Історія села Бровки Перші, Андрушівського району

Під час правління польського короля Сигізмунда III село було колонізоване польським дворянством. Воно було власністю князів Любомирських, а потім Рогожинських. Починаючи з 18 століття, селом, яке входило до Сквирського повіту, володів рід Сцібор-Рильських. Село мало власну церкву та вітряний млин.

З 1834 року селом, разом із сусідніми Ярешками (загалом — 412 чоловіч. душ), володів Діонизій-Каетан (Діонисій Антонів) Рильський — двоюрідний брат Теодора Рильського — прадіда Максима Рильського і онук відомого Шимона Рильського, що належав до гербу Остоя. Протягом трьох років згідно з вибором місцевого дворянства Діонисій Сцібор-Рильський був сквирським повітовим суддею. У 1870 населення становило 723 православних і 39 католиків.

До 1918 селом володів Оскар Сцібор-Рильський (Oskar Scibor-Rylski) разом з дружиною Марією з роду Раціборовських.

За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинуло 19 людей.

Історія села Степок (Андрушівський район)

Степок — село в Україні, в Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 678 осіб.

Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її «степок». Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.

Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.

В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них — 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.

Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці старішої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.

Село розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та за 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році становила 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.

Історія села Великі Мошківці

Село Великі Мошківці вперше згадується в акті від 1593 року під назвою Озеранського селища в інвентарі маєтків, які належали панам Євстафію, Юрію, Петру і Олександру Тишкевичам-Логайським, і знаходилося в Житомирському повіті Київського воєводства. В акті також наводиться перелік селян і міщан цього селища, а також їх повинності. Зміна назви села пояснюється тим, що в цьому спустошеному селищі засноване нове посеення шляхтичем Мошковським, який назвав це поселення своїм іменем (по прізвищу) - Мошківці. Пізніше, в акті від 1736 року, з липня, це поселення згадується вже під назвою Мошкове. У середині XVIII ст. селом володів Феліціан Бержинський, від якого воно перейшло до Ігнатія та Анни Бержинських-Вилежинських. У XIX ст. воно належало Житомирському підкоморію Івану Моргульцю, аз 1841 року - його дочці Терезі Головінській; з 1846 -Тадеушу Рудницькому. У 1872 році село придбав Микола Терещенко.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці дерев'яна, побудована в 1744 році на кошти поміщика Бержинського, а в 1854 році відремонтована за кошти прихожан і поміщика Рудницького. Пізніше на її місці споруджено храм. Але при радянській владі у 1938 році він був зруйнований.
Народне училище відкрите в 1873 році великим землевласником, дійсним штатним радником Федором Артємем Терещенком.
У 1886 році відкрита церковно-парафіяльна школа.
Село В.Мошківці розташоване за 13 км на захід від районного центру та за 18 км від залізничної станції «Кодня».
У 1899 році в селі проживало 1503 жителі в 211 дворах, у 1941 - 1607 жителів у 388 дворах.
Уродженцями В.Мошківець є: педагог, заслужений діяч мистецтв України В.П.Горностай, доктор технічних наук Н.У.Койда, доктор медичних наук А.Н.Гайструк.

Юрій АНДРІЙЧУК

Історія рідного краю

Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.

Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці

Історія Андрушівського району

На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.

Весна знову тривожить пам'ять

Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.

Валентина Василюк

Дорогами війни

У сім’ї Йосипа та Христі Олізарівських з Городищ народилося семеро дітей, п’ятеро померло від хвороб і голоду. Отож як подорослішав Станіслав, батьки поклали на нього всі надії - буде він на обійсті за господаря, приведе невістку і таки продовжиться їх рід.

Аж тут війна. Знову розпач, молиться Христя, щоб минуло лихо її сина. Та хіба ж так буде? Одних на фронт мобілізували наші, інших - в неволю забрали фріци. Між останніх опинився і Стасік, а з ним ще хлопці з Городищ - Микола Наумчук, Петро Гринь, Андрій Задніпрянець та ще Шура Хартник із Зарубинець і Федько Давиденко, який уже був на фронті та втік з полону. У товарняку їх довезли до однієї з шахт м. Ротенберг, поселили в бараці. Їжа - аби не вмерли: 150 грамів хліба і кварта кави на сніданок, в обід - тарілка супу без хліба, ввечері - черпак баланди. Робота була на глибині 700 метрів, добували й навантажували вугілля лежачи, як в норі. «Втекти і за всяку ціну», - пульсувала думка в голові у юнака. Але як? Станіслав поділився намірами із своїми хлопцями (на щастя всі городищенські потрапили в одне місце). Але ввечері того ж дня вартові вистроїли всіх, як на плацу, виштовхали наперед старого поляка і нацькували вівчарку. Собака рвала бідолаху нещадно, а потім через перекладача старший сказав, що так буде з кожним, хто надумає втекти. Невдовзі підневільників перевели на другу шахту - глибшу, де вже стоячи навантажували вугілля у вагонетки. Думка про втечу не залишала Станіслава і він наважився. Друзі його підтримали. Вирішили тікати по двох. Вночі прокопували хід під дротяною загорожею, при наближенні вартового завмирали, а то й загортали підкоп. А все ж вибралися на волю, через поле, городами до переліску, а там чекали, доки всі зберуться. Рідна сторона - на сході. А як зорієнтуватися. Ага, он Велика Ведмедиця - то північ, а схід - праворуч. Втікачі прихопили із собою одяг, трохи хліба, що хто зумів зберегти, і рушили на Батьківщину. Станіслав Йосипович згадує: - Спочатку у всіх страшенно боліли ноги. А потім звикли. Одягнуті ми були по-домашньому, так що підозри особливої не викликали. Старалися більше пройти вночі. Була осінь, тож на городах брали овочі, картоплю, в селах просили їсти у людей. Федір Давиденко як дорогоцінний трофей ніс із собою гармошку, він ще з дому її прихопив. Ми спочатку сердились на нього. Краще б капустину ніс під рукою. На одному городі нас упіймав сторож, забрав, що в кого було, у Феді - гармошку. За неї німець дав йому хлібину і показав нам шлях на ліс. Були й такі, що хотіли здати нас фріцам. Один хазяїн зачинив всіх у погребі, але другого дня відпустив. Хлопці почали відставати, залишалися в наймах на чужій землі, бо не мали сили йти далі. А ми з Шурою Хартником дійшли аж до польського кордону. Поляки - добрі люди. Я назвався по-їхньому Стахом (є в нашому роду польське коріння), може, через те ставилися до мене поблажливіше. Поляки вже були поневолені німцями, співчували нам, на дорогу дали трохи продуктів. Через Віслу нас теж перевіз шпеткий пан, але за це не взяв з нас ні гроша. Як хотілось додому, швидше відчути себе потрібним на рідній землі, як її син-воїн, як захисник. Але поки що із Батьківщиною їх єднало тільки спільне небо, одні на всіх сонце і вітер, що доносив з України відлуння канонад. Відчувалося, що воєнні дії все активніше розгортаються на західних рубежах. За тридцять п’ять днів Станіслав таки добрався до рідного дому, де ним невимовно зраділи батьки і сестра, а сільський староста дався диву: - Де це ти, Стах, узявся, твоє місце не тут. Не йому було знати, скільки пережив хлопець, щоб не втратити Батьківщину і стати потрібним їй у ту злу воєнну пору. Наші війська у 1944-ому вже гнали ворога на захід. Станіслава Олізарівського мобілізували в діючу армію і після місячної навчальної підготовки зарахували у піхотний полк, що дислокувався під Малим Чернятином. Там було перше бойове хрещення, потім - контузія, госпіталь, комісування і переведення у комендантський взвод. - Наш підрозділ охороняв склади боєприпасів військ Першого Українського фронту, ми розвантажували і готували до відправки боєприпаси. Хотілось на фронт, я почував себе придатним до бойової служби. Це підтвердив висновок медичної комісії. Станіслав гордився, що потрапив у моторизовані війська, бо артилерія - не піхота. Знайомими дорогами, які пройшов пішки з німецької неволі, юнак повертався назад на захід, але вже як боєць, захисник, визволитель. Із своєю частиною він утримував Сандомирський плацдарм, форсував річки - Віслу, Одер, Несе, Шпрее. Це ж та сама Вісла, на тому березі якої він ще так недавно стояв зморений, виснажений, ніким і нічим незахищений утікач-підневільник. Далі - похід на Злату Прагу, остаточні і безповоротні бої за визволення Чехословаччини у складі 3-ої артдивізії з резерву Головнокомандуючого, оточення й розгром решток діючих гітлерівських армій. Солдатська честь… Нею дуже дорожить старшина у відставці Станіслав Йосипович Олізарівський, його найдорожче вбрання - піджак з нагородами - орденами і медалями, де кожна - дорога по-своєму, нагадує про бойову юність, про друзів-однополчан. В особистому архіві - подяки від Верховного Головнокомандуючого. Ветеран - цікавий оповідач, раніше його слухали тільки діти, а тепер - і онуки, і правнуки, яким він вдячний за свою забезпечену, не одиноку старість. Живе дідусь зараз в сім’ї онука Юрія - дружину поховав давно. Працелюбний, доброзичливий. На запитання, чого він хоче побажати дорогим йому людям напередодні свята, він сказав: - Миру, любові і добра. - І Вам цього ж,- сказала я прощаючись.

Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини

Історія ремісництва в Андрушівці простежується ще з 19 століття

Поява соковарні сприяло, появі нової категорії трудящих – робітників.
В 1869 році маєток Бержинського придбав цукрозаводчик. Артем Якович Терещенко, який 9 грудня 1870р. подарував помісття сину Миколі Артемовичу тоді відкрилась нова сторінка розвитку цукроваріння в Андрушівці. Швидкими темпами на місці колишньої соковарні почалося спорудження на той час високомеханізованого цукрового заводу, який в 1873 році був зареєстрований в акцизному товаристві, як промислове підприємство.
В 1871 р. М. А. Терещенко заснував однокласне училище, в якому готували спеціалістів для цукрозаводу. Протягом 25 років роботи училища навчання починало 815 учнів, а закінчило 135 учнів, у тому числі 11 дівчат.
В 1802 р. училище було реорганізоване в двокласне. Зросла кількість учнів – в 1915 р. тут їх навчалося 265. В 1920 р. двокласне училище було перетворено в трудову семирічну школу. А в 1922 р. для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводу була відкрита школа ФЗУ.
У газеті " Молодий пролетар " з’явилася стаття " Готуємо себе до виробництва, в якій йшлося про навчання учнів у ФЗУ.
У ній, зокрема, писали:
1) школа в 1932 році випустила 67 свідомих класифікованих робітників для цукрової промисловості,
2) але поряд з гарними зразками в школі є перешкоди, що заважають успішній роботі необхідно будувати нове приміщення для школи, бо те, що є, знаходиться в загрозливому стані,
3) адміністрація посилається на різні " об’єктивні ” причини, а будівництво ані з місця, тим часом має бути набір 75 учнів,
4) не гаразд справи із харчуванням учні голодують, аби не охляти, хоча є можливість налагодити краще харчування. Бажають кращого й побутові умови, бракує підручників, зошитів та іншого учнівського приладдя.
Ми вимагаємо від парторганізації цукрозаводу негайно реагувати на зауважені недоліки.
Школа випускала робітників для цукрових заводів по професіях: слюсар – сатуратник, токар – випарщик, слюсар – ремонтник, слюсар – інструктор цукрової печі, слюсар – інструментальщик.
Набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2 – 3 роки (в залежності від спеціальності) а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки.
Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович. Учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. В 1936 році поряд названими професіями при школі створюються курси по підготовці кадрів для сільського господарства. Згодом школа переходить на підготовку кадрів для сільського господарства і носить назву СТУ. Директором школи був Яблуновський І.В, замполітом – Подлевський С.П, секретарем комсомольської організації Терещенко С.М, завучем Злобіньський Т.С. З 1924 по 1941 років майстром ковальського цеху працював Толкачов.М.А.
В 1940 році в країні створюються комітет трудових резервів. З цього часу школа носить назву ФЗО №2.
З липня 1941 року по квітень 1944 року училище не працювало.
Після звільнення Андрушівки в 1944 році на базі ФЗО №2 організовується ремісниче училище №1 яке готувало столярів – червонодеревщиків, ковалів, токарів. Директором училища працював Мішин В.А який до війни, з 1924 по 1941р, працював ковалем – учителем.
З 1952 року училище мало назву РУМСГ№2 тут відкриваються різні курси по підготовці трактористів – машиністів широкого профілю з напрямком підготовки механізаторів для цілинних земель.
В зв’язку з реорганізацією трудових резервів з 1963 року училище має назву СПТУ – 2.
За час свого існування училище підготувало понад чоловік молодих спеціалістів.
Багато з них працювало і працює на керівних посадах це – герой соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, працював начальником участка нартопровода " Дружба”, допомогав газифікації училища. Дев’ятко Володимир Григорович – Герой Соціалістичної праці, працював начальником участка шахтоуправління .
Завідуючим учбовою частиною був Іван Адкнасійович Усаневич, директором ФЗУ – Губаренко. Ось що згадує про навчання в школі Іван Захарович Яцюк, який почав працювати на цукровому заводі з 1928 року. В "30 – ті” роки позначенні голодомором на Україні. "У квітні 1931 року я став учнем ФЗУ та слухачем робітфаку , який діяв при цукрозаводі на базі Сміленського технологічного училища цукрової промисловості.
Навкруги був голод. Мерли люди, гинула худоба. Нас годували теж не дуже добре. На обід отримували росольник або капусняк, увечері – пшонний суп, уранці – картопляне пюре з тюлькою. Кожного разу був солодкий чай або кампот і давали 600гр хліба на добу.
З ініціативи завідуючого учбовою частиною Івана Адкнасійовича Усачевича мене зарахували в групу комтельників, бо я вже мав 4 – й розряд слюсаря. Але так сталося що учні які були з сільської місцевості, через голодування залишили навчання і я залишився сам.
Але невдовзі директор ФЗУ Губаренко написав наказ і в 1932 році зробили набір нових учнів. Мене зарахували в групу ковалів. У 1934 році я закінчив школу ФЗУ."
Орденом Леніна нагороджені слідуючі випусники училища: Пташник.В.Т – працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порекало.М.А – бувший комбайнер колгоспу "Більшовик”.
Орденом Трудового Червоного Прапора нагородженні Фом’юк, Войтович.О., Ярош.Л., Поліщук.Л., Чорний.Б, РудюкВ.П.
Серед бувших викладачів і майстрів в/н училища мають нагороди: Лєбедев Микола Ігорович (помер) – нагороджений Орденом Червоного Прапора, працював директором училища; Огороднійчук Надія Петрівна – заслужений працівник системи профтехосвіти, працювала викладачем спецдисциплін (померла); Войнаровський Олександр Васильович - нагороджений знаком. Відмінник системи профтехосвіти, працював майстром в/н (помер).
Звання Відмінник профтехосвіти отримали викладач дисциплін Лістопадова Валентина Митроранівна, нині на пенсії, майстри в/н Родзінський Микола Іванович (помер), Іщенко П.І, Моторний П.Я (пенсіонери).
Відмінником профтехосвіти є бувший директор училища Кукса Василь Андрійович , 30 років він очолював училище. А стаж його роботи в навчальному закладі 44 роки.
З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. В цьому ж році відкрито новий навчальний корпус на 450 навчальних місць. В 1986 році введено в дію новий гуртожиток секційного типу.
В даний час ліцей готує робітників слідуючих професій: тракторист – машиніст с/г виробництва, водій автомобіля категорії "С”, машиніст холодильних установок , водій автомобіля категорії "С”, кухар овочівник – квітникар, перукар, конторський службовець, оператор комп’ютерного набору.
Ліцей здійснює професійну підготовку працівників, які направляються біржею праці. В період з 1995 по 2006 роки були підготовлені робітники для народного господарства за спеціальностями: бухгалтер с/г виробництва, продавець, перукар, кухар. Для підвищення фахового і методичного рівня інженерно – педагогічного колективу в училищі створено " Школу передового досвіду ” яка працює над проблемою: " Інноваційна діяльність АПЛ- запорука оновлення змісту ПТО ". На семінарах – практинумах розглядали питання організації і методики проведення уроків, лабораторно – практичних робіт, виробничого навчання. На проблемних семінарах розглядалось питання " Єдність навчального і виховного процесу ”. На базі ліцею проводились засідання обласних методичних секцій: математики, фізики, української літератури, зарубіжної літератури, тракторів і автомобілів, квітників Проводились засідання обласних методичних секцій заступників директорів по навчально – виховній роботі, методистів. Матеріали цих засідань розповсюдженні в області і рекомендовані для використання в навчально – виховному процесі.
З метою виховання творчо – обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів.
Нині в ліцеї працюють гуртки: художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивна секція. Це танцювальний, драматичний, клуб гурток.

Храм святої Клари села Городківки Андрушівського району Житомирської області

У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.
На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 р. називалася Городківка) в 1818 р. паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована каплиця, приписана до костьолу святого Антонія села Білопілля, тепер Козятинського району Вінницької області, що за 17 км від Городківки. Едвард Руліковський (1825 – 1900 рр.), відомий україно-польський учений-історик Правобережної України ХІХ ст., у статті „Халаїмгородок” зазначав так: „Халаїмгородок має католицький костьол, філіальний парафії Білопілля”.1 Проте в документі „Сведения о каплице в Халаймгродке” за 1897 рік, який знаходиться в Державному архіві Житомирської області, храм називається не костьолом, а філіальною каплицею, збудованою з каменю, що знаходиться в пристойному вигляді.2
Костьол с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757 – 1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму у 1818 року, помер за два роки до його завершення й був похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму села Білопілля.3 У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу, як тоді пояснювали, потрібно було каміння для облаштування мурованих жомових ям та будівництва шосейної дороги в селі. Бульдозер зрівняв з землею не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій території. Як скоро виявилось, каміння було непридатним ні для будівельних робіт, ні для вимощення ґрунтової дороги. Сьогодні при в’їзді в Білопілля зі сторони Бердичева тільки високий горб, на кому колись ще стояла святиня, височить одиноко, оточений розливом річки Закиянки.
Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку була тісно пов’язана з життям відомої й впливової у ХІХ ст. на Правобережжі родини Івановських. У 1782 р. село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському,4 по його смерті перейшло його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. Від шлюбу з Кларою Хоєцькою у них народились дочка Фабіна та син Євстахій. У 1844 р. Д. Івановський розпрощався із земними справами, а через чотири роки – в 1848-му, на тридцятому році життя помирає його дочка Фабіна, в одруженні Міхаловська. Клара Іванівська, дружина Дезидерія, ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті чоловіка і найкращої з дочок. Після смерті батька Євстахій Івановський отримує у спадок Халаїмгородок, який на багато років стане літературною Меккою для багатьох письменників Правобережжя.
Є. Івановський народився у 1813 р. в Халаїмгородку. В 1825 – 1831 рр. навчався в Кременецькому ліцеї, після закриття якого повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха, що на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Письменник-мемуарист став часто подорожувати Україною та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережжя, почав збирати усні й рукописні історичні матеріали, яких з часом у нього накопичилось дуже багато; крім цього, він записував спогади, розповіді та згадки сучасників про колись славне минуле отчої землі.5 Унікальні документи, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення часів, що безповоротно канули у Літу, скоро лягли в основу ряду його творів, що сьогодні складають славу не тільки української польськомовної літератури, але й власне польської.
Письменнику не судилося пізнати щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, він залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII – ХІХ століттях, серед яких, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України” були видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz або Eustahy Helleniusz. Літературна спадщина халаїмгородківця – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні спогади. Сьогодні це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України.
Проте не своїми літературними творами мемуарист залишився у пам’яті односельчан, які для них тоді були й недоступними й незрозумілими. Безперечно, що Є. Івановський писав їх не лише для сучасників, а, швидше, для майбутніх поколінь, надіючись, що його знання будуть особливо затребувані. Так воно й сталося. Повернувся він у Городківку лише на початку ХХІ ст., коли жителі села вперше прочитали розвідки про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому свого „м’якого пана” з багаточисленних переказів своїх дідів і прадідів.
Мемуарист запам’ятався своєю доброчинністю, тим, що давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після чотирнадцяти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників і повагу односельчан.6
Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. Змінились матеріальні статки родини, відбулись кардинальні зміни у Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. царська влада здійснювала послідовні репресії проти польського дворянства Правобережної Україні у відповідь на його участь у збройних повстаннях у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не давала письменнику дозволу на будівництво католицької святині. Тому він до кінця свого життя міг здійснювати нагляд за каплицею, дбаючи лише про її стан, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри Фабіни.
З городківською каплицею пов’язані ряд імен відомих митців та науковців ХІХст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний український і польський історик, етнограф, антрополог. Народився він у 1825 році в Мотовилівці, тепер Фастівського району Київської області. Отримав домашню освіту, потім навчався в Сорбонському університеті в Парижі. Його першим дослідженням був “Опис Васильківського повіту”, який вийшов друком у 1853 році. Історик вивчав матеріали архівів Львова, Рима і Парижа. Підсумком цих студій стала праця “Дороги й шляхи правого берега Дніпра” (1878). Е. Руліковський був активним учасником археографічних з’їздів у Києві в 1874 і 1899 роках.7 В останні роки проживав у селі Висоцьк Рівненського повіту. Розпрощався із земними справами в травні 1900 року, похований у родинному склепі в Мотовилівці.
Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями з цим видатним ученим ХІХ ст. У вдячній пам’яті її величності історії збереглися безцінні відомості про те, що деякий час, готуючи наукові дослідження, незабутній киянин вивчав матеріали багатого домашнього архіву халаїмгородського літератора.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Александра Ґрозу (1807 – 1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився А. Гроза у с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на бaтьківщину, вивчав фольклор, культуру та історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо замилування культурою, традиціями та історією українського народу, які автор майстерно відображає на сторінках своїх творів. Митець не уникає відтворення проблем, що ілюструють непрості стосунки між українськими селянами та польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” А. Гроза засобами художнього слова розповідає про історію злочинів і насильств магната М. Потоцького. Проблематика іншої поеми – „Перша покута Залізняка” – відтворює події Коліївщини. У 30 – 40-х роках ХІХ ст. письменник видає п’ять томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка”.8 На схилі 50-х років А. Ґроза служить у Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних діячів Книжково-видавничого товариства, яке друкувало букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І. Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно намагалось таємно продовжувати діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г. О. Короленко, дружина якого була полькою і з яким А. Ґроза щиро приятелював. Г. Короленко посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився.
Останні п’ять років життя А. Гроза жив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є. Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, нарешті, сприяння творчій молоді. За спогадами мемуариста, митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював Є. Івановський, А. Гроза завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А. Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, над якою активно працював у Халаїмгородку. Тут же, у маєтку Є. Івановського, починає роботу над своїми мемуарами, пише й друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав польської мови дітей офіціалістів? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. Через декілька років після смерті відомого літератора, в 1880 році, у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А. Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом.
По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області).10
На початку ХХ ст. на Правобережній Україні дещо послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави. П’ятдесятичотирирічній Анні й шестидесятирічному Ромуальду Жмігродзьким вдалось нарешті втілити в життя волю К. Іванівської, чого не зміг виконати її син Євстахій. У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році.
Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й червоної цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з одного з польських заводів. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака, прізвища яких, а також фундаторів святині і пробоща, вирізані на камені, який вмурований у стіну. Костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю архітектурних форм, але й відзначався унікальною акустикою і тембром мелодії дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів вагою 150, 100 і 50 кг, яка приводилася в дію не традиційним способом – з дзвіниці, а канатами, що сягали землі біля підлоги храму. Вікна були засклені кольоровими вітражами - унікальним витвором склоливарного виробництва, які вражали відвідувачів. Посеред святині під стелею, як розповідають старожили, висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну божественну красу. Урочиста мелодія органу зачаровувала прихожан, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали до любові, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі.
Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво городківського костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві: Анна – в 1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, нежонатий офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в Пжедбожу.
Згадкою про ті часи, людей й події залишився вічний символ пам’яті про Клару Івановську та її сина Євстахія, який стоїть за 16 м від костьолу, – двометрова стела зі шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис:

S + P
z Chojeckih
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
† 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku
przez lat 70
____________ • ______________

Eustahy – Antoni Heleniusz
IWANOWSKI
ostatni herbu „Lodzia”
† 24/VI 1903 r. w Halaimgrodku
przez lat 90

Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є. Івановського не називають імені його матері, обминаючи її ім’я евфемізмом на кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (воно позначено криптонімом „N”) і „Genealogia potomkow Sejmu Wielkiego”. Таким чином, пам’ятний знак біля костьолу є не тільки пам’ятником сакрального мистецтва, але й унікальним історичним документом початку ХХ ст.
Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю.
З 1921 р. Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений С. Т. Борецький. Паралельно він душпаствує у костьолі в ім’я Різдва Христового села Вчорайше та у каплицях сіл Чорнорудка та Шпичинці (нині Ружинського району).
Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині міста Коломиї, що в Галичині. Початкову освіту отримав приватним способом . З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії, де й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 р. вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, але навчання тривало лише півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року майбутній священик приїздить в Житомир. Після декількох співбесід його зараховують до Житомирської духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання 22 травня 1916 року він був висвячений єпископом Сейненським Антонієм Карасем в Житомирі на католицький сан.
Спочатку ксьондза С. Т. Борецького 1 червня 1916 р. було призначено вікарієм костьолу св. Александра в Києві. У жовтні 1917 р. священик ніс додаткові обов’язки: він був призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти „Мацієж польська”. У Халаїмгородок його було призначено за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого С. Т. Борецький ніс слово Боже майже дев’ять років прихожанам костьолу святої Клари. Перші роки радянської влади були важкі роками „розгнузданого” терору і тотального переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні двадцять років. На Україні органами ДПУ (Державного політичного управління) було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший відбувся в 1929 – 1930 роках, коли ксьондзів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935 – 1936 роках, який сьогодні відомий як процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти католицького кліру призвели до поступового закриття храмів, які радянська влада охоче передавала державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви, а часто вони десятиліттями стояли просто зачиненими, руйнуючись й занепадаючи.
Станіслав Томашович потрапив у поле зору органів ВЧК-ДПУ десь у кінці 1929 року, коли почалася таємна підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством, що відбудеться у 1930 році. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню колгоспів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 р. органи державної влади Білопільського району отримали інформацію про те, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку селяни масово почали противитись вступу у колгоспи, а ті, що подали заяви, почали їх колективно забирати, що, практично, вело до їх повного розвалу. У район одразу зачастили представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися перші допити мешканців сіл, і більшість з них, безперечно, не без морального та фізичного тиску заявляли, що ідеологом акції виходу селян з колгоспів був халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді ще не ДПУ, а міліція, яку уособлював в своєму обличчі один з так званих народних слідчих V дільниці Бердичівської округи. Але характер оцінки подій та організація попереднього розслідування, стиль складання документів та казуїстика формулювання звинувачень сумарно свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ.
Двадцятого січня 1930 р. народний слідчий виносить постанову про притягнення С. Т. Борецького до карної відповідальності за статтею 54-10 КК УРСР у складі з 14-ма мешканцями довколишніх сіл. Окремою постановою було винесено розпорядження про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень С. Т. Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю чи винахідливістю. Це типова добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм etc, etc, etc.
Разом з халаїгородським ксьондзом до карної відповідальності були притягнуті органіст храму святої Клари Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та А. Димович, Д. Возний, В. Рогаль та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. На чолі групи, за версією ДПУ, стояв ксьондз С. Т. Борецький. На пояснення Станіслава Томашовича, який постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі її проблеми, які були пов’язані зі створенням колгоспів, оскільки він сам ніколи не мав і не має власної землі; що політична діяльність, а тим більш контрреволюційна ніяк не може бути пов’язана з душпастирською, його голос залишився одиноким воланням у пустелі. Єдине, що він не заперечував, – це власного незадоволення широко розгорнутою атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважаючи скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду й деградації суспільства. У цьому контексті слід додати, що за грудень 1929 – початок січня 1930 рр. заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Існує припущення, що агітаційна праця все ж таки проводилася кимсь з селян-середняків та заможних одноосібників. Але чи був до цього причетний ксьондз С. Т. Борецький?
Але доля розпорядилась по-своєму. 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання С. Т. Борецького за межі держави. Звинувачення слідчих були такі: ксьондз проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; організував „кулацьку” підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; проводив релігійну пропаганду.
Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, де вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол № 121). Халаїмгородського священика було засуджено на 5 років концтаборів, які він мав відбувати у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 р. Вісімнадцятого вересня 1933 р. його було переведено до Соловецького відділення ББЛага. У документах справи збереглись свідчення про те, що станом на 10 серпня 1934 року С. Т. Борецький утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях.
У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін політув’язненного С. Т. Борецького і він зможе повернутися на Україну, виносить клопотання про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 р. переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити подальшу долю ксьондза після звільнення його у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. Природно, що 10 березня 1935 р. Президія ЦВК Союзу РСР затверджує цей вирок.
Із травня 1935 р. С. Т. Борецький перебуває в Архангельській області. Як відомо, 1937 р. став одним з найстрашніших років в історії держави. Саме у цей час посилюється хвиля нових репресій і перегляду старих справ. Двадцять сьомого травня 1937 р. Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на поселенця, і 23 листопада 1937 р. його знову заарештовують. 4 січня 1938 р. за постановою трійки НКВС по Архангельській області С. Т. Борецького було звинувачено у контрреволюційній діяльності і приречено до вищої міри покарання. Вирок був винесений без права оскарження, й не дивно, що приведений у виконання через дев’ять днів: 13 січня 1938 року С. Т. Борецького було розстріляно в Архангельській тюрмі.11 Лише через п’ятдесят років – 5 травня 1989 року постановою Житомирської обласної прокуратури С. Т. Борецький реабілітований.
Майже дзеркально у той час справи відбивались у Халаїмгородку.
Все менше й менше залишалось на селі священників, люди все більше боялись ходити у православні й католицькі храми. У 1935 р. Халаїмгородський приход святої Клари остаточно припинив своє існування. Із дзвіниці були зняті дзвони, а статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. Костьол спочатку забрали під сільський клуб. Тепер він став місцем радянської пропаганди. Тут відбувались засідання правління колгоспу, збори сільської громади, у дні радянських свят – виступи учасників художньої самодіяльності, урочисті заходи, гуляла й танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, також силоміць забране у народу, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору.
Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя католицького приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Климентійович Козинський, який також брав активну участь у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його, як активного бердичівського настоятеля, навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в один з костьолів Житомира, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастира. З архівних джерел та історичної літератури також відомо, що Й. К. Козинський, постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945 – 1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.
Йосиф Климентійович серед католицьких священників був неординарною особистістю, чиє життя заслуговує на особливу увагу. Й. К. Козиннський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома, а у серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. двадцятитрьохрічний юнак вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Дорогу до богоугодної справи йому вказав єпископ Сейненський Антоній Карась, який висвятив випускника на ксьондза в Житомирі 22 травня 1916 року.
У вересні 1916 р. Й. К. Козинський був відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії, після нетривалого навчання у якій 4 серпня 1917 року він повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. Із 15 липня 1918 р. Йосиф Климентійович служить на посаді законовчителя Житомирських місцевих училищ. Це були важки й страшні роки громадянської війни, коли через політичну сваволю не було можливості ні навчати, ні навчатись. Десь не пізніше 1920 р. священика було переведено до Ружинського району, де він оселився в с. Топори й став настоятелем сільського храму та одночасно душ паствував у костьолі районного центру.
У 1931 р. працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків на Ружинщині. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливості і власного арешту, тому він на чотири тижні залишив приход. Переховувався спочатку у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі та в Києві, потім у сестри Емілії, яка проживала в с. Озерному. Коли йому віруючи повідомили, що його ніхто вже не розшукує, Йосиф Климентійович повернувся в Топори.
Служачи головним чином у сільській місцевості, Й. Козинський бачив і розумів справжні причини масового голоду початку 30-х років. Відомо, що ксьондз також завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито в своїх проповідях. Багато хто з сільських радянських керівників з сіл Чехова, Топори чи Зарудинців, виправдовуючи свої помилки та відсутність досвіду керівної роботи й належної освіти, звинувачували священика в тому, що тільки через нього і його діяльність зриваються плани колективізації в окрузі. А його громадська діяльність у приході дійсно була вагомою, про що свідчить унікальний факт: у приходах Й. Козинського в 1931 – 1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. Факт рідкісний, унікальний й високогуманний, який свідчить про високий рівень громадянської активності не тільки ксьондза, але й сільського населення Житомирщини.
У 1930 – 1933 рр. Й. К. Козинський підтримував тісні стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував від нього молитовники, літургійні календарі та релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. Відомо також, що у червні 1935 року Йосиф Климентійович намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації католицької громади. Документи свідчать також про те, що топорищенський ксьондз був одним з активних прихильників колективного звернення католицьких священиків до радянської влади з приводу катастрофічно зростаючого тиску на костьол з боку місцевих органів влади, яке, крім нього, підписали також священики Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер та ін., що залишилися ще на волі. Він також вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом.
У січні 1935 р. після смерті настоятеля погребищенського приходу ксьондза Альбіна Гутовського Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у селищі. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити, за досить розповсюдженим тоді приводом: начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою, зрозуміло, не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Ризик, і люди написали черговий варіант звернення до П. П. Постишева, який у той час був одним з секретарів ЦК КП(б)У у Харкові. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати зміст листа. Безперечно, що такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Тому не дивно, що 19 серпня 1935 р. Й. Козинського було заарештовано як злісного антирадянщика. Він проходитиме у справі так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”, сама назва якої не залишала жодного шансу на виправдання. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР його було засуджено на 5 років таборів і вислано разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я, що біля м. Ухта, Республіка Комі у Росії. Відбувши покарання, ксьондз був звільнений 19 серпня 1940 р., і він повернувся до Бердичева, де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально в приватних хатах.
Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський жив у Бердичеві. Крім Городківки, він проводив у 1945 – 1948 рр. богослужіння в Любарі та Івниці, у 1945 – 1950 – у Краснополі, у 1945 – 1949 – Топорах. До останніх днів Йосиф Климентійович виконував обов’язки настоятеля в сільських костьолах сіл Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі та Мирополі. Помер пастир 20 січня 1967 року в Бердичеві і був похований на місцевому цвинтарі.12 На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Й. К. Козинський рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований, але, нажаль, вже посмертно.
Але й історія городківського костьолу мала своє продовження.
Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 2 червня 1961 року костьол св. Клари у Городківці у черговий раз було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під будинок піонерів. Може, серед інших бід ця була б найменша. Думаємо, що діти все рівно б надихались святим духом та рано чи пізно прийшли б до Храму. Але і з цього нічого не вийшло, бо приміщення вимагало хоч мінімальних, але капіталовкладень. Тому з нього зробили звичайну колгоспну комору. Нові власники порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном... Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими людські душі.
Під час приїзду відомого художника Івана Яковича Стадничука у Городківку у вже далекі 70-х роках костьол справив на члена Спілки художників СРСР, автора дванадцяти персональних виставок велике враження. Подивившись на довершений витвір своїх земляків уже очима не дитини, яка народилась у Халаїмгородку 1913 року, а зором митця, художник із замилуванням робить декілька ескізів кожної з чотирьох сторін храму св. Клари, які мали стати сюжетної канвою для ряду майбутніх полотен. Митець розумів, що безвласність будівлі рано чи пізно може привести її взагалі до занепаду. Шукаючи можливі комбінації порятунку костьолу, він у 1982 році пропонує компроміс, який полягав у тому, щоб створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні картини та твори його друзів – відомих художників Радянського Союзу, зокрема з Києва та Ленінграда. Але й цього разу влада розвинутого соціалізму не могла відшукати грошей на врятування будівлі. Природно, що митець не отримав підтримки від районного керівництва: не на часі питання, відповідали…
Доля видатного митця Івана Яковича Стадничука заслуговує окремої уваги. З дитинства він мав непогасну іскринку Божого таланту до відтворення на полотні світлого світу, природної краси. У 1940 р. юнак з далекої периферії вступає до Академії мистецтв у Ленінграді. Вчиться натхненно і з захопленням. Але закінчити навчання не вдалося. З початком Великої Вітчизняній війни він пішов добровольцем на фронт. Командував мінометною батареєю, звільняв Польщу, Прибалтику, воював у Німеччині. Перемогу зустрів у полтавському госпіталі, лікуючись після четвертого поранення. У 1946 році він поновлюється на навчання в Академії мистецтв на графічному факультеті у класі професора К. І. Рудакова, по закінченні вишу (1952 р.) переїжджає на проживання до Казахстану.
Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Неодноразово приїжджаючи з родиною до рідного села, завжди зупинявся у троюрідного брата - В.Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті.
У 1989 році святиня, що була освячена на честь святої Клари, нарешті була передана і, будемо надіятись, остаточно, римо-католицькій общині с. Городківка. За свої кошти сільська громада провела ремонт, який включав і перекриття даху, поступово стало наповнюватись внутрішнє вбрання. Жителі села зносили до храму те, що вдалось врятувати від минулих погромів.
Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе карколомні пристрасті ХХ століття. І, впевнені, переживе віки, збираючи під своїм куполом на службу Божу нинішні й прийдешні покоління односельчан.

Література:

1. Slownik geograficzny Kro?lewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. 1. – Warszawa, 1880. - S. 540.
2. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр. 66, арк. 83 зв.
3. Aftanazy Roman. Materia?y do dziejow rezydencij. T. XI-A. – Warszawa, 1993/ - S. 91.
4. S?ownik gtograficyny... – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 541.
5. Polski s?ownik biograficzny. T. X. PAN, 1962. – S. 178.
6. Бовта Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в східно-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 198.
7. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир, „Полісся”, 2008. – С. 364.
8. Heleniusz Eu.......go. Wspomnienia lat minionych. T. 2. - Krako?w, 1876. – S. 509.
9. Там само. – S. 284-286.
10. Tadeusz Epsztein. Z dziejo?w rjdzin dawnych... Pami?tnik kijowski, 2008, t. IX – Polska rodzina na wschodzie. – S. 153-154.
11. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. – Житомир, 2000. - С. 156-159.
12. Там само. - С. 189-192.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Андрушівщина на початку ХХ століття

Початок ХХ століття характеризується дальшим розвитком промисловості. Серед 16 цукрових заводів Волинської губернії найкраще оснащеними були Андрушівський, Коровинецький та Червоненський. Рушійною силою заводів залишалися парові двигуни. Андрушівський цукровий завод щорічно давав 427336 пудів цукру. Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був у Червоному і належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту. При Червоненському цукровому заводі напередодні Першої світової війни були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувалися в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М.Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О.Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами. В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишалась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин землі.
Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Яскравим підтвердження цього є лист селян с.Котівка до ІІ Державної думи у березні 1907 року. В селі на цей час проживало 548 душ, на долю яких припадало всього 450,5 десятин землі. В листі селяни писали: «…курку випустити нікуди, хат ніде будувати, а народ рік від року все збільшується і тіснота все більше і більше діймає. Заробітків у нас на стороні мало, та коли й трапляються іноді, то ціна на робітничі руки дуже низька… Наше село оточене майже зі всіх боків казенним лісом, який щільно примикає до наших городів, і не встигнуть заскочити в ліс дітлахи за грибами або ягодами, як протоколи і штрафи сиплються на нас, як з рога достатку. Трапиться, худоба випадково заскочить – знову тягання по судах та штрафи. Платити у нас нічим, так як ми розорені зовсім. Значна більшість з нас – бідняки, хліб поїли ще до різдва, так що родини нині живуть впроголодь, і біді і лиху нашому селянському здається кінця і краю не видно». Не кращим було становище і жителів інших сіл. Зокрема, котельнянці і жителі навколишніх сіл трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями. У 1901 році вони мали місце в Котельні, у 1902 та у 1904 роках – в Андрушівці. На піднесення селянського руху великий вплив мали події революції 1905-1907 років. У листопаді 1905 року в Котельні відбувся селянський мітинг, в якому взяли участь представники 25 навколишніх сіл та 5 хуторів. У червні наступного року у селі Нова Котельня почалися нові заворушення, їх підтримали в Андрушівці. Проти селян посилали каральні загони драгунів. Про події цього часу згадує у своїй книзі «Хроніка мого життя» Іван Фещенко-Чопівський, в майбутньому член українських урядів доби Української Народної Республіки і Директорії, який у 1905 році працював на Андрушівському цукровому заводі: «Це ж був час першої російської революційної завірюхи. Радикально настроєне громадянство метушилося, по містах відбувалися мітинги, виносилися радикальні постанови, революція набувала розмаху. На цукроварні працював поруч зі мною інженер – хімік, за походження латиш, за симпатіями – соціал –демократ. Ми вдвох підготували і провели збори службовців цукроварні й околичних економій. З цієї нагоди я написав щось із п’ять промов, які були прочитані на зборах службовцями. На моє щастя цукрова кампанія невдовзі закінчилася, і я виїхав до Києва. Аби я довше затримався б у малій Андрушівці, де кожний, навіть найслабший «активіст» був на обліку у місцевої жандармерії, довелося би дорого заплатити за молодечі свої пошуки». Селянські виступи відбулися і в наступні роки. 14 жовтня 1907року селяни сіл Нехворощ і Гальчин застрайкували, вимагаючи підвищення зарплати. 18 серпня 1911 року в селі Ляхівці (нині Глинівці) селяни вчинили опір стражникам, які намагалися розігнати сільський схід. В результаті сутички одного селянина було поранено, шістьох заарештовано. Поміщик же змушений був піти на деякі уступки в оплаті праці селян. Селянські виступи мали місце аж до початку Першої світової війни. Малоземелля і безземелля призвели до переселення селянських сімей з Андрушівщини до Сибіру і на Далекий Схід. Особливо цей процес проходив активно в період столипінської аграрної реформи. Зокрема, лише в березні 1909 року з Котельні та ближніх від неї сіл виїхало в нові місця проживання близько 70 сімей. Реформа призвела й до соціальної диференціації на селі, що значно посилило протистояння між сільською біднотою і земельними власниками. Лише початок Першої світової війни на деякий час призупинив селянські виступи, але війна ще більше загострила соціальні протиріччя і погіршила становище на селі: посилилося розорення селян, скоротилися посівні площі, знизилась урожайність. Андрушівщина, як і вся країна, стояла на порозі великих революційних потрясінь.

Андрушівщина між двома світовими війнами

Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. Ще 16 липня 1914 року цар Микола ІІ видав указ про призов на дійсну військову службу всіх чинів запасу і про постачання у війська коней, возів, упряжі від населення повітів Волинської та інших губерній. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна привела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60 % селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин. Спостерігається скорочення промислового виробництва і занепад сільського господарства. Різко знизився життєвий рівень народу. До початку 1917 року ціни на товар першої необхідності зросли у 5 разів. У лютому 1917 року в Росії відбулася демократична революція, в ході якої було повалено самодержавство. Революцію в краю зустріли не так бурхливо як в інших регіонах України, але розвиток революційних подій в Києві і діяльність Центральної Ради спричинили вплив на деяке пожвавлення селянського і робітничого руху. Селяни захоплювали поміщицькі землі, вдавалися до масових порубок лісу.
У жовтні 1917 року, в результаті, перевороту, в Росії до влади прийшли більшовики. Уже в грудні цього ж року більшовицький уряд на чолі з Леніним (Ульяновим) розпочав війну проти Української Народної Республіки. В результаті більшовицького наступу війська Центральної Ради були витіснені з території краю і тут було встановлено Радянську владу. Зокрема в Андрушівці вона була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилась в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ, колишній балтійський матрос М.І.Попіль. Розпочався процес роздачі селянам поміщицьких земель. Однак, більшовицьке перебування на Андрушівщині було недовгим. Вже 11 лютого 1918 року вона опинилася під контролем німецько-австрійських військ, які прийшли в Україну у відповідності з умовами Брестського договору з Центральною Радою. Однак, з перших днів свого перебування, вони повели себе в Україні не як союзники, а як окупанти. Починається масовий грабунок України. Вивозили все: хліб, вовну, сало, м'ясо, шкури овець, цукор. Не обминула ця доля і наших земляків. Із складів Андрушівського цукрового заводу було вивезено понад 100 тис. пудів цукру. Масове пограбування посилилося у період гетьманської Держави П.Скоропадського. У грудні 1918 року на Андрушівщині встановилася влада Директорії, але спокою не було. Більшовики Росії розпочали нову війну проти України, щоб підтримати в ній своїх однодумців і встановити над нею свій контроль. Україна була втягнута у громадянську війну. В роки громадянської війни в районі по кілька разів в рік мінялася влада. Так, у січні 1919 року влада поперемінно переходила від Директорії до більшовиків і знову до Директорії. У листопаді 1919 року наш край опинився під контролем денікінців, яких у січні 1920 року витіснили більшовики. Було відновлено діяльність ревкому, який допомагав у зборі хліба та продовольства, розпочав втілювати в життя політику «воєнного комунізму»: націоналізацію, продрозкладку, розподіл поміщицьких земель тощо. У 1920 році територія Андрушівщини стала ареною військових дій під час радянсько-польської війни. Польська окупація тривала недовго: з кінця квітня до червня 1920 року. 5 червня Перша кінна армія під командуванням С.Будьонного в районі Попільня-Бровки здійснила знаменитий «Житомирський прорив». В краю було остаточно відновлено Радянську владу. Заново було створено ревкоми, волосний комітет, а в селах комітети незалежних селян. Розпочалися соціалістичні перетворення. У відповідності з Декретом про націоналізацію цукрової промисловості від 16 травня 1920 року у серпні було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. 20-30-ті роки в історії нашого краю не можна оцінити однозначно. З одного боку ми маємо незаперечні успіхи, а з іншого спостерігаємо всі жахи сталінського тоталітарного режиму, що остаточно утвердився у 1929 році. Після націоналізації цукрових заводів відбувається їх модернізація, що значно підвищило їх потужність. Заводам було передано значні площі колишніх поміщицьких земель, що зміцнило їх сировинну базу. На кінець відбудовного періоду став до ладу спиртовий завод. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Партійні осередки ведуть агітацію за колективні форми господарювання на селі. Вже у 1922 році було організоване сільськогосподарське товариство в Андрушівці. У 1924 році в Старій Котельні на хуторі Ліски утворилася сільськогосподарська артіль «Вільна праця», в 1927р.-товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). ТСОЗи існували також у селах Забара, Зарубинці, Яроповичі, Мала П’ятигірка, Великі Мошківці. Крім сільськогосподарських артілей і ТСОЗів поширеними були комуни. Так, у 1923 році у селі Вербів (нині Любимівка) було організовано дві комуни «Промінь» і «Вінок», у 1926р.- «Нове життя» у Крилівці. У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. В Котельні виник колгосп «Нове життя», а вже на кінець 1930 року в селі існувало чотири колективні селянські господарства, що об’єднали 67 % селянських дворів. Протягом 1929-1930рр. в Андрушівці було організовано колгоспи «VІ з’їзду Рад» та імені Т.Г.Шевченка. Організатором колгоспу «VІ з’їзду Рад» став Р.П.Огороднійчук. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району. Для обслуговування колгоспів в районі було створено машинно-тракторні станції (МТС) в Андрушівці, Старій Котельні. Процес колективізації проходив у гострому супротиві з боку середніх і заможних селян, які не хтіли йти в колгосп і таким чином втратити нажите важкою працею майно: худобу, птицю, реманент тощо. Станом на 10 жовтня 1930 року в районі було 34 колгоспи і одна комуна. При цьому восени цього ж року не було створено жодного колективного господарства. На початок 1931 року в колгоспах було менше 50 % селянських господарств, що свідчило про небажання селян йти в колгоспи. Щоб загнати селян у колгоспи, індивідуальним господарствам доводили дуже високі плани по хлібозаготівлі. Так, в інформації Андрушівського районного партійного комітету «Про хід і наслідки виконання господарсько-політичних кампаній» станом на 10 жовтня 1930 року підписаний секретарем Андрушівського райпарткому Євдощуком, зазначається, що в районі «виявлено 170 куркульсько-заможніх господарств, що складає 1,05 % до загальної кількості господарств в районі. Для цих господарств було завдання здати 8230 цнт. зерна, що складає 9,1% до загального річного плану». Звичайно, виконати такі високі завдання було не під силу індивідуальникам. Доля їх була одна: ярлик «ворог народу», розкуркулення і висилка в Сибір. Щоб догодити Московському керівництву, районне партійне керівництво доводило дуже високі плани хлібозаготівлі і до колгоспів. Про це свідчить позиція секретаря Нехворощанського партосередку Палія, який відкрито виступив проти контрольної цифри хлібозаготівлі і вказав на її нереальність. Висновки поступили негайно. Попіля звинуватили у зв’язках з куркульськими елементами і виключили з партії, а партосередок розпустили. Нереальність доведених планів хлібозаготівель підтверджують також цифри про їх виконання. На жовтень 1930 року по окремих селах реальне виконання плану хлібозаготівель було слідуючим: Андрушівка – 31%, Вербів (Любимівка) – 30%, Війтовці (Мостове) – 34%, Степок – 20 %, Івниця – 22%, Іванків – 16%. Завищені плани грабували село і воно стояло на грані голоду. Перші ознаки голоду в краї проявилися вже у 1932 році. Пік голоду припав на Житомирщині на весну 1933 року. Знесилені голодом люди харчувалися травою, листям, корою молодих дерев, іншими непридатними для їжі сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, яка викликала високу смертність. В селах Андрушівського, Бердичівського, Попільнянського, Ружинського районів тіла померлих днями лежали на вулицях, дорогах, в хатах, так як спеціальні команди не встигали їх підбирати і хоронити. Померлих звозили в качати, прикривали соломою, а то й без неї, присипали землею. Документи свідчать, що у Бердичівському районі померло 29% від загальної кількості населення, в Чуднівському – 27% і відмічають високий рівень смертності в Андрушівському, Попільнянському та Ружинському районах. Лише у 1934 році голод у краї відступив. На плечі трудящих району міг ліг також тягар позик, які проводилися під гаслом «П’ятирічку в 4 роки!». За планом 1930 року необхідно було реалізувати позики на суму 221445 крб., але станом на жовтень цього ж року було лише 34 % виконання плану. Контрольні цифри доводилися і на відправку молоді на новобудови перших п’ятирічок. На кінець 30-х років в селах району було остаточно завершено колективізацію, колгоспи почали зміцнюватись, зросла їх продуктивність. В колгоспах підтримали почин шахтаря О.Стаханова та М.Демченка. Колгоспниці Л.М.Крошко, К.І.Дубовик та Х.С.Галушко стали першими п’ятисотенницями, виростивши по 500 цнт. цукрового буряка з гектара. Це були високі показники, бо закономірною була врожайність 250-300 цнт. буряків з гектара. Почин колгоспниць із Старої Котельні підтримала буряківниця Н.В.Рудюк з колгоспу імені Т.Г.Шевченка. У 20-30-ті роки в Андрушівському районі відбулися значні зміни в освіті і культурі. З утвердженням більшовицької влади, вже у 1920-1923рр. в більшості сіл району були відкриті початкові школи, які в першій половині 30-х років були реорганізовані у семирічні трудові школи. Андрушівські школярі у 1920 році дістали чудовий подарунок. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. у 1924 році тут навчалося 390 учнів. У 1934 році школа стала десятирічкою. Середні школи у 30-ті роки були відкриті у Бровках, Степку, Яроповичах (1934р.), Червоному (1935р.), Городківці (1937р.), Вербові (1939р.). в Андрушівці діяла педагогічна школа, яка готувала вчителів для сільських шкіл. Для підготовки робітничих кадрів для цукрових заводів було організовано школу ФЗУ, яка лише у 1932 році випустила 67 кваліфікованих робітників для цукрової промисловості. Серед дорослого населення були організовані курси лікнепу, де навчали елементарної лічби і грамотності. Такі курси організовувались навіть для сезонних робітників при Андрушівському цукрозаводі. Центром культурного життя в Андрушівці був заводський клуб, в якому було створено драматичний гурток імені Т.Г.Шевченка у 1922 році. Аматори ставили п’єси М.Старицького, М.Кропивницького, О. Островського, У.Шекспіра. режисером драмгуртка був С.М. Карпенко. Самодіяльні артисти свої вистави ставили у селах району і мали неабиякий успіх. У 1929 році було збудовано будинок культури цукрозаводу, замість клубу, що згорів у 1927 році. Наприкінці 30-х років в багатьох селах були клуби, 1-2 рази на тиждень приїздила кінопересувка. В самій Андрушівці було 3 бібліотеки, кінотеатр. 30 листопада 1931 року почала виходить районна газета «Соціалістичний шлях» (з 1965 року «Шлях до комунізму», а нині «Новини Андрушівщини»). 22 червня 1941 року мирне життя нашого народу перервала війна.

Звідки пішла назва "Андрушівка"

Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в 1-му тисячолітті до н.е. На це вказують знахідки знарядь праці доби бронзи, виявлені залишки, ранньослов'янського поселеннячнерняхівської культури (А.И.Тереножкин „Предскифский период на днепровском Правобережье", К., 1961 г. стр. 124). В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовка вперше згадується в 1683 році в переліку „пустих сіл". За розповідями давніх старожилів село раніше знаходилось в іншому місці (поблизу теперішнього місцерозташування), в урочищі Кучогори, де були залишки давнього поселення. Пізніше на місці цих розвалин знаходилося церковне поле. Тут же був дім і двір господаря, який, за переказами, називався Кучогорським, або Кучогором. Один із синів Кучогорського по імені Андрій, або як його називали ласкаво Андрусь, переніс село на теперішнє місце і назвав його в честь свого імені - „Андрусовка". З XVII століття село стало власністю польських магнатів Бержинських.
В першій половині XVIII ст. Андрушівка належала до володінь князя Януша-Олександра Любартовича Санчушки. Потім володів Андрушівкою Шембек, родич Санчушків, а в кінці XVIII ст. купив цей маєток Фартунат Якубовський, а по його смерті, в 1830 році по спадщині досталась Андрушівка його дочці Дороті Комиковій, яка в свою чергу віддала цей маєток своїй дочці - Олені Бенедиктивні - дружині графа Станіслава Генриховича Тишкевича. Тут була їх резиденція (Л.Похилевич „Сказання о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся" Киев, 1864 г.). В 1798 році в Андрушівці налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік, працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі. З середини ХІХ ст. тут вже працював шкіряний завод, винокурня, кілька крамниць; двічі на тиждень відбувалися ярмарки, а з 1845 року був побудований невеликий цукровий завод, - перший на Житомирщині, - виробляв пісочний цукор. В ту пору через село проходила поштова дорога з Липовець в Сквиру. Було декілька давніх могил. Село славилося садами. В 1864 році населення вже було 1417 чоловік, землі - 2520 десятин. В 1859 році Андрушівку було віднесено до розряду містечок. В 1869 році маєток купив цукрозаводчикТерещенко. Поступово в Андрушівці кількість населення збільшувалася і в 1911 році вже налічувалося 2359 чоловік.

Chervone

District center 25 kilometers north-east of Berdichev, one of the centers of the sugar industry. Since the end of the XVIII century. was Groholskih property magnates, who built a grand palace in Neo-Gothic style. The new owners of the genus Tereschenko at the beginning of XX century. rebuilt palace using modern materials and technology. Today communicated obvetshavshee building nunnery of Christmas. The complex structures of sugar plant is used today, here F. Tereshchenko conducted experiments on the aircraft.

Andrushivka

District center 50 kilometers south-east of Zhitomir. The first mention in 1683 remained palace saharozavodchika N. Tereshchenko (XIX century). Neorenessansa French style. Located in an environment of ponds, among the old park. During the civil war are housed Volrevkom, then the headquarters of the First Mounted Army Budennogo. At the present time - high school. Near. Old Boiler - one of the oldest settlements of Ukraine, referred to in 1143 as Kotelnich, Kotelnitsa. Preserved ancient city ramparts, Anthony of Padua Church (1786) to the east of town near the den zasypannogo defense. As with. Yaropovichi is a picturesque park with its characteristic wooden seat in 1857 (now School), discovered hill letopisnogo hail Yaropolch (XIII century).. As with. Ivnitsa remained front gate, the three towers and fences wing manor XVIII-XX centuries. Belonged to Baron de Shoduaru later N. Tereshchenko.

Історія села Березине Андрушівського району Житомирської області

Поселення відоме під назвою Березине і засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році тут був один двір, в якому проживало 15 жителів. У 1941 році нараховувалося вже 93 жителі. До 1923 року воно було в складі Котелянської волості Житомирського повіту.

Назва цього поселення пов'язана з місцем розташування: біля лісу, у якому переважали берези...

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Забара Андрушівського району Житомирської області

Близько поселення проходила одна з частин козаків. Смеркало. Стомилися коні, стомилися в сідлах і козаки. Отаман вирішив дати відпочинок, щоб вранці знову іти далі. господарі радо зустріли козаків, причастили. Козаки не відмовилися. Так вони пригощалися цілий тиждень і затрималися в селі. Вони забарилися і прийшли до місця збору пізніше. З тих пір це поселення назвали «Забарою». Село Забара до 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 9 км від райцентру на південний захід та за 30 км від залізничної станції Бровки. Відоме з кінця ХУІІІ ст. як слобода, що належала до села Гальчин. Входило поселення до Андрушівського маєтку графів Бержинських. В 1814 році в слободі було 3 двори, де проживало 27 жителів. В 1911 році вже було 524 жителі, що проживали в 86 дворах, а перед Великою Вітчизняною війною (1941 р.) воно нараховувало 740 жителів, що мешкали в 174 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія хутора Гандзів Андрушівського району Житомирської області

Поблизу с. Зарубинці був хутір Гандзів. У 1928 р. в ньому було 6 жителів, 2 двори, зараз його немає. Жителі перейшли жити в с. Зарубинці, а хутір під час колективізації зруйнували.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Гарапівка Андрушівського району Житомирської області

Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".

Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.

Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Ми гордимося своїми героями!

Валентина ще дитиною відчувала провину перед дідом: вона навіть не знає, де його могила... лише прізвище та ініціали на обеліску, сімейні фотографії, які збереглися, та розповіді батька нагадували про рідну серцю людину. І вона дала собі слово: коли стане дорослою, обов’язково розшукає місце, де захоронений Поліщук Олександр Назарович. 9 Травня, на День Перемоги, всі радіють, сміються, вітають один одного зі святом, а батько Валентини - Поліщук Василь Олександрович завжди плаче в цей день. Йому було 9 років, коли його батько, дідусь Валентини, пішов на фронт. У той страшний час, коли фашисти увірвалися на землі Радянського Союзу, всі, хто міг тримати зброю в руках, йшли на фронт. Олександр пішов теж, залишивши вдома чотирьох малолітніх дітей. Найменший, Миколка, народився у травні 41-го. Олександр Назарович потрапляє у артилерійські війська. Під Києвом німці розгромили його роту, а тих, хто залишився живий, примусили копати собі ями, у яких закопували тіла після розстрілу. Олександра тоді врятував німецький офіцер. Так-так, саме німецький! Але врятував, звичайно ж, не для того, щоб відпустити на волю, а щоб відправити на примусові роботи до Німеччини. Олександр був гарним хлопцем, близько 2-х метрів на зріст, саме цим і виділявся серед хлопців. Так його було взято в полон. Але під час бомбардування Києва багато людей втікало з полону, пощастило й Олександру. Зі столиці він пішки йде до Андрушівки, щоб побачитись з родиною, подивитися на сина, якому на той час було лише 8 місяців. Олександр Назарович розповідав старшим дітям про війну та про те, як врятувався. Погостювавши у рідній оселі, він знову повертається на війну. Під Вінницею отримує поранення. Дружина Тетяна провідувала чоловіка у госпіталі разом з 10-річним сином Василем, батьком Катерини. В дитячій уяві навіки закарбувалися страшні картини війни: підбиті палаючі танки, розбомблені окопи, гори трупів радянських та німецьких солдатів, яких ніхто навіть не закопував. Пів-Європи пройшов Олександр Назарович і загинув разом з іншими синами та дочками нашої багатостраждальної Батьківщини, недійшовши 100 кілометрів до Рейхстагу. В кінці 44-го його дружина отримала страшну звістку: «Ваш муж, красноармеец Полищук Александр Назарович, уроженец г.Андрушевка Житомирской области, проявил геройство и мужество в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге был убит 15 октября 1944 года, похоронен в Чехословакии». Такого змісту були сотні тисяч похоронок, які отримували сумуючі жінки, матері, сестри. Не дымятся дали, Пыль черна от слез, Ни одной медали Дед мой не принес. Только в этом самом Нет его вины, Потому, что сам он Не пришел с войны! Пройшло багато років з того часу, як тендітна дівчинка стояла на варті біля обеліска і мріяла відшукати могилу діда. Тепер вона доросла жінка, жителька міста Києва, провідний інженер, працівник відділення інституту геофізики при Академії наук України. І слова, що дала собі в дитинстві, дотримала. Довгі роки вона розшукувала могилу діда Олександра. Писала в різні інстанції, газети та журнали. І лише організація Червоного Хреста міста Москви допомогла у пошуках. Катерина Василівна довідалася, що у 1992 році могилу Поліщука Олександра Назаровича разом з іншими радянськими солдатами перезаховали на військовому кладовищі у м.Балігродзе, воєводство Кросно, номер могили - 12, номер у списках -373, Республіка Польща. «Але мрія моя, - зізнається Катерина Василівна, - до кінця так і не здійснилася. Я не змогла поїхати на могилу, все відкладала. Але я не здаюся, завжди йду до поставленої мети». Катерина Василівна висловлює вдячність своїм колишнім учителям М.Зільбану та Й.В. Лоханському, які навчали її, прищеплювали любов до рідного краю, вчили любити та поважати наших героїв.

Яніна Новоржицька
Новини Андрушівщини

Її доля цвіте так сиво...

Перейшла жити, як і Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ, у житло свекрів, Іванових та Степанових батьків. Жили хоч і тіснувато, зате дружно та мирно. Невдовзі молодятам прибудували окрему половину хати, куди вони й переселилися. У 1938 році народився первісток - синок Михайлик. Тримали корову, город, Іван працював завідуючим гаражем Андрушівського спиртозаводу. У 1940 році народився другий син - Леонід. Здавалося б, жити й радіти молодій сім’ї... Настя була вагітна третьою дитиною, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Іван , як завгаражем, ще 10 днів пробув дома: вивозили пшеницю. А потім - призов туди, на фронт... Насті пощастило більше, ніж Євгенії , тому що через вогняну бурю, через тисячі кілометрів болю й розлуки летіли до неї солдатські трикутнички, у яких було все: тривога за долю молодої дружини, безпомічної перед жахом війни з двома дітками, радість від того, що отримував її відповіді з незмінно-тривожним, таким дорогим для нього: «Як ти там, Іване?!». Знав, що ситуація дуже серйозна, знав, що може не повернутися, але так сподівався на чудо! Я запитую в Анастасії Олександрівни, чи збереглися ті листи Іванові? «Так, збереглося багато, але наймолодший син забрав , коли приїжджав. Сказав, що хоче в себе зберігати батькові листи. А я й віддала», - відповідає 89-річна бабуся й додає: «Про що писав мені, питаєте? Ой, гарно писав, про все...» До розмови приєднується невістка Анастасії Олександрівни, Ольга Яківна СОЛОПІЙ: - Я можу дослівно процитувати вам, що писав з фронту Іван Олександрович своїй дружині. Ми перечитували їх, ці листи. Ось як писав він : «Здрастуй, мала! Як тобі там з дітьми? Я знаю, як тобі тяжко, але бережи себе й дітей, Настю! Вони - твоя допомога в майбутньому. Чи повернуся - не знаю, бо бої тут зараз такі, що...» Або ще ось такі слова: « Ти пишеш, де ми спимо на фронті? Перина у нас м’яка, біла, пухнаста - сніг. Прогрібаємо собі місця в снігу, лягаємо, і сон - царський! Ні, страху у нас немає. Є просто відчуття невідворотності долі, яка судилася кожному з нас: або вижити, або - ні. Свист куль і снарядів - пекельною музикою»... У 1942 році Анастасія Олександрівна народила третього хлопчика. У черговому листі Іван писав: «Може, брат Стьопа не повернеться, все може бути, то давай назвемо сина Степаном!» Почав жити у світі третій паросток роду Івана Солопія, малий Степанко, а листів від його батька більше не було... Настя ростила дітей, допомагала, чим могла, старим батькам, а жити було так гірко! Пережила окупацію, поставила на ноги усіх трьох синів... У 1945-му отримала похоронку... Загинув смертю хоробрих, похований у Польщі... Праця в колгоспі відбирала останні сили, на 100 грамів зерна, які давали на трудодень після війни, вижити з трьома дітьми було неможливо. А голод 1947 року! Молода солдатська вдова возила у Західну Україну, де голод був менш відчутний, костюм чоловіка, картоплю - усе це міняла на хліб. За добросовісну працю Анастасію Олександрівну СОЛОПІЙ було неодноразово нагороджено подяками, Почесними грамотами, похвальними листами, також - орденом «Ветеран праці» та медаллю «Захисник Вітчизни» незалежної України. Іван Олександрович Солопій , пройшовши разом із рідним братом Степаном фінську війну, повернувшись з неї живим до родини, загинув смертю хоробрих на Великій Вітчизняній... Анастасія Олександрівна розповідає про танковий екіпаж братів Солопіїв , вони разом воювали на фінській... А яким був для Настусі День Перемоги , 9 травня 1945 року? Важким і веселим, бо зовні намагалася не показувати своє горе, а так боліла душа! Як ішли люди вулицями на мітинг до парку, то у кожній хаті кричали, билися, тужили голоси... Не було такої оселі, в якій не загинув би чоловік чи наречений, батько чи брат... Я наважилася поставити Анастасії Олександрівні питання: - Скажіть, після війни залишилося багато самотніх жінок, з дітьми і без дітей, але ж чимало з них знайшли собі чоловіків, удруге повиходили заміж. Чому так не зробили Ви? - Та що ти, доню! Що ти кажеш таке! Як це з моїми, з Івановими дітьми міг бути поряд якийсь чужий чоловік? Я навіть не думала про це! Мені не потрібний ніхто був, крім Івана... Було таке, що один, який ще молодим ходив до мене, дізнавшись, що Іван загинув, прийшов до нас, запропонував мені заміж за нього (він нежонатим по війні залишився) йти. Я не захотіла. Ось так. Вони нікого не хотіли знати, залишалися наодинці з дітьми і з своїм жіночим горем. Бо - любили їх, своїх Івана й Степана, віддано й чесно, і не потрібні їм були інші, навіть тоді, коли похоронні папірці обірвали чекання... Бабця Анастасія показує мені свій великий палець, прозору пластинку нігтя якого перетнула біла смужка: - Бачите цю смужечку? Іван мій казав, що це доля цвіте, щасливою буду. У нього ця доля на усіх пальцях цвіла, я добре пам’ятаю! А в своєму останньому листі, перед тим, як загинув, написав: «Настуню! У мене долі нема вже - немає смужечок на пальцях, позникали! Лише на мізинці правому трошечки залишилось...» Син Степан Олександрович побував у Польщі, на могилі свого батька, а їй не судилося побачити могилку свого Івана. Зате із нею - його кілька фотографій, і спогади, спогади... Вона то хмариться, згадуючи щось сумне, то посміхається... ЇЇ доля цвіте так сиво...

Лілія Імашева
Новини Андрушівщини