Персоналії села Бровки Перші, Андрушівського району

Збігнєв Сцібор-Рильський (Zbigniew Scibor-Rylski) (10 березня 1917), генерал польської армії (капітан Армії Крайової під час Другої світової війни), учасник Варшавського повстання 1944 року. Разом із сестрами Калиною (*1910), Євою (*1912), Данутою (*1915) народився в родовому маєтку свого батька Оскара в Бровках (який володів також навколишніми селами - Ярешки, Шпичинці, Волиця). Незважаючи на революцію, стосунки з місцевим населенням були добрими, що дозволило родині рік проживати у власному маєтку, але вже 1918 року сім'я змушена була залишити Бровки і в 1920 році виїхала з України до Польщі. Оскар Сцібор-Рильський помер 1931 року.

Шевченко Олесь Євгенович (22 лютого 1940), народився в м.Сквира Київської обл. Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч, кавалер ордена "За мужність" 1 ступеня. У 1957 р. закінчив десятирічку у школі, що розміщувалася в маєтку Сцібор-Рильських. Надалі навчався й мешкав у Києві. Одружений з Лідією Шевченко ( дів. - Сидоренко, с. Бровки, 16 липня 1946), яка по материнській лінії (Шостаківські) є прямим нащадком діда президента УНР Михайла Грушевського Федора Грушевського.

З Бровками пов'язнані дитячі спогади Максима Рильського, який гостював у родичів по батьковій лінії, маєток яких знаходився в Бровках. Ці спогади знайшли відображення у перших віршах поета:

ДИТИНСТВО

М.Т.Рильський

На стільці я їду по Сахарі,
Пелікана з палички стріляю,
Поринаю в піну Ніагари,
Океан на трісці пропливаю.

Вчора був я лоцманом. Синіли
І ревіли темнокосі хвилі,
А сьгодні я господар вілли,
Де в саду блукають пави білі.

Взавтра маю їхати в Пампаси,
Де бізони бродять табунами,
І складаю їстівні припаси:
Сухарі, консерви, сир од лами.

А Ясько готує томагавки
І бурмоче, чистячи гвинтовки,
Що, мовляв, бізон - не для забавки,
А Пампаси - не Криве й не Бровки.

1911-1918

Перед Вами голови низько схиляємо

День Перемоги. Два коротких слова, але яких значимих! За ними стільки всього криється: трагедія країн і народів, спопелілі в полум’ї війни не тільки міста і села, а й людські долі і життя, чиїсь любов та надія і великий тріумф перемоги добра над злом. Це символічно, що святкуємо ми цей день весною і вся земля салютує героям червоним і білим цвітом. Ось біля своєї домівки самотньо сидить ветеран Великої Вітчизняної війни і зі смутком та світлою печаллю вдивляється у мирне небо, а біля його охайної хатини червоними дзвониками тягнуться до сонця тюльпани, вишні кружляють у білому вальсі. Вітерець пустотливо зриває з них сніжно-білу завію і творить справжнє диво. І квітучі вишні, і колишній солдат Великої Вітчизняної Олександр Матвійович Колесник з Андрушівки чимось схожі - обоє цвітуть білим-білим цвітом. Тільки з чола колишнього фронтовика його уже не струсять літа, бо то - усе пережите. А найбільше того срібла додала війна… Тільки завели ми мову про неї, а сині, як мирне небо, очі ветерана затягло туманом, і пам’ять перенесла у грізні далекі літа… Восени 1943-го дев’ятнадцятирічним Олександр пішов на фронт. Спочатку служив у піхоті в складі Першого Українського фронту. Армія генерала Ватутіна, а з нею і молодий солдат, звільняли від фашистських поневолювачів наш район, а потім пішли на Любар, Шепетівку, Тернопіль. У досвідчених фронтовиків, які пережили 1941-ий, 42-ий і вціліли в страшній вогненній стихії, вчився воювати, бути мужнім, виживати в нелегких фронтових умовах. Із запеклими боями наші частини рухалися в напрямку Прибалтики. Олександр Матвійович разом з іншими бійцями звільняв від гітлерівців Латвію, Литву. Оскаженілі фашисти ніяк не хотіли здавати своїх позицій, хоч розуміли, що наші війська уже не зупинити. Ніколи не забуде колишній фронтовик, як форсували річку Одер, брали Магдебург, йшли на Берлін, бо не терпілося змученим війною нашим солдатам якнайшвидше добити фашистів у їх лігві. Важко було вести військові дії на території чужої держави, смерть підстерігала за кожною будівлею, за кожною стіною. Багато бійців полягло там за крок до Перемоги та й після неї, бо навіть тоді, коли оголосили про капітуляцію Німеччини, продовжували точитися бої з ворогом - фашисти ніяк не хотіли визнавати свою поразку, окремі їх загони не збиралися здаватися. В одному з таких боїв був поранений в ногу і кулеметник О. М. Колесник. Але Перемога, яку зустріли з неймовірною радістю, додавала кожному з них сил, всім хотілося якнайшвидше повернутися на рідну землю. Та не скоро потрапив додому Олександр Матвійович, бо їх дев’яноста танкова дивізія надовго розмістилася під м. Шверін в Німеччині. З 1945-го стояли там до 1952-го року. З бойовими нагородами на грудях повернувся солдат в рідну домівку. Не було для нього кращого місця, ніж Нехворощ, яка снилась ночами в чужій стороні. Одружився на сільській дівчині Ганні, з якою прожили 44 роки, народили і виховали сина і доньку, побудували в Андрушівці будинок, працювали, аби в достатку жила родина. Довго Олександр Матвійович трудився в "Сільгосптехніці”. Тепер щодня виглядає дітей, які не лишають його самотнім, відвідують дідуся внуки і правнуки. День Перемоги для нього - це свято із свят, бо на її вівтар покладено мільйони життів і про це ветеран пам’ятатиме все життя. А йому нехай Бог відведе ще чимало літ на землі, свободу якої він захищав так віддано. Аби вшанувати колишнього фронтовика, йому, як і багатьом іншим ветеранам війни нашого району, було вручено подарунок від народного депутата А.В. Лабунської.

Валентина Василюк

Історія села Великі Мошківці

Село Великі Мошківці вперше згадується в акті від 1593 року під назвою Озеранського селища в інвентарі маєтків, які належали панам Євстафію, Юрію, Петру і Олександру Тишкевичам-Логайським, і знаходилося в Житомирському повіті Київського воєводства. В акті також наводиться перелік селян і міщан цього селища, а також їх повинності. Зміна назви села пояснюється тим, що в цьому спустошеному селищі засноване нове посеення шляхтичем Мошковським, який назвав це поселення своїм іменем (по прізвищу) - Мошківці. Пізніше, в акті від 1736 року, з липня, це поселення згадується вже під назвою Мошкове. У середині XVIII ст. селом володів Феліціан Бержинський, від якого воно перейшло до Ігнатія та Анни Бержинських-Вилежинських. У XIX ст. воно належало Житомирському підкоморію Івану Моргульцю, аз 1841 року - його дочці Терезі Головінській; з 1846 -Тадеушу Рудницькому. У 1872 році село придбав Микола Терещенко.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці дерев'яна, побудована в 1744 році на кошти поміщика Бержинського, а в 1854 році відремонтована за кошти прихожан і поміщика Рудницького. Пізніше на її місці споруджено храм. Але при радянській владі у 1938 році він був зруйнований.
Народне училище відкрите в 1873 році великим землевласником, дійсним штатним радником Федором Артємем Терещенком.
У 1886 році відкрита церковно-парафіяльна школа.
Село В.Мошківці розташоване за 13 км на захід від районного центру та за 18 км від залізничної станції «Кодня».
У 1899 році в селі проживало 1503 жителі в 211 дворах, у 1941 - 1607 жителів у 388 дворах.
Уродженцями В.Мошківець є: педагог, заслужений діяч мистецтв України В.П.Горностай, доктор технічних наук Н.У.Койда, доктор медичних наук А.Н.Гайструк.

Юрій АНДРІЙЧУК

На рубежі мужності і слави

Вигравши битву за Дніпро, Червона Армія продовжувала бої за визволення Правобережної України. Фронт проходив на рубежі Овруч - Коростень - Чоповичі - Малин - Радомишль - Ставище - Брусилів - Попільня. За період оборонних боїв з 13 листопада по 24 грудня на території Житомирщини було підбито і спалено 2317 танків і знищено майже 60 тисяч гітлерівців. У ході 40-денних боїв ворог був зупинений. З цього рубежу почався наступ радянських військ по визволенню Західної України. Це був рубіж мужності, слави і доблесті воїнів Першого Українського фронту. 6 жовтня 1944 року біля села Осівці Брусилівського району на Рубежі Слави І-го Українського фронту був відкритий пам’ятник. В цій землі поховано 1269 воїнів- визволителів. 4 травня поточного року учні 10-х класів Андрушівської № 1 та Павелківської ЗОШ І-ІІІ ступенів відвідали це святе місце і поклали живі квіти на братську могилу. Тут відбувся мітинг, на якому виступили голови ветеранських організацій Брусилівського, Малинського та Радомишльського районів. Учні були вражені побаченим і почутим. Подорож, за допомогу в організації якої вони щиро вдячні голові районної організації ТСОУ Кулик О. А., назавжди залишиться в їх пам’яті.

Микола Алексійчук,
викладач курсу «Захист Вітчизни»

Історія села Антопіль

У селі в 1923 році діяло сільське споживче товариство та у 1924 році – сільськогосподарське кредитне товариство. Перший колгосп в селі було організовано в 1929 році, нараховувалось в ньому 16 членів. В даний час на території села знаходиться два сільськогосподарські підприємства Під час Голодомору 1932 – 1933 років в селі померло 166 чоловік, в більшості діти та люди старшого віку. На сільському цвинтарі насипано велику братську могилу для вшанування померлих від голоду односельчан . Серед репресованих жителів села був Бугрим Микола Данилович, 1885 року народження. Письменний, диякон. Був заарештований 9 вересня 1937 року і осуджений трійкою при УНКВС по Київській обл..за ст.. 54-10 КК УРСР. від 11 вересня 1937 року ув’язнений до ВТТ на 10 років. Реабілітований у 1989 році. В 1941 році в селі нараховувалось 1224 жителі та 302 двори. Антопіль було окуповано німецько – фашистською ордою 17 липня 1941 року. 18 молодих, гарних та здорових дівчат та хлопців було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Закатовано та розстріляно під час війни у селі 55 чоловік. Село було звільнене від німецької окупації 28 грудня 1943 року. Радянські війська наступали з боку Андрушівки і рухались в сторону Глинівець. На території села, на кладовищі є могила воїнів – визволителів, в якій захоронено 119 чоловік. На цьому місці встановлено в 1959 році пам’ятник радянським воїнам, (10 офіцерів і 109 - сержантів та рядових), які загинули при визволенні села. В 1989 році відбулась його реконструкція. Інший пам’ятний знак встановлено у 1990 році в центрі села, біля школи 102 воїнам – односельцям, які не повернулись з війни. В селі працює будинок культури, сільська бібліотека, фонд якої складає 7500 примірників. При будинку культури діє музейна кімната історії рідного села, якою керує Устич Петро Володимирович. Народне училище (школа) існує з 1880 року, яке реорганізовано було у однокласну церковно-приходську школу. У школі зараз навчається 68 учнів, педколектив складається з 12 вчителів .Гордістю педагогічного колективу є засновник учительської династії Муравський Людвіг Йосипович, який більше 53 років пропрацював у сільській школі вчителем та директором і багато доклав зусиль до процвітання свого села. З давніх давен люди цінують подвиги ратні та трудові. Жителі села з гордістю називають імена славних орденоносців – односельців: Бугрима Миколу Мусійовича, Добровінського Станіслава Антоновича, Сидоренко Галини Карпівни. Українська православна церква Хрестовоздвиженська, побудована в 1841 році (1 грудня) на кошти прихожан та поміщика Л. Невмержицького була дерев’яною з такою ж дзвіницею і знаходилась на цвинтарі. У 1898 перетворена в церкву приписну до Котельнянської парафії. Зруйнована у 1938 році. Але у 2000 році за рішенням загальних зборів села вона почала працювати в новому приміщенні. Площа земель в адмінмежах Антопільської сільської ради - 1958 га.

Батькова хвилина

Весна 1939 року. Молоді садки на хуторі неподалік села Гальчин буяли ніжною зеленню і білим цвітом вишень, черешень, слив. Гордо несли свої рожеві бубляхи яблуні й груші. Повітря було таким пахучим, що паморочилася голова. Хутір всього з п’яти хат, де оселилися молоді сім’ї, жив своїм звичним життям.
Та раптом завітали до них представники тодішньої влади і категорично заявили, що хутір має припинити своє існування. Головний партійний начальник дав наказ розібрати всі хати, а їх мешканців переселити в Гальчин. Батьки просили, аби їм дозволили залишитися на хуторі, адже вони зовсім недавно нелегкими зусиллями спорудили дім, обжилися, а тепер знову розпочинай з нуля. А за що? Матері плакали, а ми, діти, раділи, що будемо жити в селі. Там більше дітей, друзів. Старший з районного начальства наголосив, що нікому не дозволять залишитися, бо за наказом Й. В. Сталіна всі хутори мають бути ліквідовані в найкоротший термін Від слів відразу приступили до справи. Спритні молоді чоловіки залізли на солом’яні дахи, стали розшивати сніпки і скидати їх на землю. Важко уявити, що тієї миті творилося в душах наших батьків. Вони ж бо знали, як нелегко розібрати хату і побудуватися на новому місці. Але виходу не було. За непокору - в’язниця. У дворі мого батька була криниця, з якої брали воду всі п’ять сімей. Ясна річ, що тепер потрібно було копати її на новому місці. Мусіли вручну, без ніякої техніки, виймати колодязні кільця, аби везти їх туди, де будуть жити. Моя мати, користуючись якимись своїми секретами, уже в селі шукала місце для нової криниці і знайшла таке біля перелазу на нашому вже новому подвір’ї. Але сусіди попросили копати її в такому місці, аби й вони могли там брати воду. Батьки, звісно, погодилися. І знову мати шукала джерело. Сказала, аби копали колодязь на узбіччі двох доріг. Її послухали. Там криниця знаходиться і нині. Головним копачем колодязя був мій батько, бо вже мав досвід у цій справі, допомагали йому сусіди: Яків Чуйко, Федір Тимченко, Михайло Марчук. Копали-копали, вже й потомилися, стали сумніватися, чи є там джерело, бо вже й батька майже не видно така глибина. А мати все стояла на своєму: «Копайте, тут буде добра вода!». Невдовзі почули радісний крик батька: «Вода! Пішла вода!». Криниця вийшла глибока, кілець виявилося замало. Батько запропонував викласти верхню частини криниці камінням, скріпивши його розчином, а одне кільце поставити наверх. Так і зробили. Мені, семирічному хлопчику, тоді батько і чоловіки, котрі працювали біля криниці здавалися силачами. Мамин прогноз таки справдився: вода була чиста, холодна і смачна. Колись жниварі в полі просили привезти води тільки з Макухиної криниці - так по вуличному називали мого батька. Бо колись мій прадід мав олійню, а за послуги люди давали йому макуху. Так і прилипло це слово до нашої родини. Довго стояв колодязь без накриття, бо воду там брали всі, а рук до неї докласти не поспішав ніхто. В дев’яностих роках я повернувся до батька у рідне село. Напившись води з батьківської криниці, зрозумів, яка смачна вода джерельна! Хіба можна назвати водою ту рідину, яка тече з кранів у містах. І я вирішив, що не такий мусить мати вигляд криниця, створена руками мого батька та його сусідів. Отож почав облаштовувати її. Допоміг мені це зробити Володимир Малинівський: вмонтували корбу, зробили накриття, обгородили, все пофарбували. Ми з дружиною придбали в церкві ікону Святої Трійці, прикріпили її біля криниці. А наш сільський священик Миколай Гаврилів на Водохреща освятив її. Пішли з життя батькові помічники: Яків Чуйко і Михайло Марчук загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, Федір Тимченко помер уже в повоєнні роки. У віці 97 років закінчив свій земний шлях мій батько Тимченко Яків Мусійович, ветеран Великої Вітчизняної, інвалід ІІ групи. У рік, коли потрясло світ чорнобильське лихо, не стало моєї матері Марії Харитонівни, яка знайшла те життєдайне джерело, яке служить людям уже 71 рік - такий вік батькової криниці. Ось таку добру пам’ять лишили по собі сільські трударі. Їх згадує подумки кожен, хто в спеку або ж мандруючи зупинився біля кринички аби втамувати спрагу.

Микола Тимченко,
с. Гальчин
Новини Андрушівщини

Евреи Андрушевки

АНДРУШЕВКА, город (с 1975 года), районный центр в Житомирской обл. (Украина). Известен с 1683. В 16—18 вв. — в Киевском воеводстве в составе Речи Посполитой. С 1793 — в составе Российской империи. В 19 — нач. 20 века — местечко Радомысльского уезда Киевской губернии. В 1897 в Андрушевке проживало 430 евреев (16%), в 1923 — 388, в 1939 — 658 (10%), в 1989 — 47 евреев(0,4%). После 1917 в Андрушевке начали функционировать крупные предприятия пищевой промышленности, сах. и спиртовой заводы. Это определило миграцию в Андрушевку евреев — специалистов и рабочих из др. городов и близлежащих районов. В 1925 выходцы из Андрушевки основном в Херсонском окр. три еврейские земледельч. колонии: им. Чемерисского (26 чел.), «Еврейский хлебороб» (50 чел.), «Труд» (25 чел.). В августе 1941 в Андрушевском р-не было расстреляно 500 евреев, осенью 1941 — 460, в апреле 1942 — около 700 евреев. В 1995 в Андрушевке проживало несколько десятков евреев.

С.Я. Елисаветский

Храм святої Клари в Городківці

Чим же відома ця святиня? Своєю красою, історією, відомими особистостями, доля яких пов’язана з ним. На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 року називалася Городківка) в 1818 році паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована кам’яна каплиця святої Клари - філія костьолу святого Антонія села Білопілля (тепер Козятинського району Вінницької області, за 17 км від Городківки). Костьол у с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757-1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму (1818 року), похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму. У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу потрібно було каміння для мурованих жомових ям та будівництва дороги. Бульдозером було знесено не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій територі (до речі, каміння виявилось непридатним для запланованих робіт). Нині при в’їзді в Білопілля височіє горб, оточений розливом річки Закиянки, на якому стояла святиня. Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку тісно пов’язана з життям родини Івановських. Так, у 1782 році село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському, по його смерті - його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. У 1844 році розпрощався із земними справами Д. Івановський, а в 1848- ому на 30-му році життя померла його дочка Фабіна (в одруженні Міхаловська). Клара Івановська ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті свого чоловіка і найкращої з дочок. У той час Євстахій Івановський, син Д. Івановського, відомий польський мемуарист та історичний публіцист, вже прийшов у літературу. Народився він у 1813 році в Халаїмгородку. В 1825-1831 роках навчався в Кременецькому ліцеї, після його закриття повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Став часто подорожувати по Україні та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережної України. Збирав усні й рукописні матеріали, з часом у нього накопичилось багато документів, записаних спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення, які лягли в основу його творів. Він не пізнав щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII-ХІХ ст. Це, зокрема, „Спогади минулих літ", „Польські пам’ятки різних часів", „Спогади давніх і наступних польських часів", „Листи, вихором принесені у Краків з України". Вони видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustahy Helleniusz. Його літературна спадщина - це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України. Проте не мемуарами літератор залишився у пам’яті односельців. Для них вони, мабуть, у той час були не доступними. Очевидно, що Є. Івановський писав не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь, сподіваючись, що його знання будуть особливо потрібні. Так воно й сталося. Сьогодні на твори Є. Івановського часто посилаються в наукових роботах як українські, так і польські та французькі вчені, які досліджують історію і літературу Волині ХІХ століття. Знову він повернувся у Городківку на початку ХХІ ст., коли нинішні жителі села дізналися про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому „м’якого пана" з переказів своїх дідів і прадідів. Мемуарист запам’ятався їм своєю доброчинністю: давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику - гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після 14-ти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю", як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників. Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. У другій половині ХІХ ст. російський царизм здійснював репресії проти польського дворянства на Правобережній Україні у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку польських повстань у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не дала письменнику дозволу на будівництво святині. Тому він до кінця свого життя здійснював нагляд за каплицею, дбаючи, щоб вона була у хорошому стані, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри. З каплицею пов’язані імена відомих митців та науковців ХІХ ст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський - видатний польський історик, етнограф, антрополог, випускник Сорбонського університету, з яким Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями. Деякий час, готуючи наукові дослідження, він перебував у халаїмгородського літератора, вивчаючи матеріали його багатого стародавнього архіву.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока", „Про вмерлі душі", „Мартин", „Пан Григір", „Нежданий гість", „Заклад", „Смецинський", драма „Гриць". У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста" він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі - „Перша покута Залізняка" - розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка", пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів", „Контрактова мозаїка…". На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху". А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський", починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник", під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді". Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy - Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu "?odzia" † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких". Не знає її імені (позначено літерою „N") і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти "Матиця". У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації". Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво" без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів". Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ" НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак". Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака") у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини

Визволення Андрушівки та Андрушівського району Житомирської області

В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько-Бердичівська наступальна операція. Визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема, через Андрушівський район.

В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу 1 танкової армії. В першому ешелоні цього корпусу наступали 44-а та 45 гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Моргунова.

Вранці 24 грудня 1943 року об 11 годині 30 хвилин здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова, Лісівки, Андрушівка, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г.С. Петровський.

25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили с. Яроповичі Через хутір Троянки увірвалися в с. Вербів (нині с. Любимівка). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г.С. Петровського роздавив гусеницями 3 гармати, 4 автомашини, і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за с. Вербів відзначилась і танкова рота старшого лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44-ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району.

26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. Па лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище).

Після звільнення Вербова, о другій половині дня 26 грудня, батальйон майора П. І. Орєхова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П, Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орєхова підійшов дід, котрий назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів.

Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти у відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 19.00 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні.

В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І.А. Деньгін, гвардії капітан О.П. Іванов, гвардії капітан І.П. Міхеєв та гвардії лейтенант А.М. Вєдєрніков.

За героїзм і .мужність майора П.. І. Орєхова та лейтенанта Г.С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв. за Андрушівщину відзначено орденами і медалями.

Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С.Є. Вобян, гвардії капітан М.С. Шуктєрєв, гвардії старший сержант Ф.Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В.В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М.П. Гринько, гвардії молодший сержант К.X. Кломбоцький, гвардії .старший сержант В.А. Попов, гвардії старший сержант В. В, Бєла-він, молодший сержант П.А. Жуков, молодший сержант М.Є. Трофимов, молодший сержант І.І. Лахтін.

Визволивши Андрушівку, 44-а танкова бригада 27 і 28 грудня вела оборону на рубежі Волиця — Гардишівка — Забара — Нехворощ. Лейтенант Георгій Петровський з екіпажами двох танків взводу увірвався на вулиці селища Червоне. Тут сміливці виявили велике скупчення автомашин з артилерією і піхотою. Обидва танки кинулись в атаку. Знову-таки відзначився танк з написом «Монгольський чекіст» і танк «Від промкооперації МНР». Розвідники знищили артилерійський дивізіон, понад 40 автомашин, 10 протитанкових гармат і понад 30 гітлерівців.

У ніч на 29 грудня танкові бригади здали бойові рубежі 305. 183, 107, 389, 237 стрілецьким дивізіям та 68-й гвардійській стрілецькій дивізії, які вийшли з боями на територію району танкісти продовжували вести бій під Червоним і розпочали наступ в напрямку Антополя. В 10.00 вони оволоділи цим населеним пунктом, маючи завдання не допустити прориву танків ворога на місто Житомир. В боях за Антопіль танкова бригада знищила 8 танків противника, 3 самохідних гармати, багато автомашин і близько 100 солдатів і офіцерів.

На ранок 30 грудня танкова бригада Гусаковського зайняла оборону на західній околиці Червоного Прикриття батальйонів було виставлено на Хмелище і Красівку. Штаб бригади розташувався на північній околиці Котівки. При визволенні Андрушівщини геройськи бились з окупантами комуністи бригади: молодший лейтенант П.П. Попков, що знищив «тигра», протитанкову гармату і 30 гітлерівців; лейтенант В.П. Субач, командир взводу, також підбив танк. Рота 3-го танкового батальйону під командуванням старшого лейтенанта С. І. Стряпухіна в бою 29 грудня спалила три танки.

Ліве крило 11-го гвардійського танкового корпусу та 8-й механізований корпус наносили удари в напрямку Міньківці – Халаїмгородок (нині Городківка). 26 грудня 8-й гвардійський механізований корпус під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ С.М. Кривошеїна, переслідуючи відступаючі частини ворога, головними силами вступив у Бровки. На станції Бровки воїни корпусу захопили залізничні ешелони, на які було навантажено близько 17 тисяч центнерів зерна для відправки в Німеччину. В період від 25 по 30 грудня 1943 р. було звільнено від німецьких загарбників всі села району.

Невмирущою славою покритий бойовий шлях воїнів - танкістів, що героїчно захищали наш край в 1941 і звільняли в 1943 році. Лейтенант Георгій Петровський з екіпажами двох танків взводу увірвався на вулиці селища Червоне. Тут сміливці виявили велике скупчення автомашин з артилерією і піхотою. Обидва танки кинулись в атаку. Знову-таки відзначився танк з написом «Монгольський чекіст» і танк «Від промкооперації МНР». Розвідники знищили артилерійський дивізіон, понад 40 автомашин, 10 протитанкових гармат і понад 30 гітлерівців. На ранок 30 грудня танкова бригада Гусаковського зайняла оборону на західній околиці Червоного Звідси танкова рота кинулась на виручку двом екіпажам в Бердичів, що передали по рації сигнал про допомогу, коли в них закінчилось пальне у ворожому оточенні, Всі сміливці, на жаль, загинули, але вони не втратили військової честі.

andrushivkatown.wordpress.com

Андрушівщина на початку ХХ століття

Початок ХХ століття характеризується дальшим розвитком промисловості. Серед 16 цукрових заводів Волинської губернії найкраще оснащеними були Андрушівський, Коровинецький та Червоненський. Рушійною силою заводів залишалися парові двигуни. Андрушівський цукровий завод щорічно давав 427336 пудів цукру. Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був у Червоному і належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту. При Червоненському цукровому заводі напередодні Першої світової війни були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувалися в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М.Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О.Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами. В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишалась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин землі.
Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Яскравим підтвердження цього є лист селян с.Котівка до ІІ Державної думи у березні 1907 року. В селі на цей час проживало 548 душ, на долю яких припадало всього 450,5 десятин землі. В листі селяни писали: «…курку випустити нікуди, хат ніде будувати, а народ рік від року все збільшується і тіснота все більше і більше діймає. Заробітків у нас на стороні мало, та коли й трапляються іноді, то ціна на робітничі руки дуже низька… Наше село оточене майже зі всіх боків казенним лісом, який щільно примикає до наших городів, і не встигнуть заскочити в ліс дітлахи за грибами або ягодами, як протоколи і штрафи сиплються на нас, як з рога достатку. Трапиться, худоба випадково заскочить – знову тягання по судах та штрафи. Платити у нас нічим, так як ми розорені зовсім. Значна більшість з нас – бідняки, хліб поїли ще до різдва, так що родини нині живуть впроголодь, і біді і лиху нашому селянському здається кінця і краю не видно». Не кращим було становище і жителів інших сіл. Зокрема, котельнянці і жителі навколишніх сіл трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями. У 1901 році вони мали місце в Котельні, у 1902 та у 1904 роках – в Андрушівці. На піднесення селянського руху великий вплив мали події революції 1905-1907 років. У листопаді 1905 року в Котельні відбувся селянський мітинг, в якому взяли участь представники 25 навколишніх сіл та 5 хуторів. У червні наступного року у селі Нова Котельня почалися нові заворушення, їх підтримали в Андрушівці. Проти селян посилали каральні загони драгунів. Про події цього часу згадує у своїй книзі «Хроніка мого життя» Іван Фещенко-Чопівський, в майбутньому член українських урядів доби Української Народної Республіки і Директорії, який у 1905 році працював на Андрушівському цукровому заводі: «Це ж був час першої російської революційної завірюхи. Радикально настроєне громадянство метушилося, по містах відбувалися мітинги, виносилися радикальні постанови, революція набувала розмаху. На цукроварні працював поруч зі мною інженер – хімік, за походження латиш, за симпатіями – соціал –демократ. Ми вдвох підготували і провели збори службовців цукроварні й околичних економій. З цієї нагоди я написав щось із п’ять промов, які були прочитані на зборах службовцями. На моє щастя цукрова кампанія невдовзі закінчилася, і я виїхав до Києва. Аби я довше затримався б у малій Андрушівці, де кожний, навіть найслабший «активіст» був на обліку у місцевої жандармерії, довелося би дорого заплатити за молодечі свої пошуки». Селянські виступи відбулися і в наступні роки. 14 жовтня 1907року селяни сіл Нехворощ і Гальчин застрайкували, вимагаючи підвищення зарплати. 18 серпня 1911 року в селі Ляхівці (нині Глинівці) селяни вчинили опір стражникам, які намагалися розігнати сільський схід. В результаті сутички одного селянина було поранено, шістьох заарештовано. Поміщик же змушений був піти на деякі уступки в оплаті праці селян. Селянські виступи мали місце аж до початку Першої світової війни. Малоземелля і безземелля призвели до переселення селянських сімей з Андрушівщини до Сибіру і на Далекий Схід. Особливо цей процес проходив активно в період столипінської аграрної реформи. Зокрема, лише в березні 1909 року з Котельні та ближніх від неї сіл виїхало в нові місця проживання близько 70 сімей. Реформа призвела й до соціальної диференціації на селі, що значно посилило протистояння між сільською біднотою і земельними власниками. Лише початок Першої світової війни на деякий час призупинив селянські виступи, але війна ще більше загострила соціальні протиріччя і погіршила становище на селі: посилилося розорення селян, скоротилися посівні площі, знизилась урожайність. Андрушівщина, як і вся країна, стояла на порозі великих революційних потрясінь.

Історія села Гальчин Андрушівського району Житомирської області

Найбільш відома легенда про походження назви цього села така: "Понад річкою в бережку лежало село, невеличке й бідненьке. Селяни, що жили в ньому, належали злому й багатому пану, який завжди жив у місті. І була в цьому селі бідна вдова Галька. Мала сина-одинака. Юнак був дуже вродливий: чорні кучері спадали на біле чоло, чорні брови, наче крила пташки, розлітались в різні боки. Батька в нього не було - загинув у мандрах, тому всі його називали по матері - Гальчин. Коли він виріс, зненавидів панів, нестримним став йому гніт панський і пішов він шукати волі. Як Кармелюк, разом із своїми товаришами забирав добро у панів і роздавав бідним.

Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.

Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.

До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.

У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Тарасівка Андрушівського району Житомирської області

Довгий час село називалось Слобідкою. Його жителі розповідають, що першими поселенцями тут були заробітчани. Так і жили кожен собі із своїм горем, у найми ходили найматись.

Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.

Люди послухали діда Тараса і почали допомагати один одному: разом і свята святкували, полювати в ліс разом ходили. Знали тепер, що гурт - велика сила, якій не страшні ніякі труднощі.

І коли Слобідка збільшилась, розрослась, люди вирішили село назвати Тарасівкою в честь людини, яка здружила їх. Відшуміли в безвість віки, але назва села залишилася старою - Тарасівка.

Село Тарасівка розташоване за 9 км від районного центру та за 13 км від залізничної станції Яроповичі.

До 1923 року село Тарасівка входило до складу Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині XIX ст. село належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського.

В другій половині XIX ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В 1864 р. в селі проживало 120 жителів. А в 2001-му - 92 жителі, з них 46 чоловіків і 46 жінок.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року. В с. Тарасівка був організований колгосп ім. Кірова в 1930 році. В склад колгоспу входило 48 господарств, а членів колгоспу було 96 чоловік.

Землі він мав 364 га, в тому числі ріллі - 320 га, сіножатей 34 га й інших угідь- 10 га. Першим головою когоспу ім Кірова в післявоєнний період (в 1944 р.) був обраний Пашинський Олександр Олександрович.

З часом, в 1950 році, колгосп ім. Кірова був об’єднаний із зарубинецьким колгоспом ім.Молотова і був названий ім. Молотова.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Мой путь к Победе!

Мы бились за родную страну, за свой дом, народ. Воевали целыми семьями, городами, деревнями... Я начал свой путь с Мамаева Кургана Сталинграда. А сейчас вот можно услышать мол, воевали, одурманенные сталинской пропагандой... Да не было одурманенных. Литераторы, журналисты долгое время создавали искажённый образ войны, новое поколение пишущей братии, издевательски потешается над этим. Но причем здесь мы, солдаты Отечественной. Вот скажите, обходится ли фильм, книга, очерк без уже привычных призывов на переднем крае: «За родину! За Сталина!». Раньше такие епизоды подавались с бурным восторгом, теперь - с откровенным ценизмом. А ведь такого не было, а если и было, то крайне редко. Представте бой, рвутся снаряды, мины, гибнут люди, а мы произносим высокие фразы. Да и цепь - не парадная, не коробка. Цепь - то бежит, то падает. Орали во все горло, ругались на чем свет стоит - такое было. Спросите, что же нами двигало в бою? Эх, видели бы вы наши города и села в войну, что с ними сделали фашисты, так без всяких политбесед пошли воевать. Душа обливалась яростью, гневом, слезами... Помню, после Сталинграда, когда нас вели на переформирование, в полку осталось в строю всего пять бойцов. Получив пополнение и вооружение, мы вступили в бой на Орловско-Курской дуге и освободили деревеньку. Впрочем, деревенькой - то ее нельзя было назвать, торчало из-под снега десяток печных труб, а вокруг - ни души, а таких деревень было ни десятки и не сотни. Знали бы вы, как плакали наши солдаты с Украины. Каждый представлял, что с его деревней такое. А когда мы узнали о лагерях смерти, что пеплом наших товарищей посыпают леса, удобряют поля, то мы горели такой ненавистью, что и передать словами трудно. Сейчас, когда происходит переоценка некоторых событий, явлений, уместно сказать, что ненависть не мы зажгли, не мы... Когда наступление приостановилось, надо было закрепить достигнутый успех, а для этого необходимо было готовить многоэшелонированную оборону. Для этого надо перекопать столько земли, что не вкладывается в голове, потому что от хорошо оборудованных позиций в обороне зависит успех боевых операций, сохранение личного состава, вооружения и боеприпасов. И так изо дня в день готовилась главневшая битва на огненной дуге в 1943 году. 8 мая 1943 года я был ранен и находился на изличении в госпиталях городов Льгов, Курск, Тамбов и Уфы. После изличения находился в г.Чкалов в резерве, где проходили военную подготовку в училищах. В декабре 1943 года нас, офицеров, откомандировали в расположении 1-го Украинского фронта. Стрелковых, пулеметчиков и минометчиков распределили по дивизиям, а лейтенанта Николая Сапожникова и меня - в распоряжение разведотдела. Группа разветчиков в количестве 9-ти человек была доставлена к переднему краю. Перешли речку Гуйва, а потом проводник провел по улицам Андрушевки, рассказал, где находятся немцы и как их обойти. Немцы были на сахарном заводе, в районе откормочного пункта был лагерь военнопленных и мы по отстойникам обходили опасные места и вышли в район села Гальчин Бердичевского района для выполнения задания. После выполнения этого задания лейтенанта Сапожникова и меня отправили в 108-й отдельный истребительно-противотанковый дивизион. Сапожников принял батарею, а меня откомандировали в роту разведки, которая находилась в тылу противника. Там я и принял свой взвод, это было в поселке Плужное. Для меня это было новинкой, и как то не по себе: на переднем крае противник впереди, а в разведке противник кругом. На задание ходили в г.Ямполь, с.Козино, Хмельниски, Полупановку. Сокрушив сопротивление противника, войска фронта пошли вперед. Я с пушкой устремился за движением передовых частей и оказался возле города Каменец-Подольский. На следующий день разыскали часть и узнали, где наша дивизия. Немцы, прорвав оборону наших войск в районе Дунаевцы, рвались побыстрее переправиться через Днестр и дальше в Румынию. Немцы одной колонной двигались на Каменец-Подольск, а второй - на Оринен. Путь наш был в двух направлениях перекрыт. В объезд по полям, полевыми дорогами мы двигались в село Фридровцы, чтобы в нем занять оборону и недопустить немцев, оказывая им сопротивление. В нашей группе было 29 человек, из них 21- робочие ремонтной мастерской 1-й Танковой армии во главе с капитаном Тисениным. На всю группу был один автомат и три пистолета. Остальное оружие осталось на рабочих местах: в автомобилях, расстреленных немцами. С пушкой все время находилась повозка со снарядами и по возможности подбирали трофейное оружие, которое нам очень пригодилось. На второй день в село ворвалась группа немцев, и мы устроили им «хороший» прием - о них нам сообщили жители дома, где они остановились. Немцы были встречены огнем, после чего побросали не только лошадей, но и оружие, спасаясь бегством. Бросая раненых и убитых, они начали отступать. После этого противник пытался еще дважды захватить село, но его попытки были отбиты. На поле осталось 17 убитых, 4 пулемета, 15 вьючных лошадей с боеприпасами и продовольствием. К исходу 9-х суток, вечером, вошли наши танки. Командир танкового полка узнал капитана Тисенина, расспросив его, что случилось с передвижной мастерской, наш начальник штаба выдал справку и маршрут, по которому отправились в свою дивизию. Под городом Бучач наша дивизия сдерживала натиск немецких дивизий. Потом мы получили приказ двигаться к городу Коломыя. Противник хотел вернуть Коломыю, которая имела шоссейные и железные дороги со всей Украиной, Закарпатьем, Венгрией. Мы получили приказ с марша вступить в бой, опрокинуть противника и закрепиться за предгорье Карпат. Были освобождены село Сопов и местечко Печенежин. Путь войск 1-го Украинского фронта к Карпатам лежал через весеннее бездорожье Правобережной Украины, и был отмечен массовым героизмом советских воинов. Радость освобождения испытали 57 крупных городов Украины, в том числе пять областных центров: Житомир, Винница, Проскуров, Тернополь, Черновцы. Соединения 17-го гвардейского стрелкового корпуса занимали оборону на рубеже Коломыя-Косов-Куты. Карпатский горный массив огромной дугой (около 1500 км) нависал над Венгерской низменностью. Тяжело воевать в такой местности: высокие горы, покрытые буковыми и хвойными лесами перерезали глубокие ущелья с бурными реками, узкими долинами. Дорожная сеть в районе действия была развита очень слабо. Не только железных и шоссейных дорог, но даже горных троп недоставало для переброски войск, боеприпасов, вооружения и снаряжения. Кроме этого, гитлеровцы заранее усилили созданную здесь мощную оборону, состоящую из глубокоэшелонированных долговременных укреплений. Особенно трудно пришлось 317 стрелковой дивизии. Она обороняла правый фланг нашего корпуса в районе Коломыи. Наши полки, измотанные в прошлых боях, упорно удерживали позиции. 1-го мая 1944 года они отразили семь контратак, 2-го мая - девять. Пушки меняли огневые позиции каждую ночь, потому что противник занимал господствующие высоты. Много хлопот нам доставлял ДЗОТ с пулеметом противника, ведя прицельный огонь по нашим бойцам, но мы «накрыли» и его. А еще потом на поле боя подобрали снайперскую винтовку, проверили, отрегулировали, смазали оружейным маслом и до конца войны она находилась при орудии. Только за тот период, что был в обороне Печенежина, взвод истребил из нее 47 фашистов, в том числе мого- 17, уничтожили и огневые точки. 26 июля перешли в наступление и заняли населенные пункты Дора, Делятин и Яремче. Вскоре командующий фронтом И.Е. Петров уточнил задачу корпусу: главными силами нанести удар на правом фланге и выйти на рубеж Зелена-Ясина. Теперь нам предстояло овладеть Керешмезким узлом сопротивления - одним из мощнейших укреплений «Линии Арпада». К Керешмезе (Ясина) фашисты стянули крупные силы пехоты, артиллерии и авиации и укрывали в железобетонных и пещерных убежищах. После проведения тщательной разведки было принято решение овладеть укрепленным районом Керешмезе обходя с флангов через хребты Свидовец и Полонина Германска. Его мы взяли 28 сентября 1944 года. После упорных боев 16 октября овладели крупным узлом обороны врага в центре Карпат городом Рахов, и на следующий день освобождены были Хуст, Берегово, Цынгава. Новый 1945 год встречали в с.Фельше-Кекед и ночью пошли маршем. 3 января 45-го прибыли в с.Каны и этой ночью сменили Румынскую дивизию. А 28 января освободили г. Попрад с марша штурмом и захватили 19 эшелонов с грузами, которые немцы вывозили в Германию и начали преследовать противника дальше. Здесь воевала и Чехословацкая бригада под командованием генерал-майора Людвига Свободы. 12-14 февраля 1945 г. вели тяжелые бои под г. Литовский Святой Микулаш. 15 февраля получили приказ и двинулись в 170- километровый марш и 7 марта взяли на исходные позиции Яблонка. Конец войны был уже совсем близко, но надо было дожить, довоевать. Каждый шаг грозил смертью и это на чужой земле. В апреле 1945 г. в Чехословакии был ранен, контужен. Только прошла контузия - опять в бой - надо было загнать фашиста в его логово. А до победы было так близко и так далеко... И вот 8 мая в 23 часа 8 минут по среднеевропейскому времени объявили о прекращении войны. На всем протяжении переднего края фронта было видно салют в честь Победы над фашистской Германией. Залп был из всех видов оружия. Все небо было украшено разноцветными ракетами. Более одного часа велся беспрерывный огонь в честь Победы. После отданного салюта, стали наблюдать за противником. Где-то через час со стороны противника были сделаны очереди из нескольких автоматов и пулеметов. По направлению отступления противника начались пожары и взрывы. Когда вошли в село, увидели своими глазами, что фашисты были хужи хищных диких зверей. Все живое: люди, скот, собаки, кошки, всякая птица - были растреляны. На нашем участке фельд-маршал Шернер отказался капитулировать и на своем пути все уничтожал. Нам было приказано ни днем, ни ночью не останавливаться и уничтожать озверелого фашиста, чтобы меньше принесли людям горя. Только 15 мая 1945 года закончили с остатками не сдавшихся немецких дивизий, остановившись в селе Рвачев (Чехословакия), около города Глинско в 130 километрах от г. Праги. Вот так закончился мой фронтовой путь, и я считаю свои два дня Победы: 9 мая и 15 мая 1945 года.

Иван Шломов,
бывший командир батареи 45 мм пушек ( в то время старший лейтенант, а в настоящее время подполковник в отставке)
Новини Андрушівщини