Згадаймо всіх поіменно (доки не запізно)

В цьому році ми будемо відзначати 70-річчя визволення Андрушівського району від фашистських окупантів. Понад 12 тисяч наших земляків брали участь у Великій Вітчизняній війні, близько 6 тисяч полягли в боях за Вітчизну.
Та, на жаль, лише 1254 з них внесено в 1-й том книги «Переможці», що вийшла з друку в 2010 році. Якось зателефонував мені син ветерана Великої Вітчизняної війни Півня Семена Григоровича Віктор: - Йосипе Володимировичу, знаємо Вас як людину, яка роками збирала матеріали про ветеранів війни. Наш батько, Семен Григорович, пройшов ту війну з боями від першого і до останнього дня, закінчив її в битвах з японцями. Були в батька ордени і медалі, посвідчення до них. На жаль, ми, діти, не завжди розуміли, яка то цінність для прийдешніх поколінь. Згадую, що колись, років 30-40 тому, учні міської школи № 1 разом з вчителями збирали матеріали про ветеранів для музею бойової слави… Можливо, щось Ви знаєте і про нашого батька? Допоможіть… Прикро, що ми не бережемо, не шануємо правду історії. У своїх архівах я розшукав 5 нагородних документів Півня С. Г. - посвідчення про нагородження його медалями. Ці посвідчення збереглись у мене після ліквідації музею в школі в 90-х роках. Через день після нашої розмови прийшов до мене Віктор Семенович за документами батька. Він приніс мені реферат правнучки Семена Григоровича - учениці 5 класу Київської школи І-ІІІ ступенів № 298 Захлібної Софії під заголовком: «Мій прадідусь - ветеран Великої Вітчизняної війни». Чудово оформлена робота проникнута любов’ю і гордістю за подвиги прадідуся, його бойові і трудові звершення. Софійці є ким пишатися. Багато років після війни Семен Григорович працював водієм автобуса в Андрушівському автопарку, брав активну участь у громадському житті. Хор ветеранів війни, в якому він співав, виступав в Андрушівці, в селах району, в Житомирі і навіть у Москві. Нещодавно у відділі освіти райдержадміністрації відбулась нарада директорів навчальних закладів, де я з дозволу начальника відділу С. І. Сословської виступив і порадив їм допомогти працівникам сільських рад виявити односельців, учасників бойових дій, прізвища яких ще не внесені в книгу «Переможці». Орієнтиром щодо кількості фронтовиків, які живими повернулися в село, можуть послужити книги «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» та «Переможці». Перша книга вийшла з друку в 1973 році, коли більшість ветеранів ще була жива, а тому наведені тоді дані про учасників війни були більш точними. Кожне село, провівши на війну своїх найкращих синів, не дочекалося багатьох з них. Так, з Антопільської сільської ради пішли воювати 183 чоловіки, загинуло - 99, а повернулося - 84. На жаль, в книгу «Переможці» внесено лише 11 чоловік. А де 73 ?.. І так по кожному населеному пункту. З Бровківської сільської ради воювало 337 чоловік, загинуло 152; Великомошківецької - 423 і 130; Волицької - 232 і 113; Волосівської - 225 і 160; Гальчинської - 420 і 162; Глинівецької - 240 і 128; Городківської - 480 і 178; Забарської - 62 і 26; Зарубинецької - 320 і 117; Іванківської - 208 і 116; Івницької - 492 і 263; Каменівської - 129 і 68; Крилівської - 270 і 90; Лебединецької - 290 і 140; Любимівської - 302 і 148; Малоп’ятигірської - 127 і 63; Маломошківецької - 273 і 120; Міньківецької - 400 і 170; Мостівської - 370 і 159; Нехворощанської - 335 і 147; Павелківської - 322 і 122; Старокотельнянської - 597 і 362; Степківської - 414 і 222; Червоненської - 302 і 120; Яроповицької - 405 і 190; Андрушівської - 895 і 304. Після виходу 1-го тому книги «Переможці» в районі проведено роботу і складено додаткові списки ветеранів-переможців, та, на жаль, ще сотні учасників бойових дій не внесено і в них. Від імені районної організації інвалідів війни вітаю всіх з Днем Перемоги. Згадаймо всіх поіменно. Доки не запізно.

Йосип Лоханський,
голова районної організації інвалідів війни, краєзнавець

Доторкнися серцем до подвигу

22 червня 1941 року... Цей страшний день розділив життя на до і після війни. Смертю, жахом, спустошенням, покаліченими людськими долями розпочалася війна.
Тоді я була студенткою філологічного факультету Житомирського педінституту. На другому курсі навчання закінчила ще й вечірню школу медсестер, яка діяла при інституті. Нас поставили на облік в облвійськкоматі, ознайомили з обов’язками. Я пишалася тим, що мені присвоїли звання молодшого лейтенанта медичної служби. Тихцем всі вели мову про те, що скоро буде війна. Але нам, молодим, здавалося, що вона може бути десь, на чужій території, вірили зрадливому «Пакту про ненапад», підписаному Молотовим і Рібентропом. І ось війна... Це коротке і страшне слово вмістило в себе стільки горя, поневірянь, смертей, спогадів про стійкість людей, про любов до рідного краю. Житомир був у числі міст, які фашисти бомбардували одними з перших. Все оживає в пам’яті і знову тривожить душу… О 9-ій годину ранку студенти зібрались на подвір’ї навчального закладу, вишикувалися в колони і пішли на площу, де вже зібралося багато людей. Ніби зараз чую, як з гучномовця злітають жорсткі слова Левітана: "Сьогодні, о 4-ій годині ранку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу державу…”, - ці слова злились із зойками сотень людей, яких охопив страх і розпач. Здавалося, що день погас, сонце вкрилося чорними хмарами. Люди розходилися з площі плачучи, з тяжкими думками. Всіх мучило одне і те ж: «Що робити?» Ми пішли в облвійськкомат, аби дізнатися, як маємо діяти далі. Там пояснили, в яких місцях Житомира будемо нести службу протиповітряної оборони. А у вільний час ми копали окопи біля гуртожитку, де і мали спати вночі, бо заходити в приміщення на ніч було заборонено, аби не піддавати ризику життя. Йшли тривожні дні. 4 липня 1941-го запам’яталося назавжди. Було спокійно, і сирен не було чути. Ми вирішили йти спати в кімнати. А вдосвіта хтось настирливо постукав у двері. Злякалися, думали, що це комендант. Нас розбудив декан факультету, щоб повідомити, що вночі всі керівники міста виїхали, а німці вже в Новоград Волинському. Просив, щоб спішно забрали свої залікові книжки, інші документи і добиралися до домівок, бо транспорту ніякого немає. З мого села Білка нас було троє дівчат. Як іти пішки додому - не знали, бо завжди добиралися поїздом. Пішли на вокзал в надії, що зустрінемо когось із земляків. Та нікого із своїх не побачили. Розгублені, з плачем повернулися в гуртожиток. Сам Бог змилувався над нами - там на нас чекав батько однієї з подруг. І неймовірно зрадівши, що у нас уже є провідник, який знає найкоротший шлях до Коростеня, спішно рушили в дорогу. Вже смеркло, як ми добралися до Коростеня, а вдосвіта були в Білці. Це був лише початок страждань. 7 липня вирушили з батьками в евакуацію, бо знали, що фашисти влаштовують облави, насильно забирають молодь в Німеччину. Евакуація була невдалою. Ми майже два тижні стояли під м. Ржищів, але переправитися через Дніпро так і не змогли. Змучені безперервними обстрілами ворожої авіації, голодні змушені були повернутися додому. А потім жили в постійному страху. Мешкали в підвалі, ховаючись від людей і поліцаїв, пізніше налагодили зв’язок з партизанами, допомагали їм, аби швидше здолати ненависного ворога. Найщасливішою миттю був переможний, травневий ранок 1945-го, бо стільки натерпілися за час війни, стільки горя і смертей вона принесла майже в кожну родину. Я низько схиляю голову в щирій жалобі перед тими, хто ціною життя виборов Перемогу. Мої спогади про маленький відрізок воєнної доби - це лише мить, часточка того страшного горя, яке довелося пережити нашому народу. Нам, старшому поколінню, правду про війну потрібно розповідати молоді, аби вона берегла мир на землі, пронесла через усе життя вогник добра, вдячну пам’ять, чистоту юнацьких літ. Це вам, молодим, дбати про майбутнє України, вчитись поєднувати своє особисте з громадським, слова з ділами. Не будьте байдужими до тих, хто, перемагаючи смерть, зберігав почуття обов’язку перед Батьківщиною, громив фашистів, наближаючи Перемогу.

Надія Данильчук,
м. Андрушівка

Юність свою фронтову досі бачу у снах

Напередодні Дня Перемоги гостем нашої редакції був Федір Михайлович Вавровський - відома і шанована в районі людина, керівник з великим трудовим стажем, фронтовик-орденоносець. Спогади його ми пропонуємо вашій увазі.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців - юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги - мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув - і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога - не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька - його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені - я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: - Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна - породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив - будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії - водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: - Ось тут ти її побудуєш - міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію - будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання - нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно - прекрасне.

Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни

Невідправлений лист

Я народилася в мирний час. Про страхи війни знаю тільки з книг, кінофільмів і розповідей свого прадідуся Дем’янчука Бориса Олександровича. Йому, дорогому і незабутньому, адресований цей лист у вічність.
Ти мав незгасиму жадобу до життя, переніс голодне дитинство, мужнів у випробуваннях, пройшов усю війну, побував у оточенні і вибрався. У боях з фашистами не ховався за чиюсь спину, воював, як годилось, був поранений і контужений. Залишився в строю, бо любив життя щирою синівською любов’ю. Я - з наймолодшого покоління твого роду. Коли народилася, ти був уже далеко немолодий. У своєму щасливому дитинстві я боялася одного - втратити тебе. Бо коли підростала, то розуміла, що на землі немає нічого вічного. А потім забувала про це, удвох ми робили мої уроки, дивились телевізор, я слухала твої розповіді про минуле і мудрі поради. І раптом підступна хвороба підкосила тебе. На мій випуск четвертокласників ти прийти уже не зміг, хоч хотів дуже побачити свою улюблену правнучку, побачити школу. Стало несила, а затим прийшла смерть. Вона стала моїм найбільшим горем. Я навіть не встигла сказати, як сильно я тебе любила… Ти цього листа уже не побачиш і не почуєш, але я пишу, перечитую і плачу. Коли проходжу мимо твоєї школи, директором якої ти був кілька десятиріч (тепер це спустошене, старе, забуте приміщення), мені завжди стає сумно. Уявляю, як цими східцями ти щоранку входив до приміщення, перевіряв, як добрий господар, чи все в порядку, аж потім прямував до свого кабінету. Бачу на фото, як під крислатими вітами старих черешень проходили учнівські лінійки, як біля парадного входу урочисто вручали атестати випускникам. Ти для всіх був директор - вимогливий, строгий, а для мене - милий дідусь, яким я невимовно пишалася. Мені боляче ходити мимо руїн твоєї школи, здається, тут тебе пам’ятає кожне дерево, кожна стежина. Все забуте, немає тінистої алеї, що вела до парадного шкільного входу, не цвітуть нарцизи. Немає криниці з кришталево-чистою водою. Мені здається, що ти і щкола були невіддільні. Ти пішов за межу і школи нема - вона перетворилася в руїну. Якщо на самотинці дослухатися, то можна почути, як вона скрипить, стогне і сумує. А, може, й плаче за своїм минулим, за тобою і твоїми колегами. Я зберігаю всі твої фото. Оцей знімок найдорожчий: ви з бабусею проводжаєте мене перший раз у перший клас. Ти навіть одягнув свій парадний костюм з орденами і медалями, який ми й досі свято бережемо. Цей костюм ти одягав тільки один раз на рік - в День Перемоги, це було для тебе найбільше свято. Тебе в нашому селі пам’ятають і згадують добром. Щороку після чергового шкільного випуску на твоїй могилі з’являються свіжі живі квіти. І я з батьками в День Перемоги теж принесу тобі квіти любові і вічної пам’яті.
Сьогодні я пригадала, як малою читала вірш на урочистому вечорі до дня визволення нашого села від фашистських загарбників. Я декламувала, а ти сидів у залі і плакав - це заболіла твоя фронтова пам’ять. А вірш той був про війну і написав його колишній солдат- переможець М. Рибалко. Досі пам’ятаю ці рядки, які тривожать наші душі, а душі фронтовиків і поготів:
И будет так, неотвратимо будет…
На сцену выйдет в орденах старик-
Последний на планете фронтовик,
И перед ним в порыве станут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как солнце наше сохранил для нас.
И парни будут очень удивляться,
Девчонки будут горестно вздыхать:
Как это можно умирать в семнадцать,
Как можно в годик маму потерять?!
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их, пока не поздно,
Пока они живут среди живых!
Я не спізнилася: ти в моєму серці, дідусю, назавжди.

Катерина Дзівалтовська,
с. Брівки Перші
andrushivka.ucoz.ua

Батькова хвилина

Весна 1939 року. Молоді садки на хуторі неподалік села Гальчин буяли ніжною зеленню і білим цвітом вишень, черешень, слив. Гордо несли свої рожеві бубляхи яблуні й груші. Повітря було таким пахучим, що паморочилася голова. Хутір всього з п’яти хат, де оселилися молоді сім’ї, жив своїм звичним життям.
Та раптом завітали до них представники тодішньої влади і категорично заявили, що хутір має припинити своє існування. Головний партійний начальник дав наказ розібрати всі хати, а їх мешканців переселити в Гальчин. Батьки просили, аби їм дозволили залишитися на хуторі, адже вони зовсім недавно нелегкими зусиллями спорудили дім, обжилися, а тепер знову розпочинай з нуля. А за що? Матері плакали, а ми, діти, раділи, що будемо жити в селі. Там більше дітей, друзів. Старший з районного начальства наголосив, що нікому не дозволять залишитися, бо за наказом Й. В. Сталіна всі хутори мають бути ліквідовані в найкоротший термін Від слів відразу приступили до справи. Спритні молоді чоловіки залізли на солом’яні дахи, стали розшивати сніпки і скидати їх на землю. Важко уявити, що тієї миті творилося в душах наших батьків. Вони ж бо знали, як нелегко розібрати хату і побудуватися на новому місці. Але виходу не було. За непокору - в’язниця. У дворі мого батька була криниця, з якої брали воду всі п’ять сімей. Ясна річ, що тепер потрібно було копати її на новому місці. Мусіли вручну, без ніякої техніки, виймати колодязні кільця, аби везти їх туди, де будуть жити. Моя мати, користуючись якимись своїми секретами, уже в селі шукала місце для нової криниці і знайшла таке біля перелазу на нашому вже новому подвір’ї. Але сусіди попросили копати її в такому місці, аби й вони могли там брати воду. Батьки, звісно, погодилися. І знову мати шукала джерело. Сказала, аби копали колодязь на узбіччі двох доріг. Її послухали. Там криниця знаходиться і нині. Головним копачем колодязя був мій батько, бо вже мав досвід у цій справі, допомагали йому сусіди: Яків Чуйко, Федір Тимченко, Михайло Марчук. Копали-копали, вже й потомилися, стали сумніватися, чи є там джерело, бо вже й батька майже не видно така глибина. А мати все стояла на своєму: «Копайте, тут буде добра вода!». Невдовзі почули радісний крик батька: «Вода! Пішла вода!». Криниця вийшла глибока, кілець виявилося замало. Батько запропонував викласти верхню частини криниці камінням, скріпивши його розчином, а одне кільце поставити наверх. Так і зробили. Мені, семирічному хлопчику, тоді батько і чоловіки, котрі працювали біля криниці здавалися силачами. Мамин прогноз таки справдився: вода була чиста, холодна і смачна. Колись жниварі в полі просили привезти води тільки з Макухиної криниці - так по вуличному називали мого батька. Бо колись мій прадід мав олійню, а за послуги люди давали йому макуху. Так і прилипло це слово до нашої родини. Довго стояв колодязь без накриття, бо воду там брали всі, а рук до неї докласти не поспішав ніхто. В дев’яностих роках я повернувся до батька у рідне село. Напившись води з батьківської криниці, зрозумів, яка смачна вода джерельна! Хіба можна назвати водою ту рідину, яка тече з кранів у містах. І я вирішив, що не такий мусить мати вигляд криниця, створена руками мого батька та його сусідів. Отож почав облаштовувати її. Допоміг мені це зробити Володимир Малинівський: вмонтували корбу, зробили накриття, обгородили, все пофарбували. Ми з дружиною придбали в церкві ікону Святої Трійці, прикріпили її біля криниці. А наш сільський священик Миколай Гаврилів на Водохреща освятив її. Пішли з життя батькові помічники: Яків Чуйко і Михайло Марчук загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, Федір Тимченко помер уже в повоєнні роки. У віці 97 років закінчив свій земний шлях мій батько Тимченко Яків Мусійович, ветеран Великої Вітчизняної, інвалід ІІ групи. У рік, коли потрясло світ чорнобильське лихо, не стало моєї матері Марії Харитонівни, яка знайшла те життєдайне джерело, яке служить людям уже 71 рік - такий вік батькової криниці. Ось таку добру пам’ять лишили по собі сільські трударі. Їх згадує подумки кожен, хто в спеку або ж мандруючи зупинився біля кринички аби втамувати спрагу.

Микола Тимченко,
с. Гальчин
Новини Андрушівщини

Щоб жити і перемагати

Нещодавно я побував у Малій П’ятигірці, де випадково зустрів жінку, батько якої був і залишається легендою для своїх земляків. Ольга Филимонівна ГОРОШКО розповіла, що майже сорок років тому на сторінках районки була опублікована стаття про її батька - Филимона Миколайовича Совсуна. Моя співрозмовниця показала жовту від часу, але таку дорогу для неї районну газету «Шлях до комунізму» від 1 серпня 1970 року. Автором статті був молодий журналіст Борис Шинкарук. Я звернувся в редакцію районної газети «Новини Андрушівщини» з проханням напередодні 65-ої річниці Великої Перемоги ще раз надрукувати цю статтю. Нехай нинішня молодь знає, що герої жили поруч - в їх районі, а то й на їх вулиці.

Степан Піцикевич,
секретар районної ради ветеранів.

Ця бувальщина живе досі у пам’яті старожилів Малої П’ятигірки та Каменів. Історія знає імена лише небагатьох її учасників, проте їх ратний подвиг нев’янучим цвітом квітне в серцях людей. Про нього довідавсь я спочатку в Каменях, та якось відразу не звернув уваги, бо надто заплутаним і малоймовірним здавався. Але згодом у випадковій розмові з членами колгоспу «Здобуток Жовтня» почув те ж саме і вирішив довідатись істини. Хоча повністю це і не вдалось (ймення головного героя, льотчика Радянської Армії лишилося нерозгаданим), проте хочу розповісти читачам про наших земляків, справжніх радянських людей, які навіть в час смертельної небезпеки не падали на коліна, а боролись, боролись, щоб жити і перемагати. - Як хочеться жити, як хочеться в небо, - з відчаю, щосили полоснув гострим лезом лопати по товстому корінцю ялини. Він глухо хруснув, і з грунту прозирнула широка біла стеблина. - Спочинемо, капітане, на той світ ще встигнемо, - молодший лейтенант, що копав поряд з льотчиком, загородив заступ у грунт й зіперся на нього. Кинув працювати і третій полонений. Німці зиркнули на годинник, щось загелькотіли один одному, зареготали з якимсь металевим скреготом в голосі. - Ось так і вмирати будемо під сміх цих потвор, - ні до кого не звертаючись, промовив льотчик. Раптом в його зіницях животворною надією спалахнула думка. - Хлопці, нас трьох, їх теж. А чи лопата не зброя? Помирати, так з музикою. Беру на себе оту рудоволосу мавпу. Згода? І знову з ями-могили на шелесткий килим сухого листя полетіло груддя вогкої землі. На охоронців кинулись дружно. Проте поталанило лише одному пілоту. Його заступ глибоко вп’явся гітлерівцеві в череп, і той, застогнавши, повалився на землю. Капітан швидко кинувся в чагарники. Гілля боляче стьобало по обличчю, колючий терен розшарпував на шмаття і без того подерту сорочку. Від величезного перенапруження та бігу кров стугоніла у висках, дзвеніло у вухах. Чагарі раптово обірвались і попереду широким плесом заіскрилась річка. Не вагаючись, він кинувся у воду. Постріли фашистів наздогнали його вже на півдорозі до другого берега. Щось обпекло руку, а кулі все цвіготіли та цвіготіли довкола. Втрачаючи сили й свідомість, нарешті, вхопився за прибережну осоку... Вітер гойдав дзеркало річки, і під сонцем багряною стежкою впоперек неї протяглась кривава смуга... ...Филимон Миколайович Совсун, перечепивши через плече мисливську рушницю, не поспішаючи крокував вузенькою і ледь-ледь помітною між трав стежкою. Хотілось побути на самоті: обміркувати варто було дещо. «Та-та-та-а», - прокотилась луною по лісі автоматна черга, потім друга. - Стріляють від ріки. Невже хтось з хлопців потрапив до ворога? - миттю пронеслось в думці лісника. - Ще цього бракувало! І, не вибираючи дороги, навпростець подався на постріли. Спочатку зовсім нічого не міг второпати. Стоячи по коліна у воді, два гітлерівці невгавно били з автоматів. Кулі важким градом сіклись об хвилі, здіймали густі фонтанчики бризок, щезали в зеленкуватій каламуті. І тільки пильно придивившись, помітив між хвиль людину. - У той день чоловік повернувся з обходу вже зовсім смерком. І хоча для мене, - згадує Олена Потапівна Совсун, - це і не було новиною, проте спочатку взялась докоряти йому, бо ж всю сорочку і штани приніс геть чисто мокрими та брудними. Филимон наказав приготувати чисту білизну і простирадло. Потім попрохав допомогти. В повітці, брудний і закривавлений, лежав чоловік. Разом з частим подихом з його грудей виривався приглушений стогін. Опівночі, запрігши коня, Филимон подався лісом на Городківку. Потім розповідав, що тамтешній хірург Борис Радіоновнч Марчук зробив втікачеві операцію і льотчик пішов у партизани. А на ранок фашисти прочісували ліс, нишпорили по хатах, але знайти їм не вдалось нікого. Минуло більше року. Радянські війська вигнали гітлерівців з села, і партизанський зв’язковий Филимон Миколайович Совсун одяг на плечі солдатську шинель. З боями дістався аж до Берліна. І там під невеличким німецьким містечком ворожа куля увірвала життя відважного воїна, народного месника. Однак і досі світла пам’ять про нього живе у серцях колишніх партизанів загону імені Чапаєва.

Б. Шинкарук
Новини Андрушівщини

Наш біль і наша пам'ять

Знову землею молодо крокує весна. Незабаром салютуватиме вона вишневим і яблуневим цвітом величному і вікопомному святу - 65-річчю Перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Давним-давно травою, ромашками позаростали окопи, на місцях колишніх боїв мирно тягнуться до сонця хліба, народилися нові міста й покоління, але в пам’яті нашій вічно житиме те пережите всенародне горе і великий людський подвиг не в ім’я слави чи почестей, а заради Батьківщини своєї - великої і малої. Минають десятиліття, змінюються покоління, але горять в душах людських невидимі свічі пам’яті, які світлом і теплом своїм зігрівають серця братів і сестер, дітей, внуків і правнуків тих, хто пройшов те пекло і вижив, і тих, хто згорів у полум’ї тієї біди… І що це дійсно так, свідчать листи до редакції і візит ось цього поважного чоловіка з Яропович - Дмитра Онуфрійовича Стовбуна. Тремтячими руками він дістав з картатої торбинки загорнуті в папір старі, потерті часом і людськими руками документи воєнної доби, серед яких є й ті, що стосуються нагород, лист заступника командира військової частини, в складі якої бив фашистів його брат Андрій Онуфрійович Стовбун і загинув перед самісінькою Перемогою в 1945-у в Східній Прусії. У родині Онуфрія та Параски Стовбунів один за одним підростали чотири сини - Андрій, Микола, Дмитро, Петро і дочка Ольга. - Усіх нас батько і мати змалку виховували так, аби ми не цуралися ніякої роботи, вчили любити землю, яка нас годує, і людей, - ділиться своїм потаємним Дмитро Онуфрійович. А коли прийшло оте всенародне лихо, першим пішов на фронт Андрій, уже в 1944-ому дев’ятнадцятирічним мобілізували й Миколу. Війна забрала обох: в лютому 1945-ого навіки залишився лежати в землі Східної Прусії Андрій, Миколу фашистська куля наздогнала в м. Виборг Ленінградської області в липні 1944 року. - Відтоді,- продовжує Дмитро Онуфрійович,- в нашій хаті навічно поселилося горе. Мати, а тихцем і батько, ховаючись одне від одного, діставали зі скрині похоронки, листи від синів і командирів, перечитували сотні разів, не вірячи страшним звісткам. Мати по-жіночому голосила, а батько став аж сірий, як земля, що прийняла його синів… Через лихо таке вони і з життя пішли одне по одному передчасно. А ми свято бережемо пам’ять про рідних нам людей, сімейною реліквією стали і ось ці документи… Один за одним я беру до рук майже перепалі від часу листки і читаю: «Наказом командуючого Першою ударною армією від 18 . 08.1942 р. сержант Андрій Онуфрійович Стовбун за мужність нагороджений медаллю «За відвагу», а далі: вересень 1943 р. - за відмінне виконання бойових завдань він нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги»; грудень 1943 - за відвагу А. О. Стовбун удостоєний ще однієї високої нагороди - ордена Слави ІІІ ст.; у червні, липні, вересні 1944 р. Андрію Стовбуну наказом Верховного Головнокомандуючого Маршала СРСР тов. Сталіна оголошені Подяки за відмінні бойові дії при форсуванні р. Друть, в боях за звільнення міст Бєлосток, Остроленк, Волковиськ. А ось і лист заст. командира частини, в складі якої воював Андрій Онуфрійович: «Шановний Онуфрій Васильович! Майже три роки Ваш син служив в нашій частині і зарекомендував себе як мужній воїн Червоної Армії, відданий син свого народу, який всім серцем ненавидів фашистів, котрі топчуть нашу рідну землю, докладав усіх зусиль, аби швидше звільнити її від фашистського ярма і добити ворога в його лігві. Ваш син постійно проявляв мужність і відвагу, будучи мужнім і талановитим воїном-командиром. Він за будь-яких обставин виконував доручене завдання, подавав бійцям особистий приклад відваги, самопожертви в ім’я миру. Андрій Онуфрійович удостоєний високих урядових нагород за хоробрість і безстрашність. Він був і чудовим товаришем, перспективним комуністом. А 1 лютого 1945 р. на території Німеччини він здійснив ще один подвиг: з невеличкою групою бійців відбив в озвірілих фашистів міст через річку, який ті хотіли підірвати. Таким чином забезпечили стрімке просування наших військ вглиб німецького лігва. За цю операцію був нагороджений високою урядовою нагородою. 6 лютого куля німецького мерзотника вирвала Андрія з наших рядів. Він загинув смертю хоробрих при виконанні бойового завдання. Його смерть - це велике горе для вас, батьків, і для нас, його товаришів, бо ми втратили одного з кращих бійців-командирів, надійного товариша. Висловлюючи Вам щире співчуття з приводу такої великої втрати, ми дякуємо Вам за такого сина… Хоронячи Андрія, бійці і командири нашої частини поклялися помститися фашистам за нього. Вже недалеко той час, коли ворог буде розбитий і наша країна буде жити вільним і щасливим життям…». Менше року бив фашистів Микола. В тому ж таки 1944-ому смертю хоробрих він загинув за Батьківщину. Лише в їх родині війна забрала два соколи, залишивши в серцях рідних вічний біль і святу пам’ять…

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Усадьба Терещенко в Андрушевке – памятник архитектуры

В городке Андрушевка расположен дворец с прекрасным парком на реке Гуйва. В XIX веке здесь была усадьба известного сахарозаводчика Николая Терещенко. А в годы Гражданской войны во дворце располагался штаб Первой конной армии под руководством легендарного командира Семёна Будённого.

Расположено имение среди старинного парка, взятого под государственную охрану. Принадлежала барону де-Шодуару, позже Н. И. Терещенко. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. Место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.

Храм святої Клари села Городківки Андрушівського району Житомирської області

У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.
На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 р. називалася Городківка) в 1818 р. паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована каплиця, приписана до костьолу святого Антонія села Білопілля, тепер Козятинського району Вінницької області, що за 17 км від Городківки. Едвард Руліковський (1825 – 1900 рр.), відомий україно-польський учений-історик Правобережної України ХІХ ст., у статті „Халаїмгородок” зазначав так: „Халаїмгородок має католицький костьол, філіальний парафії Білопілля”.1 Проте в документі „Сведения о каплице в Халаймгродке” за 1897 рік, який знаходиться в Державному архіві Житомирської області, храм називається не костьолом, а філіальною каплицею, збудованою з каменю, що знаходиться в пристойному вигляді.2
Костьол с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757 – 1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму у 1818 року, помер за два роки до його завершення й був похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму села Білопілля.3 У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу, як тоді пояснювали, потрібно було каміння для облаштування мурованих жомових ям та будівництва шосейної дороги в селі. Бульдозер зрівняв з землею не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій території. Як скоро виявилось, каміння було непридатним ні для будівельних робіт, ні для вимощення ґрунтової дороги. Сьогодні при в’їзді в Білопілля зі сторони Бердичева тільки високий горб, на кому колись ще стояла святиня, височить одиноко, оточений розливом річки Закиянки.
Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку була тісно пов’язана з життям відомої й впливової у ХІХ ст. на Правобережжі родини Івановських. У 1782 р. село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському,4 по його смерті перейшло його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. Від шлюбу з Кларою Хоєцькою у них народились дочка Фабіна та син Євстахій. У 1844 р. Д. Івановський розпрощався із земними справами, а через чотири роки – в 1848-му, на тридцятому році життя помирає його дочка Фабіна, в одруженні Міхаловська. Клара Іванівська, дружина Дезидерія, ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті чоловіка і найкращої з дочок. Після смерті батька Євстахій Івановський отримує у спадок Халаїмгородок, який на багато років стане літературною Меккою для багатьох письменників Правобережжя.
Є. Івановський народився у 1813 р. в Халаїмгородку. В 1825 – 1831 рр. навчався в Кременецькому ліцеї, після закриття якого повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха, що на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Письменник-мемуарист став часто подорожувати Україною та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережжя, почав збирати усні й рукописні історичні матеріали, яких з часом у нього накопичилось дуже багато; крім цього, він записував спогади, розповіді та згадки сучасників про колись славне минуле отчої землі.5 Унікальні документи, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення часів, що безповоротно канули у Літу, скоро лягли в основу ряду його творів, що сьогодні складають славу не тільки української польськомовної літератури, але й власне польської.
Письменнику не судилося пізнати щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, він залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII – ХІХ століттях, серед яких, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України” були видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz або Eustahy Helleniusz. Літературна спадщина халаїмгородківця – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні спогади. Сьогодні це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України.
Проте не своїми літературними творами мемуарист залишився у пам’яті односельчан, які для них тоді були й недоступними й незрозумілими. Безперечно, що Є. Івановський писав їх не лише для сучасників, а, швидше, для майбутніх поколінь, надіючись, що його знання будуть особливо затребувані. Так воно й сталося. Повернувся він у Городківку лише на початку ХХІ ст., коли жителі села вперше прочитали розвідки про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому свого „м’якого пана” з багаточисленних переказів своїх дідів і прадідів.
Мемуарист запам’ятався своєю доброчинністю, тим, що давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після чотирнадцяти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників і повагу односельчан.6
Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. Змінились матеріальні статки родини, відбулись кардинальні зміни у Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. царська влада здійснювала послідовні репресії проти польського дворянства Правобережної Україні у відповідь на його участь у збройних повстаннях у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не давала письменнику дозволу на будівництво католицької святині. Тому він до кінця свого життя міг здійснювати нагляд за каплицею, дбаючи лише про її стан, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри Фабіни.
З городківською каплицею пов’язані ряд імен відомих митців та науковців ХІХст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний український і польський історик, етнограф, антрополог. Народився він у 1825 році в Мотовилівці, тепер Фастівського району Київської області. Отримав домашню освіту, потім навчався в Сорбонському університеті в Парижі. Його першим дослідженням був “Опис Васильківського повіту”, який вийшов друком у 1853 році. Історик вивчав матеріали архівів Львова, Рима і Парижа. Підсумком цих студій стала праця “Дороги й шляхи правого берега Дніпра” (1878). Е. Руліковський був активним учасником археографічних з’їздів у Києві в 1874 і 1899 роках.7 В останні роки проживав у селі Висоцьк Рівненського повіту. Розпрощався із земними справами в травні 1900 року, похований у родинному склепі в Мотовилівці.
Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями з цим видатним ученим ХІХ ст. У вдячній пам’яті її величності історії збереглися безцінні відомості про те, що деякий час, готуючи наукові дослідження, незабутній киянин вивчав матеріали багатого домашнього архіву халаїмгородського літератора.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Александра Ґрозу (1807 – 1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився А. Гроза у с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на бaтьківщину, вивчав фольклор, культуру та історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо замилування культурою, традиціями та історією українського народу, які автор майстерно відображає на сторінках своїх творів. Митець не уникає відтворення проблем, що ілюструють непрості стосунки між українськими селянами та польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” А. Гроза засобами художнього слова розповідає про історію злочинів і насильств магната М. Потоцького. Проблематика іншої поеми – „Перша покута Залізняка” – відтворює події Коліївщини. У 30 – 40-х роках ХІХ ст. письменник видає п’ять томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка”.8 На схилі 50-х років А. Ґроза служить у Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних діячів Книжково-видавничого товариства, яке друкувало букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І. Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно намагалось таємно продовжувати діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г. О. Короленко, дружина якого була полькою і з яким А. Ґроза щиро приятелював. Г. Короленко посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився.
Останні п’ять років життя А. Гроза жив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є. Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, нарешті, сприяння творчій молоді. За спогадами мемуариста, митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював Є. Івановський, А. Гроза завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А. Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, над якою активно працював у Халаїмгородку. Тут же, у маєтку Є. Івановського, починає роботу над своїми мемуарами, пише й друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав польської мови дітей офіціалістів? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. Через декілька років після смерті відомого літератора, в 1880 році, у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А. Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом.
По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області).10
На початку ХХ ст. на Правобережній Україні дещо послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави. П’ятдесятичотирирічній Анні й шестидесятирічному Ромуальду Жмігродзьким вдалось нарешті втілити в життя волю К. Іванівської, чого не зміг виконати її син Євстахій. У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році.
Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й червоної цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з одного з польських заводів. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака, прізвища яких, а також фундаторів святині і пробоща, вирізані на камені, який вмурований у стіну. Костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю архітектурних форм, але й відзначався унікальною акустикою і тембром мелодії дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів вагою 150, 100 і 50 кг, яка приводилася в дію не традиційним способом – з дзвіниці, а канатами, що сягали землі біля підлоги храму. Вікна були засклені кольоровими вітражами - унікальним витвором склоливарного виробництва, які вражали відвідувачів. Посеред святині під стелею, як розповідають старожили, висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну божественну красу. Урочиста мелодія органу зачаровувала прихожан, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали до любові, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі.
Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво городківського костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві: Анна – в 1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, нежонатий офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в Пжедбожу.
Згадкою про ті часи, людей й події залишився вічний символ пам’яті про Клару Івановську та її сина Євстахія, який стоїть за 16 м від костьолу, – двометрова стела зі шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис:

S + P
z Chojeckih
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
† 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku
przez lat 70
____________ • ______________

Eustahy – Antoni Heleniusz
IWANOWSKI
ostatni herbu „Lodzia”
† 24/VI 1903 r. w Halaimgrodku
przez lat 90

Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є. Івановського не називають імені його матері, обминаючи її ім’я евфемізмом на кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (воно позначено криптонімом „N”) і „Genealogia potomkow Sejmu Wielkiego”. Таким чином, пам’ятний знак біля костьолу є не тільки пам’ятником сакрального мистецтва, але й унікальним історичним документом початку ХХ ст.
Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю.
З 1921 р. Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений С. Т. Борецький. Паралельно він душпаствує у костьолі в ім’я Різдва Христового села Вчорайше та у каплицях сіл Чорнорудка та Шпичинці (нині Ружинського району).
Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині міста Коломиї, що в Галичині. Початкову освіту отримав приватним способом . З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії, де й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 р. вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, але навчання тривало лише півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року майбутній священик приїздить в Житомир. Після декількох співбесід його зараховують до Житомирської духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання 22 травня 1916 року він був висвячений єпископом Сейненським Антонієм Карасем в Житомирі на католицький сан.
Спочатку ксьондза С. Т. Борецького 1 червня 1916 р. було призначено вікарієм костьолу св. Александра в Києві. У жовтні 1917 р. священик ніс додаткові обов’язки: він був призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти „Мацієж польська”. У Халаїмгородок його було призначено за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого С. Т. Борецький ніс слово Боже майже дев’ять років прихожанам костьолу святої Клари. Перші роки радянської влади були важкі роками „розгнузданого” терору і тотального переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні двадцять років. На Україні органами ДПУ (Державного політичного управління) було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший відбувся в 1929 – 1930 роках, коли ксьондзів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935 – 1936 роках, який сьогодні відомий як процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти католицького кліру призвели до поступового закриття храмів, які радянська влада охоче передавала державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви, а часто вони десятиліттями стояли просто зачиненими, руйнуючись й занепадаючи.
Станіслав Томашович потрапив у поле зору органів ВЧК-ДПУ десь у кінці 1929 року, коли почалася таємна підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством, що відбудеться у 1930 році. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню колгоспів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 р. органи державної влади Білопільського району отримали інформацію про те, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку селяни масово почали противитись вступу у колгоспи, а ті, що подали заяви, почали їх колективно забирати, що, практично, вело до їх повного розвалу. У район одразу зачастили представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися перші допити мешканців сіл, і більшість з них, безперечно, не без морального та фізичного тиску заявляли, що ідеологом акції виходу селян з колгоспів був халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді ще не ДПУ, а міліція, яку уособлював в своєму обличчі один з так званих народних слідчих V дільниці Бердичівської округи. Але характер оцінки подій та організація попереднього розслідування, стиль складання документів та казуїстика формулювання звинувачень сумарно свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ.
Двадцятого січня 1930 р. народний слідчий виносить постанову про притягнення С. Т. Борецького до карної відповідальності за статтею 54-10 КК УРСР у складі з 14-ма мешканцями довколишніх сіл. Окремою постановою було винесено розпорядження про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень С. Т. Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю чи винахідливістю. Це типова добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм etc, etc, etc.
Разом з халаїгородським ксьондзом до карної відповідальності були притягнуті органіст храму святої Клари Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та А. Димович, Д. Возний, В. Рогаль та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. На чолі групи, за версією ДПУ, стояв ксьондз С. Т. Борецький. На пояснення Станіслава Томашовича, який постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі її проблеми, які були пов’язані зі створенням колгоспів, оскільки він сам ніколи не мав і не має власної землі; що політична діяльність, а тим більш контрреволюційна ніяк не може бути пов’язана з душпастирською, його голос залишився одиноким воланням у пустелі. Єдине, що він не заперечував, – це власного незадоволення широко розгорнутою атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважаючи скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду й деградації суспільства. У цьому контексті слід додати, що за грудень 1929 – початок січня 1930 рр. заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Існує припущення, що агітаційна праця все ж таки проводилася кимсь з селян-середняків та заможних одноосібників. Але чи був до цього причетний ксьондз С. Т. Борецький?
Але доля розпорядилась по-своєму. 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання С. Т. Борецького за межі держави. Звинувачення слідчих були такі: ксьондз проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; організував „кулацьку” підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; проводив релігійну пропаганду.
Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, де вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол № 121). Халаїмгородського священика було засуджено на 5 років концтаборів, які він мав відбувати у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 р. Вісімнадцятого вересня 1933 р. його було переведено до Соловецького відділення ББЛага. У документах справи збереглись свідчення про те, що станом на 10 серпня 1934 року С. Т. Борецький утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях.
У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін політув’язненного С. Т. Борецького і він зможе повернутися на Україну, виносить клопотання про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 р. переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити подальшу долю ксьондза після звільнення його у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. Природно, що 10 березня 1935 р. Президія ЦВК Союзу РСР затверджує цей вирок.
Із травня 1935 р. С. Т. Борецький перебуває в Архангельській області. Як відомо, 1937 р. став одним з найстрашніших років в історії держави. Саме у цей час посилюється хвиля нових репресій і перегляду старих справ. Двадцять сьомого травня 1937 р. Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на поселенця, і 23 листопада 1937 р. його знову заарештовують. 4 січня 1938 р. за постановою трійки НКВС по Архангельській області С. Т. Борецького було звинувачено у контрреволюційній діяльності і приречено до вищої міри покарання. Вирок був винесений без права оскарження, й не дивно, що приведений у виконання через дев’ять днів: 13 січня 1938 року С. Т. Борецького було розстріляно в Архангельській тюрмі.11 Лише через п’ятдесят років – 5 травня 1989 року постановою Житомирської обласної прокуратури С. Т. Борецький реабілітований.
Майже дзеркально у той час справи відбивались у Халаїмгородку.
Все менше й менше залишалось на селі священників, люди все більше боялись ходити у православні й католицькі храми. У 1935 р. Халаїмгородський приход святої Клари остаточно припинив своє існування. Із дзвіниці були зняті дзвони, а статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. Костьол спочатку забрали під сільський клуб. Тепер він став місцем радянської пропаганди. Тут відбувались засідання правління колгоспу, збори сільської громади, у дні радянських свят – виступи учасників художньої самодіяльності, урочисті заходи, гуляла й танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, також силоміць забране у народу, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору.
Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя католицького приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Климентійович Козинський, який також брав активну участь у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його, як активного бердичівського настоятеля, навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в один з костьолів Житомира, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастира. З архівних джерел та історичної літератури також відомо, що Й. К. Козинський, постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945 – 1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.
Йосиф Климентійович серед католицьких священників був неординарною особистістю, чиє життя заслуговує на особливу увагу. Й. К. Козиннський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома, а у серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. двадцятитрьохрічний юнак вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Дорогу до богоугодної справи йому вказав єпископ Сейненський Антоній Карась, який висвятив випускника на ксьондза в Житомирі 22 травня 1916 року.
У вересні 1916 р. Й. К. Козинський був відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії, після нетривалого навчання у якій 4 серпня 1917 року він повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. Із 15 липня 1918 р. Йосиф Климентійович служить на посаді законовчителя Житомирських місцевих училищ. Це були важки й страшні роки громадянської війни, коли через політичну сваволю не було можливості ні навчати, ні навчатись. Десь не пізніше 1920 р. священика було переведено до Ружинського району, де він оселився в с. Топори й став настоятелем сільського храму та одночасно душ паствував у костьолі районного центру.
У 1931 р. працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків на Ружинщині. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливості і власного арешту, тому він на чотири тижні залишив приход. Переховувався спочатку у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі та в Києві, потім у сестри Емілії, яка проживала в с. Озерному. Коли йому віруючи повідомили, що його ніхто вже не розшукує, Йосиф Климентійович повернувся в Топори.
Служачи головним чином у сільській місцевості, Й. Козинський бачив і розумів справжні причини масового голоду початку 30-х років. Відомо, що ксьондз також завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито в своїх проповідях. Багато хто з сільських радянських керівників з сіл Чехова, Топори чи Зарудинців, виправдовуючи свої помилки та відсутність досвіду керівної роботи й належної освіти, звинувачували священика в тому, що тільки через нього і його діяльність зриваються плани колективізації в окрузі. А його громадська діяльність у приході дійсно була вагомою, про що свідчить унікальний факт: у приходах Й. Козинського в 1931 – 1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. Факт рідкісний, унікальний й високогуманний, який свідчить про високий рівень громадянської активності не тільки ксьондза, але й сільського населення Житомирщини.
У 1930 – 1933 рр. Й. К. Козинський підтримував тісні стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував від нього молитовники, літургійні календарі та релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. Відомо також, що у червні 1935 року Йосиф Климентійович намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації католицької громади. Документи свідчать також про те, що топорищенський ксьондз був одним з активних прихильників колективного звернення католицьких священиків до радянської влади з приводу катастрофічно зростаючого тиску на костьол з боку місцевих органів влади, яке, крім нього, підписали також священики Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер та ін., що залишилися ще на волі. Він також вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом.
У січні 1935 р. після смерті настоятеля погребищенського приходу ксьондза Альбіна Гутовського Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у селищі. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити, за досить розповсюдженим тоді приводом: начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою, зрозуміло, не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Ризик, і люди написали черговий варіант звернення до П. П. Постишева, який у той час був одним з секретарів ЦК КП(б)У у Харкові. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати зміст листа. Безперечно, що такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Тому не дивно, що 19 серпня 1935 р. Й. Козинського було заарештовано як злісного антирадянщика. Він проходитиме у справі так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”, сама назва якої не залишала жодного шансу на виправдання. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР його було засуджено на 5 років таборів і вислано разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я, що біля м. Ухта, Республіка Комі у Росії. Відбувши покарання, ксьондз був звільнений 19 серпня 1940 р., і він повернувся до Бердичева, де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально в приватних хатах.
Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський жив у Бердичеві. Крім Городківки, він проводив у 1945 – 1948 рр. богослужіння в Любарі та Івниці, у 1945 – 1950 – у Краснополі, у 1945 – 1949 – Топорах. До останніх днів Йосиф Климентійович виконував обов’язки настоятеля в сільських костьолах сіл Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі та Мирополі. Помер пастир 20 січня 1967 року в Бердичеві і був похований на місцевому цвинтарі.12 На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Й. К. Козинський рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований, але, нажаль, вже посмертно.
Але й історія городківського костьолу мала своє продовження.
Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 2 червня 1961 року костьол св. Клари у Городківці у черговий раз було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під будинок піонерів. Може, серед інших бід ця була б найменша. Думаємо, що діти все рівно б надихались святим духом та рано чи пізно прийшли б до Храму. Але і з цього нічого не вийшло, бо приміщення вимагало хоч мінімальних, але капіталовкладень. Тому з нього зробили звичайну колгоспну комору. Нові власники порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном... Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими людські душі.
Під час приїзду відомого художника Івана Яковича Стадничука у Городківку у вже далекі 70-х роках костьол справив на члена Спілки художників СРСР, автора дванадцяти персональних виставок велике враження. Подивившись на довершений витвір своїх земляків уже очима не дитини, яка народилась у Халаїмгородку 1913 року, а зором митця, художник із замилуванням робить декілька ескізів кожної з чотирьох сторін храму св. Клари, які мали стати сюжетної канвою для ряду майбутніх полотен. Митець розумів, що безвласність будівлі рано чи пізно може привести її взагалі до занепаду. Шукаючи можливі комбінації порятунку костьолу, він у 1982 році пропонує компроміс, який полягав у тому, щоб створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні картини та твори його друзів – відомих художників Радянського Союзу, зокрема з Києва та Ленінграда. Але й цього разу влада розвинутого соціалізму не могла відшукати грошей на врятування будівлі. Природно, що митець не отримав підтримки від районного керівництва: не на часі питання, відповідали…
Доля видатного митця Івана Яковича Стадничука заслуговує окремої уваги. З дитинства він мав непогасну іскринку Божого таланту до відтворення на полотні світлого світу, природної краси. У 1940 р. юнак з далекої периферії вступає до Академії мистецтв у Ленінграді. Вчиться натхненно і з захопленням. Але закінчити навчання не вдалося. З початком Великої Вітчизняній війни він пішов добровольцем на фронт. Командував мінометною батареєю, звільняв Польщу, Прибалтику, воював у Німеччині. Перемогу зустрів у полтавському госпіталі, лікуючись після четвертого поранення. У 1946 році він поновлюється на навчання в Академії мистецтв на графічному факультеті у класі професора К. І. Рудакова, по закінченні вишу (1952 р.) переїжджає на проживання до Казахстану.
Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Неодноразово приїжджаючи з родиною до рідного села, завжди зупинявся у троюрідного брата - В.Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті.
У 1989 році святиня, що була освячена на честь святої Клари, нарешті була передана і, будемо надіятись, остаточно, римо-католицькій общині с. Городківка. За свої кошти сільська громада провела ремонт, який включав і перекриття даху, поступово стало наповнюватись внутрішнє вбрання. Жителі села зносили до храму те, що вдалось врятувати від минулих погромів.
Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе карколомні пристрасті ХХ століття. І, впевнені, переживе віки, збираючи під своїм куполом на службу Божу нинішні й прийдешні покоління односельчан.

Література:

1. Slownik geograficzny Kro?lewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. 1. – Warszawa, 1880. - S. 540.
2. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр. 66, арк. 83 зв.
3. Aftanazy Roman. Materia?y do dziejow rezydencij. T. XI-A. – Warszawa, 1993/ - S. 91.
4. S?ownik gtograficyny... – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 541.
5. Polski s?ownik biograficzny. T. X. PAN, 1962. – S. 178.
6. Бовта Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в східно-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 198.
7. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир, „Полісся”, 2008. – С. 364.
8. Heleniusz Eu.......go. Wspomnienia lat minionych. T. 2. - Krako?w, 1876. – S. 509.
9. Там само. – S. 284-286.
10. Tadeusz Epsztein. Z dziejo?w rjdzin dawnych... Pami?tnik kijowski, 2008, t. IX – Polska rodzina na wschodzie. – S. 153-154.
11. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. – Житомир, 2000. - С. 156-159.
12. Там само. - С. 189-192.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області

Одвічна турбота селянина - вчасно і добре обробити землю, а вона, така неоднакова скрізь, потребує уваги, розуму, спостережливості.

Обираючи місце для поселення, люди уважно придивлялися до цієї місцевості, визначали, який там ґрунт, чи добре захищене від негоди і лихих людей місце, чи легко її, цю землю, обробляти. Це все відбилося в назві села Степок.

Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її "степок". Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.

Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.

В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них - 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.

Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці більш старої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.

Воно розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році складала 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Пройшов крізь полум'я війни

До отого вселюдського лиха у Григорія Івановича була чи не наймирніша професія - тракториста, бо закінчив курси при МТСі. А 9 червня 1941 року його забрали в армію. Строкову служив в 61 окремому інженерно-аеродромному батальйоні Північно-Кавказького військового округу. Не встиг як слід оволодіти солдатськими премудростями, як фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Молодого солдата направили в Єреванське танкове училище і через 2 місяці Григорій Колесник став механіком - водієм танка Т-34. Бойове хрещення прийняв в запеклих боях під Сталінградом в складі 103 Танкової бригади. Отам юнаки вперше побачили справжнє обличчя війни. В страшній сутичці з ворогом в напрямку Сталінградського тракторного заводу. Стогнала під своїми і чужими гусеницями земля, горіла, горіли і вони в підбитому фашистом танку. Із екіпажу двом пощастило вціліти - Григорію і радисту, два інших його члени стали попелом в тому бою... Лише прийшли до тями - дали інший танк. І знову в бій, там же, під Сталінградом. То був його останній танковий бій. Що сталося з танком, екіпажем - не пам’ятає, бо опам'ятався вже в госпіталі №1602 м. Махачкали. Після важкого поранення в голову комісували, міг поправлятися вдома, але Україна була окупована фашистами, тож опинився в запасному полку, а потім 156-у артилерійському. І знову фронт. Бої тепер уже в Краснодарському краї. А скільки пережити, перетерпіти мав під Новоросійськом. Півроку тримали там оборону. Півміста зайняли фашисти, а пів утримували наші війська - вимотані, виснажені до краю. Найважчим був кінець 1942-го початок 1943 року. Не вистачало продовольства, взуття, одягу, а головне - боєприпасів. Бувало, кожному видавали лише по 2 патрони: один для ворога, другий - для себе, аби не потрапити в полон. Підкріплення було чекати ні звідки, бо від своїх були відрізані фашистами, а з іншого боку - море, гори. Отоді й одержали наказ іти війною на Іран - потрібен був коридор, аби одержати від Америки підмогу в техніці, боєприпасах, харчах... Під Новоросійськом Григорія Івановича знову було поранено, бо не ховався в бою за чужими спинами. Видужав, був призначений у 293 автобатальйон. Після курсів в Грозному(Чечено-Інгушетія) сів за кермо американського студебекера. Теж професія ризикована, бо постійно під обстрілом, адже не відсиджувався в тилу - доставляв на передову солдатів, боєприпаси. Найдовше воював Г.І. Колесник в складі Північно-Кавказького фронту у 18-ій армії, якою командував генерал І.Є. Петров. Звільняв від фашистської нечисті Краснодарський, Ставропольський край. Аж на Кавказі зустрівся із земляками-міньківчанами: Аврамом Гайдаєм, Дмитром Журавлем, Володимиром Юревичем. Останнього сам і хоронив на кавказькій землі. Чимало бойових епізодів повідав мені фронтовик. Коли згадував минуле, наче молодшав, але в погляді і голосі, що іноді тремтів від хвилювання, мабуть, він знову і знову йшов і подумки в ті атаки, було стільки болю, і в очах тремтіла сльоза, скупа, чоловіча. - Де було найважче? - запитую. На хвильку замовк. - Скрізь було не з медом. Але такого, яке пережили при взятті сопки 0250, що навпроти хутора Ахтирка, не доводилось переживати за всю війну... Саме тоді і стався епізод, після якого я переконався, що доля береже мене від смерті, а може, й бабусина молитва, яку пам’ятаю з дитинства... Від Новоросійська по Кавказькому хребту йшли в наступ в напрямку згаданої сопки. Був наказ - на окупованій території ніяких предметів в руки не брати. І ось дивлюсь - авіаційний годинник. Хоч і немаленький, а годинник, про який мріяв кожен солдат. І цокає... Ні дротика від нього немає, ні нитки. Перевірю, думаю. І взявся відкручувати його штиком від автомата. Якраз нагодився командир взводу, що поспішав на нараду перед атакою. Окриком «Кидай!» зупинив мене і я згарячу кинув годинник йому під ноги. Пролунав вибух. Комбат залишився без ноги. Командир батальйону наказав розстріляти мене, але тут розпочалась атака... На сопці були німці, а нам потрібно було взяти її. І взяли... Але якою ціною! Що творилось там важко порівняти, мабуть, із самим пеклом. Змішалось все: люди, каміння, вогонь і сотні смертей. Від кожного вибуху у вирву падали підкошені 7-10 бійців. Із полку (1,5 тис. чоловік) нас лишилось 12. А комбату, що мав розстріляти мене, відірвало обидві ноги. Ми понад 4 км несли його на собі на плащ-палатці. Як зараз пам’ятаю все до дрібниць. Це було 23 березня 1943 р. І в цей день мене двічі обійшла смерть... В Ростовській області Григорія Івановича було знову поранено, але дійшов-таки до Ростова, дійшов до Перемоги, бо там зустрів її! Скільки радості, сліз, поцілунків! Довіку не забути. Додому повернувся наприкінці 1946 р. Пішов працювати в колгосп механізатором. Згодом одружився на гарній дівчині - Анастасії, тій, котра снилась йому на фронті (хоч і не знав її). Вона була вірною дружиною, люблячою матір’ю їх дітям - доньці і сину, дбайливою господинею. Шкода, що рано залишила їх і світ. Радістю його є 3 внуки і правнук. Дожив-таки, щоб радіти ними. Кому, як не їм, залишить у спадок і велику любов до життя і землі рідної, а також бойові нагороди, як пам’ять... А поки, мабуть, одягне їх на груди, бо ж Перемозі-60! Вона завойована і його кров’ю! Ми в пошані схиляємо голови перед Вами, фронтовики, живі і ті, хто і досі ні на крок не залишив безіменні висоти, бліндажі і сопки, хто поріс ромашками, травою, став пам’яттю... Вам салютують земля і весна білим та червоним цвітом...

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини