Історія села Лісівка (Андрушівський район)

Лісівка — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 732 осіб. Село розташоване на берегах річки Гандзі, притоки Гуйви в південно-східній частині Житомирської області. Від Андрушівки віддалене на 3 км, а від обласного центру — на 50 км.

Історія

Поширена легенда про походження назви цього поселення така:

Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало.

Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.

Пожежа вирувала. Велика вогненна лавина сунула на оселі, жадаючи спалити все. Але люди не хотіли вмирати, тому з сокирами і мечами в руках вступили в боротьбу за життя.

Падали додолу зрубані дерева. Ніхто не рахував жертв. Боротьба тривала довго, та на допомогу прийшла сама природа — невдовзі почалась злива і вогонь згасав. Важко дихаючи та скорботно зітхаючи, він помирав біля ніг людей.

Лихо, зім'яте силою, дружбою і сміливістю людей, залишило поселення. Настав ранок — світлий, лагідний, як ніколи раніше. Сонячні промені пробивались навипередки, щоб зігріти відважних життєлюбів.

Після цього люди з гордістю назвали себе лісівчанами, а поселення — Лісівкою. Вони поклялись назавжди лишитись на цій землі. Жили мирно, багато працювали і берегли відвойоване мужністю своєю життя.

Справді, по обидва боки поселення був Андрушівський ліс, і село було, наче в лісі. Від цього пішла і назва цього поселення — Лісівка. В поселенні проживали і українці, і поляки, тому село мало дві назви: Лісівка (українське) і Лясівка (польське).

В XVII ст. село належало польським панам. В 1793 році Лісівка відійшла до складу Російської імперії і належала Волинській губернії Андрушівського повіту.

За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинула 41 людина.

Андрушевка. Житомирская область

Андрушевка, впервые упомянутая в 1683 г., веками была деревушкой, только в 1859 г. получила статус города, а городом смогла называться только с 1975 года. Когда-то название поселения было несколько иное – Андрусовка. Житомирщина была едва ли не самым восточным краем, входившего некоторое время к Речи Посполитой, здесь было - и есть - много католиков.

Уже с конца XVII в. Адрусовка досталась роду Бержинських. Возможно, именно польским влиянием можно объяснить изменение названия деревни. Особенно радоваться Бержинським было ничего: село оставалось пустым после какого из нападений восточных захватчиков.

Бержинськи все же освоились и возвели на берегу пруда дворец, разбили парк. Так бы и оставалась Андрушевка селом, если бы не сахар. Именно здесь было в 1848 г. построен первый в крае сахарный завод. Сахарозаводчики Терещенко обратили внимание на Андрушевку довольно скоро, и в 1869 г. и завод, и графский особняк достался им.

Парк был расширен за Артемия Терещенко, кирпичный дворец сложной формы во времена М.И. Терещенко перестроено в стиле французского неоренессанса. В 1883-1914 гг происходит перестройка и модернизация местного завода - он, расположенный на окраине райцентра, и сейчас функционирует.

Дворец, в котором сейчас разместилась общеобразовательная школа № 1, сохранился довольно неплохо. И даже перестройка 1975 г. не сгубила его окончательно. Тогда был достроен второй этаж над оранжереей, соединявшая дворец и хозяйственный корпус. Возможно, этому помог и тот факт, что дворец вошел в революционную историю. Сначала 25 января 1919 здесь была организована матросом-балтийцем М. Попелем первый Вол (инь) ревком, а в июне 1920 г. в этих стенах разместился штаб Первой конной армии, о чем до сих пор извещает мемориальная доска.

Усадьба сегодня

Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того на территории усадьбы растут старые деревья возрастом 200 лет. Парк и сейчас сохранил свою первозданную красоту - липовую аллею, которая достигает 250 метров. Два озера, спрятались в тени деревьев, частично напоминают, что в прошлом здесь селилась множество белокрылых лебедей-красавцев.

Із статусом "Знятий з обліку"

Краєзнавець із Городківки Ю. Д. Андрійчук продовжує досліджувати історію району, зокрема, зникнення багатьох географічних одиниць і їх назв. Він доклав багато зусиль, затратив багато часу, перегортаючи архівні томи, щоб здобуті дані увійшли до історико-географічного довідника Андрушівського району, який Юрій Дмитрович уже підготував до друку у співавторстві із Ілоною Регіною. Пропонуємо вам сторінки з рукопису майбутньої книги.

Березине. До 1923 року село було у складі Котельнянської волості Житомирського повіту. До 1994 року підпорядковувалось Іванківській сільській раді. Назва поселення пов’язана з місцем розташування - біля лісу, у якому переважали берези. Засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році в селі було 15 мешканців в одному дворі; у 1941 році (перед війною) - 93 у 22 дворах.

Бідів хутір. Хутір розташовувався біля села Крилівка. У 1926 році на хуторі було 70 мешканців у 13 дворах.

Борок. Село розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції Степок. До 1923 року було у складі Котельнянської волості. Назва походить від соснового лісу, біля якого знаходиться село. Засноване в другій половині XIX століття як німецька колонія. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. мешканці села допомагали коростишівським партизанам, багато з них були членами партизанського загону. Зокрема, лісник Карнаухов будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Зрадник видав Карнаухова і він загинув у катівні коростишівського гестапо. В 1911 році у селі було 96 мешканців у 39 дворах, в 1941 році (перед війною) - 189 у 42 дворах, у 2001 - 5 мешканців.

Бакане. Урочище сквирського повіту Ходорківської волості Розташовувалось біля села Корчмище. У 1926 році було 3 мешканці.

Вербівка. Хутір Житомирського повіту Коднянської волості, з 1960 року увійшов до складу села Глинівці.

Хутір Верзумського належав до Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 5 мешканців.

Весела гірка. Хутір Андрушівського району Бердичівського округу, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 28 мешканців у 6 дворах.

Гайок - лісова сторожка Вчорайшанського району Бердичівського округу. Розташовувалась поблизу села Бровки Перші. У 1926 році було 3 мешканці у 1 дворі.

Андрушівська гуральня. У списку населених пунктів Бердичівської округи станом на 15 червня 1926 року показана у складі Гардишівської сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року знята з обліку.

Братерська пасіка - хутір. У списку населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Халаїмгородецької сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 жовтня 1941року знято з обліку.

Брівки-станція. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показана у складі Бровківської Першої сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 вересня 1946 року як самостійний населений пункт на обліку не числиться.

Буболівка - хутір. Станом на 16 лютого 1960 року значиться як населений пункт Вербівської сільської ради Андрушівського району. Пізніше увійшов до складу с. Вербів.

Виробнича дільниця - хутір. Станом на 10 лютого 1952 року значиться у складі Андрушівської селищної ради як населений пункт, що злився із селищем Андрушівка. Фактично об’єднаний 29 червня 1960 року з хутором Загуйва Нехворощанської сільської ради в один населений пункт Загуйва.

Володимирівка - хутір. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Ляховецької сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Гай - хутір (Зелений гай). Вперше фіксується в 1939 році. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як висілок Зелений гай Вербівської сільської ради Андрушівського району. В 1941 році там у 78 дворах проживало 338 мешканців. Станом на 10 лютого 1952 року - як хутір, що підлягає перетворенню в село. 29 червня об’єднаний із с. Вербів.

Гандзів хутір Бердичівського округу Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Зарубинці на березі річки Ґандзі і входив до складу Зарубинецької сільської ради. У 1926 році тут проживало 6 мешканців у 2 дворах. Зараз не існує - під час колективізації мешканці хутора переселилися у с. Зарубинці.

Гать - виселок Ходорківської волості Сквирського повіту. Знаходився поблизу села Яроповичі. У складі населених пунктів Бердичівської округи 17 грудня 1926 року показаний у складі Яроповицької сільської ради Андрушівського району. У 1926 році тут проживало 117 мешканців у 27 дворах. Станом на 10 лютого 1952 року значиться як виробничий центр цукрорадгоспу. 29 червня 1960 року об’єднаний з с. Яроповичі.

Гардишівка - село. До 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. У 1758 році в селі збудовано дерев’яну церкву. В 1899 р. в селі було 557 мешканців у 108 дворах; у 1926 році – 1203 мешканців у 298 дворах. В 1941 році було 1080 мешканців, які проживали у 284 дворах. У січні 1930 року створено колгосп ім. Куйбишева. До складу колгоспу увійшли 190 дворів - 567 жителів. Колгосп мав 1177 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 801 га орної землі та 113 га сінокосів. У 1958 році колгосп ім. Куйбишева був об’єднаний з колгоспом Андрушівки. Гардишівку включили в межі міста Андрушівка 6 січня 1975 року.

Гончариха - хутір. Станом на 1 жовтня 1946 року показаний у складі Зарубинецької сільської ради. В 1946 році знятий з обліку.

Града - хутір, розташований поблизу села Туровець - на межі степу і лісу (від того й назва). До 1923 року належав до Житомирського повіту. Був спалений фашистами під час окупації. У списку населених пунктів станом на 1 жовтня 1941 року показаний разом із залізничною станцією Града у складі Волосівської сільської ради. Знятий з обліку у 1960 році. Зараз є залізнична станція Града в Андрушівському районі. В 1926 році тут проживав 101 мешканець у 32 дворах.

Груздів хутір Бердичівської округи Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Вел. Мошківці. Станом на 17 грудня 1926 року показаний у складі Маломошковецької сільської ради. Там проживало 4 мешканці в одному дворі. Станом на 1.10.1941 р. на обліку не значиться.

Грушки - село. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як населений пункт Держгосп Лебединецької сільської ради. У списку на 10 лютого 1952 року записаий під назвою «хутір Грушки» - виробничий центр відділку цукрорадгоспу. Станом на 1.03.1961 р. на обліку не значиться.

Дубина - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Лебединецької сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Журавлі - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1.10.1941 року на обліку не значиться.

Жарки - селище від Андрушівського цукрокомбінату. Існувало в 30- 60-х роках ХХ ст. У 1926 році було 10 мешканців у 39 дворах. Заруда - виселок Бердичівського округу Андрушівського району. Зараз у складі с. Любимівка. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Вербівської сільської ради. Тоді у висілку проживало 140 мешканців у 29 дворах. Станом на 1.10. 1941 р. на обліку не значиться.

Загуст Рильського - лісова сторожка Сквирського повіту Бердичівської волості. Розташовувався за 3 км від Ярешок на південь. У 1926 р.тут проживало 4 мешканці в одному дворі.

Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався поблизу с. Гальчин. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради. Проживало тоді 6 мешканців в одному дворі. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався поблизу с. Нехворощ. На 17.12.1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Тоді проживало 47 мешканців у 8 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Загуйва - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався за 3 км на схід від с. Гальчин. На 15 червня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради; проживало тут 11 мешканців у 4 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Загуйва - село. Відоме з 1 жовтня 1941 року як хутір Надгуйва Нехворощанської сільської управи. 29 червня 1960 року об’єднане разом з хутором Виробнича дільниця в один населений пункт під назвою Загуйва. Станом на 1 березня 1961 року на обліку не значиться.

Зінькевича хутір Житомирського повіту Коднянської волості. Розташовувався поблизу с. Гальчин. У 1926 році тут було 12 мешканців у 3 дворах.

Каленського хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Ковальчуків хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Війтовецької сільської ради. Станом 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Крилівська лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Крилівської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Кущі - лісова сторожка. На 1 жовтня 1941 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1 вересня 1946 року на обліку не значиться.
Лінійка - хутір. На 10 лютого 1952 р. значиться у складі Вербівської сільської ради як Зелений хутір. В 1960 році об’єднаний із с. Вербів

Ліс - хутір. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.

Малоп’ятигірське - призавгосп. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.

Млинок - хутір. З 1920 р. значиться у складі Великомошківецької сільської ради. У 1927 р. - Великомошковецька економія; з 07. 06.1946 р. - радгосп, держгосп, а з 10.02.1952 р. значиться як виробничий центр відділку Червоненського цукрозаводу. 29.06.1960 р. хутір об’єднано з селом Великі Мошківці.

Наумівці - хутір. В списках населених пунктів станом на 17.12.1926 р. значиться в складі Великомошківецької сільської ради; з жовтня 1941 р. знятий з обліку.

«Нове життя» - сільськогосподарський колектив. В списках від 17.12.1926 р. значиться як населений пункт Крилівської сільської ради. Зараз не існує.

Отруб - хутір. У списках від 17.12.1926 р. - у складі Халаїмгородецької сільської ради, знятий з обліку 01.10.1941 р.

Павлівка - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Маломошківецької сільської ради; з 01.10.1941 р. з обліку знятий.

Панін хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Волицької сільської ради; з 01.10.1941 р. знятий з обліку.

Пасічисько - виселок. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться в складі Вербівської сільської ради; з 01.10.1926 р. знятий з обліку.

Попів хутір. В списках населених пунктів від 01.07.1927 р. числився в складі Війтовецької сільської ради. Зараз не існує.

Попів хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Привзавгосп - у списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку з 01.10.1941 р.

Радгосп (Держгосп) - хутір. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. - в складі Гардишівської сільської ради; від 10.02.1952 р. - виробничий центр відділку Червінського цукрорадгоспу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.

Рибаківка - хутір. В списках населених пунктів від 10.02.1952 р. показаний у складі Вербівської сільської ради під назвою «Зелений хутір». 29.06.1960 р. об’єднаний з селом Вербів.

Роздоли - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. 1.10.1941 р. знятий з обліку.

Сіножаті - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. - у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Сливинщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. значиться у складі Лебединецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Сокола - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 року числиться у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Ставище - хутір. Відомий з 1941 року як виселок Волосівської сільської ради, а з 10.02.1952 р. значиться в списках як хутір, що підлягає перетворенню в село.

Степок - залізнична станція. Існувала з 1934 р. як окремий населений пункт. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. числиться у складі Степківської сільської ради; 01.03.1961 р. об’єднана з селом Степок.

Тетеруків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Тік - хутір. До 1946 року - виселок Польовий Тік. В списках населених пунктів від 1.07.1927 року числиться як населений пункт Червінської сільської ради. З 20.10.1938 р. показаний у складі Червінської селищної ради. З 10.02.1952 р. - виробничий центр Червінського цукрозаводу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.

Тонкоголосого хутір. В списках від 01.07.1927 р. показаний в складі Міньківецької сільської ради. Зараз не існує. Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Зарубинецької сільської ради. Під час колективізації в 1933 р. люди переселились в Зарубинці.

Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 1926 р. показаний в складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р. Ульянівка - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.09.1946 р.

Урочище Гала - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Яроповицької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Урочище Поруби - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Фещука хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01. 10. 1941 р.

Харліївщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Церковний Ліс - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Лебединецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чабак - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Червінська гуральня - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Червінська економія - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. показана як хутір Держгосп. Знята з обліку 01.09.1946 р.

Червоне городище - виселок. В списках населених пунктів від 1929 р. показаний в складі Івницької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чигарі - хутір. В списках населених пунктів від 1929 р. значиться як населений пункт Старосільської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чорний Великий Ліс - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Халаїмгородецької сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. значиться під назвою «Лісництво». Знята з обліку 01.09.1946 р.

Чорні Лози - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Червінської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Чубарівка - село. Виникло після 1947 р. як селище виробничої бригади колгоспу «Ленінський шлях». Взяте на облік і включене до складу Волосівської сільської ради 16.09.1960 р.

Шевченків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

ІІІ Інтернаціонал - комуна. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Великомошківецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

№ 15 (9590) 13 квітня 2012 року
№ 16 (9591) 20 квітня 2012 року
№ 17 (9592) 27 квітня 2012 року
«Новини Андрушівщини»

До 140-річчя Андрушівської СШ № 1

Ось і пролетіло 40 років від дня, коли ми відзначали столітній ювілей школи. Багато змінилося за цей час в історії школи, про що буде йти мова на святі 140-річчя школи. А я хочу розповісти про перші дні навчання в школі після визволення Андрушівки від німецько-фашистських загарбників. Переглядаючи свої архіви, а натрапив на газету «Фронтовые иллюстрации», в якій вміщено на 2-х сторінках фотографії про Андрушівку в перші дні після визволення. Знімки, зроблені відомим фронтовим фотокореспондентом, старшим лейтенантом А. Шайхетом, розповідають про те, що воїни доблесної Червоної Армії і партизани врятували від підриву заміновану німцями середню школу № 1, цукровий завод, МТС (машино-тракторну станцію). «Партизаны пришли вовремя» - під цим заголовком розміщені, крім вище згаданих, фото підпільників-партизан і окремо фото Ольги Мехеди. Під усіма фотографіями пояснюючі підписи (читай під фото школи). А ще в моєму архіві зберігається лист ветерана Великої Вітчизняної війни, визволителя Андрушівки Соколова П. А., надісланий до музею школи в 1975 р. 30 років зберігав Соколов П. А. статтю з армійської газети «За честь Родины» про Андрушівську середню школу № 1, написану кореспондентом, капітаном А. Верхолєтовим. Стаття називається «В школе-десятилетке» під рубрикою «На земле, которую ты освободил». Ця стаття, на моє переконання, має величезне значення для патріотичного виховання молоді, її ставлення до навчання, для усвідомлення школярами причин Перемоги їх дідів і прадідів у Великій Вітчизняній війні. Нижче друкується вона мовою оригіналу без скорочення. Вчителям та класним керівникам раджу використати її у виховній роботі.

Йосип Лоханський,
директор Андрушівської середньої школи (1975-1989 рр.), історик-краєзнавець

Історія села Антопіль

У селі в 1923 році діяло сільське споживче товариство та у 1924 році – сільськогосподарське кредитне товариство. Перший колгосп в селі було організовано в 1929 році, нараховувалось в ньому 16 членів. В даний час на території села знаходиться два сільськогосподарські підприємства Під час Голодомору 1932 – 1933 років в селі померло 166 чоловік, в більшості діти та люди старшого віку. На сільському цвинтарі насипано велику братську могилу для вшанування померлих від голоду односельчан . Серед репресованих жителів села був Бугрим Микола Данилович, 1885 року народження. Письменний, диякон. Був заарештований 9 вересня 1937 року і осуджений трійкою при УНКВС по Київській обл..за ст.. 54-10 КК УРСР. від 11 вересня 1937 року ув’язнений до ВТТ на 10 років. Реабілітований у 1989 році. В 1941 році в селі нараховувалось 1224 жителі та 302 двори. Антопіль було окуповано німецько – фашистською ордою 17 липня 1941 року. 18 молодих, гарних та здорових дівчат та хлопців було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Закатовано та розстріляно під час війни у селі 55 чоловік. Село було звільнене від німецької окупації 28 грудня 1943 року. Радянські війська наступали з боку Андрушівки і рухались в сторону Глинівець. На території села, на кладовищі є могила воїнів – визволителів, в якій захоронено 119 чоловік. На цьому місці встановлено в 1959 році пам’ятник радянським воїнам, (10 офіцерів і 109 - сержантів та рядових), які загинули при визволенні села. В 1989 році відбулась його реконструкція. Інший пам’ятний знак встановлено у 1990 році в центрі села, біля школи 102 воїнам – односельцям, які не повернулись з війни. В селі працює будинок культури, сільська бібліотека, фонд якої складає 7500 примірників. При будинку культури діє музейна кімната історії рідного села, якою керує Устич Петро Володимирович. Народне училище (школа) існує з 1880 року, яке реорганізовано було у однокласну церковно-приходську школу. У школі зараз навчається 68 учнів, педколектив складається з 12 вчителів .Гордістю педагогічного колективу є засновник учительської династії Муравський Людвіг Йосипович, який більше 53 років пропрацював у сільській школі вчителем та директором і багато доклав зусиль до процвітання свого села. З давніх давен люди цінують подвиги ратні та трудові. Жителі села з гордістю називають імена славних орденоносців – односельців: Бугрима Миколу Мусійовича, Добровінського Станіслава Антоновича, Сидоренко Галини Карпівни. Українська православна церква Хрестовоздвиженська, побудована в 1841 році (1 грудня) на кошти прихожан та поміщика Л. Невмержицького була дерев’яною з такою ж дзвіницею і знаходилась на цвинтарі. У 1898 перетворена в церкву приписну до Котельнянської парафії. Зруйнована у 1938 році. Але у 2000 році за рішенням загальних зборів села вона почала працювати в новому приміщенні. Площа земель в адмінмежах Антопільської сільської ради - 1958 га.

Батькова хвилина

Весна 1939 року. Молоді садки на хуторі неподалік села Гальчин буяли ніжною зеленню і білим цвітом вишень, черешень, слив. Гордо несли свої рожеві бубляхи яблуні й груші. Повітря було таким пахучим, що паморочилася голова. Хутір всього з п’яти хат, де оселилися молоді сім’ї, жив своїм звичним життям.
Та раптом завітали до них представники тодішньої влади і категорично заявили, що хутір має припинити своє існування. Головний партійний начальник дав наказ розібрати всі хати, а їх мешканців переселити в Гальчин. Батьки просили, аби їм дозволили залишитися на хуторі, адже вони зовсім недавно нелегкими зусиллями спорудили дім, обжилися, а тепер знову розпочинай з нуля. А за що? Матері плакали, а ми, діти, раділи, що будемо жити в селі. Там більше дітей, друзів. Старший з районного начальства наголосив, що нікому не дозволять залишитися, бо за наказом Й. В. Сталіна всі хутори мають бути ліквідовані в найкоротший термін Від слів відразу приступили до справи. Спритні молоді чоловіки залізли на солом’яні дахи, стали розшивати сніпки і скидати їх на землю. Важко уявити, що тієї миті творилося в душах наших батьків. Вони ж бо знали, як нелегко розібрати хату і побудуватися на новому місці. Але виходу не було. За непокору - в’язниця. У дворі мого батька була криниця, з якої брали воду всі п’ять сімей. Ясна річ, що тепер потрібно було копати її на новому місці. Мусіли вручну, без ніякої техніки, виймати колодязні кільця, аби везти їх туди, де будуть жити. Моя мати, користуючись якимись своїми секретами, уже в селі шукала місце для нової криниці і знайшла таке біля перелазу на нашому вже новому подвір’ї. Але сусіди попросили копати її в такому місці, аби й вони могли там брати воду. Батьки, звісно, погодилися. І знову мати шукала джерело. Сказала, аби копали колодязь на узбіччі двох доріг. Її послухали. Там криниця знаходиться і нині. Головним копачем колодязя був мій батько, бо вже мав досвід у цій справі, допомагали йому сусіди: Яків Чуйко, Федір Тимченко, Михайло Марчук. Копали-копали, вже й потомилися, стали сумніватися, чи є там джерело, бо вже й батька майже не видно така глибина. А мати все стояла на своєму: «Копайте, тут буде добра вода!». Невдовзі почули радісний крик батька: «Вода! Пішла вода!». Криниця вийшла глибока, кілець виявилося замало. Батько запропонував викласти верхню частини криниці камінням, скріпивши його розчином, а одне кільце поставити наверх. Так і зробили. Мені, семирічному хлопчику, тоді батько і чоловіки, котрі працювали біля криниці здавалися силачами. Мамин прогноз таки справдився: вода була чиста, холодна і смачна. Колись жниварі в полі просили привезти води тільки з Макухиної криниці - так по вуличному називали мого батька. Бо колись мій прадід мав олійню, а за послуги люди давали йому макуху. Так і прилипло це слово до нашої родини. Довго стояв колодязь без накриття, бо воду там брали всі, а рук до неї докласти не поспішав ніхто. В дев’яностих роках я повернувся до батька у рідне село. Напившись води з батьківської криниці, зрозумів, яка смачна вода джерельна! Хіба можна назвати водою ту рідину, яка тече з кранів у містах. І я вирішив, що не такий мусить мати вигляд криниця, створена руками мого батька та його сусідів. Отож почав облаштовувати її. Допоміг мені це зробити Володимир Малинівський: вмонтували корбу, зробили накриття, обгородили, все пофарбували. Ми з дружиною придбали в церкві ікону Святої Трійці, прикріпили її біля криниці. А наш сільський священик Миколай Гаврилів на Водохреща освятив її. Пішли з життя батькові помічники: Яків Чуйко і Михайло Марчук загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, Федір Тимченко помер уже в повоєнні роки. У віці 97 років закінчив свій земний шлях мій батько Тимченко Яків Мусійович, ветеран Великої Вітчизняної, інвалід ІІ групи. У рік, коли потрясло світ чорнобильське лихо, не стало моєї матері Марії Харитонівни, яка знайшла те життєдайне джерело, яке служить людям уже 71 рік - такий вік батькової криниці. Ось таку добру пам’ять лишили по собі сільські трударі. Їх згадує подумки кожен, хто в спеку або ж мандруючи зупинився біля кринички аби втамувати спрагу.

Микола Тимченко,
с. Гальчин
Новини Андрушівщини

Я теж пройшов через пекло війни

Знову землею крокує травень, такий же молодий, зелений і заквітчаний, як і тоді, в пам’ятному 1945-у. Тільки ми постаріли, вантаж років ліг на плечі, а на скроні - сніги. Вже й Перемозі - 65! От тільки молодими навік залишилися наші фронтові побратими, яким обірвала життєвий шлях фашистська куля. Ми били ворога за себе і за них, і кожної миті уже потім вони були в нашій пам’яті, в наших спогадах. Часом нас, фронтовиків, мучило почуття вини, що ми назавжди залишили їх на безіменних висотах, в бліндажах і окопах… Я щасливий, що дожив до цієї світлої дати. Великій Перемозі салютуватиме світ, а ми, ветерани, мовчки згадаємо всіх, хто поруч йшов в атаку, хто не дожив до цього дня. Наша пам’ять стирає стільки дат, подій, але, на диво, зберігає майже все, що судилося пережити в ті страшні воєнні роки. На мою долю випало трохи менше випробувань - пішов на фронт відразу після звільнення нашого села радянськими військами - 4 січня 1944 р., бо на початку війни не підлягав за віком мобілізації. Отож бачив, як вели себе фашисти на окупованій території… Хотілося помститися їм за заподіяне горе. Тож після короткочасних курсів служив в окремій розвідувальній роті при штабі Першої Української армії 4-ого Українського фронту. Наше відділення в основному перебувало в тилу ворога. За завданням штабу збирали дані про переміщення живої сили і техніки ворога у визначеному районі. Нелегко було. Все ж вдавалося нам переходити лінію німецької оборони і повертатися назад. Але це вимагало неабиякої витримки, напруження нервів і сил. Вело вперед почуття обов’язку. Зі своєю частиною звільняли від фашистів Івано-Франківщину, Львівщину, дійшли до Карпат і кордонів Чехословаччини. Одержали завдання перейти лінію фронту і дістатися міста Міхаловце. На шляху до цілі потрапили на мінне поле, ледь не залишився там назавжди. Мені роздробило ногу та так, що ампутували ступню, а потім виходжували ще півроку в госпіталі у Тбілісі. Хіба можу забути я свого побратима Зіновія Макаровича Савчука із Зарубинець, з яким воювали поруч, і те, як він плакав наді мною пораненим, наче відчував, що бачимося востаннє: група розвідників, куди входив і він, при виконанні бойового завдання потрапила на мінне поле. В живих не залишилося нікого… Війна назавжди увійшла в моє життя. Вона й тепер тривожить болючим спомином пам’ять і серце, щомиті нагадує про себе каліцтвом. Все ж я вижив і дожив до цієї славетної дати, за що вдячний долі і Богу.

Філарет Койда,
інвалід війни І групи.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини

Андрушівка - цукрова столиця Російської імперії

АНДРУШІВКА - МІСТО ЦУКРУ Й АВІАЦІЇ

Статус міста обласного значення Андрушівка носить із 1975 року. У цей час його населення становить біля 13-и тисяч чоловік. Відстань до Житомира - 47 кілометрів. Місто розташоване на ріці Гуйва. Цікаво, що на сьогоднішній день Андрушівский район вважається одним із самих заможних регіонів Житомирської області - головним чином за рахунок виробництва цукру, спирту й видобутку бурого вугілля. Але славиться Андрушівка не тільки цим...

АНДРУШІВКА - ЦУКРОВА СТОЛИЦЯ ІМПЕРІЇ

Уперше назва Андрушівка зафіксована в історичних документах в 1683 році. Спочатку це було невелике село, що почало розростатися завдяки тому, що в 1848-му році тут був побудований перший на Житомирщині завод з виробництва цукру. Цікаво, що "цукровий король" Терещенко, на чию частку доводилося до 60% виробництва цукру в Росії, вивіз рецепт готування чистого білого цукру із цукрового буряка прямо з Індії, купивши технологію в якогось індійського раджі за 500 рублів золотом. Саме ця технологія й була застосована на Андрушівському цукровому заводі. Й так вдало, що родина Терещенко перетворилася у фактичних монополістів цукрового ринку імперії. В Андрушівці Терещенко спорудив особняк, справжній замок, у якому не гидував бувати навіть цар. Історія донесла до нас легенду (а може, і не легенду зовсім) про візит в Андрушівку російського государя. Цілу версту дороги до свого замку Терещенко висипав білосніжним цукром-піском, оскільки справа була влітку, і по цій дорозі прокотив царя в санях. Ще одна легенда розповідає про те, що в маєтку Терещенко була ціла алея, вимощена золотими монетами. Причому монети не лежали, а всі до єдиної були поставлені на ребро! Сучасні шукачі скарбів перерили в пошуках цієї легендарної алеї весь особняк і прилягаючі до нього території, але ніякої "золотої дороги" не знайшли. Можливо, це і є сама справжня легенда, оскільки "цукровий олігарх" Терещенко гроші рахувати вмів і такими дурницями навряд чи б зайнявся. Є ще одна легенда, відповідно до якої Терещенко підніс англійському королеві в подарунок золотий злиток вагою в 25 кілограмів, відлитий у формі британської корони. Можливо, що й це міф, однак по дивному збігу обставин, в 1893-му році, через півроку після подарунка, терещенківський цукор, вироблений в Андрушівці, стала масово закуповувати Англія, хоча привезений з Індії аналогічний продукт був трохи дешевше.

Однак крім цукру, було в клану Терещенко ще одне захоплення, теж, між іншим, державного значення. Саме завдяки йому Терещенки одержали графський титул, а Андрушівка стала столицею російського... літакобудування!

"Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський

Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури.
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.

Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).

Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.

Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Історія міста Андрушівки

Андрушівка - місто, центр району, залізнична станція, розташована у південно-східній частині області, на берегах річки Гуйви (притока Тетерева) за 47 км від Житомира.

Територія Андрушівського району займає площу 95647 га, на якій розташовано 38 населених пунктів з населенням 50,2 тисячі чоловік.

Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослав'янського населення.

В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовки вперше згадується в 1683 році. Андрушівка тоді була приписана до Котельні.

З ХVІІ століття село стало власністю польських магнатів Бержинських, які нещадно експлуатували місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк.

Андрушівка поступово зростала. В 1798 році вже налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік; працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі.

З середини ХІХ століття в Андрушівці поряд з хліборобством розвивалось кустарне виробництво, діяли шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки.

В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, а невдовзі - двокласне. В 1920 році двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу.

Після адміністративно-територіальної реформи з березня 1923 року Андрушівка стала районним центром Бердичівського округу Київської губернії, що позитивно позначилося на її економічному та культурному розвитку.

Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько-фашистської окупації, з 10 липня 1941 року по 27 грудня 1943 року.

З 9 січня до 29 лютого 1944 року в селищі розміщувався командний пункт штабу 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий полководець, генерал армії М.Ф.Ватутін. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах споруджені обеліски Слави, встановлені пам'ятники.

Після визволення від фашистських окупантів розпочалися відчутні позитивні зміни. Щвидкими темпами були відбудовані зруйновані заводи, побудовані нові.

Найбільшими підприємствами Андрушівщини тепер є цукровий і спиртовий комбінати, маслозавод, комбікормовий завод, фабрика "Восход", поліетиленовий завод, завод залізобетонних виробів, завод продтоварів, районне об'єднання "Сільгосптехніки", автопідприємство №11838, шляхоексплуатаційна дільниця. В районі добувають буре вугілля.

Побудовано і введено в дію 26 АТС, телеграфну станцію, 27 відділень зв'язку.

В районі функціонують два СПТУ, музична школа, станція юних техніків, клубні установи, бібліотеки, дошкільні та шкільні заклади.

За останні роки серед населення відчувається духовно-релігійне піднесення. Відновили свою діяльність храми. В місті будуються два нові храми. Побудовані два храми в селах Городківка та Гальчин.

andrushivkaonline.wordpress.com

Визволення Андрушівки та Андрушівського району Житомирської області

В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько-Бердичівська наступальна операція. Визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема, через Андрушівський район.

В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу 1 танкової армії. В першому ешелоні цього корпусу наступали 44-а та 45 гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Моргунова.

Вранці 24 грудня 1943 року об 11 годині 30 хвилин здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова, Лісівки, Андрушівка, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г.С. Петровський.

25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили с. Яроповичі Через хутір Троянки увірвалися в с. Вербів (нині с. Любимівка). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г.С. Петровського роздавив гусеницями 3 гармати, 4 автомашини, і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за с. Вербів відзначилась і танкова рота старшого лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44-ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району.

26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. Па лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище).

Після звільнення Вербова, о другій половині дня 26 грудня, батальйон майора П. І. Орєхова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П, Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орєхова підійшов дід, котрий назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів.

Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти у відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 19.00 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні.

В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І.А. Деньгін, гвардії капітан О.П. Іванов, гвардії капітан І.П. Міхеєв та гвардії лейтенант А.М. Вєдєрніков.

За героїзм і .мужність майора П.. І. Орєхова та лейтенанта Г.С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв. за Андрушівщину відзначено орденами і медалями.

Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С.Є. Вобян, гвардії капітан М.С. Шуктєрєв, гвардії старший сержант Ф.Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В.В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М.П. Гринько, гвардії молодший сержант К.X. Кломбоцький, гвардії .старший сержант В.А. Попов, гвардії старший сержант В. В, Бєла-він, молодший сержант П.А. Жуков, молодший сержант М.Є. Трофимов, молодший сержант І.І. Лахтін.

Визволивши Андрушівку, 44-а танкова бригада 27 і 28 грудня вела оборону на рубежі Волиця — Гардишівка — Забара — Нехворощ. Лейтенант Георгій Петровський з екіпажами двох танків взводу увірвався на вулиці селища Червоне. Тут сміливці виявили велике скупчення автомашин з артилерією і піхотою. Обидва танки кинулись в атаку. Знову-таки відзначився танк з написом «Монгольський чекіст» і танк «Від промкооперації МНР». Розвідники знищили артилерійський дивізіон, понад 40 автомашин, 10 протитанкових гармат і понад 30 гітлерівців.

У ніч на 29 грудня танкові бригади здали бойові рубежі 305. 183, 107, 389, 237 стрілецьким дивізіям та 68-й гвардійській стрілецькій дивізії, які вийшли з боями на територію району танкісти продовжували вести бій під Червоним і розпочали наступ в напрямку Антополя. В 10.00 вони оволоділи цим населеним пунктом, маючи завдання не допустити прориву танків ворога на місто Житомир. В боях за Антопіль танкова бригада знищила 8 танків противника, 3 самохідних гармати, багато автомашин і близько 100 солдатів і офіцерів.

На ранок 30 грудня танкова бригада Гусаковського зайняла оборону на західній околиці Червоного Прикриття батальйонів було виставлено на Хмелище і Красівку. Штаб бригади розташувався на північній околиці Котівки. При визволенні Андрушівщини геройськи бились з окупантами комуністи бригади: молодший лейтенант П.П. Попков, що знищив «тигра», протитанкову гармату і 30 гітлерівців; лейтенант В.П. Субач, командир взводу, також підбив танк. Рота 3-го танкового батальйону під командуванням старшого лейтенанта С. І. Стряпухіна в бою 29 грудня спалила три танки.

Ліве крило 11-го гвардійського танкового корпусу та 8-й механізований корпус наносили удари в напрямку Міньківці – Халаїмгородок (нині Городківка). 26 грудня 8-й гвардійський механізований корпус під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ С.М. Кривошеїна, переслідуючи відступаючі частини ворога, головними силами вступив у Бровки. На станції Бровки воїни корпусу захопили залізничні ешелони, на які було навантажено близько 17 тисяч центнерів зерна для відправки в Німеччину. В період від 25 по 30 грудня 1943 р. було звільнено від німецьких загарбників всі села району.

Невмирущою славою покритий бойовий шлях воїнів - танкістів, що героїчно захищали наш край в 1941 і звільняли в 1943 році. Лейтенант Георгій Петровський з екіпажами двох танків взводу увірвався на вулиці селища Червоне. Тут сміливці виявили велике скупчення автомашин з артилерією і піхотою. Обидва танки кинулись в атаку. Знову-таки відзначився танк з написом «Монгольський чекіст» і танк «Від промкооперації МНР». Розвідники знищили артилерійський дивізіон, понад 40 автомашин, 10 протитанкових гармат і понад 30 гітлерівців. На ранок 30 грудня танкова бригада Гусаковського зайняла оборону на західній околиці Червоного Звідси танкова рота кинулась на виручку двом екіпажам в Бердичів, що передали по рації сигнал про допомогу, коли в них закінчилось пальне у ворожому оточенні, Всі сміливці, на жаль, загинули, але вони не втратили військової честі.

andrushivkatown.wordpress.com

Андрушівщина в ІІ половині ХVІІІ – ХІХ століття

Після другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 році, разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії і була включена до складу Волинської губернії за винятком сіл Бровки Перші, Лебединці, Корчмище, Яроповичі, Городище, Війтівці (Мостове), Вербів (Любимівка), які були у складі Київської губернії. Приєднання до Росії не принесло полегшення у становищі наших земляків. Відбувалось дальше посилення феодально-кріпосницького гніту. Малоземелля і безземелля було звичним явищем. Разом з тим, на початку ХІХ століття спостерігається процес занепаду феодальних порядків, зародження і розвитку капіталістичних відносин. Землями в Андрушівці і в навколишніх селах володів граф Бержинський, якому належало 9200 десятин землі. Землі в Червоному і в його окрузі належали графам Грохольським. Селяни відбували панщину, сплачували грошовий та натуральний податки. Поміщики продовжували розпоряджатися долею залежних селян. Це викликало незацікавленість селян у результатах своєї праці і справедливе невдоволення.
Щоб зміцнити кріпосницькі порядки, на Правобережжі, в Литві і Білорусі у 1847 році було введено так звані інвентарні правила. Вони в деякій мірі обмежували свавілля поміщика, який не міг самочинно збільшувати свої володіння за рахунок захоплення селянських земель, панщина обмежувалась до трьох днів. Але поміщики не дотримувались інвентарних правил і продовжували діяти на свій розсуд. У відповідь зростає селянський опір. Селянський рух не обминув і наш регіон. Жителі Котельні підтримали повстанців сіл Любар, Дівочки, Слободище, Турчинівка. Для придушення повстання було застосоване військо. В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки у житті краю. У 1798 році тут уже нараховувалось 123 двори з населенням понад тисячу чоловік. На початку ХІХ століття в селі появилися виробничі об’єкти промислового призначення, а саме, винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. На винокурні застосовувались парові котли. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло: гончарне, ткацьке, деревообробне. У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння. В регіоні чисельність населення зростає, появилися робітники. На початку 40-х років ХІХ століття спостерігається пожвавлення торгівлі. З 1842 року раз у два тижні в Андрушівці почали проводити торги. Ще одним центром торгівлі в краї була Котельня, яка мала статус містечка. У 1859 році граф Бержинський добився віднесення Андрушівки до розряду містечок. З того часу тут почали проводитись щотижневі ярмарки. В культурно-освітньому плані наш край далеко відставав у І половині ХІХ століття від суміжних регіонів – сучасних Бердичівського, Житомирського, Попільнянського районів. Андрушівщина була у списку повітів, в яких не було зовсім навчальних закладів. В кінці ХVІІІ – І половині ХІХ століття господарство краю, яке ґрунтувалося на кріпосництві, вступило в полосу кризи. Вже у 30- ті роки спостерігаємо поступове зародження виробництв, що застосовували машини, технічні вдосконалення, також пожвавлення торгівлі, а це свідчило про те, що поступово пробивають собі дорогу капіталістичні відносини. Але це був довгий і повільний процес, а наш край залишався однією з відсталих частин Волинської та Київської губерній. Друга половина ХІХ століття характеризується для нашого краю запровадженням капіталістичних відносин. Цьому сприяла аграрна реформа 1861 року, яка привела ще й до розшарування селянства, бо була прямим пограбуванням селян. Селянські наділи на Андрушівщині були визначені в 4,5 десятин (1 десятина дорівнювала 1,0925 га), а викупна ціна за них була 686 крб., що робило недоступним отриати землю основній масі селян. Якщо селянин не виплатив встановленої викупної суми, то змушений був відробляти на користь пана 90 днів. Селяни не хотіли миритися із грабіжницькою суттю реформи і часто повставали. У ІІ половині ХІХ століття відбулися збройні сутички з урядовими військами в селах Івниця, Яроповичі, містечка Андрушівка, Стара Котельня. Аграрна реформа сприяла швидкому розвитку на Андрушівщині цукрової промисловості. Як відомо, що вже у 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння в краї. У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків. Справжній переворот у цукровій галузі краю пов'язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоненський). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської соковарні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу. Робота на заводі була важкою, а плата низькою. Так, в сезон 1875-1876 років за зміну робітник заробляв від 25 до 60 копійок, майстри за зміну отримували від 1 до 2 крб. Тоді як у керівництва заводу заробітна плата була високою. Зокрема, за 1886 рік директор Червоненського заводу Беренс отримав 11 тис. крб. і 12 пудів цукру. У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод про що знаходимо повідомлення в матеріалах губернського акцизного управління: «Андрушівський винокурний завод №5 першого округу засновано у 1883 році. Завод належить таємному раднику М.А.Терещенку». Саме приміщення заводу було кам’яне і покрите залізним дахом. Завод був оснащений паровим двигуном. На заводі працювало 55 чоловік. Вся продукція заводу-ректифікаційний спирт, вивозилась за кордон. Крім цукрових та спиртового заводу промисловість краю була представлена борошномельними млинами, кустарними ремісничими майстернями, невеличким шкіряним заводом. Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, в центрі, біля церкви, був просторий майдан, парк біля маєтку розширено і засаджено новими породами дерев. При Андрушівському заводі діяла лікарня, яка розмістилася у двох невеликих кімнатах з тапчанами замість ліжок. У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище, яке протягом перших 25 років закінчило лише 135 учнів, в тому числі 11 дівчаток, серед яких була й Вероніка Морозова одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і в Червоному. Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. В містечку нараховувалося 436 дворів, діяв пивоварний завод, 12 приватних крамниць. Як і на початку ХІХ століття, тут раз у два тижні проводилися ярмарки. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші). Як бачимо, що капіталізм поступово набуває розвитку в нашому краї, але попри все це Андрушівщина залишалася відсталою національною окраїною.

Герб мiстечка Нехворощ

Герби окремих українських земель вивчали українські, польські і російські дослідники, тому що вивчення давнього минулого наших населених пунктів ускладнюється тим, що склад земель України, їхній адміністративно-територіальний поділ час від часу зазнавали великих змін. Особливі обставини багатовікової історії Київської губернії (воєводства) , яка лежала на порубіжжі багатьох державних утворень різних народів і перебувала свого часу в складі Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії, привели в геральдичну традицію нашого краю ще й політичний елемент. Перші територіальні герби на українських землях виникли на основі кязівських знаків, вживаних на корогвах, під якими княжі дружини ходили у воєнні походи. В 1239-41 роках нашу територію захопила Золота Орда, але великий князь Ольгерд, скориставшись ослабленням Орди, у 60-х роках ХІV ст. підпорядкував собі Поділля, Київщину, Переяславщину. В 1471 році Київське князівство в складі Литви було перетворене на воєводство, а після Люблінської унії (1569р) ввійшло до складу Польщі. У ХVІІІ ст. настав занепад міст і значне обмеження міського самоврядування. Це призвело до упадку Речі Посполитої. Після першого поділу Речі Посполитої ця проблема примусила владу прислухатися до вимог представників міст. Реформаційний закон «Про вільні королівські міста в Речі Посполитій» , було прийнято так званим «чотирилітнім» сеймом у Варшаві 18 квітня 1791 року. Цим законом передбачалося надання всім королівським містам статусу «вільних міст», територія в межах цих поселень ставала власністю міщан, вони отримували змогу висилати депутатів на сейм з правом голосу та ряд інших прав. Міські права призначалися не тільки містам, що зберегли самоврядування, але й тим, що втратили свої привілеї, а також поширювалися на новоосаджені міста та на приватні. Після прийняття законів про міста, розпочалося активне підтвердження та надання королівських привілеїв. Крім затвердження самоврядування на Магдебурзькому праві, дозволялись ярмаркові торги та інші пільги. Обов’язковою нормою всіх міст стає надання герба, кольоровий малюнок якого фіксувався в грамоті. Копії усіх документів з аналогічними малюнками заносилися в записні книги. За період 1791-1792 р. р. такі королівські привілеї одержали 99 міст. Пошукові роботи вчених, проведені у фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві, виявили необхідні документи двох записових книг. До них внесено копії привілеїв, встановлених у Варшаві від 4 листопада 1791 року за 16 червня 1792 для 25 міст (в т. ч. 22-х українських). Серед «дипломованих» тоді містечок було й два, що сьогодні перебувають у складі Житомирської області. Це королівські містечка Київського воєводства Романів та Нехвороща. Доля обох поселень досить подібна. Вважається, що вони існували ще у ХІІІ-ХІУ століттях, але були знищені після ворожих нападів. У ХУІ ст. пустища знову заселяються і вже на початку ХУІІ ст. фігурують як містечка з невеликими оборонними замками. На кінець ХУІІІ ст. і Романів (Романівка Попільнянського району), і Нехвороща ще залишалися королівськими містечками, тому й підтримали підтверджувальні привілеї, які мали сприяти їх подальшому зростанню та розвитку. В обох привілеях зазначено і герби. Для Нехвороща привілей встановлений 17 лютого 1792 року. В книзі «Диплому» подано опис та малюнок герба. Це кольоровий малюнок круглої форми: у синьому полі осідланий коричневий кінь і коричневе дерево, по небу пливуть білі хмарки, внизу зелена трава. Характерно, що переважна більшість привілеїв 1791-1792 років виставлена містам, розташованим вздовж тодішнього російсько-польського кордону та на прилеглих землях, це була, по суті, фіксація кордону. А централізоване надання гербів мало відігравати роль прояву «особистої ласки» та зовнішнього утвердження свого впливу на прикордонні землі. Але вже в 1793 році відбувся другий поділ Польщі, а в 1795 році - третій, внаслідок чого Правобережну Україну захопила Російська імперія, а «світопривілейовані» почали управлятися за іншими законами: передбачено було злам одного адміністративного устрою й запровадження іншого, відповідно «законам, згідно з якими Всеросійська імперія управляється». Це був складний шлях, тому часом потрібно було вдаватися до репресивних заходів. У річищі таких політичних подій і відбулося перезатвердження давніх і створення нових гербів міст Київщини. По-різному склалася доля гербів 1791-1792 років. Одні були перезатверджені або видозмінені російськими властями, а в конкретному випадку з Романовим та Нехворощею - зовсім втратили своє значення, оскільки містечка не набули відповідного адміністратського статусу і занепали, перетворились на звичайні села. Надання гербів містам 1791-1792 років становить собою хоч і короткотривалий, але окремий стан в еволюції української міської геральдики. Незважаючи на окремі недоліки, більшість знаків з привілеїв 1791-1792 р. р. може і сьогодні функціонувати як місцеві герби. З відновленням української державності та розвитком системи місцевого самоврядування проблема міської геральдики поступово перетворюється на юридачну необхідність, вона викликає все більший інтерес в українському суспільстві. Актуальність питання про символіку населення нашої держави значно зросла із розглядом та прийняттям Верховною Радою України Закону «Про місцеве самоврядування», окремою статтею якого передбачається використання місцевих гербів. Причому не тільки для міських населених пунктів, але й для сіл. Очевидно й для теперішніх сіл Романівки та Нехворощі слід зберегти історичні символи, привівши їх до сучасних геральдичних вимог.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Зарубинці Андрушівського району Житомирської області

Кажуть, що на землях, де нині розташоване село, жив заможний селянин Заруба. Він був добрим господарем і допомагав односельчанам. Після його смерті село почали називати Зарубинці. 2. Розповідають, що це діялось ще дуже давно, коли люди жили ще племенами. У дрімучих лісах поселились сміливі, волелюбні люди. Серед них був веселий, вмілий і вродливий юнак-мисливець, якого поважала вся громада. Кохав юнак дівчину із свого ж племені, але таємно любились вони, бо батько заборонив синові кохатися. Не раз батько попереджав про це сина: - Не смій волочитися за дівкою. Запам’ятай, що для тебе головне - мисливство. А як не послухаєш, то відрубаю твою голову своєю ж рукою. Але не послухав юнак батька, бо в серці юнака була така палка любов до дівчини, що не могла її згасити ніяка сила. Наступного попередження не було. Коли батько побачив сина з коханою дівчиною в парі, то не стримав своєї люті. Він зарубав сина сокирою, з якою ходив на полювання. Мертвим звалився син до батькових ніг. Після цієї пригоди люди племені залишили поселення і завжди з острахом обминали це місце - місце вбивства сина батьком. Поселилися люди недалеко від цього місця - за широким і високим валом. Згодом виросло нове поселення і назвали його Зарубинцями. Ця назва села залишилась й до наших днів. Село Зарубинці розташоване за 9 км на північний схід від районного центру та за 12 км від залізничної станції Яроповичі. Село відоме з 1602 року. До 1923 року с. Зарубинці входило в склад Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині ХІХ ст. це село (разом з с. Тарасівкою) належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського. Мало село (разом з с. Тарасівкою) 3206 десятин землі. У 2-й половині ХІХ ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В селі діяло 8 вітрякових млинів, 2 кузні, було 3 крамниці і церковнопарафіяльна школа. Про Свято-Покровську Зарубинецьку церкву у візиті за 1746 рік пишеться: «...вона закладена по звичайному дозволу, ще не закінчена, покрита соломою, нема дзвіниці...» Ця церква була відновлена на місці більш древньої. В кінці 70-х років ХІХ ст. була побудована Покровська дерев’яна церква, яка є й тепер (Після кількох ремонтів). До революції їй належало 48 десятин землі. В 1900 році в селі було 1582 жителі, які жили в 238 дворах (будинках), а в 1941 році було 1885 жителів і вже 454 двори.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Тарасівка Андрушівського району Житомирської області

Довгий час село називалось Слобідкою. Його жителі розповідають, що першими поселенцями тут були заробітчани. Так і жили кожен собі із своїм горем, у найми ходили найматись.

Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.

Люди послухали діда Тараса і почали допомагати один одному: разом і свята святкували, полювати в ліс разом ходили. Знали тепер, що гурт - велика сила, якій не страшні ніякі труднощі.

І коли Слобідка збільшилась, розрослась, люди вирішили село назвати Тарасівкою в честь людини, яка здружила їх. Відшуміли в безвість віки, але назва села залишилася старою - Тарасівка.

Село Тарасівка розташоване за 9 км від районного центру та за 13 км від залізничної станції Яроповичі.

До 1923 року село Тарасівка входило до складу Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині XIX ст. село належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського.

В другій половині XIX ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В 1864 р. в селі проживало 120 жителів. А в 2001-му - 92 жителі, з них 46 чоловіків і 46 жінок.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року. В с. Тарасівка був організований колгосп ім. Кірова в 1930 році. В склад колгоспу входило 48 господарств, а членів колгоспу було 96 чоловік.

Землі він мав 364 га, в тому числі ріллі - 320 га, сіножатей 34 га й інших угідь- 10 га. Першим головою когоспу ім Кірова в післявоєнний період (в 1944 р.) був обраний Пашинський Олександр Олександрович.

З часом, в 1950 році, колгосп ім. Кірова був об’єднаний із зарубинецьким колгоспом ім.Молотова і був названий ім. Молотова.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Вона робила "мертві петлі" над Червоним

Цікавим є той факт, що неподалік Андрушівки, а саме в Червоному, розвивалося літакобудування. У 1910 році мільйонер Федір Федорович Терещенко побудував тут аеропланні майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Створені літаки потребували випробувань, тому Федір Федорович шукав пілота-випробувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота. Любов Галанчикова закінчила школу «Першого російського товариства повітряного плавання», де навчалася в інструктора Івана Васильовича Євсюкова, знаменитого пілота. У Червоному відважна льотчиця з’явилася у 1913 році. Між Галанчиковою та Федором Терещенком був підписаний контракт наступного змісту: « Я, що нижче підписалася, Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року від цього числа літати на апаратах, котрі будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланних майстерень, на інших же апаратах виконувати польоти не маю права». Далі в контракті відзначалося: « Беру на себе всю відповідальність на випадок аварій під час польотів... При польотах з пасажирами я, Галанчикова, повинна брати від них розписки про те, що ризик відповідальності під час польотів вони беруть на себе . Лише після отримання мною таких розписок пасажири можуть літати». Якими ж були літаки? Чому саме Галанчикову запросили у Червоне? Адже раніше її не допускали до цього, мовляв, не жіноча це справа. Новатор німецької авіаційної техніки Фоккер раніше Терещенка високо оцінив льотну майстерність Галанчикової, адже в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях вона встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись у небо на 2200 метрів, майже втроє перевищивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе. Фоккер надав Любові Олександрівні роботу в своїй фірмі, взяв льотчиком-випробувачем. Згодом вона робить безпересадковий переліт Берлін - Париж, котрий приніс їй ще більшу славу. А в цей час у Червоному, в авіаційних майстернях, котрі працювали з 1910 року, не ладилось. Щоб вийти зі скрутного становища, Терещенко закупив у Європі нове обладнання, матеріали, а на посаду випробувача запросив Галанчикову. - Я пам’ятаю її добре, - сказав у розповіді Андрій Омелянович Коденський, робітник цих майстерень, - адже готував до польотів літаки. Спочатку вона освоювала невелику машину, і в повітрі перебувала недовго. А потім... Моноплан із Червоного в 1913 році потрапляє на авіавиставку в Київ, де одержує високу оцінку спеціалістів і нагороду - медаль. Машина розвивала, як на той час, велику швидкість - 110 кілометрів на годину, маючи вагу 140 кілограмів. В 1914 році цукрозаводчик одержав замовлення від царського військового міністерства на виготовлення 12 військових літаків типу «Форман». У майстернях спочатку працювало 6-10 чоловік, а згодом - до 200 чоловік. Серед них моторист-механік Івашкевич, робітники Журбицький, Уляницький, Буткевич, Стельмах. Невідоме до цього Червоне почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти: штабс-капітан Хонін з Одеси та знаменитий Нестеров. Під час першої світової війни в 1915 році майстерні евакуювали в місто Орел, а звідти - в Москву. На фронт поїхала і Л.О. Галанчикова, яка продовжила службу в російській армії. В Червоному свято бережуть пам’ять про своїх земляків, видатних вітчизняних авіаторів. Ця історія, звичайно, потребує ще більш детального вивчення, і тому педагоги та учні Андрушівської гімназії продовжують працювати над цією темою далі, включившись в роботу Малої Академії Наук України. Тим більше, що вчителі прагнуть присвоєння гімназії імені Любові Олександрівни Галанчикової.

Дар’я Михайловська, учениця 10 класу Андрушівської гімназії
Володимир Рудюк, викладач історії Андрушівської гімназії
Мій край