Палац Терещенків знаходиться у самому центрі Андрушівки над ставом. Його першим власником був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац побудували в другій половині 19 ст. у стилі французького неоренесансу. Микола Терещенко купив маєток разом з цукровим заводом у синів Станіслава. Цукровий завод був першим на Житомирщині ще з 1843 року.
Зі старих часів у палаці збереглись мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях. Цю позолоту жодного разу не оновлювали, а вона й досі, як нова.
В палаці все було пограбоване будьонівцями в 1920 році, коли тут містився їхній штаб. При відході червоні вояки збирались підірвати палац, але місцеві вмовили їх дозволити розмістити в ньому школу. Навіть досі палац слугує школою для місцевого населення.
Показ дописів із міткою історія Бровки Другі Андрушівського району. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія Бровки Другі Андрушівського району. Показати всі дописи
пʼятниця, 10 травня 2013 р.
пʼятниця, 17 лютого 2012 р.
Історія рідного краю
Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.
Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.
Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці
четвер, 1 вересня 2011 р.
Історія Андрушівського району
На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.
четвер, 3 червня 2010 р.
Довге відлуння війни
Війна й досі незримо знаходиться серед нас, а, значить, і подвиг людський житиме доти, доки в душах горітиме свіча пам’яті… Вже внуки тих, хто звільняв у Велику Вітчизняну міста й села, брав безіменні висоти, за віком старші, ніж були у той час їх діди.
Скільки їх залишилось солдатами і спить у ранкових росах на своїй і чужій землі.
Правду кажуть, що в кожній українській родині є свій герой. Я розповім вам про одну з таких - сім’ю Кондратюків. Кілька років тому болем свого серця поділилася зі мною шанована в Міньківцях жінка, в минулому вчителька, моя сусідка Віра Іванівна Кондратюк (дівоче прізвище Пилипчук). Розповіла, як з братом шукали могилу свого батька, який загинув на Вінниччині 12 березня 1944 р. Плакали обоє. Я відчула муку її серця. І лише тепер в повній мірі зрозуміла, чому вона завжди так гірко плакала, коли інші та і я, пишаючись своїм батьком, була завжди поруч з ним в День Перемоги на сільському мітингу, турботливо поправляючи ордени і медалі, тримала за руку, аби вгамувати його хвилювання. А її, 45-річний батько спочиває в братській могилі, де покоїться прах 800 солдатів, котрі полягли в бою за село Малий Чернятин Калинівського району, що на Вінниччині. В 1944-му одержала Ганна Пилипчук похоронку. П’ятнадцятирічна Віра була найстаршою в сім’ї, сестрі Марії виповнилося 13, брату Володимиру - 5. Троє дітей, і мати вся зчорніла від горя… Біль втрати не меншав з роками. Пам’ять і почуття обов’язку покликали їх з братом в 1965 р. в дорогу, щоб відшукати могилу батька, вклонитися йому доземно. Взяли із собою чорну звістку, яку мама берегла у скрині і тисячу разів обмила гіркими сльозами, та й поїхали на Вінниччину. Добрі люди порадили зійти з потягу на маленькій станції Жаборинці, що між Козятином і Калинівкою, і прямувати до Малого Чернятина навпрошки полями - так швидше. - Ішли ми з братом протоптаною між пшеницями стежкою, - розповідає жінка. - До цих пір пам’ятаю, як вклонялися нам до ніг хліба, наче дякували чи просили прощення. І уявила я тих 800 солдатів на цьому полі. 800! Може, саме тут скосила їх без пори війна і вони проросли колосками. І сльози самі по собі падали додолу, коли погляд спинявся на польових маках… А коли знайшли в селі братську могилу, то голосила на весь світ від болю, горя, образи: то був горбик землі, порослий бур’янами в молодому березовому скверику. Чи у вас, люди добрі, серця зачерствіли, чи дітей немає, солдати ці за ваше ж село полягли. Навіть поле пам’ятає їх, бо до цих пір цвіте червоно, - приказувала і поклялася, що наступного року приїду знову і все сама приберу, чорнобривців насію, які так любив батько… І поїхала-таки Віра Іванівна з братовою Владиславою. Навели там лад, квітів насіяли, дівчинку місцеву попросили, аби доглядала за ними. А потім добиралася в «гості» до батька зі своїм старшим сином та старенькою матір’ю, яка так просила її взяти з собою, наче відчувала, що скоро залишить цей світ. Збиралась до Івана, наче до храму. А Віра Іванівна хвилювалась за матір, аби ту не вбила людська байдужість. ...Та люди схаменулись. На братській могилі стояв пам’ятник воїну, скрізь був порядок. Сільський голова дорікав, чому не попередили про приїзд, транспорт вислали б до станції. Літа біжать, особливо, коли сивина на скронях. Зібрались на Різдво сини до Віри Іванівни зі своїми сім’ями і вирішили побувати на могилі діда і прадіда Івана. А вона раділа, бо знала, що у свої 82 самотужки туди уже не добереться. Відтоді щомиті готувалася до поїздки, до "зустрічі” з батьком. І ось вранці 9 Травня вона, її три сини, невістка, брат, племінник із сином були у Малому Чернятині. Вийшли з машини, а тут… "Дымилась роща над горою…” і стиснулось серце - його знову торкнулась війна. - Як виросли берези!.. І пам’ятник доглянутий, алея, обсаджена квітами, 16 плит камінних з викарбуваними прізвищами загиблих, і лавочки, скрізь молода травичка… Підійшли до плити, де значиться прізвище рідної людини, поклали за звичаєм на рушнику хліб і гостинці. А я впала на коліна, сльози котилися градом... - розповідає Віра Іванівна. - Був мітинг. Стояли, як соколи, мої хлопці. Уже мій внук вполовину такий за віком, як тоді батько… і плакали. Скупо, по-чоловічому плакали. Тож чи можемо ми сказати тепер, що забули про війну? Звісно, є й серед нас пустоцвіт, але його мало, бо струшують вітри історії, саме життя… Є в цій родині ще одна болюча історія, яка стосується родовідного дерева уже невістки В. І. Кондратюк - вчительки Андрушівської гімназії, котра родом з с. Заліське Тальнівського району, що на Черкащині. Родина її батька Кривенка Івана Федотовича 65 років шукала могилу свого батька, дідуся, прадідуся Федота Микитовича, який з боями дійшов аж до Бухареста, де загинув перед самісінькою Перемогою - 27 квітня 1945 року. І ось коли його сину Івану пішов 81-й рік, а дочкам виповнилося 83 і 85, одна з правнучок Федота Микитовича Тетяна, котра вже 2 роки розшукувала місце поховання прадідуся, через Інтернет, одержала в березні цього року таку дорогу для них звістку від програми «Жди меня»: Ф. М. Кривенко захоронений в окремій могилі на кладовищі в столиці Румунії Бухаресті, надіслали для підтвердження і знімки. Як хотілося батьку Надії Іванівни, рідні вклонитись своєму герою в День Перемоги через 65 років. Але щоб потрапити на чужу землю, в іншу країну потрібно зібрати немало документів. Та вони обов’язково там побувають, бо чекали цього так довго. Але то вже буде інша розповідь, яку ми обов’язково опублікуємо.
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
Скільки їх залишилось солдатами і спить у ранкових росах на своїй і чужій землі.
Правду кажуть, що в кожній українській родині є свій герой. Я розповім вам про одну з таких - сім’ю Кондратюків. Кілька років тому болем свого серця поділилася зі мною шанована в Міньківцях жінка, в минулому вчителька, моя сусідка Віра Іванівна Кондратюк (дівоче прізвище Пилипчук). Розповіла, як з братом шукали могилу свого батька, який загинув на Вінниччині 12 березня 1944 р. Плакали обоє. Я відчула муку її серця. І лише тепер в повній мірі зрозуміла, чому вона завжди так гірко плакала, коли інші та і я, пишаючись своїм батьком, була завжди поруч з ним в День Перемоги на сільському мітингу, турботливо поправляючи ордени і медалі, тримала за руку, аби вгамувати його хвилювання. А її, 45-річний батько спочиває в братській могилі, де покоїться прах 800 солдатів, котрі полягли в бою за село Малий Чернятин Калинівського району, що на Вінниччині. В 1944-му одержала Ганна Пилипчук похоронку. П’ятнадцятирічна Віра була найстаршою в сім’ї, сестрі Марії виповнилося 13, брату Володимиру - 5. Троє дітей, і мати вся зчорніла від горя… Біль втрати не меншав з роками. Пам’ять і почуття обов’язку покликали їх з братом в 1965 р. в дорогу, щоб відшукати могилу батька, вклонитися йому доземно. Взяли із собою чорну звістку, яку мама берегла у скрині і тисячу разів обмила гіркими сльозами, та й поїхали на Вінниччину. Добрі люди порадили зійти з потягу на маленькій станції Жаборинці, що між Козятином і Калинівкою, і прямувати до Малого Чернятина навпрошки полями - так швидше. - Ішли ми з братом протоптаною між пшеницями стежкою, - розповідає жінка. - До цих пір пам’ятаю, як вклонялися нам до ніг хліба, наче дякували чи просили прощення. І уявила я тих 800 солдатів на цьому полі. 800! Може, саме тут скосила їх без пори війна і вони проросли колосками. І сльози самі по собі падали додолу, коли погляд спинявся на польових маках… А коли знайшли в селі братську могилу, то голосила на весь світ від болю, горя, образи: то був горбик землі, порослий бур’янами в молодому березовому скверику. Чи у вас, люди добрі, серця зачерствіли, чи дітей немає, солдати ці за ваше ж село полягли. Навіть поле пам’ятає їх, бо до цих пір цвіте червоно, - приказувала і поклялася, що наступного року приїду знову і все сама приберу, чорнобривців насію, які так любив батько… І поїхала-таки Віра Іванівна з братовою Владиславою. Навели там лад, квітів насіяли, дівчинку місцеву попросили, аби доглядала за ними. А потім добиралася в «гості» до батька зі своїм старшим сином та старенькою матір’ю, яка так просила її взяти з собою, наче відчувала, що скоро залишить цей світ. Збиралась до Івана, наче до храму. А Віра Іванівна хвилювалась за матір, аби ту не вбила людська байдужість. ...Та люди схаменулись. На братській могилі стояв пам’ятник воїну, скрізь був порядок. Сільський голова дорікав, чому не попередили про приїзд, транспорт вислали б до станції. Літа біжать, особливо, коли сивина на скронях. Зібрались на Різдво сини до Віри Іванівни зі своїми сім’ями і вирішили побувати на могилі діда і прадіда Івана. А вона раділа, бо знала, що у свої 82 самотужки туди уже не добереться. Відтоді щомиті готувалася до поїздки, до "зустрічі” з батьком. І ось вранці 9 Травня вона, її три сини, невістка, брат, племінник із сином були у Малому Чернятині. Вийшли з машини, а тут… "Дымилась роща над горою…” і стиснулось серце - його знову торкнулась війна. - Як виросли берези!.. І пам’ятник доглянутий, алея, обсаджена квітами, 16 плит камінних з викарбуваними прізвищами загиблих, і лавочки, скрізь молода травичка… Підійшли до плити, де значиться прізвище рідної людини, поклали за звичаєм на рушнику хліб і гостинці. А я впала на коліна, сльози котилися градом... - розповідає Віра Іванівна. - Був мітинг. Стояли, як соколи, мої хлопці. Уже мій внук вполовину такий за віком, як тоді батько… і плакали. Скупо, по-чоловічому плакали. Тож чи можемо ми сказати тепер, що забули про війну? Звісно, є й серед нас пустоцвіт, але його мало, бо струшують вітри історії, саме життя… Є в цій родині ще одна болюча історія, яка стосується родовідного дерева уже невістки В. І. Кондратюк - вчительки Андрушівської гімназії, котра родом з с. Заліське Тальнівського району, що на Черкащині. Родина її батька Кривенка Івана Федотовича 65 років шукала могилу свого батька, дідуся, прадідуся Федота Микитовича, який з боями дійшов аж до Бухареста, де загинув перед самісінькою Перемогою - 27 квітня 1945 року. І ось коли його сину Івану пішов 81-й рік, а дочкам виповнилося 83 і 85, одна з правнучок Федота Микитовича Тетяна, котра вже 2 роки розшукувала місце поховання прадідуся, через Інтернет, одержала в березні цього року таку дорогу для них звістку від програми «Жди меня»: Ф. М. Кривенко захоронений в окремій могилі на кладовищі в столиці Румунії Бухаресті, надіслали для підтвердження і знімки. Як хотілося батьку Надії Іванівни, рідні вклонитись своєму герою в День Перемоги через 65 років. Але щоб потрапити на чужу землю, в іншу країну потрібно зібрати немало документів. Та вони обов’язково там побувають, бо чекали цього так довго. Але то вже буде інша розповідь, яку ми обов’язково опублікуємо.
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
пʼятниця, 29 січня 2010 р.
Храм святої Клари в Городківці
Чим же відома ця святиня? Своєю красою, історією, відомими особистостями, доля яких пов’язана з ним. На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 року називалася Городківка) в 1818 році паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована кам’яна каплиця святої Клари - філія костьолу святого Антонія села Білопілля (тепер Козятинського району Вінницької області, за 17 км від Городківки). Костьол у с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757-1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму (1818 року), похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму. У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу потрібно було каміння для мурованих жомових ям та будівництва дороги. Бульдозером було знесено не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій територі (до речі, каміння виявилось непридатним для запланованих робіт). Нині при в’їзді в Білопілля височіє горб, оточений розливом річки Закиянки, на якому стояла святиня. Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку тісно пов’язана з життям родини Івановських. Так, у 1782 році село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському, по його смерті - його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. У 1844 році розпрощався із земними справами Д. Івановський, а в 1848- ому на 30-му році життя померла його дочка Фабіна (в одруженні Міхаловська). Клара Івановська ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті свого чоловіка і найкращої з дочок. У той час Євстахій Івановський, син Д. Івановського, відомий польський мемуарист та історичний публіцист, вже прийшов у літературу. Народився він у 1813 році в Халаїмгородку. В 1825-1831 роках навчався в Кременецькому ліцеї, після його закриття повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Став часто подорожувати по Україні та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережної України. Збирав усні й рукописні матеріали, з часом у нього накопичилось багато документів, записаних спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення, які лягли в основу його творів. Він не пізнав щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII-ХІХ ст. Це, зокрема, „Спогади минулих літ", „Польські пам’ятки різних часів", „Спогади давніх і наступних польських часів", „Листи, вихором принесені у Краків з України". Вони видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustahy Helleniusz. Його літературна спадщина - це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України. Проте не мемуарами літератор залишився у пам’яті односельців. Для них вони, мабуть, у той час були не доступними. Очевидно, що Є. Івановський писав не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь, сподіваючись, що його знання будуть особливо потрібні. Так воно й сталося. Сьогодні на твори Є. Івановського часто посилаються в наукових роботах як українські, так і польські та французькі вчені, які досліджують історію і літературу Волині ХІХ століття. Знову він повернувся у Городківку на початку ХХІ ст., коли нинішні жителі села дізналися про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому „м’якого пана" з переказів своїх дідів і прадідів. Мемуарист запам’ятався їм своєю доброчинністю: давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику - гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після 14-ти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю", як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників. Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. У другій половині ХІХ ст. російський царизм здійснював репресії проти польського дворянства на Правобережній Україні у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку польських повстань у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не дала письменнику дозволу на будівництво святині. Тому він до кінця свого життя здійснював нагляд за каплицею, дбаючи, щоб вона була у хорошому стані, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри. З каплицею пов’язані імена відомих митців та науковців ХІХ ст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський - видатний польський історик, етнограф, антрополог, випускник Сорбонського університету, з яким Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями. Деякий час, готуючи наукові дослідження, він перебував у халаїмгородського літератора, вивчаючи матеріали його багатого стародавнього архіву.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока", „Про вмерлі душі", „Мартин", „Пан Григір", „Нежданий гість", „Заклад", „Смецинський", драма „Гриць". У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста" він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі - „Перша покута Залізняка" - розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка", пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів", „Контрактова мозаїка…". На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху". А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський", починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник", під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді". Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy - Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu "?odzia" † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких". Не знає її імені (позначено літерою „N") і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти "Матиця". У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації". Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво" без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів". Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ" НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак". Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака") у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.
Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока", „Про вмерлі душі", „Мартин", „Пан Григір", „Нежданий гість", „Заклад", „Смецинський", драма „Гриць". У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста" він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі - „Перша покута Залізняка" - розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка", пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів", „Контрактова мозаїка…". На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху". А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський", починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник", під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді". Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy - Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu "?odzia" † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких". Не знає її імені (позначено літерою „N") і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти "Матиця". У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації". Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво" без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів". Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ" НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак". Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака") у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.
Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини
середа, 5 серпня 2009 р.
Балкон Будьонного у садибі Терещенка в Андрушівці
У кінці ХІХ сторіччя на півдні Житомирщини, як і всюди у центральній Україні, почався цукровий бум. Вирощувати буряки та виробляти на заводах цукор стало справою надприбутковою. Родина Терещенків — одна з тих, хто казково збагатився саме на цукрі у ті часи. На початку ХХ сторіччя статки Терещенків оцінювали приблизно у вісім мільйонів карбованців. Це при тому, що корову можна було купити за три карбованці. Тому уявіть, що означало для Андрушівки рішення Терещенка не лише викупити в їхньому селі цукрозавод, а й збудувати маєток. Тут треба сказати, що девіз дворянського герба Терещенків — «Прагнення до суспільних справ». Тобто, збагачуючись, вони не шкодували грошей на наукові розробки, школи, лікарні, допомогу бідним (цікаво, що, витрачаючи стільки грошей на доброчинність, біднішою родина не ставала — це ще одне підтвердження теорії про те, що жадібність — не шлях до багатства). Тому приїзд до Андрушівки Терещенків означав, що тодішнє село отримало шанс на розвиток, яким мешканці скористалися. Сьогодні смт Андрушівка — це охайне містечко з церквою, гарним стадіоном, пам’ятником Кобзареві, багатьма крамницями. Одне слово, з села Андрушівка перетворилася спочатку на багате село, а потім — на містечко. До речі, цукровий завод, який збудував ще польський шляхтич Бержинський, а потім переоснастив Михайло Терещенко у 1883 та 1914 роках, працює й досі. Якщо ви захочете відвідати Андрушівку, то, проїжджаючи центральною дорогою повз річку Гуйву, неодмінно його побачите.
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.
Тетяна ПАСОВА
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.
Тетяна ПАСОВА
вівторок, 1 серпня 2006 р.
Історія села Гальчин Андрушівського району Житомирської області
Найбільш відома легенда про походження назви цього села така: "Понад річкою в бережку лежало село, невеличке й бідненьке. Селяни, що жили в ньому, належали злому й багатому пану, який завжди жив у місті. І була в цьому селі бідна вдова Галька. Мала сина-одинака. Юнак був дуже вродливий: чорні кучері спадали на біле чоло, чорні брови, наче крила пташки, розлітались в різні боки. Батька в нього не було - загинув у мандрах, тому всі його називали по матері - Гальчин. Коли він виріс, зненавидів панів, нестримним став йому гніт панський і пішов він шукати волі. Як Кармелюк, разом із своїми товаришами забирав добро у панів і роздавав бідним.
Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.
Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.
До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.
У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.
Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.
До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.
У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія села Іванків Андрушівського району Житомирської області
Але пішла чутка, що здалеку на руську землю котяться татарські вози з грізними воїнами, які вбивають людей, знищують їх оселі, сіють за собою лихо. Зненацька налетіли вороги на село. Курявою вкрилась «Широка долина». Хоч завойовників було небагато, але вони були жорстокі і зголоднілі. Як сарана вони накинулись на бідняцькі пожитки. В одній хатині в кінці села жило семеро братів. Були вони вродливі і мали щиру вдачу. Всі вони стали на захист свого села. Мов казкові богатирі хоробро билися вони з татарами, себе не жаліючи. Та так і полягли в нерівному бою за рідну землю. Найменший брат Іванко вибравсь на високий явір, щоб бути вище від своїх ворогів. Скільки не намагалися татари знищити його, та все падали, скошені стрілами Іванковими. Тоді вороги додумались зрізати дерево. Впав додолу явір з хоробрим юнаком. І вороги його розіп’яли. На місці спаленого поселення виросло нове. Люди назвали його Іванковим, щоб пам’ять про хороброго юнака жила вічно. Іванків - село Андрушівського району. до 1923 року воно входило до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Розташоване на березі річки Гуйви за 25 км на північний захід від районного центру та за 7 км від залізничної станції Града. Перші писемні відомості про нього відносяться до 1501 року. У ХУІІІ ст. належало поміщикам Фортунату Михайловському та Мар’яні Моржковській. З 1800 року перейшло до родини Обуховських. На початку 80-х років ХІХ ст. маєток було продано окремими частинами: Лідії Орловській (2184 десятини) та Миколі Терещенку (577 десятин). У 1891 р. Лідія Орловська передала свою частину маєтку дітям: інженеру-технологу Аркадію Орловському та Ганні Вірській. У 1893 році, внаслідок розподільного акту, маєток повністю перейшов до Аркадія Орловського, а в 1894 році був проданий ним дружині колезького асесора Марії Нератовій. З 1899 року належав дворянці Ганні Тарасевич (уродженій графині Стебнок-Фермор), дружині відомого лікаря, академіка Льва Тарасевича. В Іванкові діяв цукровий завод, побудований Терещенком, з щорічним виробництвом цукру 385 тисяч пудів. На заводі працювало 495 робітників. Завод знаходився на території будинку-інтернату для престарілих. До заводу було прокладено шосейну дорогу від траси, яка збереглася до наших днів. Діяли церкви: Троїцька - дерев’яна, збудована у 1843 році на кошти поміщика Обухівського; Різдва Богородиці - дерев’яна, збудована у 1747 році на місці більш давньої споруди, приписана була до Троїцької парафії; католицька - каплиця. Зараз діє в селі кам’яна церква, а з дерев’яної побудували клуб після Жовтневої революції. У 1783 році в селі проживало 721 чоловік в 124 дворах; в 1899 році - 1865 жителів проживало в 303 дворах; в 1941 році було 1725 жителів, які мешкали в 418 дворах. З історичних джерел відомо, що поблизу Іванкова були урочища: Бойкова, Борочок, Босий Брідок, Брамина, Вигода, Гадки, Гниле Болото, Главіна, Жукова, Гнилища, Домковського, Нінькова, Корчі, Корчмище, Кринички, Лука, Мала Бездня, Марунчикова, Мерзляк, Некрашена, Очеретянка, Павлинівка, Погорілова, Собкеева, Сорочацька, Якубохнава. Уродженцем села є Герой Радянського Союзу Василь Максимович Мельник.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
субота, 7 травня 2005 р.
Їй досі сниться його посмішка...
Степан, поставивши машину, прибіг додому попрощатися, і хвилини, які були відведені їм для розмови, спливали так швидко... Він сказав: «Не плач, сонечко, заспокойся. Я постараюся вижити, повернутися додому... Я ж уже одну війну пройшов... Сина бережи...» А вона не слухає, плаче... Коли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побігла... Застала тільки місце тепле від автоколони... Вона вийшла заміж у 19 років, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в житті... Але судилося інакше... Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 року народження, родом з м. Андрушівки, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 року народження, який, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, на те, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощі... Жили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зерна... Жменька зерна - це було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не було... Коли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, той - в іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу - в інших, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронт... Але її вразило одне: усі ті, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, розказав, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через Дніпро... Переправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавою... А вона жила з маленьким сином, чекала чоловіка... Ходила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, що, можливо, бачив Стьопу... Потім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара така... Як зараз пам’ятаю! Прибігла, а хата - замкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий він... Не дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу...» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловіка... Надійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усе... А потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірець... чорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться Степан... Не повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, м. Андрушівка, українець, робітник, мобілізований у 1941 році, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похований - не вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів Степан - Броніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвісти... Повідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, звичайно, був мізерним... А Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музика... Цвіли квіти, дерева... А їх, солдатських вдів, вшановували особливо - короваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогнала... Зараз ця жінка - 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Розповідає: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснився... Лежить у воді, а поряд - вантажівка лежить перекинута біля нього... »- плаче. Їй досі сниться його посмішка, а очі Степанові завжди перед нею - на великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні...
Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини
Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини
Підписатися на:
Дописи (Atom)