Із статусом "Знятий з обліку"

Краєзнавець із Городківки Ю. Д. Андрійчук продовжує досліджувати історію району, зокрема, зникнення багатьох географічних одиниць і їх назв. Він доклав багато зусиль, затратив багато часу, перегортаючи архівні томи, щоб здобуті дані увійшли до історико-географічного довідника Андрушівського району, який Юрій Дмитрович уже підготував до друку у співавторстві із Ілоною Регіною. Пропонуємо вам сторінки з рукопису майбутньої книги.

Березине. До 1923 року село було у складі Котельнянської волості Житомирського повіту. До 1994 року підпорядковувалось Іванківській сільській раді. Назва поселення пов’язана з місцем розташування - біля лісу, у якому переважали берези. Засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році в селі було 15 мешканців в одному дворі; у 1941 році (перед війною) - 93 у 22 дворах.

Бідів хутір. Хутір розташовувався біля села Крилівка. У 1926 році на хуторі було 70 мешканців у 13 дворах.

Борок. Село розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції Степок. До 1923 року було у складі Котельнянської волості. Назва походить від соснового лісу, біля якого знаходиться село. Засноване в другій половині XIX століття як німецька колонія. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. мешканці села допомагали коростишівським партизанам, багато з них були членами партизанського загону. Зокрема, лісник Карнаухов будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Зрадник видав Карнаухова і він загинув у катівні коростишівського гестапо. В 1911 році у селі було 96 мешканців у 39 дворах, в 1941 році (перед війною) - 189 у 42 дворах, у 2001 - 5 мешканців.

Бакане. Урочище сквирського повіту Ходорківської волості Розташовувалось біля села Корчмище. У 1926 році було 3 мешканці.

Вербівка. Хутір Житомирського повіту Коднянської волості, з 1960 року увійшов до складу села Глинівці.

Хутір Верзумського належав до Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 5 мешканців.

Весела гірка. Хутір Андрушівського району Бердичівського округу, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 28 мешканців у 6 дворах.

Гайок - лісова сторожка Вчорайшанського району Бердичівського округу. Розташовувалась поблизу села Бровки Перші. У 1926 році було 3 мешканці у 1 дворі.

Андрушівська гуральня. У списку населених пунктів Бердичівської округи станом на 15 червня 1926 року показана у складі Гардишівської сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року знята з обліку.

Братерська пасіка - хутір. У списку населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Халаїмгородецької сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 жовтня 1941року знято з обліку.

Брівки-станція. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показана у складі Бровківської Першої сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 вересня 1946 року як самостійний населений пункт на обліку не числиться.

Буболівка - хутір. Станом на 16 лютого 1960 року значиться як населений пункт Вербівської сільської ради Андрушівського району. Пізніше увійшов до складу с. Вербів.

Виробнича дільниця - хутір. Станом на 10 лютого 1952 року значиться у складі Андрушівської селищної ради як населений пункт, що злився із селищем Андрушівка. Фактично об’єднаний 29 червня 1960 року з хутором Загуйва Нехворощанської сільської ради в один населений пункт Загуйва.

Володимирівка - хутір. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Ляховецької сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Гай - хутір (Зелений гай). Вперше фіксується в 1939 році. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як висілок Зелений гай Вербівської сільської ради Андрушівського району. В 1941 році там у 78 дворах проживало 338 мешканців. Станом на 10 лютого 1952 року - як хутір, що підлягає перетворенню в село. 29 червня об’єднаний із с. Вербів.

Гандзів хутір Бердичівського округу Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Зарубинці на березі річки Ґандзі і входив до складу Зарубинецької сільської ради. У 1926 році тут проживало 6 мешканців у 2 дворах. Зараз не існує - під час колективізації мешканці хутора переселилися у с. Зарубинці.

Гать - виселок Ходорківської волості Сквирського повіту. Знаходився поблизу села Яроповичі. У складі населених пунктів Бердичівської округи 17 грудня 1926 року показаний у складі Яроповицької сільської ради Андрушівського району. У 1926 році тут проживало 117 мешканців у 27 дворах. Станом на 10 лютого 1952 року значиться як виробничий центр цукрорадгоспу. 29 червня 1960 року об’єднаний з с. Яроповичі.

Гардишівка - село. До 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. У 1758 році в селі збудовано дерев’яну церкву. В 1899 р. в селі було 557 мешканців у 108 дворах; у 1926 році – 1203 мешканців у 298 дворах. В 1941 році було 1080 мешканців, які проживали у 284 дворах. У січні 1930 року створено колгосп ім. Куйбишева. До складу колгоспу увійшли 190 дворів - 567 жителів. Колгосп мав 1177 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 801 га орної землі та 113 га сінокосів. У 1958 році колгосп ім. Куйбишева був об’єднаний з колгоспом Андрушівки. Гардишівку включили в межі міста Андрушівка 6 січня 1975 року.

Гончариха - хутір. Станом на 1 жовтня 1946 року показаний у складі Зарубинецької сільської ради. В 1946 році знятий з обліку.

Града - хутір, розташований поблизу села Туровець - на межі степу і лісу (від того й назва). До 1923 року належав до Житомирського повіту. Був спалений фашистами під час окупації. У списку населених пунктів станом на 1 жовтня 1941 року показаний разом із залізничною станцією Града у складі Волосівської сільської ради. Знятий з обліку у 1960 році. Зараз є залізнична станція Града в Андрушівському районі. В 1926 році тут проживав 101 мешканець у 32 дворах.

Груздів хутір Бердичівської округи Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Вел. Мошківці. Станом на 17 грудня 1926 року показаний у складі Маломошковецької сільської ради. Там проживало 4 мешканці в одному дворі. Станом на 1.10.1941 р. на обліку не значиться.

Грушки - село. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як населений пункт Держгосп Лебединецької сільської ради. У списку на 10 лютого 1952 року записаий під назвою «хутір Грушки» - виробничий центр відділку цукрорадгоспу. Станом на 1.03.1961 р. на обліку не значиться.

Дубина - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Лебединецької сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Журавлі - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1.10.1941 року на обліку не значиться.

Жарки - селище від Андрушівського цукрокомбінату. Існувало в 30- 60-х роках ХХ ст. У 1926 році було 10 мешканців у 39 дворах. Заруда - виселок Бердичівського округу Андрушівського району. Зараз у складі с. Любимівка. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Вербівської сільської ради. Тоді у висілку проживало 140 мешканців у 29 дворах. Станом на 1.10. 1941 р. на обліку не значиться.

Загуст Рильського - лісова сторожка Сквирського повіту Бердичівської волості. Розташовувався за 3 км від Ярешок на південь. У 1926 р.тут проживало 4 мешканці в одному дворі.

Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався поблизу с. Гальчин. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради. Проживало тоді 6 мешканців в одному дворі. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався поблизу с. Нехворощ. На 17.12.1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Тоді проживало 47 мешканців у 8 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Загуйва - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався за 3 км на схід від с. Гальчин. На 15 червня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради; проживало тут 11 мешканців у 4 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Загуйва - село. Відоме з 1 жовтня 1941 року як хутір Надгуйва Нехворощанської сільської управи. 29 червня 1960 року об’єднане разом з хутором Виробнича дільниця в один населений пункт під назвою Загуйва. Станом на 1 березня 1961 року на обліку не значиться.

Зінькевича хутір Житомирського повіту Коднянської волості. Розташовувався поблизу с. Гальчин. У 1926 році тут було 12 мешканців у 3 дворах.

Каленського хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Ковальчуків хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Війтовецької сільської ради. Станом 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Крилівська лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Крилівської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Кущі - лісова сторожка. На 1 жовтня 1941 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1 вересня 1946 року на обліку не значиться.
Лінійка - хутір. На 10 лютого 1952 р. значиться у складі Вербівської сільської ради як Зелений хутір. В 1960 році об’єднаний із с. Вербів

Ліс - хутір. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.

Малоп’ятигірське - призавгосп. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.

Млинок - хутір. З 1920 р. значиться у складі Великомошківецької сільської ради. У 1927 р. - Великомошковецька економія; з 07. 06.1946 р. - радгосп, держгосп, а з 10.02.1952 р. значиться як виробничий центр відділку Червоненського цукрозаводу. 29.06.1960 р. хутір об’єднано з селом Великі Мошківці.

Наумівці - хутір. В списках населених пунктів станом на 17.12.1926 р. значиться в складі Великомошківецької сільської ради; з жовтня 1941 р. знятий з обліку.

«Нове життя» - сільськогосподарський колектив. В списках від 17.12.1926 р. значиться як населений пункт Крилівської сільської ради. Зараз не існує.

Отруб - хутір. У списках від 17.12.1926 р. - у складі Халаїмгородецької сільської ради, знятий з обліку 01.10.1941 р.

Павлівка - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Маломошківецької сільської ради; з 01.10.1941 р. з обліку знятий.

Панін хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Волицької сільської ради; з 01.10.1941 р. знятий з обліку.

Пасічисько - виселок. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться в складі Вербівської сільської ради; з 01.10.1926 р. знятий з обліку.

Попів хутір. В списках населених пунктів від 01.07.1927 р. числився в складі Війтовецької сільської ради. Зараз не існує.

Попів хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Привзавгосп - у списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку з 01.10.1941 р.

Радгосп (Держгосп) - хутір. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. - в складі Гардишівської сільської ради; від 10.02.1952 р. - виробничий центр відділку Червінського цукрорадгоспу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.

Рибаківка - хутір. В списках населених пунктів від 10.02.1952 р. показаний у складі Вербівської сільської ради під назвою «Зелений хутір». 29.06.1960 р. об’єднаний з селом Вербів.

Роздоли - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. 1.10.1941 р. знятий з обліку.

Сіножаті - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. - у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Сливинщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. значиться у складі Лебединецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Сокола - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 року числиться у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Ставище - хутір. Відомий з 1941 року як виселок Волосівської сільської ради, а з 10.02.1952 р. значиться в списках як хутір, що підлягає перетворенню в село.

Степок - залізнична станція. Існувала з 1934 р. як окремий населений пункт. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. числиться у складі Степківської сільської ради; 01.03.1961 р. об’єднана з селом Степок.

Тетеруків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Тік - хутір. До 1946 року - виселок Польовий Тік. В списках населених пунктів від 1.07.1927 року числиться як населений пункт Червінської сільської ради. З 20.10.1938 р. показаний у складі Червінської селищної ради. З 10.02.1952 р. - виробничий центр Червінського цукрозаводу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.

Тонкоголосого хутір. В списках від 01.07.1927 р. показаний в складі Міньківецької сільської ради. Зараз не існує. Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Зарубинецької сільської ради. Під час колективізації в 1933 р. люди переселились в Зарубинці.

Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 1926 р. показаний в складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р. Ульянівка - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.09.1946 р.

Урочище Гала - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Яроповицької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Урочище Поруби - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Фещука хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01. 10. 1941 р.

Харліївщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Церковний Ліс - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Лебединецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чабак - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Червінська гуральня - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Червінська економія - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. показана як хутір Держгосп. Знята з обліку 01.09.1946 р.

Червоне городище - виселок. В списках населених пунктів від 1929 р. показаний в складі Івницької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чигарі - хутір. В списках населених пунктів від 1929 р. значиться як населений пункт Старосільської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чорний Великий Ліс - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Халаїмгородецької сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. значиться під назвою «Лісництво». Знята з обліку 01.09.1946 р.

Чорні Лози - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Червінської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Чубарівка - село. Виникло після 1947 р. як селище виробничої бригади колгоспу «Ленінський шлях». Взяте на облік і включене до складу Волосівської сільської ради 16.09.1960 р.

Шевченків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

ІІІ Інтернаціонал - комуна. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Великомошківецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

№ 15 (9590) 13 квітня 2012 року
№ 16 (9591) 20 квітня 2012 року
№ 17 (9592) 27 квітня 2012 року
«Новини Андрушівщини»

Спогади про війну

Із хвилюванням читаю в нашій районці історичний нарис Й. В. Лоханського «Красна Гірка - остання висота полководця». Дякую йому за такі публікації. Добре, що така небайдужа і творча людина живе в Андрушівці і може, спираючись на історичні факти, розповісти молодим про те, що діялося на теренах району в роки минулої війни. Добре було б такі матеріали збирати в районному музеї. Отож районній держадміністрації, районній та міській радам варто було б подумати над його створенням, поки ще є матеріали, є люди, котрі можуть розповісти багато цінного.
Я також часто згадую про війну, бо якраз на ті вогненні роки випало моє дитинство. Йшов грудень 1943 року. Люди подейкували, що німці знову наступають. Мати хворіла, тому віддала мене старшій сестрі в Радомишль, а сама залишилась в селі Ситняки берегти хату. Сестрин чоловік був на фронті, їй страшнувато було залишатися з двома малолітніми дітьми та й мені йшов лише дев’ятий рік. Вона вирішила їхати в село Заболоть, що за 8 км від Радомишля, до чоловікового брата Якова. Весь день ми збиралися, а на вечір знайшли підводу і повантажили речі. Виїхали за Радомишль. А як їхали колгоспним садком, я придрімав на возі. Коли ж по ньому затарабанили гілки, злякався, думав, що то кулі б’ють по мені. Сплигнув і почав бігти. Добре, що сестра наздогнала і «повиховувала» трохи, аби тримався гурту. Приїхали в Заболоть вночі, а на другий день пішов гамір по селу: чоловіків проводжають на фронт. Ті нашвидку прощалися із сім’ями. Яків теж обняв дружину Оксану, дітей. Вже й колона вишикувалась, а дружина й діти повисли на дужих його плечах, ніби відчували, що прощаються назавжди. Не повернувся Яків з війни. Згадую: бій наближався до села, снаряди розривалися зовсім поряд. А коли наставала тиша і виглядало сонечко, то здавалося, що і війни немає. Налякані люди виходили з бліндажів. Неподалік жив чоловік, що пішов служити німцям, а вдома залишилася дружина з двома дітьми - 13-річним сином Миколою і 15-річною донькою. Стоять вони під хатою, милуються грудневим сонечком. Коли як не рвоне снаряд - мене відкинуло аж в бліндаж. А коли все стихло і розвіявся дим, то побачили, що під хатою стоїть Микола - білий, як стіна, а поруч мертві мати й сестра. Зійшлися жінки, бо чоловіки були на фронті, взяли підводу, замотали тіла в німецьку палатку і завезли на кладовище, аби поховати. Наступного дня з’явилася колона німецьких танків з чорними хрестами. Село зайняли фашисти. В нас була гарна хата, тому в ній розмістився німецький офіцер з денщиком. Вони поселилися у світлиці, а ми тіснилися в прихожій. З харчами було скупо, то, бувало, щось тихцем потягну в денщика, коли той обідає, бо ж їсти хочеться. Не знаю, чи помічав він, але не проганяв. Одного разу, коли всі ми тільки повлягалися на підлозі, встеленій соломою, до хати увірвався власовець, почав кричати, що постріляє всіх більшовиків. Денщик вихопив у нього гвинтівку, потім і пістолет, а самого зі злістю випхав з хати. До ранку вже було не до сну. Якось чую, звучить музика з німецького радіоприймача і б’ють Кремлівські куранти. Це мене навіть здивувало. Не знаю, чи був денщик комуністом, чи просто доброю людиною, але до нас він ставився по-людськи. Не всі і серед них були фашистами. Ми, діти, і у війну були багаті на витівки. Одного дня вирішили податися за село, щоб побачити, що там робиться. Коли добралися до ліска, що ріс недалеко від села, аж жахнулися - там лежало багато побитих коней і тіла наших бійців, своїх німці забрали. Хоч і страшно було, але назбирали патронів, кинули їх в окоп, туди зіпхнули солом’яні кулі. Один із хлопців дістав кресало і запалив солому. Відбігли за метрів сто і чекаємо, коли гахне. Як раптом біля ліска на дорозі з’явилися озброєні німці. Вони залягли і почали стріляти. Кулі свистять, а ми повземо канавою, що є сили, доповзли до хати і мерщій в окопи. Сидимо, як миші. Всі замурзані, але задоволені, що налякали фріців. Бої наближалися до села. Одного разу всіх розбудив страшенний гул. Здавалося, земля розкололася навпіл. І хоч надворі була ніч, але стало видно, як удень. Дорослі казали, що то б’ють катюші. Вранці побачили на полі багато наших солдатів, одягнених в білі кожухи, озброєних автоматами, в село увійшли танки з червоними зірками. Всі повибігали з хат, радо вітали визволителів. Коли ми підводою добиралися до Радомишля і їхали біля ліска, то побачили кілька підвід та жінок, які звозили тіла вбитих бійців. В жіночих очах стояли сльози, бо і їх чоловіки, батьки, сини теж були на фронтах. Скільки життів забрала проклята війна, скільки доль людських скалічила. Вчився я в Радомишльській школі № 2. Ми, учні, доглядали в скверику 6 могил, де були захоронені офіцери, котрі загинули в боях за Радомишль, який 4 рази переходив з рук в руки. Серед них був і Герой Радянського Союзу капітан Батурін. Відтоді минуло кілька десятиліть, роки стерли з пам’яті чимало дат, подій, але ті, що були пов’язані з війною, живуть в ній і досі.

Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці

28 жовтня - день визволення України від фашистських загарбників

1225 трагічних днів і ночей України

Найстрашніша й найкровопролитніша в історії людства війна, розв’язана німецько-фашистськими загарбниками проти Радянського Союзу, тривала 1418 днів і ночей і забрала понад 27 мільйонів радянських людей.
Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких воїнами Червоної Армії і народними месниками за 1225 днів було розгромлено десятки добірних з’єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав. Уже в ході трагічного першого періоду Великої Вітчизняної війни (22.06.1941-18.11.1942 рр.) на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції як Львівсько-Чернівецька, Київська, Донбасько-Ростовська, Керченсько-Феодосійська та Воронезько-Ворошиловградська, а також фронтові операції: оборона Одеси, Кримська оборонна, оборона Севастополя, Керченська оборонна та Харківська битва. У стратегічних та оборонних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона Армія понесла великі безповоротні і санітарні втрати - 2513242 чоловіки. Найбільших втрат зазнали наші війська під час Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.) - 700544 чоловіки. Як стверджують окремі історики, ці жертви вплинули пізніше на загальний хід подій на німецько-радянському фронті. Опір Червоної Армії в липні-вересні 1941 р. на підступах до Києва загальмував німецький план «блискавичної» війни. Німецький генерал Бутлар відзначав, що «затримка під Києвом привела до того, що німці втратили кілька тижнів для підготовки і проведення наступу на Москву. Що, очевидно, сприяло його провалу». Під час другого періоду війни (19.11.1942 р.-31.12.1943 р.) на теренах України відбулось 11 стратегічних і фронтових операцій. Битва за Дніпро і форсування його з ходу на багатьох ділянках та відчайдушний опір ворога у цих боях обумовили найбільш великі за всю війну середньодобові втрати наших військ - 27300 чоловік за добу. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, безповоротні та санітарні втрати становили 2313358 чоловік. Такою була "плата” за визволення лівобережної України і Києва. Третій період війни (1.01.1944 р.-9.05.1945 р.). На території України відбулось 5 стратегічних і 2 фронтові операції. За цей час радянські війська втратили 1790060 бійців і офіцерів. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (24.12.1943 р.-14.01.1944 р.) було визволено наш район і Житомирську область доблесними військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. 9 січня 1944 р. командний пункт штабу 1-го Українського фронту передислокувався зі Святошино в Андрушівку, де штабом фронту за участю маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова розроблялись плани операцій з визволення західних областей України… Під час Східно-Карпатської стратегічної операції (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.) Україна остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Є. Петрова та 1-го Українського фронту - командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 26 жовтня 1944 р. військові частини і з’єднання 4-го Українського фронту визволили Мукачево, а 28 жовтня - Ужгород. В боях за Мукачево і Ужгород тисячі офіцерів, сержантів і солдат, які проявили мужність та героїзм, були нагороджені орденами і медалями, а 30 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 28 жовтня українських народ відзначає як День визволення України від німецько-фашистських загарбників. В Ужгороді радо зустрічали Червону Армію. На вулицях замайоріли червоні прапори, вітальні лозунги. Жителі міст та сіл, у святковому одязі, пригощали солдатів та офіцерів виноградом, фруктами, вином, дарували їм квіти, щиро дякували за своє визволення. На сторінках газети «Правда» повідомлялось: «Светлый праздник сегодня в Советской Украине - полностью освобождена ее земля от немецко-фашистских захватчиков. Праздник украинского народа - это праздник всей нашей страны». В той день Москва салютувала військам фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. За час третього періоду війни Червона Армія повністю вигнала німецько-фашистських загарбників за кордони Радянського Союзу, визволила ряд країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершила розгром гітлерівських армій. Фашистська Німеччина капітулювала. Ми, ветерани тієї війни і трудівники тилу, надіялись тоді, 67 років тому, що нашою кров’ю і потом скроплена матінка-земля, відбудовані нами міста і села, фабрики і заводи будуть належати і служити нашим дітям та внукам. Та, на жаль, сьогодні вони дістались "новим українцям”. Боляче нам, ветеранам, що рясно скроплену нашою кров’ю землю через розпаювання намагаються відібрати у народу. Землю-матір не смійте продавати! Ветерани війни і праці категорично проти.

Йосип ЛОХАНСЬКИЙ,
інвалід війни І групи, ветеран війни і праці, історик-краєзнавець

Дорогами війни

У сім’ї Йосипа та Христі Олізарівських з Городищ народилося семеро дітей, п’ятеро померло від хвороб і голоду. Отож як подорослішав Станіслав, батьки поклали на нього всі надії - буде він на обійсті за господаря, приведе невістку і таки продовжиться їх рід.

Аж тут війна. Знову розпач, молиться Христя, щоб минуло лихо її сина. Та хіба ж так буде? Одних на фронт мобілізували наші, інших - в неволю забрали фріци. Між останніх опинився і Стасік, а з ним ще хлопці з Городищ - Микола Наумчук, Петро Гринь, Андрій Задніпрянець та ще Шура Хартник із Зарубинець і Федько Давиденко, який уже був на фронті та втік з полону. У товарняку їх довезли до однієї з шахт м. Ротенберг, поселили в бараці. Їжа - аби не вмерли: 150 грамів хліба і кварта кави на сніданок, в обід - тарілка супу без хліба, ввечері - черпак баланди. Робота була на глибині 700 метрів, добували й навантажували вугілля лежачи, як в норі. «Втекти і за всяку ціну», - пульсувала думка в голові у юнака. Але як? Станіслав поділився намірами із своїми хлопцями (на щастя всі городищенські потрапили в одне місце). Але ввечері того ж дня вартові вистроїли всіх, як на плацу, виштовхали наперед старого поляка і нацькували вівчарку. Собака рвала бідолаху нещадно, а потім через перекладача старший сказав, що так буде з кожним, хто надумає втекти. Невдовзі підневільників перевели на другу шахту - глибшу, де вже стоячи навантажували вугілля у вагонетки. Думка про втечу не залишала Станіслава і він наважився. Друзі його підтримали. Вирішили тікати по двох. Вночі прокопували хід під дротяною загорожею, при наближенні вартового завмирали, а то й загортали підкоп. А все ж вибралися на волю, через поле, городами до переліску, а там чекали, доки всі зберуться. Рідна сторона - на сході. А як зорієнтуватися. Ага, он Велика Ведмедиця - то північ, а схід - праворуч. Втікачі прихопили із собою одяг, трохи хліба, що хто зумів зберегти, і рушили на Батьківщину. Станіслав Йосипович згадує: - Спочатку у всіх страшенно боліли ноги. А потім звикли. Одягнуті ми були по-домашньому, так що підозри особливої не викликали. Старалися більше пройти вночі. Була осінь, тож на городах брали овочі, картоплю, в селах просили їсти у людей. Федір Давиденко як дорогоцінний трофей ніс із собою гармошку, він ще з дому її прихопив. Ми спочатку сердились на нього. Краще б капустину ніс під рукою. На одному городі нас упіймав сторож, забрав, що в кого було, у Феді - гармошку. За неї німець дав йому хлібину і показав нам шлях на ліс. Були й такі, що хотіли здати нас фріцам. Один хазяїн зачинив всіх у погребі, але другого дня відпустив. Хлопці почали відставати, залишалися в наймах на чужій землі, бо не мали сили йти далі. А ми з Шурою Хартником дійшли аж до польського кордону. Поляки - добрі люди. Я назвався по-їхньому Стахом (є в нашому роду польське коріння), може, через те ставилися до мене поблажливіше. Поляки вже були поневолені німцями, співчували нам, на дорогу дали трохи продуктів. Через Віслу нас теж перевіз шпеткий пан, але за це не взяв з нас ні гроша. Як хотілось додому, швидше відчути себе потрібним на рідній землі, як її син-воїн, як захисник. Але поки що із Батьківщиною їх єднало тільки спільне небо, одні на всіх сонце і вітер, що доносив з України відлуння канонад. Відчувалося, що воєнні дії все активніше розгортаються на західних рубежах. За тридцять п’ять днів Станіслав таки добрався до рідного дому, де ним невимовно зраділи батьки і сестра, а сільський староста дався диву: - Де це ти, Стах, узявся, твоє місце не тут. Не йому було знати, скільки пережив хлопець, щоб не втратити Батьківщину і стати потрібним їй у ту злу воєнну пору. Наші війська у 1944-ому вже гнали ворога на захід. Станіслава Олізарівського мобілізували в діючу армію і після місячної навчальної підготовки зарахували у піхотний полк, що дислокувався під Малим Чернятином. Там було перше бойове хрещення, потім - контузія, госпіталь, комісування і переведення у комендантський взвод. - Наш підрозділ охороняв склади боєприпасів військ Першого Українського фронту, ми розвантажували і готували до відправки боєприпаси. Хотілось на фронт, я почував себе придатним до бойової служби. Це підтвердив висновок медичної комісії. Станіслав гордився, що потрапив у моторизовані війська, бо артилерія - не піхота. Знайомими дорогами, які пройшов пішки з німецької неволі, юнак повертався назад на захід, але вже як боєць, захисник, визволитель. Із своєю частиною він утримував Сандомирський плацдарм, форсував річки - Віслу, Одер, Несе, Шпрее. Це ж та сама Вісла, на тому березі якої він ще так недавно стояв зморений, виснажений, ніким і нічим незахищений утікач-підневільник. Далі - похід на Злату Прагу, остаточні і безповоротні бої за визволення Чехословаччини у складі 3-ої артдивізії з резерву Головнокомандуючого, оточення й розгром решток діючих гітлерівських армій. Солдатська честь… Нею дуже дорожить старшина у відставці Станіслав Йосипович Олізарівський, його найдорожче вбрання - піджак з нагородами - орденами і медалями, де кожна - дорога по-своєму, нагадує про бойову юність, про друзів-однополчан. В особистому архіві - подяки від Верховного Головнокомандуючого. Ветеран - цікавий оповідач, раніше його слухали тільки діти, а тепер - і онуки, і правнуки, яким він вдячний за свою забезпечену, не одиноку старість. Живе дідусь зараз в сім’ї онука Юрія - дружину поховав давно. Працелюбний, доброзичливий. На запитання, чого він хоче побажати дорогим йому людям напередодні свята, він сказав: - Миру, любові і добра. - І Вам цього ж,- сказала я прощаючись.

Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини

Окрестности города Андрушевка

Город (9.4 тыс. жителей), центр района, расположен на высоком левом берегу р Гуйва. В окрестностях города найдены остатки поселения Черняховской культуры (середина I тыс.). Впервые Андрусовка (нынешнее название, по-видимому, является польской трансформацией первоначального) в исторических источниках упоминается в 1683 г. в числе пустых сел, не имеющих построек. В конце XVII в. село становится собственностью польского рода Бержинских. В 1848 г. в Андрушевке основан первый на Житомирщине сахарный завод, а в 1859 г. она становится местечком. Графское имение, расположенное в прекрасном парке на берегу пруда в 1869 г. было куплено сахарозаводчиком А Терещенко. В 1873 г. перестраивается и механизируется сахарный завод, несколько зданий, которого сохранилось до настоящего времени. Расширяется усадебный парк и в стиле французского неоренессанса перестаивается дворец. После национализации советской властью в нем недолго в 1920 г. размещался штаб легендарной Первой конной армии. В настоящее время дворец, несколько перестроенный в 1975 г., занимает андрушевская средняя школа №1.

Андрушівщина в гіркі сорокові роки ХХ століття

Війна. Перші скорботні повідомлення увірвались в мирне життя андрушівчан з радянсько – фінської війни, з якої не повернулись до рідних осель 28 жителів району. За подвиги і героїзм у тій війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю села Івниці, старшині 93 саперного батальйону П.С. Федорчуку та командиру танкового взводу лейтенанту А.О.Чепуренку з селища Червоного. Полум’я Великої Вітчизняної війни дуже швидко докотилося до Андрушівщини. Уже з 23 червня в Андрушівському районі був оголошений військовий стан і мобілізація до армії. На підприємствах і в установах, колгоспах і радгоспах району, як і по всій країні проходили масові мітинги і збори, учасники яких висловлювали готовність стати на захист Вітчизни. В перші дні війни високу активність виявила молодь: 1500 молодих андрушівчан пішло добровольцями на фронт. Юнаки 1924 р.н. з села Гардишівки Іван Прушківський, Борис Рудюкевич, Віталій Лозанський, Микола Прищепа, Володимир Ястріб, яким райвійськкомат відмовив у направленні на фронт, добровільно пішли разом з відступаючими частинами Червоної Армії. Їх згодом зарахували до діючої армії. Останні троє загинули смертю героїв. Добровольцями пішли на фронт дівчата Галина Списак з Андрушівки, Антоніна Мішута з Івниці, Наталія Церкузенко з Яроповичів, Софія Купріянчик із Старої Котельні та інші. У першій половині липня більше трьох тисяч молоді району разом із молоддю Корнинського, Попільнянського, Ружинського районів стали працювати на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, а також була надана значна допомога радянським військам у будівництві протитанкових ровів, оборонних укріплень та рубежів, які мали перетнути фашистським загарбникам шлях на Київ. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами та диверсантами в районі було створено винищувальний батальйон. У діючій армії, в партизанських загонах і антифашистському підпіллі брали участь близько12 тис. жителів району. Гасло «Все – для фронту, все – для перемоги!»стало основним законом життя андрушівчан. З наближенням фронту розпочалась евакуація худоби, промислових підприємств, населення. Основні бої на підступах до району велись в основному під Бердичевом, де частини 15-го мехкорпусу під командуванням генерала С.Я. Огурцова відчайдушно боролися з переважаючими силами ворога. Однак з 7 по 18 липня 1941 року вся територія Андрушівського району була загарбана німецько-фашистськими військами і знаходилась під п’ятою окупантів 907 днів і ночей. Відразу фашисти стали наводити так званий « новий порядок »: створили комендатуру, жандармерію, поліцію, районну управу. Вони за допомогою українських зрадників – поліцаїв розпочали жорстокий терор проти мирних жителів району. Першими жертвами фашистів стало єврейське населення. В Андрушівці і Котельні були створені гетто, до яких почали зганяти жінок, дітей і стариків єврейської національності. Пограбувавши ні в чому не винних людей, відібравши всі їхні коштовності фашисти масово почали їх знищувати. Лише в Андрушівці на Красній горці 19 серпня 1941 року було розстріляно 22 комуністи з Андрушівки та навколишніх сіл. За час німецько – фашистського режиму в Андрушівці руками місцевих поліцаїв було закатовано 461 чол., в тому числі 219 дітей, в Котельні – 664 чол., у тому числі 130 дітей.
Жертвами фашистів стали також 21 комуніст, яких розстріляли 31 березня 1942 року. Значних руйнувань зазнали цукровий і спиртовий заводи, школа, машинно-тракторна станція, підприємства побутового призначення, будинки жителів тощо. Водночас окупанти обклали населення непосильними податками. У багатьох мешканців забрали корів, свиней, овець, птицю, закрили млини та вітряки, щоб населення не могло змолоти зерно. У відповідь андрушівчани піднялися на священну боротьбу проти фашистських поневолювачів. Вони ігнорували розпорядження німецьких властей, переховували хліб та інші продукти, на заводах здійснювали аварії. На початку 1942 року на Андрушівському цукровому заводі починає діяти підпільна група під керівництвом В.П. Мехеди та О.Г. Сорокіна. Патріоти виводили з ладу устаткування, псували картоплю в кагатах. Як результат диверсійних дій цукровий завод знизив виробництво цукру в сезон 1942- 1943 рр. на 50 %. Підпільники збирали зброю і передавали партизанам, вивели з ладу три автомашини. На початку 1943 р. група Володимира Парфентійовича Мехеди приєдналась до диверсійної групи Івана Даниловича Богорада. У селі Лебединці у цей час почала діяти комсомольсько – молодіжна диверсійно-підривна група. Її організаторами стали комсомольці Ю.А. Шлапак, Б.Ф. Вент, А.С. Ходаківський, А.А.Зелінський та І.Д.Богорад – військовослужбовець, який утік з полону. В травні 1942 року члени групи приймали присягу на могилі льотчика, захороненого на початку війни в с. Лебединці. Вони поклялись чесно і самовіддано продовжувати справу, за яку загинув невідомий радянський пілот. Через місяць у групі вже нараховувалось 15 чол., а на кінець 1942 року – 30. У перший період своєї діяльності підпільники слухали радянські радіопередачі, друкували і розповсюджували листівки. В яких закликали населення саботувати німецькі заходи, не їхати до Німеччини на каторжні роботи. « Жодного грама хліба, жодного літра молока німцям» - закликали листівки. З грудня 1942 року антифашиським підпіллям в Андрушівському, Ружинському, Попільнянському та інших районах став керувати представник Київського підпільного обкому партії С.П. Маленко. Він порадив групі Богорода перейти від дрібних операцій до диверсій на залізниці. перші три диверсії члени групи здійснювали, розібравши відрізок залізничної колії за допомогою лапи і ключа, а решту операцій на залізниці Попільня – Козятин – за допомогою стокілограмових бомб, які доставлялись з тимчасового Нехворощанського аеродрому. Транспортування бомб більш ніж за 20 км. було дуже складною і ризикованою справою, та з нею добре справлявся колгоспник з села Лебединці С.Я.Суботенко, а механік цього ж колгоспу К.С. Утченко готував підривну техніку до операції. З метою зриву вивезення хліба до Німеччини диверсійна група підірвала молотарки в 24 селах району. Знищила молочні пункти в 11 селах і телефонний зв’язок у 8 селах. Члени груп І. Д. Богорода підірвали 12 залізничних ешелонів, знищило 9 паровозів, 106 вагонів, підірвали 2 залізничних мости, знищили 674 фашистських солдати і офіцери, розстріляли 18 поліцаїв. Великих втрат зазнали і народні месники. За весь період дій втратили 20 чоловік. За донесенням зрадника Касаткіна 5 квітня 1943 року було заарештовано 4 членів групи, в т.ч. і комуніста С.П.Маленка. Під час операції за їх визволення, яка не вдалась був поранений командир групи І.Д. Богород. Група підпільників вимушена була перебазуватись в ліс і діяти як партизанський загін. У халаїмгородковецькому (Городківка) лісі були збудовані землянки. Звідти партизани йшли на бойові операції. Та зрадник С.Герман вказав місце базування партизанів. 14 квітня 1943 року півтисячний загін фашистів, жандармів і поліцаїв розпочав прочісування лісів. Першим загинув Віктор Філінський. Вороги кинулись в атаку на невеликий загін партизан. І тоді Юрко Шлапак прикрив відступаючих товаришів ціною свого життя. Відірвавшись від ворога, партизани розсіялись по селах району, а 8 вересня1943 року група І.Д.Богорода ввійшла до складу партизанського загону А.Й. Цендровського як окрема диверсійно – підривна група для дій в Андрушівському і Вчорайшанському районах. Велику і всебічну допомогу партизанам надавали місцеві жителі. Вони вели розвідку, збирали і передавали партизанам зброю, виділяли продукти харчування. Колгоспник С.Я. Суботенко ризикуючи життям доставляв партизанам бомби, лікарі А.М. Петронгівський, М.Ю. Скачинський та П.М.Накоп’юк лікували поранених партизанів, передавали в загін медикаменти перев’язувальний матеріал. Тільки завдяки щоденній допомозі населення ця невелика партизанська група в лісостеповій місцевості успішно діяла до останнього дня окупації району. У першій половині 1942 року стала діяти підпільна група в с. Миньківці. Організатором її був учитель Ковтонюк Е.Е. У жовтні 1942 року підпільники Євген Гайдай та Іван Плахотник зуміли дістати друкарську машинку і стали виготовляти на ній листівки, які розклеювали в селах Миньківці, Гарапівка, Мостове, Андрушівка. Наприкінці 1942 року в село прибув загін німецьких солдатів для боротьби з партизанами. Підпільники виготовили листівку і поширили її серед росіян і українців, які знаходилися в німецькому загоні. В листівці містилося звернення до них: « Юнаки з німецького загону! Для чого ви вбиваєте наших матерів, сестер, братів? Навіщо палите наші села? Схаменіться, поверніть вашу зброю проти гітлерівців. Тільки так ви змиєте з себе пляму зрадників». Пройшло небагато часу і 9 чоловік втекли з німецького карного загону. Підпільники миньковецької групи в кінці 1942 року мали вже ручний кулемет, автомат, 2 гвинтівки, встановили зв’язок з партизанським загоном ім. Чапаєва, передали їм зброю і друкарську машинку, а самі увійшли до його складу. В північній частині району в селах Івниця, Степок , Яроповичів , Корчмище антифашистська боротьба велась під керівництвом партизанів загону ім. Чапаєва, а в селі Котельня спільно з підпільною групою села Туровець, якою керував учитель Е. Д. Скороход. Всього в районі діяло 239 партизанів та 316 учасників антифашистської боротьби. Після визволення Києва війська 1-го Українського фронту 10-12 листопада 1943 року вийшли на лінію Яроповичі – Івниця - Житомир. Воїни 202-ї і 30-ї стрілецьких дивізій перерізали залізницю Фастів – Житомир біля с.Івниця. Німецьке командування з метою врятування становища, зосередило в районі Корнина – Житомира 8 танкових і моторизованих та 7 піхотних дивізій. І 15 листопада1943 року ворог перейшов у контрнаступ і примусив наші війська залишили Житомир і перейти до оборони. В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько – Бердичівська наступальна операція, визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема через Андрушівський район. В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу і танкової армії та з’єднання 38-ї загальновійськової армії. В першому ешелоні 11–го гвардійського танкового корпусу наступали 44 –а та 45-а гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Н. В. Моргунова. Вранці 24 грудня 1943 року 44 –а та 45 – а гвардійські бригади об 11 год. 30 хв. здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км. і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова (Любимівки), Лісівки, Андрушівки, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г. С. Петровський. 25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили село Яроповичі і хутір Троянки, увірвались в село Вербів ( нині с. Любимівки). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г. С. Петровського роздавив гусеницями три гармати ворога, чотири автомашини і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за Вербів відзначилась і танкова рота ст.. лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44 – ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району. 26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. На лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище) Після звільнення Вербова, у другій половині дня 26 грудня батальйон майора П. І. Орехова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П. Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орехова підійшов дід, який назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів. Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти і відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 1900 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні. В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І. А. Деньгін, гвардії капітан О. П. Іванов, гвардії капітан І. П. Міхеєв та гвардії лейтенант А. М. Ведєрніков. За героїзм і мужність майора П. І. Орехова та лейтенанта Г. С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв за Андрушівщину відзначено орденами і медалями СРСР. Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С. Є. Вобян, гвардії капітан М. С. Шуктерев, гвардії старший сержант Ф. Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В. В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М. П. Гринько та інші. Озвірілі і гнані німці, покидаючи українську землю, яка горіла у них під ногами, знищували все на своєму шляху: палили села, руйнували залізниці, мости. Та це вже не могло врятувати їх від неминучої кари і загибелі. Важкі роки окупації негативно позначилися на житті мешканців району. Адже війна в кожну сім’ю принесла непоправне горе. Хоч і важко було, ще ятрились невигойні рани, але новий 1944 рік андрушівчан зустріли з радістю, адже він ніс з собою мирне життя, мирну працю.

Оперативная сводка за 27 декабря

В течение 27 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли более 30 населённых пунктов и среди них населённые пункты НОВОСЕЛКИ, ДВОРИЩЕ, ХУДЕНИ, СИЛКИ, ШУХВОСТЫ, ТРИНИВКИ, ЛУЩИХА, ТЯКОВА. Нашими войсками перерезана железная дорога ВИТЕБСК — ПОЛОЦК. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта продолжали успешно развивать наступление и овладели районными центрами Житомирской области АНДРУШЕВКА, ВЧЕРАЙШЕ, а также заняли более 100 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты БОРЩЁВ, ВЕРЛООК, КИЧКИРЫ, ГЛИНИЦА, ЮРОВКА, ИВАНОВКА, ЛЕНИНО, МИНИНЫ, ГОРОДСК, РАДОВКА, ШАХВОРОСТИВКА, ИВНИЦА, СТЕПОК, ЯРОПОВИЧИ, ВОЛИЦА, ЗАРУБИНЦЫ, ЗАБАРА, МИНЬКОВЦЫ, ЛЕБЕДИНЦЫ, БРОВКИ, ХОРЛЕЕВКА, МАКАРОВКА, АНДРУШКИ, ПАРИПСЫ, САВЕРЦЫ, ПОЧУЙКИ, КОЖАНКА, ТРИЛЕСЫ, НОВОСЕЛИЦА, ЯХНЫ и железнодорожные станции ЯРОПОВИЧИ, СТЕПОК, ТРИЛЕСЫ, КОЖАНКА, ПАРИПСЫ, БРОВКИ, АНДРУШЕВКА. Севернее КИРОВОГРАДА наши войска отбили атаки пехоты и танков противника. На других участках фронта — разведка и артиллерийско-миномётная перестрелка. В течение 26 декабря наши войска на всех фронтах подбили и уничтожили 95 немецких танков.

Оперативная сводка за 29 декабря

В течение 29 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли несколько населённых пунктов и среди них населённые пункты КОЗЛЫ, КОРОЛИ, ЗАБОРЦЫ, ЛОСВИДА, БОРОВНЯ, УГЛЯНЫ, КРАСНЫЙ ДВОР. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, преодолевая сопротивление противника, продолжали успешно развивать наступление и овладели городом и железнодорожным, узлом КОРОСТЕНЬ, городом и крупной железнодорожной станцией ЧЕРНЯХОВ, городом и железнодорожной станцией СКВИРА, а также заняли более 250 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ЧИГИРИ, КУПИЩЕ, БЕЛОШИЦЫ, КОВАЛИ, КРАПИВНЯ, НЕБИЖ, САЛЫ. СЕЛЕЦ, ЖАДЬКИ, БРАЖИНКА, ВЫДЫБОР, ГОРБУЛЁВ, АНДРЕЕВ, БЕЖЕВ, СЛИПЧИЦЫ, ТОРЧИН, КАМЕННЫЙ БРОД, СТАРОСЕЛЬЦЫ, ГУМЕННИКИ, СТУДЕНИЦА, СТРИЖЁВКА, ЛЕВКОВ, ВОЛОСОВ, СТАРАЯ и НОВАЯ КОТЕЛЬНЯ, КРАСОВКА, БЕЛОПОЛЬЕ, РАДЗИВИЛОВКА, ВЕРНИ-ГОРОДОК, МАЛАЯ ЧЕРНЯВКА, МАЛЫЕ НИЖГУРЦЫ, КАРАБЧЕЕВ, ВЕРХОВНЯ, КРИВОШЕИНЦЫ, КРЫЛОВКА, СЕЛЕЗЁНОВКА, КРАСНОЛЕСЫ, ВИНИЦКИЕ СТАВЬ! и железнодорожные станции КЛОЧКИ, УШОМИР, ВЫГОВ, ТУРЧИНКА, ФАСОВО, ГРАДА, КОРЧМА, ПАЛЕНИЧЕНЦЫ. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах та райцентрі споруджені пам’ятники та обеліски Слави.

Шляхетські кривди Андрушівщині на початку ХVІІ століття

Ми живемо в третьому тисячолітті, коли на арені суспільного життя, як стверджують науковці, пануватимуть духовні особистості. Сьогодні ж засоби масової інформації повідомляють про злочини в країні, пов’язані з діяльністю кримінальних груп або окремих шукачів „легкого” життя. І часто висновки про причини існування злочинності зводяться до того, що, мовляв, люди забули норми співжиття, вироблені предками протягом віків, звичаї і традиції, відвернулись від народної моралі, але особливо дошкульно ми відчуваємо наслідки того, що кілька поколінь у колишньому Радянському Союзі прожили без християнської віри. „Минуле не мертве. Воно навіть не минуле”, - стверджував американський письменник У. Фолкнер, а Томас Карлейль, англійський філософ, історик і публіцист ХІХ ст., поглибив цю думку:„Сучасне - це сума минулого”. Отож давайте звернемося до минулого - на 400 літ назад, побачимо, якими ж були тоді представники заможної частини населення нашого краю, у яких прагнення до збагачення не знало меж. Обмежимо період п’ять місяців: грудень 1610 року - квітень 1611-го. Окреслимо й територію, на якій розглянемо недостойні вчинки тогочасного дворянства Це - села сучасного Андрушівського району. Але спершу пригадаймо, який це був час. Закінчувалась епоха середньовіччя, в якій християнство мало величезний вплив на всі сторони суспільного життя, змушуючи населення Європи дотримуватися Божих заповідей у щоденному побуті, переслідуючи боговідступників (згадаймо вогнища католицької інквізиції у Західній Європі, на яких згоріли тисячі єретиків). Прийшли нові часи, в європейських країнах розвивались природничі науки, література (В. Шекспір своїм генієм поставив англійську драму на високий рівень, а М. Сервантес вже був відомий „Життям і ділами славного лицаря Дон Кіхота…”), право, надзвичайно бурхливого розвитку - доходить філософія.
Землі нашого краю перейшли до Польщі. Через те сюди поширились шляхетський устрій і польські впливи. Із Заходу почали приходити ідеї гуманізму, ренесансу, реформації. Ожили міста, українське міщанство організовувлось в братства, добивалось релігійно-національних прав, організувало школи, бурси, друкарні. Зросло релігійне життя, розвинулась полемічна література. Україна пережила перші козацькі війни, в яких ватажки К. Косинський, Ф. Лобода та С. Наливайко не змогли досягти успіхів у борні з польським військом, а козаччину покарали тяжкими репресіями. Попереду була слава великого полководця П. Сагайдачного, боротьба з Польщею Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Гуні й Остряниці…
Отож закінчувався 1610 рік від Різдва Христового. 27 грудня урядник шляхтянки Гельжбети Халаїмової, яка недавно правом застави стала володіти Городком (тепер с. Городківка), Станіслав Круковський за наказом поміщиці зі слугами і жителями села на кількаста (!) возах по невеликому снігу поїхали на ґрунти й сіножаті поміщиці сусіднього села Гальчин Катерини Вільжиної. Там вони пограбували не лише землевласницю-сусідку, але й п’ятьох її підданих, насильно забравши шість скирд сіна загальною кількістю 680 возів. Не замітаючи слідів, без поспіху, все сіно привезли до маєтку Г. Халаїмової. „…Як сьогодні не дивно це уявляти, сіна завжди катастрофічно не вистачало… Основною метою наїздів навіть серед ближніх сусідів був захват або крадіжка сіна - основного енергетичного джерела ХVІ-ХVІІІ ст.”, - зазначає відомий житомирський краєзнавець В. Єршов. Тому й не дивно, що й княгиня Софія Ружинська з Котельні ще раніше, 19 грудня, послала свого урядника Андрія Велицького з озброєними боярами, слугами та міщанами на конях на землі коденського надвірного підскарбія Остафіяна Тишкевича. Там її люди насильно взяли 10 скирд сіна (1000 возів) підскарбія, 4 скирди і 10 стогів (500 возів) коденських міщан і привезли до фільварку княгині „для її власного спожитку”. 17 січня 1611 року розігралася трагедія на землях села Іванків. Тамтешніх селян, підданих київського чашника Філона Стрибиля, на їх же землі жорстоко побили за намовою власника містечка Ліщин (тепер Житомирського району) пана Самуеля Горностая та його дружини Теофілі їхні слуги та піддані, очолювані ліщинським урядником Олександром Кросницьким. Судові урядники, які наступного дня приїхали в Іванків розслідувати бійку, побачили тяжко поранених, змордованих 48 селян, один з них вже помер, ще один був на смертному одрі. Вражає жорстокість, з якою велося це побоїще: на тілах постраждалих були такі ушкодження: биті або пробиті рани на голові, криваві побиті плечі, перебиті або перетяті кості на руках, криваві биті рани по хребту. З якою метою було побито іванківців? Відповідь проста: щоб пограбувати їх, тобто забрати у кожного коня і сани, зняти з побитих і забрати одяг (кожух, жупан, шапку) і взуття (і це серед зими!), сокиру і пояс з ножами і насамкінець гроші. Ворожнеча між королівським чашником Ф. Стрибилем і підкоморним С. Горностаєм розгорялася. А прелюдією її був розбій, вчинений ліщинським урядником зі слугами та помічниками на дорозі біля містечка. 13 січня неподалік їхали з Гощі слуга шляхтича Стрибиля Мартиновський, а також підданий на ім’я Кашпор від сина господаря. Перестрівши їх, Кросницький сам поранив слугу, забрав коня з возом, шаблю, дві копи грошей; іншого підданого збили, зранили, теж забрали коня і воза. Через два дні та ж сама ватага на тій же дорозі там, де вона розходиться до Котельні й до Іванкова, перейняли п’ятьох підданих Ф. Стрибиля, які везли з Полісся, з Чорнобиля солону і в’ялену рибу, побили їх, а коней, сани з рибою і гроші забрали. Відчувши смак перемоги, незабаром ліщинський урядник, а з ним і війт (!) разом з менш сановитими шляхтичами, що перебували на службі боярами, а також зі слугами, стрільцями, міщанами ліщинським загалом кілька сотень чоловік, озброєних як на війну, напали на іванківських селян, які везли дрова в урочищі Криві Руди. Оточивши, нападники їх побили, постріляли, посікли, поранили. П’ятьох забили до смерті. (Характерна деталь, яка часто зустрічається під час сутичок: тіла убитих убивці забирали з собою). Всього було поранено 20 мешканців Іванкова, їхні коні, вози, кожухи, сокири забрано, як в усіх інших випадках, „на прожиток пана підкоморного з дружиною”. Київський чашник швидко відреагував на ці події, і вже 18 січня його слуги й піддані на дорозі перестріли Семена Коваля, підданого київського підкоморного, і замордували його, нанісши рубану рану на голові, дві такі рани на правій руці, три на правій нозі, збивши йому бік, після чого нещасний вже був присмерті наступного дня. Але на цьому помста не закінчилася. Наступного дня Ф. Стрибиль, одержавши допомогу в Богдана Стрибиля з Левкова (тепер село Житомирського району), зібрав біля 500 чоловік і повів на Ліщин. Під містечком зупинившись, гукав свого неприятеля, щоб той вийшов зі свого маєтку. Не дочекавшись його, ввечері поїхав геть зі своїми. С. Горностай, певно, був хитріший і сильніший: сам участі в нападах не брав, до того ж він у себе переховував тих, хто втік на волю, навіть засуджених, також кликав на допомогу козаків, які колись були в загоні Федора Книша, козацького полковника, який не гребував грабувати шляхетські маєтності. 29 лютого він послав кілька сотень кінних і піших своїх людей на чолі з урядником у Левків до маєтку Б. Стрибиля. Ватага була озброєна, як на війну: шаблями, палашами, гаківницями. З ранку до обідньої пори нападники стріляли біля будинку, правда, не у вікна чи двері, а мимо; ущипливими сороміцькими словами викликали надвір синів господаря маєтку (на щастя, ті ще 17 лютого у справах поїхали на Волинь). Нагодувавши страхом старого Богдана Стрибиля та його дружину, вони розбили їхні борті з бджолами, вирубали біля Левкова шість сотень сосон, придатних на будову, і завезли їх у Ліщин. Тоді ж Горностаєві люди біля річки Руснятинки побили, поранили і пограбували шістьох селян з Левкова. Наступного дня все повторилося знову. Той же люд, посланий шляхтичем Горностаєм, добувши з піхов шаблі й палаші, стріляючи з гаківниць так, що дим обволік будинок Б. Стрибиля, проїхав мимо нього і, переїхавши через р. Тетерів, зрубав кілька сотень дерев, які відпровадив до Ліщина. Заодно нападники забрали 120 возів сіна, що належало левківським селянам, а також побили й пограбували чотирьох місцевих селян, які їхали в Котельню на торги. Протистояння між землевласниками закінчилося поразкою С. Горностая після того, як проти нього виступив рід Стрибилів, а саме: крім Філона, Федір, Данило, Петро й Остафій Стрибилі. 9 березня вони на чолі 500 вершників, озброєних холодною зброєю і рушницями, насильно приїхали у ліщинські володіння підкоморного, забрали його дерева з бджолами і бортями, а також вирубали біля 200 дерев, придатних для будівництва, і відвезли їх до Іванкова. Крім цього, Стрибилі розіслали по великих торгівельних дорогах і шляхах своїх шпигунів і організували засідки зі своїх людей, які били і ранили підданих С. Горностая, які поверталися до Ліщина. Врешті-решт він став шукати захисту в уряді Житомирського замку[1:205-206]. На відміну від цієї війни між сусідами-шляхтичами, наступний розбій і грабунок свідчить, що це були не просто „буденні” справи панів, але й своєрідні видовища та розваги, на які вони запрошували своїх дружин. Так, 16 березня слуга шляхтича Станіслава Забельського, татарин на ймення Залесь, повертався верхи на коні звичною дорогою з Житомира через Нехворощ і Крилівку до села Малого Вовчинця. Він успішно виконав пильну справу свого хазяїна, а саме: зібрав гроші, які заборгували Станіславу Забельському в Коростишеві, Каменищі та інших місцях. Шляхтич Семен Лудовіський, власник с. Крилівки, якимось чином дізнався про це. Разом із дружиною Гасею, зібравши своїх слуг, двірну челядь, а також крилівських підданих (чи не забагато на одну, хоча й озброєну людину?), перейняли посланця Станіслава Забельського на дорозі в Крилівці. Чинячи велике насильство, його привели в шляхетський двір, де жорстоко позбиткувалися (звернемо увагу: не на дорозі, де він, можливо, оборонявся, а в дворі; це вже була потіха над безсилим): киями й обухами збили, змордували, зранили, а залишивши ледь живим, посадили в колодку й кинули у темницю. Що особливо вражає: у цьому злочинному дійстві приклав руки не лише шляхтич С. Лудовіський, активною дійовою особою була і його дружина. Результатом фізичної наруги над нещасним татарином були три криваві рубані рани на його голові, багато забитих ран на плечах і хребті, який опух від побоїв, рвані рани на обличчі. Господар Крилівки з дружиною власноруч забрали і обернули на власний прожиток 100 червоних золотих монет і 50 монет польських, які були зібрані у боржників Станіслава Забельського, а також 20 золотих польських слуги Залеся, його коня, шлик, козацьке сідло, зброю.
Звернімо увагу на те, що розбої і крадіжки відбувалися не в глухих овруцьких лісах, куди не завжди доїжджав возний з Овруча чи Житомира, а зовсім близько - за 20-40 кілометрів від Житомира. Отож бачимо, що справедливість епохи визначалася силою. Жорстокими були ті часи. І селяни, і шляхтичі жили в постійній тривозі: частими були набіги кримських татар, з іншого боку допікали й більш заможні сусіди-шляхтичі. Заради збереження чи порятунку власного майна люди йшли на злочини, мало боячись юридичного покарання. Свідченням цього є така подія, що відбулася в Котельні. На Україні зупинка війська кварцяного чи польного на постій оберталась для села справжнім лихом, бо жовніри чинили грабунки місцевих селян. У Котельні ж на постій стали аж три роти. Деякі з селян, у яких жили жовніри роти ротмістра Криштофа Свєнцицького, підмовили тих і опівночі 13 лютого приїхали з ними в село Мошківці. Тут вони в київського міського судді (!) Михайла Новицького викрали шість волів, три корови, бугая, привели їх у Котельню, де порізали й віддали на харчування жовнірам. Страху перед судовими чиновниками у кривдників не було. Яскравим свідченням цьому є такі випадки. У січні 1611 року з Іванкова після огляду побитих, поранених і пограбованих підданих Ф. Стрибиля поверталися возні уряду Житомирського замку Стефан Пінчевський і Ян Вишинський. З ними до Житомира у важливих справах чашника їхав його слуга. На шляху їх перестрів урядник С. Горностая з челяддю, насильно забрав до ліщинського замку, де, „ні за що не маючи право і шляхетську вольність”, „зневагою нагодував”, а потім, як злочинців, вигнав возних з Ліщина. Тоді ж при них О. Кросницький сам бив, мордував слугу Стрибиля, а потім наказав позбиткуватися над ним, після чого того заледве живого винесли за містечко. Возний Томаш Бушковський, будучи в Котельні в маєтності С. Ружинської, разом зі шляхтачами Я. Кголинським і С. Трещинським хотів вимагати відшкодування від злодіїв, а саме жовнірів і мешканців містечка - за вкрадену худобу в київського судді. Ротмістрів він не застав, лише трьох поручиків, їх заступників. Коли ж звернувся до них з проханням „учинити справедливість”, то молодші офіцери при шляхтичах його з погрозами відправили назад, мало не побивши. Як бачимо, тогочасна публічна влада на наших землях була дуже слабкою, у всіх сторонах суспільного життя шляхта не мала ні найменших утисків. „Не було на шляхту ніякого суду, ні управи, так що шляхтич міг собі робити, що хотів, не боячись ніякої кари навіть за найтяжчі вчинки навіть заподіяні шляхтичеві, а не казати вже, коли покривджено не шляхтичів: тим на шляхтича не було ніякої управи. При такій безправності й безрозсудності шляхтичі звикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили не раз часті битви між собою, і се знов особливо давалося взнаки нешляхті, яка була віддана, можна сказати, вповні на ласку шляхетську”, - стверджував видатний український історик М. Грушевський. Таке становище було на всій сучасній Житомирщині. Подібних чвар між шляхтичами були сотні, про що свідчить зміст тогочасних судових справ. Від шляхетських суперечок передусім терпіли кривди селяни й міщани, часто залишаючись побитими, скаліченими, а то й зовсім позбавленими життя. Це стало однією з вагомих причин боротьби селянства проти місцевої шляхти, яка набула великого розмаху в 1618 році. Саме тоді, в 1617-1618 роках, польський королевич Владислав спробував захопити Москву, щоб домогтися царської корони. Але він допустився помилки: пішов у похід з малими силами. На його порятунок П. Сагайдачний став на Україні спішно збирати військо і влітку 1618 року пішов під Москву, ведучи 20 тис. козаків. Але під прикриттям цих зборів покозачилася Україна, в тому числі й сучасна Житомирщина. Жителі околиць Житомира, Кодні, Ходоркова, Радомишля, Паволочі, Брусилова, Коростишева, Корнина, Троянова та інших населених пунктів нападали на маєтки місцевої шляхти, виганяли і вбивали ненависних панів, оголошували себе вільними козаками і створювали загони. Для придушення повстання польський уряд кинув регулярні війська. Почалася епоха гострих суспільних протиріч.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.

Chervone

District center 25 kilometers north-east of Berdichev, one of the centers of the sugar industry. Since the end of the XVIII century. was Groholskih property magnates, who built a grand palace in Neo-Gothic style. The new owners of the genus Tereschenko at the beginning of XX century. rebuilt palace using modern materials and technology. Today communicated obvetshavshee building nunnery of Christmas. The complex structures of sugar plant is used today, here F. Tereshchenko conducted experiments on the aircraft.

Історія села Корчмище Андрушівського району Житомирської області

З роками місце, де стояла корчма назвали Корчмищем, а разом з тим і поселення, яке тут незабаром виникло. Знаходиться село за 3 км від Яропович, біля рівчака Бродок, що впадає в Ів’янку і в Тетерів. Жителів села було в 1864 році 633 чоловіки. Землі - 734 десятин. Маєток належав рідним сестрам Івановським: Діонісії ( в заміжжі Понятовська) і графині Констанції ( в заміжжі - Ржевуська). Церква Пантелеймонівська дерев’яна, 7-го класу. Мала землю згідно указаної пропорції. Побудована в 1789 році (як костьол). Потім була приєднана до православної парафії в 1839 році. Радянську владу в селі встановлено в січні 1918 року. Але в роки громадянської війни влада в селі часто змінювалась. Остаточно була встановлена в середині 1920 року. Були створені ревком і комнезам, які сприяли втіленню в життя заходів радянської влади. В 1929 році був утворений колгосп «Перемога». В склад колгоспу входило 200 селянських господарств, членів колгоспу було 415 чоловік. Землі було закріплено за колгоспом 1224 га в т.ч. орної - 1110 га, сінокосів - 55 га, інших угідь - 59 га. Об’єднання селян в колгосп проходило в гострій класовій боротьбі. Але найстрашніше - страшний голодомор 1932-1933 років. Голод в селі пройшов через більшість селянських сімей, розорених колективізацією. Після голодомору поступово все відроджувалось. Стало трохи краще жити. Але мирне життя було перерване війною. 22 червня 1941 року здійснила напад Гітлерівська Німеччина на Радянський Союз. Увесь наш народ піднявся на захист Батьківщини. 27 грудня 1943 року село Корчмище було звільнене від окупантів. Багато лиха завдали трудящим села загарбники. Збиток колгоспу становив 11.353.154 крб., а селу - 8.578.728 крб та сільській раді - 2460 крб. (акт від 6 квітня 1944 року). Потрібно відмітити, що Корчмище під час війни гітлерівці 2 рази бомбили та 1 раз піддавали артилерійському обстрілу. В 60-х роках XX століття колгосп «Перемога» був з’єднаний з колгоспом «Червона Зірка» с.Степок. Назвали колгосп «Червона Зірка». На території с.Степок розмістили центральну садибу господарства, за яким закріплено було 2866,66 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 2442,6 га орної землі. Провідними культурами були: зернові культури, цукрові та кормові буряки. Розвинутим було м’ясо-молочне тваринництво. Важливою галуззю було рибне господарство.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Лебединці Андрушівського району Житомирської області

Село Лебединці, від дня свого заснування, тепер стоїть на третьому місці. Перше населення було біля хутора. Там була долина, яка називалася "Криничка". Від цього хутора, попід вчорайшанським лісом, йшла дорога на Паволоч і називалася вона Бердичівським шляхом (в народі "Чумацьким Шляхом"). А біля цього шляху було озеро, яке називалось "безодня".

Струмок, біля якого розмістилося теперішнє населення починається на лебединських полях з болота, яке називалося "Святим озером". Біля цього озера одне з урочищ, на схід від села, називається "Церковним", або по народному "хрести".

На це поле перемістилися люди, які залишилися живими після знищення татарами першого поселення, яке називали "хуторище". В урочищі "церковище" знаходяться кам'яні хрести, закопані в землю, щоб не заважали обробітку землі. Однтм з яких, із слов'янським написом 1666 року, залишився на поверхні землі до 1941 року. За легендою, давнє село і церква теж були спалені татарами, а люди розігнані, побиті або забрані в полон. Це село називалося "Хрести".

Вверх від нього, до Бровок, є поле, що називається "могили". За легендою на цьому полі був великий бій і є старі могили.

Третє село, була ферма Городецького пана. На цій фермі було поселено 5 сімей кріпаків. Жили вони в п'яти хатах, біля великого ставка. За легендою ці сім'ї пан виграв в карти у свого знайомого із Лебедина, що на Сумщині. Ще одна легенда оповідає, що в ставках, біля панського будинку, були красиві чорні лебеді, яких розводили і доглядали кріпаки.

Село розташоване на берегах річки Нетечі. В 1741 р. в Лебединцях було 40 дворів, а в 1863 році було 974 жителів. Землі мав панський маєток 2662 десятини. У XVIII столітті село належало до обширних володінь пана Любомирського, а на початку XIX столітті пану Олещинському.

Церква Свято-Богословська, дерев'яна. Вона згадується у візиті за 1741 р. та 1746 р. Побудована в 1736 році. Стояла вона неподалік церкви, яка була побудована в 1787 році, і стояла до середини XIX століття. Теж була дерев'яна. Згоріла 31 липня 1856 року. На цьому місці була закладена кам'яна церква. Вона була відкрита 7 жовтня 1861 року.

Село Лебединці розташоване за 14 км, на південний схід, від районного центру та за 9 км від залізничної станції "Бровки".

В 1972 році в селі було нараховано 441 двір, де проживало 1350 чоловік. Перші писемні згадки про село відносяться до 1683 року.

Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім.Чапаєва. В одній з операцій загинули комсомольці: Ю.А. Шлапак, В.І. Гагич, І.С. Гагич та А.Т. Перець.

У лебединецькому лісі збереглася партизанська землянка того часу. Після війни, біля неї встановлено пам'ятний знак.

Уродженцями села є заслужений художник РРФСР В.С. Рогаль, заслужена артистка УРСР О.П. Павловські, кандидат сільськогосподарських наук Є.П. Шут, А.А. Зелінський, А.В. Кошмак.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Борок Андрушівського району Житомирської області

Це селище розміщене біля соснового лісу, від того й пішла назва. До 1923 року воно було у складі Котелянської волості. Розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції "Степок".

Засноване селище було в другій половині XIX століття як німецька колонія.

Село Борок колишні коростишівські партизани згадують як надійну базу поповнення загону вірними людьми.

Лісник Карнаухов, в перші місяці війни, будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Та зрадник видав його поліції. Карнаухов загинув у катівні коростишівського гестапо. Зараз село списане з обліку.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Їй досі сниться його посмішка...

Степан, поставивши машину, прибіг додому попрощатися, і хвилини, які були відведені їм для розмови, спливали так швидко... Він сказав: «Не плач, сонечко, заспокойся. Я постараюся вижити, повернутися додому... Я ж уже одну війну пройшов... Сина бережи...» А вона не слухає, плаче... Коли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побігла... Застала тільки місце тепле від автоколони... Вона вийшла заміж у 19 років, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в житті... Але судилося інакше... Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 року народження, родом з м. Андрушівки, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 року народження, який, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, на те, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощі... Жили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зерна... Жменька зерна - це було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не було... Коли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, той - в іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу - в інших, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронт... Але її вразило одне: усі ті, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, розказав, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через Дніпро... Переправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавою... А вона жила з маленьким сином, чекала чоловіка... Ходила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, що, можливо, бачив Стьопу... Потім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара така... Як зараз пам’ятаю! Прибігла, а хата - замкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий він... Не дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу...» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловіка... Надійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усе... А потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірець... чорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться Степан... Не повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, м. Андрушівка, українець, робітник, мобілізований у 1941 році, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похований - не вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів Степан - Броніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвісти... Повідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, звичайно, був мізерним... А Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музика... Цвіли квіти, дерева... А їх, солдатських вдів, вшановували особливо - короваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогнала... Зараз ця жінка - 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Розповідає: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснився... Лежить у воді, а поряд - вантажівка лежить перекинута біля нього... »- плаче. Їй досі сниться його посмішка, а очі Степанові завжди перед нею - на великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні...

Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини