Походження назви села Бровки Перші, Андрушівського району

Бровки Перші — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області.

Село розташоване за 1 км від залізничної станції Брівки (з 1870 року) (лінія Фастів - Козятин). Село межує з селом Ярешки і підпорядковується спільній сільській раді.

Щодо походження назви села “Брівки” існує три легенди.

Перша роповідає, що на місті села було два великі озера. Люди почали селитися навколо цих озер, і дивлячись звисока, неважко було помітити, що будинки були ніби брови над очима. І саме на честь цього незвичного явища поселення назвали Брівками.

Інша розповідає,що жив тут пан, який мав у своєму розпорядженні велику територію. І була в нього дочка з надзвичайно красивими бровами. Саме на честь краси брів своєї доньки він назвав одне із сіл Брівками.

Третя легенда розповідає, що в нашому селі за часів козаччини жив козак на ім`я Бровко. У селі він побудував красиву церкву і саме на честь засновника цієї споруди село було назване Брівками.

Село Павелки, Андрушівський район

Походження назви

Назва села походить від назви містечка Паволочі. Як свідчать стародавні документи і перекази, тоді, коли була повноводною ріка Роставиця, пливли сюди великі човни — лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину — паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Вірогідно, що і назва цього містечка (а тепер села) походить від цього слова.

Історичні відомості

Село Павелки відоме з 1618 року.

Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Потім тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками.

В 1683 році село згадувалось в акті (в списках) «пустих сіл», які належали містечкам Паволочі і Котельні. Дослівно цей запис виглядає так: «Miasto Grodek, wies Serdelow, wies Pawelki — te wszystkie puste.» — Містечко Гродек (Халаїмгородок-Городківка), село Жерделі, село Павелки — пусті. Очевидно, що спустошено ці села були внаслідок війни під проводом Б.Хмельницького, набігів татар, так званий «чорний шлях» яких проходив дещо південніше від цих сіл — в сучасній Вінницькій області та війни між Польщею та Московією за територію України. А тому повторне заселення цих територій почалось вже на початку 1700-х років, коли уряд Речі Посполитої почав заохочувати переселення на спустошені і необроблювані землі.

На захід від села, під лісом, на території так званого пісовиська (місце, де добувався пісок) в 1980-х роках було знайдено знаряддя праці кам'яного віку (повністю готовий кам'яний молоток з отвором і не до кінця оброблений кам'яний молоток, отвір в якому тільки почали робити). Принаймні, ще в 1980-х роках ці речі зберігались в кабінеті історії місцевої школи.

Станом на 1886 рік в колишньому власницькому селі Андрушівської волості Житомирського повіту Волинської губернії, мешкало 454 особи, налічувалось 67 дворових господарства, існували православна церква й постоялий будинок.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1194 осіб (578 чоловічої статі та 616 — жіночої), з яких 1095 — православної віри.

Місцева дерев'яна церква Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, зруйнована у 1936 році(розібрана на фрагменти — деревина роздана на потреби селян). В 1863 році в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.

Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок), будинок занедбаний з 1989 року та розібраний до 2008 року. У 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.

Під час Другої світової війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули. Більшість з них загинула в одному бою на Вінничині у 1943 році, (так звана «чорна піхота», мобілізована з числа звільнених від окупації та не озброєна) поховані в братській могилі.

Ми несли сонце нового дня

Спогади ветерана.
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.

Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка

Весна знову тривожить пам'ять

Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.

Валентина Василюк

Трагічна доля вінницького десанту

Мабуть, жоден історик не передасть так точно і яскраво події перших днів і місяців фашистської окупації, як це занотував у своєму щоденнику Юрко Шлапак із села Лебединці, про що ми вже писали на сторінках нашої газети. Цей щоденник Юрія Шлапака, котрий геройськи загинув у бою з фашистами, зберігається в моєму архіві. У вересневі дні 1941 року під Києвом на аеродромі в Броварах проходили підготовку члени створеного ЦК КП (б)У Самгородського підпільного районного комітету партії, котрі мали висадитись десантом у районі с. Чорнорудка Житомирської області. А приземлились десантники 10 вересня того року перед світанком у районі сіл Лебединці - Гарапівка - Міньківці. Чутки про це облетіли всі села району. Забігали, захвилювались німці й поліцаї. Але в той час мало хто знав, хто ці парашутисти. Деталі вияснились лише на судовому процесі над поліцаями Біликом і Пастовенським, що відбувся в Андрушівці у січні 1986 року. Зі свідчень підсудних поліцаїв та зі слів свідків тих подій ми дізналися, що це був десант членів Самгородського підпільного райкому КП(б)України, який мав завдання, що стосувалися організації підпілля і партизанського руху на території Вінницької області. Ось що розповіла очевидець тих подій мешканка села Гарапівка П. С. Октябрьова: «...Я бачила, як розстрілювали парашутиста поліцаї. Ще зранку ми почули, що спустилися радянські парашутисти. Комендант, староста і поліцаї стали шукати їх. Одного було підстрелено ще у повітрі. На пошуки десантників із Андрушівки приїхав поліцай Макаревич та багато інших. Знайшли одного парашутиста. Поліцай Білик розстібає кителя десантника і забирає гребінець, годинника та папери. Запрягли коней і підстреленого десантника привезли до клубу. Він попросив води. Жінки принесли. Пристрелив парашутиста Білик після тортур. Йому відрізали вуха, ніс. Потім підводою відвезли тіло за кладовище і закопали. Але перед цим його роздягнули. Пізніше парашутиста перезахоронили». Розповідь на процесі Й. Т. Шуляка з Гарапівки: «Це було у вересні 1941 р. Десант висадився на світанку. Був туман. Один парашутист заліг у ямці біля дерева і відстрілювався з автомата. Коли закінчились патрони, він кинув гранату у поліцаїв, які наступали. А потім його, пораненого вдруге, пристрелив поліцай. «Це єврей», - сказав він. Інший парашутист прийшов до Степана Козачука, щоб обсушитися. Він потрапив з парашутом в озеро...». В. Л. Скибинська з Гарапівки згадувала: «Чутка про десант схвилювала людей. Потім стріляли. Михалко Берладин (поліцай) прокричав: «Вертайтесь, бо по вас відкриємо вогонь». Одного підстрелили і привезли до клубу, де зібралось чимало людей...». У В. С. Галич з Лебединець у пам’ятку залишилося: «Знала Білика. Бачила парашутистів. Коли поліцаї почали стріляти, мама йшла в Міньківці. Біля дуба лежав убитий парашутист... На другий день на підводі їхали німець і поліцай. Вони сміялися з парашутистів, котрих везли, особливо з дівчини-парашутистки, яка сиділа на підводі, низько схиливши голову. На ній була сіренька хустина і така ж кофтина. Фашисти потішалися над нею... Трьом парашутистам, з яких один був поранений, вдалося тоді добратися до лісу”. Вчителька історії з с. Бровки В. В. Кращенко розповіла на судовому процесі, що вона була свідком того, яким тортурам піддавали фашисти парашутиста, якого привезли до Лебединець. «Осінь, йшли дощі. Нас, дівчат і юнаків, фашисти з карального загону, що стояв у Бровках, змушували щоденно чистити дорогу, по якій ходив гауптман. Бачимо - їде підвода, на якій 4 чоловіки з автоматами, а між ними - людина зі зв’язаними руками. Бранець махнув нам головою. Його повезли до штабу. А через годину німці розбігаються по селу і зганяють всіх людей на дорогу. Потім виводять цю людину в сірому костюмі. Десь 17 чи 18 німців оточують чоловіка колом за 2-3 кроки, і всі починають його колоти ножами. Люди плачуть, а у нього - ні сльозинки. Всі відвертаються і хочуть тікати. Та німці повертають нас і кричать: «Смійтесь»... Потім наколотили літр соляного розчину і стали поливати рани патріота цим розчином. Після цього повели його фашисти до могили німецького солдата, що був раніше вбитий партизанами, і стали бити кованими чобітьми. Майже непритомного його доставили до дрезини і повезли в напрямку Харліївки». Під час зустрічі на судовому процесі з дочкою Іларіона Павловича Машинського Людмилою Іларіонівною Войтюк я порадив їй провести пошуки останків її батька-патріота в Харліївці. Незабаром ми одержали від неї листа: «...Саме завдяки вашій пораді я зв’язалась з харліївськими партизанами і розшукала місце захоронення нашого батька. До квітня минулого року його ім’я не було відоме, хоча всі мешканці села знали і бачили, як над ним знущалися карателі, поки не замучили на смерть. Він мужньо витримав тортури і не сказав ворогам ні слова, навіть свого прізвища і звідки він». Завдяки рідним Машинського та Білаша, а також відомостям, одержаним на судовому процесі, нам вдалось встановити, що десантна група складалась із 10 чоловік, у т. ч. була одна дівчина-радистка. Ось склад цієї групи: Анатолій Євсійович Барський - командир групи, секретар Самгородського РК КПУ. Загинув смертю героя і похоронений в с. Гарапівка. Після війни останки героя було перезахоронено в рідному Самгородку, де встановлено пам’ятник. Іларіон Павлович Машинський - комісар групи, 2-й секретар Самгородського РК КПУ до війни. Загинув як герой-патріот. Захоронений на ст. Харліївка. Дмитро Кіндратович Білаш - до війни працював директором Медвідської школи Калинівського району. Загинув. О. Г. Русов-Новодранов - голова Вінницької обласної планової комісії. Загинув. А. С. Афанасьєв - заворг відділом профспілок. Загинув. Холявко - інструктор ЦК КПУ. Загинув. Дівчина-радистка. Прізвище невідоме. Закатована. П. П. Дзюблюк - заступник голови Уланівської районної ради, залишився живим. Помер у 1967 р. М. К. Десюк - заступник голови Самгородської райради. Залишився живим. Помер після війни. До речі, П. П. Дзюблюк та М. К. Десюк, згідно з довідкою ОК КПУ, вважаються такими, що «не виконали партійне завдання». Прізвище десятого парашутиста й досі невідоме. Дочка десантника Світлана Дмитрівна Білаш в листі до юних краєзнавців писала в 1986 р.: «...Ще багато чого невідомого про участь цього маленького десанту, на який з різних сторін, як звірі, накинулись зрадники Батьківщини, щоб вислужитись перед фашистами. Нам дуже боляче згадувати, що кровопивці так довго жили серед наших чесних людей, і люди, які знали про них, до цього часу мовчали. (Мова йде про поліцаїв, яких було засуджено в 1986 р. до вищої міри покарання). А ті люди, які з перших днів війни пішли на захист нашої Батьківщини, ні хвилини не вагаючись, зробили це заради нашого щасливого сьогодення». З 25 по 31 грудня 1943 р. внаслідок Житомирсько-Бердичівської наступальної операції військ 1-го Українського фронту було з боями визволено Андрушівку і всі села району. Тільки на теренах Андрушівщини геройськи загинули в боях і сплять вічним сном на військовому кладовищі у селі Івниця, в 54 братських могилах в різних селах району та в 17 одиночних могилах (за далеко не повними даними) 1853 воїни-визволителі. З них 1273 - відомі імена і 580 - невідомих героїв. Я, як співавтор написання «Книги Пам’яті України» по Житомирській області, знав, що чимало наших земляків-андрушівчан полягли в боях при визволенні Вінниччини. Але тільки нещодавно зробив вибірку тих, хто з них загинув, а це понад 22 відсотки всіх андрушівчан, які не повернулися з війни. Вони віддали життя за визволення Вінниччини. Скрізь розкидані могили андрушівчан, бо загинуло їх на фронтах 5575. Але щоб стільки було могил на теренах однієї області! На меморіалі «Звільнення» у Вінниці спочивають останки 29 воїнів-андрушівчан, у Липовецькому районі - 252 воїни (в т.ч. в селі Скитка - 72 та в селі Зозівка - 62, в Калинівському районі - 59, в т.ч. в Чернятині - 28 воїнів), в Погребищенському районі - 52 воїни, в Жмеринському - 51 воїн. У 26 районах області спочивають останки 728 воїнів. Окрім того, 115 андрушівчан у боях під Вінницею пропали безвісти і 390, які були призвані в січні-березні 1944 р. і направлені у війська, що діяли на Вінниччині, загинули. Легко сьогодні судити і про бездарність командирів, і жорстокість властей, відсутність зброї та про інше з тих подій. Але слід пам’ятати: йшов 3-й рік найкровопролитнішої із всіх війн усіх часів. Для поповнення поріділих частин і підрозділів, що наступали, військкомати направляли на фронт необстріляних солдатів, які йшли у бій навіть у цивільному одязі. Дуже багато призваних в січні-березні 1944 р. в ряди наступаючих військ не були ще на обліку. Мабуть, тому так багато було тих, хто пропав безвісти або загинув без зазначення місця загибелі. Ветерани війни Андрушівщини, рідні і близькі тих, хто поліг смертю героїв у боях за Вінниччину, низько схиляють голови перед цими жертвами і свято бережуть пам’ять про них. В рік 65-річчя перемоги керівникам шкіл району варто організувати екскурсії по місцях бойової слави дідів,поклонитися священним могилам героїв на Вінниччині.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Газета "Новини Андрушівщини"

Евреи Андрушевки

АНДРУШЕВКА, город (с 1975 года), районный центр в Житомирской обл. (Украина). Известен с 1683. В 16—18 вв. — в Киевском воеводстве в составе Речи Посполитой. С 1793 — в составе Российской империи. В 19 — нач. 20 века — местечко Радомысльского уезда Киевской губернии. В 1897 в Андрушевке проживало 430 евреев (16%), в 1923 — 388, в 1939 — 658 (10%), в 1989 — 47 евреев(0,4%). После 1917 в Андрушевке начали функционировать крупные предприятия пищевой промышленности, сах. и спиртовой заводы. Это определило миграцию в Андрушевку евреев — специалистов и рабочих из др. городов и близлежащих районов. В 1925 выходцы из Андрушевки основном в Херсонском окр. три еврейские земледельч. колонии: им. Чемерисского (26 чел.), «Еврейский хлебороб» (50 чел.), «Труд» (25 чел.). В августе 1941 в Андрушевском р-не было расстреляно 500 евреев, осенью 1941 — 460, в апреле 1942 — около 700 евреев. В 1995 в Андрушевке проживало несколько десятков евреев.

С.Я. Елисаветский

Балкон Будьонного у садибі Терещенка в Андрушівці

У кінці ХІХ сторіччя на півдні Житомирщини, як і всюди у центральній Україні, почався цукровий бум. Вирощувати буряки та виробляти на заводах цукор стало справою надприбутковою. Родина Терещенків — одна з тих, хто казково збагатився саме на цукрі у ті часи. На початку ХХ сторіччя статки Терещенків оцінювали приблизно у вісім мільйонів карбованців. Це при тому, що корову можна було купити за три карбованці. Тому уявіть, що означало для Андрушівки рішення Терещенка не лише викупити в їхньому селі цукрозавод, а й збудувати маєток. Тут треба сказати, що девіз дворянського герба Терещенків — «Прагнення до суспільних справ». Тобто, збагачуючись, вони не шкодували грошей на наукові розробки, школи, лікарні, допомогу бідним (цікаво, що, витрачаючи стільки грошей на доброчинність, біднішою родина не ставала — це ще одне підтвердження теорії про те, що жадібність — не шлях до багатства). Тому приїзд до Андрушівки Терещенків означав, що тодішнє село отримало шанс на розвиток, яким мешканці скористалися. Сьогодні смт Андрушівка — це охайне містечко з церквою, гарним стадіоном, пам’ятником Кобзареві, багатьма крамницями. Одне слово, з села Андрушівка перетворилася спочатку на багате село, а потім — на містечко. До речі, цукровий завод, який збудував ще польський шляхтич Бержинський, а потім переоснастив Михайло Терещенко у 1883 та 1914 роках, працює й досі. Якщо ви захочете відвідати Андрушівку, то, проїжджаючи центральною дорогою повз річку Гуйву, неодмінно його побачите.
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.

Тетяна ПАСОВА

Андрушівський район

Древні казали: для того, щоб повноцінно прожити новий день, оглянься у вчорашній. Уже в пізніші часи з’явився афоризм: без минулого не може бути майбутнього. Так – так, те, що залишається позаду у нашому житті, не зникне в забутті, не вмирає. То, скоріш, основа для продовження життя. То ж, гортаючи «сторінки» історії, мимоволі хочеться споглянути на ті, що розповідають про більш віддалений період життя…

Дорога ти моя Андрушівщино!
На твоїх чорноземних полях
Ми вирощуєм жито з пшеницею,
Кукурудзу й цукровий буряк.
Мій чарівний, замріяний краю,
Край ставків, і садів, і полів.
Я тобі щиросердно бажаю
Щедрих, гарних, рясних врожаїв.

Л. І. Загоруйко – Дюсенбаєва.

Андрушівський район

Територія – 95,5 тис.га. Населення – 37,6 тис. чол. Населених пунктів – 39 Територіальних громад – 29, в тому числі:1 – міська рада, 1 – селищна рада, 27 – сільських рад. Промислових підприємств - 6. Сільськогосподарських підприємств – 27. Фермерських господарств - 48. Сільськогосподарських угідь – 76528 га. В тому числі ріллі – 64845 га. Лікарень – 3. Сільських амбулаторій – 6. ФАП – 28. Будинків культури та клубів – 33. Бібліотек – 36. Андрушівський район розташований на Придніпровській височині, у південно – східній частині області в зоні лісостепу. Район межує з п’ятьма районами області і на півдні – з Козятинським районом Вінницької області. Поверхня – полого- хвиляста рівнина, розділена річковими долинами, ярами і балками. Це край родючих полів, тихоплинних річок, озер з чистими плесами, таємничих боліт і багатих звіриною лісів. У надрах Андрушівської землі знаходяться незліченні природні скарби. З корисних копалин є родовища гранітів, вапняків, бурого вугілля (працював кар’єр Андрушівської дільниці Коростишівського розрізу), суглинків, піску і торфу. Пересічна температура січня - 5,60 С, липня +18,70 С. Опадів 527 мм. на рік. Андрушівський район лежить у межах Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції. У районі 11 річок, найбільші: Гуйва, Пустоха, Лебединець, Ів’янка (басейн Дніпра), Під водоймищами зайнято – 1,9 тис. га., споруджено 44 ставки( заг. пл. 525 га). У ґрунтовому покриву переважають чорноземи, глибокі малогумусні (55% площі району), є сірі лісові, дерново-підзолисті, чорноземнолужні, болотні та інші ґрунти. Площа лісів 7,4 тис .га . Основні породи: дуб, сосна, вільха, береза. В Андрушівському районі знаходиться пам’ятка садово - паркового мистецтва республіканського значення - Івницький парк та два заказники місцевого значення. Спеціалізація сільського господарства – рослинництво зернового та тваринництво м’ясомолочного напрямів. Залізничні станції: Андрушівка, Бровки, Степок. Та найбільше багатство Андрушівщини – її люди, які своєю щоденною працею прикрашають рідну землю і примножують її багатства. Андрушівська волость як адміністративно – територіальна одиниця була створена 1861 році і входила до складу Житомирського повіту. До неї входили у 1913 році 14 населених пунктів, об’єднаних у 2 містечкових та 12 сільських громад. Загальна кількість населення становила 16534 жителів. Ліквідована Андрушівська волость у 1923 році і увійшла до складу Андрушівського району Житомирського округу, який був утворений 7 березня 1923 року. До складу Андрушівського району увійшли ліквідовані Андрушівська волость та частина Котелянської волості Житомирського повіту. Підпорядковувався Житомирському (1923-1925), Бердичівському (1925-1930) округам. У 1932 – 1937роках – у складі Київської області. Станом на 1927 рік районній раді підпорядковувались 22 сільські ради з 89 населеними пунктами. У 1962 – 1965 роках територія Андрушівського району входила до складу Бердичівського та Попільнянського районів. З 4 січня 1918 року в Андрушівці, а потім - у районі була встановлена радянська влада. Створений ревком вигнав з містечок і сіл району панських управителів і приступив до розподілу поміщицької землі. Але коли в містечко увійшли кайзерівські війська, ревком пішов у підпілля. Німецькі окупанти спустошували склади з продуктами й матеріалами. Незважаючи на опір робітників, загарбники вивезли з Андрушівки понад 100 тис. пудів цукру. Потім хазяйнували на зламі двох світів окупанти німецькі та польські, петлюрівці, білогвардійці. Вони вкрай зруйнували Андрушівку та район. Занепала більшість селянських господарств, не вистачало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Епідемії косили людей. Більшість підприємств району не працювало. У серпні 1920 року націоналізовано цукровий та винокурний заводи, 19 вересня того ж року організовано волосний , а 20 вересня сільські комітети незаможних селян, які багато зробили в згуртуванні селян. Більшовицький уряд на чолі з В. Ульяновим – Леніним у Москві прийняв важливі і такі бажані для людей закони. Він оголосив про припинення війни, запропонувавши усім воюючим країнам мир. Іншим законом уряд передав землю селянам . Відповідно до планів більшовиків народ мав будувати нове суспільство без рабської праці., без злиднів, голоду і холоду, без страху і війн. Ім’я цьому суспільству – соціалістичне. Люди повірили більшовикам. Вони стільки натерпілись лиха, зазнали стількох бідувань , що готові були іти на смерть і повірити будь-кому, але щоб більше так не жити.Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50 % дорослого населення не вміли читати, писати, рахувати, навіть, щоб підписати якийсь документ, неписьменні ставили хрестик. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності), які сприяли швидкому знищенню серед населення неосвіченості. При кожній сільській Раді була організована хата-читальня, де проводились заняття з усіма бажаючими вчитись. Там же жителі могли взяти літературу, яка допомагала у навчанні. У 1920 – 1930-х роках існувала можливість виникнення війни або збройного конфлікту у міжнародних відносинах СРСР з іншими державами Європи. Ця ймовірність час від часу загострювалася. Апогею загострення зовнішньо – політичних стосунків досягло в 1931 – першій половині 1932 року, коли загроза нападу на СРСР стала надзвичайно реальною, особливо з боку Великобританії, Польщі, Франції, Японії. Це підтверджує і характер відносин СРСР із цим країнами, і оцінка політичної ситуації в світі пресою, і секретні документи радянського керівництва про підготовку до війни, особливо в 1931 – 1932 роках. Навіть забезпечивши деякий спокій, внаслідок договорів про ненапад, із-заходу, зі східного боку загроза залишилася, адже Японія залишила питання війни відкритим. По – перше, на XIV партконференції РКП(б), що проходила в квітні 1925 року розпочався перехід від напряму «кооперативного соціалізму»(НЕП) на селі до масової колективізації сільського господарства і на цій основі – до індустріалізації. У 1927 – 1928 рр. в СРСР почався новий етап мілітаризації, з початку 30-х – реалізації грандіозної за своїм розмахом і коштами військово – промислової програми. По – друге, підйом індустрії та підготовка до війни потребували збільшення імпорту машин та обладнання, для чого потрібні були великі кошти, які можна було одержати передусім від реалізації продукції сільського господарства. Тому постало питання: як отримати сільськогосподарської продукції побільше? Шлях бачився Сталіну та оточуючих його у впровадженні колективізації на селі. Україна як аграрна республіка стала полігоном для впровадження цієї нової ідеї. Під час підготовки до масової колективізації у 1927 – 1929 роках селяни відмовлялися добровільно продати зерно державі через надто низькі закупівельні ціни. Після ухвалення розробленого комісією В. Молотова порядку проведення кампанії розкуркулення та визначення трьох категорій куркулів (до куркульських господарств відносили господарства середняків, у яких були свої коні, корови, воли, поле більше одного гектара, сільськогосподарський реманент, млин) у лютому 1930 року в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення, яка зачепила 2,5% всіх селянських господарств. Водночас виконувалося місцевою владою інше завдання партії більшовиків: примусити селян перейти до колективних форм господарювання. Але колишня селянська кооперація (спільна праця групи селян, які об’єднуються за спільною домовленістю і доброю волею учасників) у формі супряг, толок тощо докорінно відрізнялася від радянської кооперації, яка не враховувала інтересів селян. Проголошення колгоспів , як перехідної форми до комуни( у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року) викликало шалений опір усього селянства, що на бажало втрачати нажиті тяжкою щоденною працею своє поле, особистий реманент та худобу. Намагаючись налагодити добровільне здавання хліба, державна влада вдалася до надзвичайних та жорстоких заходів. Повсякчас почали проводитися обшуки, депортація непокірних селян у віддалені райони країни., введення величезних штрафів за несплату податків, розпродаж майна боржників, які не здали встановлену їм норму зерна. Дбаючи про якнайшвидше виконання плану держзаготівель, керівництво республіки в червні 1929 року фактично відновило продрозкладку, а з 3 липня 1929 року ВУЦВК і Раднарком України прийняли сумнозвісну постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконання загальнодержавних завдань і планів» та постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» (1932 р.) Ці постанови дозволили місцевим радам накладати на боржників штрафи – до п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи. Звичним явищем по всій Україні стали нічні обшуки селянських садиб, господарі яких відмовлялися вступати до колгоспів. Щоб позбавити селян можливості збувати продовольство поза державними каналами, в 1930 році приватну торгівлю було заборонено, а ринки закрито (вони відновили свою роботу лише в травні 1932 року). На території сучасного Андрушівського району осінь 1932 року не була неврожайною, селяни зібрали хороший урожай, який обіцяв спокійне життя селянських сімей взимку 1932 та навесні 1933 років. Та не так сталось, як гадалось! Неможливо ні з чим порівняти той страшний голодомор 1932 - 1933 року. Жертвами голодомору стало від 2,5 до 10 мл. чоловік. Точної цифри загиблих назвати неможливо, тому що облік жертв голодомору не вівся. Він був зроблений штучно, щоб знищити більшість українців, які славились своїм волелюбством, любов’ю до своєї землі і не хотіли миритися з новим порядком господарювання на землі – колгоспами. Голодомор став одним із способів заганяння непокірних до колективних сільськогосподарських господарств. Плани держзаготівель виконували представники місцевої влади сіл, витрясаючи із селян останню мірку зерна, засуджуючи тим самим їх до голодної смерті. Ніяких документів про забрану їжу не видавали, забирали все, що знаходили. Могли прийти групою в 5 – 6 чоловік із шпичками (довгі, загострені на кінці залізні палиці) і вдень, і посеред ночі. Були випадки, що приходили кілька разів на день, поки щось не знайдуть. Шукали скрізь: і в запічку, і в одязі, і в колисці дитини, перекопували і розгрібали землю в хаті, в коморі, в хліві – кругом, де можна було щось заховати. Знаходили залишки картоплі, буряків, лишки пшона - і забирали все, кидаючи односельців у лапи голодної смерті. У всіх без виключення селах району цілими сім’ями, цілими кутками вмирали люди, залишались пусті хати. Тіла померлих були скрізь: на дорогах, де вони ходили шукаючи чогось, що можна було б з’їсти; у хатах, де люди, знесилившись, чекали доки смерть сама прийде до них; на полях, де вони перекопували землю, шукаючи мерзлу картоплину; на сільській вулиці – там, де заставала їх смерть. Стараючись заглушити муки голоду люди їли котів, собак, голубів, ворон, варили та їли кору з дерев, коріння з рослин, мерзлі минулорічні овочі, які вдавалось знайти, перекопуючи городи. Основними стравами весною та влітку були затірка із споришу та кропиви, люди збирали в лісі ягоди, варили чай з м’яти, калини, пирію. Люди вмирали від дистрофії (катастрофічне зменшення ваги), масовими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби, які викликали масову смертність. Дехто вважав, що болі в шлунку і постійні думки про їжу можна зупинити п’ючи багато води. Такі люди опухали від надмірної кількості випитої води, але їсти хотілось так само. Щоб зупинити муки голоду, люди навіть їли те, що небезпечно було їсти. Так, односельці с. Крилівки згадують, що у сім’ї Пальчинської Наталії померла і сама мати і її п’ятеро дітей, які з’їли сире м’ясо загиблої тварини. У селах району померлих хоронили родичі, які мали силу викопати могилу на сільському кладовищі. Інші везли тіло померлого на кладовище в надії, що знайдеться відкрита могила, в яку можна було покласти тіло померлого родича. В селі Антопіль жителька Артемчук Ганна Андріївна розповіла, що за проханням сусідки викопала могилу на сільському цвинтарі для її померлої дитини і повернулася назад за тілом. Коли вони вдвох із сусідкою привезли тіло дитини, могила була майже заповнена тілами померлих. До однієї могили клали кілька тіл, без трун та погребального обряду, бо не мали сил навіть, щоб копати кожному окрему могилу. А коли поховати померлого не було кому, то їх тіла в кожному селі збирали призначені для цього люди і підводою і відвозили до братської могили на кладовисько. На жаль, були випадки, коли до братської могили потрапляли ще живі, але уже приречені на смерть, бо за ними не хотіли їхати на другий день, щоб забрати тіло. Слід сказати, що на початку голоду люди допомагали один одному, родичам, сусідам – ділились останнім. А потім і ділитись стало нічим. Жебракам, які в цей час блукали селом, ніхто нічого на подавав не тому, що не хотіли дати, просто не було що дати. Часто жебраки, а це в основному були жінки та діти, тихо біля тину і помирали. І ніхто із місцевих жителів не знав ні хто вони , ні звідки. Їх хоронили у братських могилах разом із померлими жителями села. Дітей – сиріт, які залишались без батьків, годували в шкільній їдальні, а після оформлення відповідних документів, їх забирали до інтернатів. Годували також тих дорослих, що працювали в полі один раз в день благеньким кулешиком у колгоспній їдальні. Але й він багатьом спас життя. В той час був прийнятий закон про п’ять колосків. За цим законом, людина, у кишенях якої було знайдена хоч одна жменька зерна, засуджувалася до строгого покарання, в окремих випадках навіть до смерті, за звинуваченням у розкраданні колгоспного майна та зраду ідеалам революції. Непоодинокими були випадки канібалізму. Людей, які скоювали такий злочин, арештовували і засуджували до тюремного ув’язнення. Вижили тільки ті сім’ї, у кого була корова. Її вся сім’я дружно доглядали і годували. Та найбільше приходилось оберігати корову, щоб її не вкрали. Навіть були випадки, що старшим у сімї приходилось ночувати разом із коровою, бо боялися, що не застануть своєї годувальниці на місці. Ті, селяни, що були дорослими і сильними, працювали на місцевих заводах. Там їх годували у заводській їдальні. З осені 1933 до літа 1934 року спостерігалася надзвичайно висока смертність від тифу, переїдання, внаслідок самогубств або самосудів над людожерами і трупоїдами. Фактично масова насильницька колективізація і пов’язаний з нею голодомор на селі були соціоцидом, тобто керованим знищенням класу дрібних власників, а нова категорія селян – колгоспники прирівнювалися до пролетарів, «господарів виробництва». Голодомор в Україні справедливо назвати геноцидом українського народу, адже від голоду страждали не тільки українці, а і молдавани, поляки, болгари, німці – всі, хто проживав у сільській місцевості по всій Україні, оскільки міське населення проживало в містах, де працювала система постачання продуктів харчування в крамницях або за місцем роботи. Тих, що пережили голодовку (так місцеві жителі називають голодомор 1932 – 1933років) ще довго переслідував страх голодної смерті. Потім вони ще довго – довго ховали по закутках скоринки хліба, відро зерна, вузлик крупи про чорний день, боячись голодної смерті. Нехай же вічно горить свічка пам’яті в наших серцях, які стануть храмом Скорботи за « невинно убієнними» синами і дочками матері – страдниці України. У передвоєнні роки жителів Андрушівщини, як і всього українського народу, стало ніби подвійним. Одне – важка, гірка доля несправедливо звинувачених і знищених сталінськими репресіями людей. А друга – важка щоденна праця по розбудові держави, покращенню життя трудівників. Площа Андрушівського району напередодні Великої Вітчизняної війни становила 835 кв. км. За переписом 1939 року тут мешкало 60767 чол., в тому числі 52218 сільських жителів та 8551 чол. міського населення. До складу Житомирської області увійшов 22 вересня 1937 року. Він мав 30 сільських та 2 селищні Ради, 2 селища міського типу (Андрушівка і Червоне) і 44 населених пункти. Чорноземні ґрунти сприяли розвитку сільськогосподарського виробництва. Провідними галузями були: виробництво зерна, вирощування цукрових буряків та м’ясо – молочне тваринництво. Окрім цього в 48 колгоспах і 2 радгоспах району вирощували овочі, картоплю, насіння цукрових буряків, займалися птахівництвом та бджільництвом. Колгоспи та радгоспи обслуговували 2 машинно-тракторні станції – Андрушівська та Котелянська, які мали в 1941 році 223 трактори, 63 комбайни, 224 вантажні автомобілі та чимало іншої сільськогосподарської техніки. Посівні площі становили 49848 га. Промисловість району напередодні війни займалась переробкою сільськогосподарської продукції. Тут діяли Андрушівський та Червоненський цукрові, Андрушівський та Червоненський спиртові заводи, торфорозробка, молокопереробний завод, велась заготівля лісу та працювали підприємства по обслуговуванню населення: млини, цегельні, гончарня та інші. В надрах андрушівської землі містилися корисні копалини: граніт, глина, пісок, торф та буре вугілля. Трудові успіхи робітників і колгоспників району в передвоєнні роки були відзначені занесенням до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В 1939 р. до Книги були занесені імена 10 трактористів Андрушівської МТС: М.А.Романівський, Т.Р.Задерейко, Ф.Я.Шевчук, П.С. Тонкоголос, В.О.Вільчинський, Г.І. Міщенко, М.Ю.Ритор, К.С. Утченко, А.П.Петрушкевич, та бригадир тракторної бригади, трактористка Л. М. Рудюк. Також було відзначено конеферму Андрушівського колгоспу ім. Шевченка та конюха цього колгоспу Г.Й. Берладина. У передвоєнні роки було досягнуто певних успіхів у галузі культурного будівництва. В 35 школах району нараховувалось майже 12 тис. учнів, яких навчали 393 вчителі. Населення району обслуговували 2 лікарні, 4 амбулаторії, 6 фельдшерсько-акушерських пунктів та 4 сільські медичні дільниці, в яких працювало 10 лікарів та 39 середніх медичних працівників. В районі функціонували 41 бібліотека з фондом 104 тис. книг, 3 кіноустановки, 34 клуби – читальні. За сумлінну працю по вихованню і навчанню молодого покоління в 1939 році вчителька Андрушівської середньої школи №1 В. Ю. Павлівська була нагороджена орденом Леніна.

Історія села Забара Андрушівського району Житомирської області

Близько поселення проходила одна з частин козаків. Смеркало. Стомилися коні, стомилися в сідлах і козаки. Отаман вирішив дати відпочинок, щоб вранці знову іти далі. господарі радо зустріли козаків, причастили. Козаки не відмовилися. Так вони пригощалися цілий тиждень і затрималися в селі. Вони забарилися і прийшли до місця збору пізніше. З тих пір це поселення назвали «Забарою». Село Забара до 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 9 км від райцентру на південний захід та за 30 км від залізничної станції Бровки. Відоме з кінця ХУІІІ ст. як слобода, що належала до села Гальчин. Входило поселення до Андрушівського маєтку графів Бержинських. В 1814 році в слободі було 3 двори, де проживало 27 жителів. В 1911 році вже було 524 жителі, що проживали в 86 дворах, а перед Великою Вітчизняною війною (1941 р.) воно нараховувало 740 жителів, що мешкали в 174 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія хутора Гандзів Андрушівського району Житомирської області

Поблизу с. Зарубинці був хутір Гандзів. У 1928 р. в ньому було 6 жителів, 2 двори, зараз його немає. Жителі перейшли жити в с. Зарубинці, а хутір під час колективізації зруйнували.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Іванків Андрушівського району Житомирської області

Але пішла чутка, що здалеку на руську землю котяться татарські вози з грізними воїнами, які вбивають людей, знищують їх оселі, сіють за собою лихо. Зненацька налетіли вороги на село. Курявою вкрилась «Широка долина». Хоч завойовників було небагато, але вони були жорстокі і зголоднілі. Як сарана вони накинулись на бідняцькі пожитки. В одній хатині в кінці села жило семеро братів. Були вони вродливі і мали щиру вдачу. Всі вони стали на захист свого села. Мов казкові богатирі хоробро билися вони з татарами, себе не жаліючи. Та так і полягли в нерівному бою за рідну землю. Найменший брат Іванко вибравсь на високий явір, щоб бути вище від своїх ворогів. Скільки не намагалися татари знищити його, та все падали, скошені стрілами Іванковими. Тоді вороги додумались зрізати дерево. Впав додолу явір з хоробрим юнаком. І вороги його розіп’яли. На місці спаленого поселення виросло нове. Люди назвали його Іванковим, щоб пам’ять про хороброго юнака жила вічно. Іванків - село Андрушівського району. до 1923 року воно входило до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Розташоване на березі річки Гуйви за 25 км на північний захід від районного центру та за 7 км від залізничної станції Града. Перші писемні відомості про нього відносяться до 1501 року. У ХУІІІ ст. належало поміщикам Фортунату Михайловському та Мар’яні Моржковській. З 1800 року перейшло до родини Обуховських. На початку 80-х років ХІХ ст. маєток було продано окремими частинами: Лідії Орловській (2184 десятини) та Миколі Терещенку (577 десятин). У 1891 р. Лідія Орловська передала свою частину маєтку дітям: інженеру-технологу Аркадію Орловському та Ганні Вірській. У 1893 році, внаслідок розподільного акту, маєток повністю перейшов до Аркадія Орловського, а в 1894 році був проданий ним дружині колезького асесора Марії Нератовій. З 1899 року належав дворянці Ганні Тарасевич (уродженій графині Стебнок-Фермор), дружині відомого лікаря, академіка Льва Тарасевича. В Іванкові діяв цукровий завод, побудований Терещенком, з щорічним виробництвом цукру 385 тисяч пудів. На заводі працювало 495 робітників. Завод знаходився на території будинку-інтернату для престарілих. До заводу було прокладено шосейну дорогу від траси, яка збереглася до наших днів. Діяли церкви: Троїцька - дерев’яна, збудована у 1843 році на кошти поміщика Обухівського; Різдва Богородиці - дерев’яна, збудована у 1747 році на місці більш давньої споруди, приписана була до Троїцької парафії; католицька - каплиця. Зараз діє в селі кам’яна церква, а з дерев’яної побудували клуб після Жовтневої революції. У 1783 році в селі проживало 721 чоловік в 124 дворах; в 1899 році - 1865 жителів проживало в 303 дворах; в 1941 році було 1725 жителів, які мешкали в 418 дворах. З історичних джерел відомо, що поблизу Іванкова були урочища: Бойкова, Борочок, Босий Брідок, Брамина, Вигода, Гадки, Гниле Болото, Главіна, Жукова, Гнилища, Домковського, Нінькова, Корчі, Корчмище, Кринички, Лука, Мала Бездня, Марунчикова, Мерзляк, Некрашена, Очеретянка, Павлинівка, Погорілова, Собкеева, Сорочацька, Якубохнава. Уродженцем села є Герой Радянського Союзу Василь Максимович Мельник.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Гарапівка Андрушівського району Житомирської області

Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".

Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.

Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Борок Андрушівського району Житомирської області

Це селище розміщене біля соснового лісу, від того й пішла назва. До 1923 року воно було у складі Котелянської волості. Розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції "Степок".

Засноване селище було в другій половині XIX століття як німецька колонія.

Село Борок колишні коростишівські партизани згадують як надійну базу поповнення загону вірними людьми.

Лісник Карнаухов, в перші місяці війни, будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Та зрадник видав його поліції. Карнаухов загинув у катівні коростишівського гестапо. Зараз село списане з обліку.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Пройшов крізь полум'я війни

До отого вселюдського лиха у Григорія Івановича була чи не наймирніша професія - тракториста, бо закінчив курси при МТСі. А 9 червня 1941 року його забрали в армію. Строкову служив в 61 окремому інженерно-аеродромному батальйоні Північно-Кавказького військового округу. Не встиг як слід оволодіти солдатськими премудростями, як фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Молодого солдата направили в Єреванське танкове училище і через 2 місяці Григорій Колесник став механіком - водієм танка Т-34. Бойове хрещення прийняв в запеклих боях під Сталінградом в складі 103 Танкової бригади. Отам юнаки вперше побачили справжнє обличчя війни. В страшній сутичці з ворогом в напрямку Сталінградського тракторного заводу. Стогнала під своїми і чужими гусеницями земля, горіла, горіли і вони в підбитому фашистом танку. Із екіпажу двом пощастило вціліти - Григорію і радисту, два інших його члени стали попелом в тому бою... Лише прийшли до тями - дали інший танк. І знову в бій, там же, під Сталінградом. То був його останній танковий бій. Що сталося з танком, екіпажем - не пам’ятає, бо опам'ятався вже в госпіталі №1602 м. Махачкали. Після важкого поранення в голову комісували, міг поправлятися вдома, але Україна була окупована фашистами, тож опинився в запасному полку, а потім 156-у артилерійському. І знову фронт. Бої тепер уже в Краснодарському краї. А скільки пережити, перетерпіти мав під Новоросійськом. Півроку тримали там оборону. Півміста зайняли фашисти, а пів утримували наші війська - вимотані, виснажені до краю. Найважчим був кінець 1942-го початок 1943 року. Не вистачало продовольства, взуття, одягу, а головне - боєприпасів. Бувало, кожному видавали лише по 2 патрони: один для ворога, другий - для себе, аби не потрапити в полон. Підкріплення було чекати ні звідки, бо від своїх були відрізані фашистами, а з іншого боку - море, гори. Отоді й одержали наказ іти війною на Іран - потрібен був коридор, аби одержати від Америки підмогу в техніці, боєприпасах, харчах... Під Новоросійськом Григорія Івановича знову було поранено, бо не ховався в бою за чужими спинами. Видужав, був призначений у 293 автобатальйон. Після курсів в Грозному(Чечено-Інгушетія) сів за кермо американського студебекера. Теж професія ризикована, бо постійно під обстрілом, адже не відсиджувався в тилу - доставляв на передову солдатів, боєприпаси. Найдовше воював Г.І. Колесник в складі Північно-Кавказького фронту у 18-ій армії, якою командував генерал І.Є. Петров. Звільняв від фашистської нечисті Краснодарський, Ставропольський край. Аж на Кавказі зустрівся із земляками-міньківчанами: Аврамом Гайдаєм, Дмитром Журавлем, Володимиром Юревичем. Останнього сам і хоронив на кавказькій землі. Чимало бойових епізодів повідав мені фронтовик. Коли згадував минуле, наче молодшав, але в погляді і голосі, що іноді тремтів від хвилювання, мабуть, він знову і знову йшов і подумки в ті атаки, було стільки болю, і в очах тремтіла сльоза, скупа, чоловіча. - Де було найважче? - запитую. На хвильку замовк. - Скрізь було не з медом. Але такого, яке пережили при взятті сопки 0250, що навпроти хутора Ахтирка, не доводилось переживати за всю війну... Саме тоді і стався епізод, після якого я переконався, що доля береже мене від смерті, а може, й бабусина молитва, яку пам’ятаю з дитинства... Від Новоросійська по Кавказькому хребту йшли в наступ в напрямку згаданої сопки. Був наказ - на окупованій території ніяких предметів в руки не брати. І ось дивлюсь - авіаційний годинник. Хоч і немаленький, а годинник, про який мріяв кожен солдат. І цокає... Ні дротика від нього немає, ні нитки. Перевірю, думаю. І взявся відкручувати його штиком від автомата. Якраз нагодився командир взводу, що поспішав на нараду перед атакою. Окриком «Кидай!» зупинив мене і я згарячу кинув годинник йому під ноги. Пролунав вибух. Комбат залишився без ноги. Командир батальйону наказав розстріляти мене, але тут розпочалась атака... На сопці були німці, а нам потрібно було взяти її. І взяли... Але якою ціною! Що творилось там важко порівняти, мабуть, із самим пеклом. Змішалось все: люди, каміння, вогонь і сотні смертей. Від кожного вибуху у вирву падали підкошені 7-10 бійців. Із полку (1,5 тис. чоловік) нас лишилось 12. А комбату, що мав розстріляти мене, відірвало обидві ноги. Ми понад 4 км несли його на собі на плащ-палатці. Як зараз пам’ятаю все до дрібниць. Це було 23 березня 1943 р. І в цей день мене двічі обійшла смерть... В Ростовській області Григорія Івановича було знову поранено, але дійшов-таки до Ростова, дійшов до Перемоги, бо там зустрів її! Скільки радості, сліз, поцілунків! Довіку не забути. Додому повернувся наприкінці 1946 р. Пішов працювати в колгосп механізатором. Згодом одружився на гарній дівчині - Анастасії, тій, котра снилась йому на фронті (хоч і не знав її). Вона була вірною дружиною, люблячою матір’ю їх дітям - доньці і сину, дбайливою господинею. Шкода, що рано залишила їх і світ. Радістю його є 3 внуки і правнук. Дожив-таки, щоб радіти ними. Кому, як не їм, залишить у спадок і велику любов до життя і землі рідної, а також бойові нагороди, як пам’ять... А поки, мабуть, одягне їх на груди, бо ж Перемозі-60! Вона завойована і його кров’ю! Ми в пошані схиляємо голови перед Вами, фронтовики, живі і ті, хто і досі ні на крок не залишив безіменні висоти, бліндажі і сопки, хто поріс ромашками, травою, став пам’яттю... Вам салютують земля і весна білим та червоним цвітом...

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Мой путь к Победе!

Мы бились за родную страну, за свой дом, народ. Воевали целыми семьями, городами, деревнями... Я начал свой путь с Мамаева Кургана Сталинграда. А сейчас вот можно услышать мол, воевали, одурманенные сталинской пропагандой... Да не было одурманенных. Литераторы, журналисты долгое время создавали искажённый образ войны, новое поколение пишущей братии, издевательски потешается над этим. Но причем здесь мы, солдаты Отечественной. Вот скажите, обходится ли фильм, книга, очерк без уже привычных призывов на переднем крае: «За родину! За Сталина!». Раньше такие епизоды подавались с бурным восторгом, теперь - с откровенным ценизмом. А ведь такого не было, а если и было, то крайне редко. Представте бой, рвутся снаряды, мины, гибнут люди, а мы произносим высокие фразы. Да и цепь - не парадная, не коробка. Цепь - то бежит, то падает. Орали во все горло, ругались на чем свет стоит - такое было. Спросите, что же нами двигало в бою? Эх, видели бы вы наши города и села в войну, что с ними сделали фашисты, так без всяких политбесед пошли воевать. Душа обливалась яростью, гневом, слезами... Помню, после Сталинграда, когда нас вели на переформирование, в полку осталось в строю всего пять бойцов. Получив пополнение и вооружение, мы вступили в бой на Орловско-Курской дуге и освободили деревеньку. Впрочем, деревенькой - то ее нельзя было назвать, торчало из-под снега десяток печных труб, а вокруг - ни души, а таких деревень было ни десятки и не сотни. Знали бы вы, как плакали наши солдаты с Украины. Каждый представлял, что с его деревней такое. А когда мы узнали о лагерях смерти, что пеплом наших товарищей посыпают леса, удобряют поля, то мы горели такой ненавистью, что и передать словами трудно. Сейчас, когда происходит переоценка некоторых событий, явлений, уместно сказать, что ненависть не мы зажгли, не мы... Когда наступление приостановилось, надо было закрепить достигнутый успех, а для этого необходимо было готовить многоэшелонированную оборону. Для этого надо перекопать столько земли, что не вкладывается в голове, потому что от хорошо оборудованных позиций в обороне зависит успех боевых операций, сохранение личного состава, вооружения и боеприпасов. И так изо дня в день готовилась главневшая битва на огненной дуге в 1943 году. 8 мая 1943 года я был ранен и находился на изличении в госпиталях городов Льгов, Курск, Тамбов и Уфы. После изличения находился в г.Чкалов в резерве, где проходили военную подготовку в училищах. В декабре 1943 года нас, офицеров, откомандировали в расположении 1-го Украинского фронта. Стрелковых, пулеметчиков и минометчиков распределили по дивизиям, а лейтенанта Николая Сапожникова и меня - в распоряжение разведотдела. Группа разветчиков в количестве 9-ти человек была доставлена к переднему краю. Перешли речку Гуйва, а потом проводник провел по улицам Андрушевки, рассказал, где находятся немцы и как их обойти. Немцы были на сахарном заводе, в районе откормочного пункта был лагерь военнопленных и мы по отстойникам обходили опасные места и вышли в район села Гальчин Бердичевского района для выполнения задания. После выполнения этого задания лейтенанта Сапожникова и меня отправили в 108-й отдельный истребительно-противотанковый дивизион. Сапожников принял батарею, а меня откомандировали в роту разведки, которая находилась в тылу противника. Там я и принял свой взвод, это было в поселке Плужное. Для меня это было новинкой, и как то не по себе: на переднем крае противник впереди, а в разведке противник кругом. На задание ходили в г.Ямполь, с.Козино, Хмельниски, Полупановку. Сокрушив сопротивление противника, войска фронта пошли вперед. Я с пушкой устремился за движением передовых частей и оказался возле города Каменец-Подольский. На следующий день разыскали часть и узнали, где наша дивизия. Немцы, прорвав оборону наших войск в районе Дунаевцы, рвались побыстрее переправиться через Днестр и дальше в Румынию. Немцы одной колонной двигались на Каменец-Подольск, а второй - на Оринен. Путь наш был в двух направлениях перекрыт. В объезд по полям, полевыми дорогами мы двигались в село Фридровцы, чтобы в нем занять оборону и недопустить немцев, оказывая им сопротивление. В нашей группе было 29 человек, из них 21- робочие ремонтной мастерской 1-й Танковой армии во главе с капитаном Тисениным. На всю группу был один автомат и три пистолета. Остальное оружие осталось на рабочих местах: в автомобилях, расстреленных немцами. С пушкой все время находилась повозка со снарядами и по возможности подбирали трофейное оружие, которое нам очень пригодилось. На второй день в село ворвалась группа немцев, и мы устроили им «хороший» прием - о них нам сообщили жители дома, где они остановились. Немцы были встречены огнем, после чего побросали не только лошадей, но и оружие, спасаясь бегством. Бросая раненых и убитых, они начали отступать. После этого противник пытался еще дважды захватить село, но его попытки были отбиты. На поле осталось 17 убитых, 4 пулемета, 15 вьючных лошадей с боеприпасами и продовольствием. К исходу 9-х суток, вечером, вошли наши танки. Командир танкового полка узнал капитана Тисенина, расспросив его, что случилось с передвижной мастерской, наш начальник штаба выдал справку и маршрут, по которому отправились в свою дивизию. Под городом Бучач наша дивизия сдерживала натиск немецких дивизий. Потом мы получили приказ двигаться к городу Коломыя. Противник хотел вернуть Коломыю, которая имела шоссейные и железные дороги со всей Украиной, Закарпатьем, Венгрией. Мы получили приказ с марша вступить в бой, опрокинуть противника и закрепиться за предгорье Карпат. Были освобождены село Сопов и местечко Печенежин. Путь войск 1-го Украинского фронта к Карпатам лежал через весеннее бездорожье Правобережной Украины, и был отмечен массовым героизмом советских воинов. Радость освобождения испытали 57 крупных городов Украины, в том числе пять областных центров: Житомир, Винница, Проскуров, Тернополь, Черновцы. Соединения 17-го гвардейского стрелкового корпуса занимали оборону на рубеже Коломыя-Косов-Куты. Карпатский горный массив огромной дугой (около 1500 км) нависал над Венгерской низменностью. Тяжело воевать в такой местности: высокие горы, покрытые буковыми и хвойными лесами перерезали глубокие ущелья с бурными реками, узкими долинами. Дорожная сеть в районе действия была развита очень слабо. Не только железных и шоссейных дорог, но даже горных троп недоставало для переброски войск, боеприпасов, вооружения и снаряжения. Кроме этого, гитлеровцы заранее усилили созданную здесь мощную оборону, состоящую из глубокоэшелонированных долговременных укреплений. Особенно трудно пришлось 317 стрелковой дивизии. Она обороняла правый фланг нашего корпуса в районе Коломыи. Наши полки, измотанные в прошлых боях, упорно удерживали позиции. 1-го мая 1944 года они отразили семь контратак, 2-го мая - девять. Пушки меняли огневые позиции каждую ночь, потому что противник занимал господствующие высоты. Много хлопот нам доставлял ДЗОТ с пулеметом противника, ведя прицельный огонь по нашим бойцам, но мы «накрыли» и его. А еще потом на поле боя подобрали снайперскую винтовку, проверили, отрегулировали, смазали оружейным маслом и до конца войны она находилась при орудии. Только за тот период, что был в обороне Печенежина, взвод истребил из нее 47 фашистов, в том числе мого- 17, уничтожили и огневые точки. 26 июля перешли в наступление и заняли населенные пункты Дора, Делятин и Яремче. Вскоре командующий фронтом И.Е. Петров уточнил задачу корпусу: главными силами нанести удар на правом фланге и выйти на рубеж Зелена-Ясина. Теперь нам предстояло овладеть Керешмезким узлом сопротивления - одним из мощнейших укреплений «Линии Арпада». К Керешмезе (Ясина) фашисты стянули крупные силы пехоты, артиллерии и авиации и укрывали в железобетонных и пещерных убежищах. После проведения тщательной разведки было принято решение овладеть укрепленным районом Керешмезе обходя с флангов через хребты Свидовец и Полонина Германска. Его мы взяли 28 сентября 1944 года. После упорных боев 16 октября овладели крупным узлом обороны врага в центре Карпат городом Рахов, и на следующий день освобождены были Хуст, Берегово, Цынгава. Новый 1945 год встречали в с.Фельше-Кекед и ночью пошли маршем. 3 января 45-го прибыли в с.Каны и этой ночью сменили Румынскую дивизию. А 28 января освободили г. Попрад с марша штурмом и захватили 19 эшелонов с грузами, которые немцы вывозили в Германию и начали преследовать противника дальше. Здесь воевала и Чехословацкая бригада под командованием генерал-майора Людвига Свободы. 12-14 февраля 1945 г. вели тяжелые бои под г. Литовский Святой Микулаш. 15 февраля получили приказ и двинулись в 170- километровый марш и 7 марта взяли на исходные позиции Яблонка. Конец войны был уже совсем близко, но надо было дожить, довоевать. Каждый шаг грозил смертью и это на чужой земле. В апреле 1945 г. в Чехословакии был ранен, контужен. Только прошла контузия - опять в бой - надо было загнать фашиста в его логово. А до победы было так близко и так далеко... И вот 8 мая в 23 часа 8 минут по среднеевропейскому времени объявили о прекращении войны. На всем протяжении переднего края фронта было видно салют в честь Победы над фашистской Германией. Залп был из всех видов оружия. Все небо было украшено разноцветными ракетами. Более одного часа велся беспрерывный огонь в честь Победы. После отданного салюта, стали наблюдать за противником. Где-то через час со стороны противника были сделаны очереди из нескольких автоматов и пулеметов. По направлению отступления противника начались пожары и взрывы. Когда вошли в село, увидели своими глазами, что фашисты были хужи хищных диких зверей. Все живое: люди, скот, собаки, кошки, всякая птица - были растреляны. На нашем участке фельд-маршал Шернер отказался капитулировать и на своем пути все уничтожал. Нам было приказано ни днем, ни ночью не останавливаться и уничтожать озверелого фашиста, чтобы меньше принесли людям горя. Только 15 мая 1945 года закончили с остатками не сдавшихся немецких дивизий, остановившись в селе Рвачев (Чехословакия), около города Глинско в 130 километрах от г. Праги. Вот так закончился мой фронтовой путь, и я считаю свои два дня Победы: 9 мая и 15 мая 1945 года.

Иван Шломов,
бывший командир батареи 45 мм пушек ( в то время старший лейтенант, а в настоящее время подполковник в отставке)
Новини Андрушівщини