липень-серпень 1943 р.) стала переломним моментом в ході війни. Червона Армія перейшла в контрнаступ по всьому фронту. Берлінська заключна операція (квітень-травень 1945 р.) привела до краху Берліна, розгрому фашистської Німеччини та її армії і повної капітуляції. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ про оголошення 9 травня Днем Великої Перемоги. Всі народи колишнього СРСР щорічно відзначають це величне свято. Я, як учасник боїв за визволення Батьківщини від фашистського поневолення, закликаю всіх вас берегти мир на землі, завойований нами такою дорогою ціною. Щиро вітаю з 65-річчям Великої Перемоги тих, хто пройшов фронтовими дорогами, працював на Перемогу в тилу, солдатських вдів, усіх співвітчизників. Бажаю міцного здоров’я, мирного неба, успіхів у житті і праці на благо України і її народу.

Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини

Андрушівщина на початку ХХ століття

Початок ХХ століття характеризується дальшим розвитком промисловості. Серед 16 цукрових заводів Волинської губернії найкраще оснащеними були Андрушівський, Коровинецький та Червоненський. Рушійною силою заводів залишалися парові двигуни. Андрушівський цукровий завод щорічно давав 427336 пудів цукру. Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був у Червоному і належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту. При Червоненському цукровому заводі напередодні Першої світової війни були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувалися в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М.Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О.Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами. В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишалась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин землі.
Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Яскравим підтвердження цього є лист селян с.Котівка до ІІ Державної думи у березні 1907 року. В селі на цей час проживало 548 душ, на долю яких припадало всього 450,5 десятин землі. В листі селяни писали: «…курку випустити нікуди, хат ніде будувати, а народ рік від року все збільшується і тіснота все більше і більше діймає. Заробітків у нас на стороні мало, та коли й трапляються іноді, то ціна на робітничі руки дуже низька… Наше село оточене майже зі всіх боків казенним лісом, який щільно примикає до наших городів, і не встигнуть заскочити в ліс дітлахи за грибами або ягодами, як протоколи і штрафи сиплються на нас, як з рога достатку. Трапиться, худоба випадково заскочить – знову тягання по судах та штрафи. Платити у нас нічим, так як ми розорені зовсім. Значна більшість з нас – бідняки, хліб поїли ще до різдва, так що родини нині живуть впроголодь, і біді і лиху нашому селянському здається кінця і краю не видно». Не кращим було становище і жителів інших сіл. Зокрема, котельнянці і жителі навколишніх сіл трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями. У 1901 році вони мали місце в Котельні, у 1902 та у 1904 роках – в Андрушівці. На піднесення селянського руху великий вплив мали події революції 1905-1907 років. У листопаді 1905 року в Котельні відбувся селянський мітинг, в якому взяли участь представники 25 навколишніх сіл та 5 хуторів. У червні наступного року у селі Нова Котельня почалися нові заворушення, їх підтримали в Андрушівці. Проти селян посилали каральні загони драгунів. Про події цього часу згадує у своїй книзі «Хроніка мого життя» Іван Фещенко-Чопівський, в майбутньому член українських урядів доби Української Народної Республіки і Директорії, який у 1905 році працював на Андрушівському цукровому заводі: «Це ж був час першої російської революційної завірюхи. Радикально настроєне громадянство метушилося, по містах відбувалися мітинги, виносилися радикальні постанови, революція набувала розмаху. На цукроварні працював поруч зі мною інженер – хімік, за походження латиш, за симпатіями – соціал –демократ. Ми вдвох підготували і провели збори службовців цукроварні й околичних економій. З цієї нагоди я написав щось із п’ять промов, які були прочитані на зборах службовцями. На моє щастя цукрова кампанія невдовзі закінчилася, і я виїхав до Києва. Аби я довше затримався б у малій Андрушівці, де кожний, навіть найслабший «активіст» був на обліку у місцевої жандармерії, довелося би дорого заплатити за молодечі свої пошуки». Селянські виступи відбулися і в наступні роки. 14 жовтня 1907року селяни сіл Нехворощ і Гальчин застрайкували, вимагаючи підвищення зарплати. 18 серпня 1911 року в селі Ляхівці (нині Глинівці) селяни вчинили опір стражникам, які намагалися розігнати сільський схід. В результаті сутички одного селянина було поранено, шістьох заарештовано. Поміщик же змушений був піти на деякі уступки в оплаті праці селян. Селянські виступи мали місце аж до початку Першої світової війни. Малоземелля і безземелля призвели до переселення селянських сімей з Андрушівщини до Сибіру і на Далекий Схід. Особливо цей процес проходив активно в період столипінської аграрної реформи. Зокрема, лише в березні 1909 року з Котельні та ближніх від неї сіл виїхало в нові місця проживання близько 70 сімей. Реформа призвела й до соціальної диференціації на селі, що значно посилило протистояння між сільською біднотою і земельними власниками. Лише початок Першої світової війни на деякий час призупинив селянські виступи, але війна ще більше загострила соціальні протиріччя і погіршила становище на селі: посилилося розорення селян, скоротилися посівні площі, знизилась урожайність. Андрушівщина, як і вся країна, стояла на порозі великих революційних потрясінь.

Андрушівщина між двома світовими війнами

Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. Ще 16 липня 1914 року цар Микола ІІ видав указ про призов на дійсну військову службу всіх чинів запасу і про постачання у війська коней, возів, упряжі від населення повітів Волинської та інших губерній. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна привела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60 % селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин. Спостерігається скорочення промислового виробництва і занепад сільського господарства. Різко знизився життєвий рівень народу. До початку 1917 року ціни на товар першої необхідності зросли у 5 разів. У лютому 1917 року в Росії відбулася демократична революція, в ході якої було повалено самодержавство. Революцію в краю зустріли не так бурхливо як в інших регіонах України, але розвиток революційних подій в Києві і діяльність Центральної Ради спричинили вплив на деяке пожвавлення селянського і робітничого руху. Селяни захоплювали поміщицькі землі, вдавалися до масових порубок лісу.
У жовтні 1917 року, в результаті, перевороту, в Росії до влади прийшли більшовики. Уже в грудні цього ж року більшовицький уряд на чолі з Леніним (Ульяновим) розпочав війну проти Української Народної Республіки. В результаті більшовицького наступу війська Центральної Ради були витіснені з території краю і тут було встановлено Радянську владу. Зокрема в Андрушівці вона була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилась в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ, колишній балтійський матрос М.І.Попіль. Розпочався процес роздачі селянам поміщицьких земель. Однак, більшовицьке перебування на Андрушівщині було недовгим. Вже 11 лютого 1918 року вона опинилася під контролем німецько-австрійських військ, які прийшли в Україну у відповідності з умовами Брестського договору з Центральною Радою. Однак, з перших днів свого перебування, вони повели себе в Україні не як союзники, а як окупанти. Починається масовий грабунок України. Вивозили все: хліб, вовну, сало, м'ясо, шкури овець, цукор. Не обминула ця доля і наших земляків. Із складів Андрушівського цукрового заводу було вивезено понад 100 тис. пудів цукру. Масове пограбування посилилося у період гетьманської Держави П.Скоропадського. У грудні 1918 року на Андрушівщині встановилася влада Директорії, але спокою не було. Більшовики Росії розпочали нову війну проти України, щоб підтримати в ній своїх однодумців і встановити над нею свій контроль. Україна була втягнута у громадянську війну. В роки громадянської війни в районі по кілька разів в рік мінялася влада. Так, у січні 1919 року влада поперемінно переходила від Директорії до більшовиків і знову до Директорії. У листопаді 1919 року наш край опинився під контролем денікінців, яких у січні 1920 року витіснили більшовики. Було відновлено діяльність ревкому, який допомагав у зборі хліба та продовольства, розпочав втілювати в життя політику «воєнного комунізму»: націоналізацію, продрозкладку, розподіл поміщицьких земель тощо. У 1920 році територія Андрушівщини стала ареною військових дій під час радянсько-польської війни. Польська окупація тривала недовго: з кінця квітня до червня 1920 року. 5 червня Перша кінна армія під командуванням С.Будьонного в районі Попільня-Бровки здійснила знаменитий «Житомирський прорив». В краю було остаточно відновлено Радянську владу. Заново було створено ревкоми, волосний комітет, а в селах комітети незалежних селян. Розпочалися соціалістичні перетворення. У відповідності з Декретом про націоналізацію цукрової промисловості від 16 травня 1920 року у серпні було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. 20-30-ті роки в історії нашого краю не можна оцінити однозначно. З одного боку ми маємо незаперечні успіхи, а з іншого спостерігаємо всі жахи сталінського тоталітарного режиму, що остаточно утвердився у 1929 році. Після націоналізації цукрових заводів відбувається їх модернізація, що значно підвищило їх потужність. Заводам було передано значні площі колишніх поміщицьких земель, що зміцнило їх сировинну базу. На кінець відбудовного періоду став до ладу спиртовий завод. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Партійні осередки ведуть агітацію за колективні форми господарювання на селі. Вже у 1922 році було організоване сільськогосподарське товариство в Андрушівці. У 1924 році в Старій Котельні на хуторі Ліски утворилася сільськогосподарська артіль «Вільна праця», в 1927р.-товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). ТСОЗи існували також у селах Забара, Зарубинці, Яроповичі, Мала П’ятигірка, Великі Мошківці. Крім сільськогосподарських артілей і ТСОЗів поширеними були комуни. Так, у 1923 році у селі Вербів (нині Любимівка) було організовано дві комуни «Промінь» і «Вінок», у 1926р.- «Нове життя» у Крилівці. У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. В Котельні виник колгосп «Нове життя», а вже на кінець 1930 року в селі існувало чотири колективні селянські господарства, що об’єднали 67 % селянських дворів. Протягом 1929-1930рр. в Андрушівці було організовано колгоспи «VІ з’їзду Рад» та імені Т.Г.Шевченка. Організатором колгоспу «VІ з’їзду Рад» став Р.П.Огороднійчук. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району. Для обслуговування колгоспів в районі було створено машинно-тракторні станції (МТС) в Андрушівці, Старій Котельні. Процес колективізації проходив у гострому супротиві з боку середніх і заможних селян, які не хтіли йти в колгосп і таким чином втратити нажите важкою працею майно: худобу, птицю, реманент тощо. Станом на 10 жовтня 1930 року в районі було 34 колгоспи і одна комуна. При цьому восени цього ж року не було створено жодного колективного господарства. На початок 1931 року в колгоспах було менше 50 % селянських господарств, що свідчило про небажання селян йти в колгоспи. Щоб загнати селян у колгоспи, індивідуальним господарствам доводили дуже високі плани по хлібозаготівлі. Так, в інформації Андрушівського районного партійного комітету «Про хід і наслідки виконання господарсько-політичних кампаній» станом на 10 жовтня 1930 року підписаний секретарем Андрушівського райпарткому Євдощуком, зазначається, що в районі «виявлено 170 куркульсько-заможніх господарств, що складає 1,05 % до загальної кількості господарств в районі. Для цих господарств було завдання здати 8230 цнт. зерна, що складає 9,1% до загального річного плану». Звичайно, виконати такі високі завдання було не під силу індивідуальникам. Доля їх була одна: ярлик «ворог народу», розкуркулення і висилка в Сибір. Щоб догодити Московському керівництву, районне партійне керівництво доводило дуже високі плани хлібозаготівлі і до колгоспів. Про це свідчить позиція секретаря Нехворощанського партосередку Палія, який відкрито виступив проти контрольної цифри хлібозаготівлі і вказав на її нереальність. Висновки поступили негайно. Попіля звинуватили у зв’язках з куркульськими елементами і виключили з партії, а партосередок розпустили. Нереальність доведених планів хлібозаготівель підтверджують також цифри про їх виконання. На жовтень 1930 року по окремих селах реальне виконання плану хлібозаготівель було слідуючим: Андрушівка – 31%, Вербів (Любимівка) – 30%, Війтовці (Мостове) – 34%, Степок – 20 %, Івниця – 22%, Іванків – 16%. Завищені плани грабували село і воно стояло на грані голоду. Перші ознаки голоду в краї проявилися вже у 1932 році. Пік голоду припав на Житомирщині на весну 1933 року. Знесилені голодом люди харчувалися травою, листям, корою молодих дерев, іншими непридатними для їжі сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, яка викликала високу смертність. В селах Андрушівського, Бердичівського, Попільнянського, Ружинського районів тіла померлих днями лежали на вулицях, дорогах, в хатах, так як спеціальні команди не встигали їх підбирати і хоронити. Померлих звозили в качати, прикривали соломою, а то й без неї, присипали землею. Документи свідчать, що у Бердичівському районі померло 29% від загальної кількості населення, в Чуднівському – 27% і відмічають високий рівень смертності в Андрушівському, Попільнянському та Ружинському районах. Лише у 1934 році голод у краї відступив. На плечі трудящих району міг ліг також тягар позик, які проводилися під гаслом «П’ятирічку в 4 роки!». За планом 1930 року необхідно було реалізувати позики на суму 221445 крб., але станом на жовтень цього ж року було лише 34 % виконання плану. Контрольні цифри доводилися і на відправку молоді на новобудови перших п’ятирічок. На кінець 30-х років в селах району було остаточно завершено колективізацію, колгоспи почали зміцнюватись, зросла їх продуктивність. В колгоспах підтримали почин шахтаря О.Стаханова та М.Демченка. Колгоспниці Л.М.Крошко, К.І.Дубовик та Х.С.Галушко стали першими п’ятисотенницями, виростивши по 500 цнт. цукрового буряка з гектара. Це були високі показники, бо закономірною була врожайність 250-300 цнт. буряків з гектара. Почин колгоспниць із Старої Котельні підтримала буряківниця Н.В.Рудюк з колгоспу імені Т.Г.Шевченка. У 20-30-ті роки в Андрушівському районі відбулися значні зміни в освіті і культурі. З утвердженням більшовицької влади, вже у 1920-1923рр. в більшості сіл району були відкриті початкові школи, які в першій половині 30-х років були реорганізовані у семирічні трудові школи. Андрушівські школярі у 1920 році дістали чудовий подарунок. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. у 1924 році тут навчалося 390 учнів. У 1934 році школа стала десятирічкою. Середні школи у 30-ті роки були відкриті у Бровках, Степку, Яроповичах (1934р.), Червоному (1935р.), Городківці (1937р.), Вербові (1939р.). в Андрушівці діяла педагогічна школа, яка готувала вчителів для сільських шкіл. Для підготовки робітничих кадрів для цукрових заводів було організовано школу ФЗУ, яка лише у 1932 році випустила 67 кваліфікованих робітників для цукрової промисловості. Серед дорослого населення були організовані курси лікнепу, де навчали елементарної лічби і грамотності. Такі курси організовувались навіть для сезонних робітників при Андрушівському цукрозаводі. Центром культурного життя в Андрушівці був заводський клуб, в якому було створено драматичний гурток імені Т.Г.Шевченка у 1922 році. Аматори ставили п’єси М.Старицького, М.Кропивницького, О. Островського, У.Шекспіра. режисером драмгуртка був С.М. Карпенко. Самодіяльні артисти свої вистави ставили у селах району і мали неабиякий успіх. У 1929 році було збудовано будинок культури цукрозаводу, замість клубу, що згорів у 1927 році. Наприкінці 30-х років в багатьох селах були клуби, 1-2 рази на тиждень приїздила кінопересувка. В самій Андрушівці було 3 бібліотеки, кінотеатр. 30 листопада 1931 року почала виходить районна газета «Соціалістичний шлях» (з 1965 року «Шлях до комунізму», а нині «Новини Андрушівщини»). 22 червня 1941 року мирне життя нашого народу перервала війна.

Андрушівський район

Древні казали: для того, щоб повноцінно прожити новий день, оглянься у вчорашній. Уже в пізніші часи з’явився афоризм: без минулого не може бути майбутнього. Так – так, те, що залишається позаду у нашому житті, не зникне в забутті, не вмирає. То, скоріш, основа для продовження життя. То ж, гортаючи «сторінки» історії, мимоволі хочеться споглянути на ті, що розповідають про більш віддалений період життя…

Дорога ти моя Андрушівщино!
На твоїх чорноземних полях
Ми вирощуєм жито з пшеницею,
Кукурудзу й цукровий буряк.
Мій чарівний, замріяний краю,
Край ставків, і садів, і полів.
Я тобі щиросердно бажаю
Щедрих, гарних, рясних врожаїв.

Л. І. Загоруйко – Дюсенбаєва.

Андрушівський район

Територія – 95,5 тис.га. Населення – 37,6 тис. чол. Населених пунктів – 39 Територіальних громад – 29, в тому числі:1 – міська рада, 1 – селищна рада, 27 – сільських рад. Промислових підприємств - 6. Сільськогосподарських підприємств – 27. Фермерських господарств - 48. Сільськогосподарських угідь – 76528 га. В тому числі ріллі – 64845 га. Лікарень – 3. Сільських амбулаторій – 6. ФАП – 28. Будинків культури та клубів – 33. Бібліотек – 36. Андрушівський район розташований на Придніпровській височині, у південно – східній частині області в зоні лісостепу. Район межує з п’ятьма районами області і на півдні – з Козятинським районом Вінницької області. Поверхня – полого- хвиляста рівнина, розділена річковими долинами, ярами і балками. Це край родючих полів, тихоплинних річок, озер з чистими плесами, таємничих боліт і багатих звіриною лісів. У надрах Андрушівської землі знаходяться незліченні природні скарби. З корисних копалин є родовища гранітів, вапняків, бурого вугілля (працював кар’єр Андрушівської дільниці Коростишівського розрізу), суглинків, піску і торфу. Пересічна температура січня - 5,60 С, липня +18,70 С. Опадів 527 мм. на рік. Андрушівський район лежить у межах Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції. У районі 11 річок, найбільші: Гуйва, Пустоха, Лебединець, Ів’янка (басейн Дніпра), Під водоймищами зайнято – 1,9 тис. га., споруджено 44 ставки( заг. пл. 525 га). У ґрунтовому покриву переважають чорноземи, глибокі малогумусні (55% площі району), є сірі лісові, дерново-підзолисті, чорноземнолужні, болотні та інші ґрунти. Площа лісів 7,4 тис .га . Основні породи: дуб, сосна, вільха, береза. В Андрушівському районі знаходиться пам’ятка садово - паркового мистецтва республіканського значення - Івницький парк та два заказники місцевого значення. Спеціалізація сільського господарства – рослинництво зернового та тваринництво м’ясомолочного напрямів. Залізничні станції: Андрушівка, Бровки, Степок. Та найбільше багатство Андрушівщини – її люди, які своєю щоденною працею прикрашають рідну землю і примножують її багатства. Андрушівська волость як адміністративно – територіальна одиниця була створена 1861 році і входила до складу Житомирського повіту. До неї входили у 1913 році 14 населених пунктів, об’єднаних у 2 містечкових та 12 сільських громад. Загальна кількість населення становила 16534 жителів. Ліквідована Андрушівська волость у 1923 році і увійшла до складу Андрушівського району Житомирського округу, який був утворений 7 березня 1923 року. До складу Андрушівського району увійшли ліквідовані Андрушівська волость та частина Котелянської волості Житомирського повіту. Підпорядковувався Житомирському (1923-1925), Бердичівському (1925-1930) округам. У 1932 – 1937роках – у складі Київської області. Станом на 1927 рік районній раді підпорядковувались 22 сільські ради з 89 населеними пунктами. У 1962 – 1965 роках територія Андрушівського району входила до складу Бердичівського та Попільнянського районів. З 4 січня 1918 року в Андрушівці, а потім - у районі була встановлена радянська влада. Створений ревком вигнав з містечок і сіл району панських управителів і приступив до розподілу поміщицької землі. Але коли в містечко увійшли кайзерівські війська, ревком пішов у підпілля. Німецькі окупанти спустошували склади з продуктами й матеріалами. Незважаючи на опір робітників, загарбники вивезли з Андрушівки понад 100 тис. пудів цукру. Потім хазяйнували на зламі двох світів окупанти німецькі та польські, петлюрівці, білогвардійці. Вони вкрай зруйнували Андрушівку та район. Занепала більшість селянських господарств, не вистачало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Епідемії косили людей. Більшість підприємств району не працювало. У серпні 1920 року націоналізовано цукровий та винокурний заводи, 19 вересня того ж року організовано волосний , а 20 вересня сільські комітети незаможних селян, які багато зробили в згуртуванні селян. Більшовицький уряд на чолі з В. Ульяновим – Леніним у Москві прийняв важливі і такі бажані для людей закони. Він оголосив про припинення війни, запропонувавши усім воюючим країнам мир. Іншим законом уряд передав землю селянам . Відповідно до планів більшовиків народ мав будувати нове суспільство без рабської праці., без злиднів, голоду і холоду, без страху і війн. Ім’я цьому суспільству – соціалістичне. Люди повірили більшовикам. Вони стільки натерпілись лиха, зазнали стількох бідувань , що готові були іти на смерть і повірити будь-кому, але щоб більше так не жити.Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50 % дорослого населення не вміли читати, писати, рахувати, навіть, щоб підписати якийсь документ, неписьменні ставили хрестик. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності), які сприяли швидкому знищенню серед населення неосвіченості. При кожній сільській Раді була організована хата-читальня, де проводились заняття з усіма бажаючими вчитись. Там же жителі могли взяти літературу, яка допомагала у навчанні. У 1920 – 1930-х роках існувала можливість виникнення війни або збройного конфлікту у міжнародних відносинах СРСР з іншими державами Європи. Ця ймовірність час від часу загострювалася. Апогею загострення зовнішньо – політичних стосунків досягло в 1931 – першій половині 1932 року, коли загроза нападу на СРСР стала надзвичайно реальною, особливо з боку Великобританії, Польщі, Франції, Японії. Це підтверджує і характер відносин СРСР із цим країнами, і оцінка політичної ситуації в світі пресою, і секретні документи радянського керівництва про підготовку до війни, особливо в 1931 – 1932 роках. Навіть забезпечивши деякий спокій, внаслідок договорів про ненапад, із-заходу, зі східного боку загроза залишилася, адже Японія залишила питання війни відкритим. По – перше, на XIV партконференції РКП(б), що проходила в квітні 1925 року розпочався перехід від напряму «кооперативного соціалізму»(НЕП) на селі до масової колективізації сільського господарства і на цій основі – до індустріалізації. У 1927 – 1928 рр. в СРСР почався новий етап мілітаризації, з початку 30-х – реалізації грандіозної за своїм розмахом і коштами військово – промислової програми. По – друге, підйом індустрії та підготовка до війни потребували збільшення імпорту машин та обладнання, для чого потрібні були великі кошти, які можна було одержати передусім від реалізації продукції сільського господарства. Тому постало питання: як отримати сільськогосподарської продукції побільше? Шлях бачився Сталіну та оточуючих його у впровадженні колективізації на селі. Україна як аграрна республіка стала полігоном для впровадження цієї нової ідеї. Під час підготовки до масової колективізації у 1927 – 1929 роках селяни відмовлялися добровільно продати зерно державі через надто низькі закупівельні ціни. Після ухвалення розробленого комісією В. Молотова порядку проведення кампанії розкуркулення та визначення трьох категорій куркулів (до куркульських господарств відносили господарства середняків, у яких були свої коні, корови, воли, поле більше одного гектара, сільськогосподарський реманент, млин) у лютому 1930 року в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення, яка зачепила 2,5% всіх селянських господарств. Водночас виконувалося місцевою владою інше завдання партії більшовиків: примусити селян перейти до колективних форм господарювання. Але колишня селянська кооперація (спільна праця групи селян, які об’єднуються за спільною домовленістю і доброю волею учасників) у формі супряг, толок тощо докорінно відрізнялася від радянської кооперації, яка не враховувала інтересів селян. Проголошення колгоспів , як перехідної форми до комуни( у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року) викликало шалений опір усього селянства, що на бажало втрачати нажиті тяжкою щоденною працею своє поле, особистий реманент та худобу. Намагаючись налагодити добровільне здавання хліба, державна влада вдалася до надзвичайних та жорстоких заходів. Повсякчас почали проводитися обшуки, депортація непокірних селян у віддалені райони країни., введення величезних штрафів за несплату податків, розпродаж майна боржників, які не здали встановлену їм норму зерна. Дбаючи про якнайшвидше виконання плану держзаготівель, керівництво республіки в червні 1929 року фактично відновило продрозкладку, а з 3 липня 1929 року ВУЦВК і Раднарком України прийняли сумнозвісну постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконання загальнодержавних завдань і планів» та постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» (1932 р.) Ці постанови дозволили місцевим радам накладати на боржників штрафи – до п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи. Звичним явищем по всій Україні стали нічні обшуки селянських садиб, господарі яких відмовлялися вступати до колгоспів. Щоб позбавити селян можливості збувати продовольство поза державними каналами, в 1930 році приватну торгівлю було заборонено, а ринки закрито (вони відновили свою роботу лише в травні 1932 року). На території сучасного Андрушівського району осінь 1932 року не була неврожайною, селяни зібрали хороший урожай, який обіцяв спокійне життя селянських сімей взимку 1932 та навесні 1933 років. Та не так сталось, як гадалось! Неможливо ні з чим порівняти той страшний голодомор 1932 - 1933 року. Жертвами голодомору стало від 2,5 до 10 мл. чоловік. Точної цифри загиблих назвати неможливо, тому що облік жертв голодомору не вівся. Він був зроблений штучно, щоб знищити більшість українців, які славились своїм волелюбством, любов’ю до своєї землі і не хотіли миритися з новим порядком господарювання на землі – колгоспами. Голодомор став одним із способів заганяння непокірних до колективних сільськогосподарських господарств. Плани держзаготівель виконували представники місцевої влади сіл, витрясаючи із селян останню мірку зерна, засуджуючи тим самим їх до голодної смерті. Ніяких документів про забрану їжу не видавали, забирали все, що знаходили. Могли прийти групою в 5 – 6 чоловік із шпичками (довгі, загострені на кінці залізні палиці) і вдень, і посеред ночі. Були випадки, що приходили кілька разів на день, поки щось не знайдуть. Шукали скрізь: і в запічку, і в одязі, і в колисці дитини, перекопували і розгрібали землю в хаті, в коморі, в хліві – кругом, де можна було щось заховати. Знаходили залишки картоплі, буряків, лишки пшона - і забирали все, кидаючи односельців у лапи голодної смерті. У всіх без виключення селах району цілими сім’ями, цілими кутками вмирали люди, залишались пусті хати. Тіла померлих були скрізь: на дорогах, де вони ходили шукаючи чогось, що можна було б з’їсти; у хатах, де люди, знесилившись, чекали доки смерть сама прийде до них; на полях, де вони перекопували землю, шукаючи мерзлу картоплину; на сільській вулиці – там, де заставала їх смерть. Стараючись заглушити муки голоду люди їли котів, собак, голубів, ворон, варили та їли кору з дерев, коріння з рослин, мерзлі минулорічні овочі, які вдавалось знайти, перекопуючи городи. Основними стравами весною та влітку були затірка із споришу та кропиви, люди збирали в лісі ягоди, варили чай з м’яти, калини, пирію. Люди вмирали від дистрофії (катастрофічне зменшення ваги), масовими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби, які викликали масову смертність. Дехто вважав, що болі в шлунку і постійні думки про їжу можна зупинити п’ючи багато води. Такі люди опухали від надмірної кількості випитої води, але їсти хотілось так само. Щоб зупинити муки голоду, люди навіть їли те, що небезпечно було їсти. Так, односельці с. Крилівки згадують, що у сім’ї Пальчинської Наталії померла і сама мати і її п’ятеро дітей, які з’їли сире м’ясо загиблої тварини. У селах району померлих хоронили родичі, які мали силу викопати могилу на сільському кладовищі. Інші везли тіло померлого на кладовище в надії, що знайдеться відкрита могила, в яку можна було покласти тіло померлого родича. В селі Антопіль жителька Артемчук Ганна Андріївна розповіла, що за проханням сусідки викопала могилу на сільському цвинтарі для її померлої дитини і повернулася назад за тілом. Коли вони вдвох із сусідкою привезли тіло дитини, могила була майже заповнена тілами померлих. До однієї могили клали кілька тіл, без трун та погребального обряду, бо не мали сил навіть, щоб копати кожному окрему могилу. А коли поховати померлого не було кому, то їх тіла в кожному селі збирали призначені для цього люди і підводою і відвозили до братської могили на кладовисько. На жаль, були випадки, коли до братської могили потрапляли ще живі, але уже приречені на смерть, бо за ними не хотіли їхати на другий день, щоб забрати тіло. Слід сказати, що на початку голоду люди допомагали один одному, родичам, сусідам – ділились останнім. А потім і ділитись стало нічим. Жебракам, які в цей час блукали селом, ніхто нічого на подавав не тому, що не хотіли дати, просто не було що дати. Часто жебраки, а це в основному були жінки та діти, тихо біля тину і помирали. І ніхто із місцевих жителів не знав ні хто вони , ні звідки. Їх хоронили у братських могилах разом із померлими жителями села. Дітей – сиріт, які залишались без батьків, годували в шкільній їдальні, а після оформлення відповідних документів, їх забирали до інтернатів. Годували також тих дорослих, що працювали в полі один раз в день благеньким кулешиком у колгоспній їдальні. Але й він багатьом спас життя. В той час був прийнятий закон про п’ять колосків. За цим законом, людина, у кишенях якої було знайдена хоч одна жменька зерна, засуджувалася до строгого покарання, в окремих випадках навіть до смерті, за звинуваченням у розкраданні колгоспного майна та зраду ідеалам революції. Непоодинокими були випадки канібалізму. Людей, які скоювали такий злочин, арештовували і засуджували до тюремного ув’язнення. Вижили тільки ті сім’ї, у кого була корова. Її вся сім’я дружно доглядали і годували. Та найбільше приходилось оберігати корову, щоб її не вкрали. Навіть були випадки, що старшим у сімї приходилось ночувати разом із коровою, бо боялися, що не застануть своєї годувальниці на місці. Ті, селяни, що були дорослими і сильними, працювали на місцевих заводах. Там їх годували у заводській їдальні. З осені 1933 до літа 1934 року спостерігалася надзвичайно висока смертність від тифу, переїдання, внаслідок самогубств або самосудів над людожерами і трупоїдами. Фактично масова насильницька колективізація і пов’язаний з нею голодомор на селі були соціоцидом, тобто керованим знищенням класу дрібних власників, а нова категорія селян – колгоспники прирівнювалися до пролетарів, «господарів виробництва». Голодомор в Україні справедливо назвати геноцидом українського народу, адже від голоду страждали не тільки українці, а і молдавани, поляки, болгари, німці – всі, хто проживав у сільській місцевості по всій Україні, оскільки міське населення проживало в містах, де працювала система постачання продуктів харчування в крамницях або за місцем роботи. Тих, що пережили голодовку (так місцеві жителі називають голодомор 1932 – 1933років) ще довго переслідував страх голодної смерті. Потім вони ще довго – довго ховали по закутках скоринки хліба, відро зерна, вузлик крупи про чорний день, боячись голодної смерті. Нехай же вічно горить свічка пам’яті в наших серцях, які стануть храмом Скорботи за « невинно убієнними» синами і дочками матері – страдниці України. У передвоєнні роки жителів Андрушівщини, як і всього українського народу, стало ніби подвійним. Одне – важка, гірка доля несправедливо звинувачених і знищених сталінськими репресіями людей. А друга – важка щоденна праця по розбудові держави, покращенню життя трудівників. Площа Андрушівського району напередодні Великої Вітчизняної війни становила 835 кв. км. За переписом 1939 року тут мешкало 60767 чол., в тому числі 52218 сільських жителів та 8551 чол. міського населення. До складу Житомирської області увійшов 22 вересня 1937 року. Він мав 30 сільських та 2 селищні Ради, 2 селища міського типу (Андрушівка і Червоне) і 44 населених пункти. Чорноземні ґрунти сприяли розвитку сільськогосподарського виробництва. Провідними галузями були: виробництво зерна, вирощування цукрових буряків та м’ясо – молочне тваринництво. Окрім цього в 48 колгоспах і 2 радгоспах району вирощували овочі, картоплю, насіння цукрових буряків, займалися птахівництвом та бджільництвом. Колгоспи та радгоспи обслуговували 2 машинно-тракторні станції – Андрушівська та Котелянська, які мали в 1941 році 223 трактори, 63 комбайни, 224 вантажні автомобілі та чимало іншої сільськогосподарської техніки. Посівні площі становили 49848 га. Промисловість району напередодні війни займалась переробкою сільськогосподарської продукції. Тут діяли Андрушівський та Червоненський цукрові, Андрушівський та Червоненський спиртові заводи, торфорозробка, молокопереробний завод, велась заготівля лісу та працювали підприємства по обслуговуванню населення: млини, цегельні, гончарня та інші. В надрах андрушівської землі містилися корисні копалини: граніт, глина, пісок, торф та буре вугілля. Трудові успіхи робітників і колгоспників району в передвоєнні роки були відзначені занесенням до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В 1939 р. до Книги були занесені імена 10 трактористів Андрушівської МТС: М.А.Романівський, Т.Р.Задерейко, Ф.Я.Шевчук, П.С. Тонкоголос, В.О.Вільчинський, Г.І. Міщенко, М.Ю.Ритор, К.С. Утченко, А.П.Петрушкевич, та бригадир тракторної бригади, трактористка Л. М. Рудюк. Також було відзначено конеферму Андрушівського колгоспу ім. Шевченка та конюха цього колгоспу Г.Й. Берладина. У передвоєнні роки було досягнуто певних успіхів у галузі культурного будівництва. В 35 школах району нараховувалось майже 12 тис. учнів, яких навчали 393 вчителі. Населення району обслуговували 2 лікарні, 4 амбулаторії, 6 фельдшерсько-акушерських пунктів та 4 сільські медичні дільниці, в яких працювало 10 лікарів та 39 середніх медичних працівників. В районі функціонували 41 бібліотека з фондом 104 тис. книг, 3 кіноустановки, 34 клуби – читальні. За сумлінну працю по вихованню і навчанню молодого покоління в 1939 році вчителька Андрушівської середньої школи №1 В. Ю. Павлівська була нагороджена орденом Леніна.

Історія села Гальчин Андрушівського району Житомирської області

Найбільш відома легенда про походження назви цього села така: "Понад річкою в бережку лежало село, невеличке й бідненьке. Селяни, що жили в ньому, належали злому й багатому пану, який завжди жив у місті. І була в цьому селі бідна вдова Галька. Мала сина-одинака. Юнак був дуже вродливий: чорні кучері спадали на біле чоло, чорні брови, наче крила пташки, розлітались в різні боки. Батька в нього не було - загинув у мандрах, тому всі його називали по матері - Гальчин. Коли він виріс, зненавидів панів, нестримним став йому гніт панський і пішов він шукати волі. Як Кармелюк, разом із своїми товаришами забирав добро у панів і роздавав бідним.

Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.

Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.

До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.

У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія хутора Гандзів Андрушівського району Житомирської області

Поблизу с. Зарубинці був хутір Гандзів. У 1928 р. в ньому було 6 жителів, 2 двори, зараз його немає. Жителі перейшли жити в с. Зарубинці, а хутір під час колективізації зруйнували.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн