В Андрушевском районе недалеко от центра, расположено живописное село Бровки Первые. В этой местности пока еще можно полюбоваться старинной усадьбой Рыльского. Развалины, к сожалению другого слова, не подберешь, все еще несут в себе вид былой славы и если бы, не «старания» людей над этой усадьбой не имела бы силу даже многовековая природа.
Территория, на которой расположен исторического значения дом давно не напоминает парк, скорее полу-лесье из-за которого даже уже и усадьбы полностью не разглядишь. И если не предпринять действий по спасению усадьбы то через пару лет Житомирская область довольно таки красивое здание со своей историей и легендами, одна из которых настолько невероятна, что даже те, кто ее рассказывает, сомневаются в достоверности.
В революционные времена восставший народный класс безжалостно уничтожал практически все, что принадлежало помещикам. И не миновать бы такой судьбы и поместью Рыльского, если бы сам хозяин не попросил местных представителей революционной власти в 1917 году не разрушать дом, а сделать из него школу. После такого разговора, а он проходил на крыльце усадьбы, по дошедшей до наших дней информации очевидцев хозяин вошел в дом и исчез. Местные старожилы предполагают, что в доме был подземный тоннель, через который помещик и скрылся, но, ни тоннеля, ни помещика так обнаружить и не удалось.
Второй не мнение интересной легендой (кстати, не такой уж и древней) является рассказ о том, как в село приехала женщина, называя себя наследницей помещика, долго расхаживала по парку с какой-то картой, а ночью пригнав спец-технику, что-то искали в озере. По слухам сельчан ее интересовала карета с золотом. Нашли они ее или нет, но утром ее и рабочих уже не было.
Показ дописів із міткою історія антопіль Андрушівського району. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія антопіль Андрушівського району. Показати всі дописи
понеділок, 2 лютого 2015 р.
неділя, 20 жовтня 2013 р.
Андрушевка. Житомирская область
Андрушевка, впервые упомянутая в 1683 г., веками была деревушкой, только в 1859 г. получила статус города, а городом смогла называться только с 1975 года. Когда-то название поселения было несколько иное – Андрусовка. Житомирщина была едва ли не самым восточным краем, входившего некоторое время к Речи Посполитой, здесь было - и есть - много католиков.
Уже с конца XVII в. Адрусовка досталась роду Бержинських. Возможно, именно польским влиянием можно объяснить изменение названия деревни. Особенно радоваться Бержинським было ничего: село оставалось пустым после какого из нападений восточных захватчиков.
Бержинськи все же освоились и возвели на берегу пруда дворец, разбили парк. Так бы и оставалась Андрушевка селом, если бы не сахар. Именно здесь было в 1848 г. построен первый в крае сахарный завод. Сахарозаводчики Терещенко обратили внимание на Андрушевку довольно скоро, и в 1869 г. и завод, и графский особняк достался им.
Парк был расширен за Артемия Терещенко, кирпичный дворец сложной формы во времена М.И. Терещенко перестроено в стиле французского неоренессанса. В 1883-1914 гг происходит перестройка и модернизация местного завода - он, расположенный на окраине райцентра, и сейчас функционирует.
Дворец, в котором сейчас разместилась общеобразовательная школа № 1, сохранился довольно неплохо. И даже перестройка 1975 г. не сгубила его окончательно. Тогда был достроен второй этаж над оранжереей, соединявшая дворец и хозяйственный корпус. Возможно, этому помог и тот факт, что дворец вошел в революционную историю. Сначала 25 января 1919 здесь была организована матросом-балтийцем М. Попелем первый Вол (инь) ревком, а в июне 1920 г. в этих стенах разместился штаб Первой конной армии, о чем до сих пор извещает мемориальная доска.
Усадьба сегодня
Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того на территории усадьбы растут старые деревья возрастом 200 лет. Парк и сейчас сохранил свою первозданную красоту - липовую аллею, которая достигает 250 метров. Два озера, спрятались в тени деревьев, частично напоминают, что в прошлом здесь селилась множество белокрылых лебедей-красавцев.
Уже с конца XVII в. Адрусовка досталась роду Бержинських. Возможно, именно польским влиянием можно объяснить изменение названия деревни. Особенно радоваться Бержинським было ничего: село оставалось пустым после какого из нападений восточных захватчиков.
Бержинськи все же освоились и возвели на берегу пруда дворец, разбили парк. Так бы и оставалась Андрушевка селом, если бы не сахар. Именно здесь было в 1848 г. построен первый в крае сахарный завод. Сахарозаводчики Терещенко обратили внимание на Андрушевку довольно скоро, и в 1869 г. и завод, и графский особняк достался им.
Парк был расширен за Артемия Терещенко, кирпичный дворец сложной формы во времена М.И. Терещенко перестроено в стиле французского неоренессанса. В 1883-1914 гг происходит перестройка и модернизация местного завода - он, расположенный на окраине райцентра, и сейчас функционирует.
Дворец, в котором сейчас разместилась общеобразовательная школа № 1, сохранился довольно неплохо. И даже перестройка 1975 г. не сгубила его окончательно. Тогда был достроен второй этаж над оранжереей, соединявшая дворец и хозяйственный корпус. Возможно, этому помог и тот факт, что дворец вошел в революционную историю. Сначала 25 января 1919 здесь была организована матросом-балтийцем М. Попелем первый Вол (инь) ревком, а в июне 1920 г. в этих стенах разместился штаб Первой конной армии, о чем до сих пор извещает мемориальная доска.
Усадьба сегодня
Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того на территории усадьбы растут старые деревья возрастом 200 лет. Парк и сейчас сохранил свою первозданную красоту - липовую аллею, которая достигает 250 метров. Два озера, спрятались в тени деревьев, частично напоминают, что в прошлом здесь селилась множество белокрылых лебедей-красавцев.
четвер, 1 вересня 2011 р.
Історія Андрушівського району
На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.
вівторок, 7 червня 2011 р.
Доторкнися серцем до подвигу
22 червня 1941 року... Цей страшний день розділив життя на до і після війни. Смертю, жахом, спустошенням, покаліченими людськими долями розпочалася війна.
Тоді я була студенткою філологічного факультету Житомирського педінституту. На другому курсі навчання закінчила ще й вечірню школу медсестер, яка діяла при інституті. Нас поставили на облік в облвійськкоматі, ознайомили з обов’язками. Я пишалася тим, що мені присвоїли звання молодшого лейтенанта медичної служби. Тихцем всі вели мову про те, що скоро буде війна. Але нам, молодим, здавалося, що вона може бути десь, на чужій території, вірили зрадливому «Пакту про ненапад», підписаному Молотовим і Рібентропом. І ось війна... Це коротке і страшне слово вмістило в себе стільки горя, поневірянь, смертей, спогадів про стійкість людей, про любов до рідного краю. Житомир був у числі міст, які фашисти бомбардували одними з перших. Все оживає в пам’яті і знову тривожить душу… О 9-ій годину ранку студенти зібрались на подвір’ї навчального закладу, вишикувалися в колони і пішли на площу, де вже зібралося багато людей. Ніби зараз чую, як з гучномовця злітають жорсткі слова Левітана: "Сьогодні, о 4-ій годині ранку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу державу…”, - ці слова злились із зойками сотень людей, яких охопив страх і розпач. Здавалося, що день погас, сонце вкрилося чорними хмарами. Люди розходилися з площі плачучи, з тяжкими думками. Всіх мучило одне і те ж: «Що робити?» Ми пішли в облвійськкомат, аби дізнатися, як маємо діяти далі. Там пояснили, в яких місцях Житомира будемо нести службу протиповітряної оборони. А у вільний час ми копали окопи біля гуртожитку, де і мали спати вночі, бо заходити в приміщення на ніч було заборонено, аби не піддавати ризику життя. Йшли тривожні дні. 4 липня 1941-го запам’яталося назавжди. Було спокійно, і сирен не було чути. Ми вирішили йти спати в кімнати. А вдосвіта хтось настирливо постукав у двері. Злякалися, думали, що це комендант. Нас розбудив декан факультету, щоб повідомити, що вночі всі керівники міста виїхали, а німці вже в Новоград Волинському. Просив, щоб спішно забрали свої залікові книжки, інші документи і добиралися до домівок, бо транспорту ніякого немає. З мого села Білка нас було троє дівчат. Як іти пішки додому - не знали, бо завжди добиралися поїздом. Пішли на вокзал в надії, що зустрінемо когось із земляків. Та нікого із своїх не побачили. Розгублені, з плачем повернулися в гуртожиток. Сам Бог змилувався над нами - там на нас чекав батько однієї з подруг. І неймовірно зрадівши, що у нас уже є провідник, який знає найкоротший шлях до Коростеня, спішно рушили в дорогу. Вже смеркло, як ми добралися до Коростеня, а вдосвіта були в Білці. Це був лише початок страждань. 7 липня вирушили з батьками в евакуацію, бо знали, що фашисти влаштовують облави, насильно забирають молодь в Німеччину. Евакуація була невдалою. Ми майже два тижні стояли під м. Ржищів, але переправитися через Дніпро так і не змогли. Змучені безперервними обстрілами ворожої авіації, голодні змушені були повернутися додому. А потім жили в постійному страху. Мешкали в підвалі, ховаючись від людей і поліцаїв, пізніше налагодили зв’язок з партизанами, допомагали їм, аби швидше здолати ненависного ворога. Найщасливішою миттю був переможний, травневий ранок 1945-го, бо стільки натерпілися за час війни, стільки горя і смертей вона принесла майже в кожну родину. Я низько схиляю голову в щирій жалобі перед тими, хто ціною життя виборов Перемогу. Мої спогади про маленький відрізок воєнної доби - це лише мить, часточка того страшного горя, яке довелося пережити нашому народу. Нам, старшому поколінню, правду про війну потрібно розповідати молоді, аби вона берегла мир на землі, пронесла через усе життя вогник добра, вдячну пам’ять, чистоту юнацьких літ. Це вам, молодим, дбати про майбутнє України, вчитись поєднувати своє особисте з громадським, слова з ділами. Не будьте байдужими до тих, хто, перемагаючи смерть, зберігав почуття обов’язку перед Батьківщиною, громив фашистів, наближаючи Перемогу.
Надія Данильчук,
м. Андрушівка
Тоді я була студенткою філологічного факультету Житомирського педінституту. На другому курсі навчання закінчила ще й вечірню школу медсестер, яка діяла при інституті. Нас поставили на облік в облвійськкоматі, ознайомили з обов’язками. Я пишалася тим, що мені присвоїли звання молодшого лейтенанта медичної служби. Тихцем всі вели мову про те, що скоро буде війна. Але нам, молодим, здавалося, що вона може бути десь, на чужій території, вірили зрадливому «Пакту про ненапад», підписаному Молотовим і Рібентропом. І ось війна... Це коротке і страшне слово вмістило в себе стільки горя, поневірянь, смертей, спогадів про стійкість людей, про любов до рідного краю. Житомир був у числі міст, які фашисти бомбардували одними з перших. Все оживає в пам’яті і знову тривожить душу… О 9-ій годину ранку студенти зібрались на подвір’ї навчального закладу, вишикувалися в колони і пішли на площу, де вже зібралося багато людей. Ніби зараз чую, як з гучномовця злітають жорсткі слова Левітана: "Сьогодні, о 4-ій годині ранку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу державу…”, - ці слова злились із зойками сотень людей, яких охопив страх і розпач. Здавалося, що день погас, сонце вкрилося чорними хмарами. Люди розходилися з площі плачучи, з тяжкими думками. Всіх мучило одне і те ж: «Що робити?» Ми пішли в облвійськкомат, аби дізнатися, як маємо діяти далі. Там пояснили, в яких місцях Житомира будемо нести службу протиповітряної оборони. А у вільний час ми копали окопи біля гуртожитку, де і мали спати вночі, бо заходити в приміщення на ніч було заборонено, аби не піддавати ризику життя. Йшли тривожні дні. 4 липня 1941-го запам’яталося назавжди. Було спокійно, і сирен не було чути. Ми вирішили йти спати в кімнати. А вдосвіта хтось настирливо постукав у двері. Злякалися, думали, що це комендант. Нас розбудив декан факультету, щоб повідомити, що вночі всі керівники міста виїхали, а німці вже в Новоград Волинському. Просив, щоб спішно забрали свої залікові книжки, інші документи і добиралися до домівок, бо транспорту ніякого немає. З мого села Білка нас було троє дівчат. Як іти пішки додому - не знали, бо завжди добиралися поїздом. Пішли на вокзал в надії, що зустрінемо когось із земляків. Та нікого із своїх не побачили. Розгублені, з плачем повернулися в гуртожиток. Сам Бог змилувався над нами - там на нас чекав батько однієї з подруг. І неймовірно зрадівши, що у нас уже є провідник, який знає найкоротший шлях до Коростеня, спішно рушили в дорогу. Вже смеркло, як ми добралися до Коростеня, а вдосвіта були в Білці. Це був лише початок страждань. 7 липня вирушили з батьками в евакуацію, бо знали, що фашисти влаштовують облави, насильно забирають молодь в Німеччину. Евакуація була невдалою. Ми майже два тижні стояли під м. Ржищів, але переправитися через Дніпро так і не змогли. Змучені безперервними обстрілами ворожої авіації, голодні змушені були повернутися додому. А потім жили в постійному страху. Мешкали в підвалі, ховаючись від людей і поліцаїв, пізніше налагодили зв’язок з партизанами, допомагали їм, аби швидше здолати ненависного ворога. Найщасливішою миттю був переможний, травневий ранок 1945-го, бо стільки натерпілися за час війни, стільки горя і смертей вона принесла майже в кожну родину. Я низько схиляю голову в щирій жалобі перед тими, хто ціною життя виборов Перемогу. Мої спогади про маленький відрізок воєнної доби - це лише мить, часточка того страшного горя, яке довелося пережити нашому народу. Нам, старшому поколінню, правду про війну потрібно розповідати молоді, аби вона берегла мир на землі, пронесла через усе життя вогник добра, вдячну пам’ять, чистоту юнацьких літ. Це вам, молодим, дбати про майбутнє України, вчитись поєднувати своє особисте з громадським, слова з ділами. Не будьте байдужими до тих, хто, перемагаючи смерть, зберігав почуття обов’язку перед Батьківщиною, громив фашистів, наближаючи Перемогу.
Надія Данильчук,
м. Андрушівка
четвер, 6 травня 2010 р.
Кривавий шлях до світлої дати
Довгим, надто важким і кривавим був шлях до цієї світлої дати. Найстрашніша бійня в історії людства розпочалася ще 1 вересня 1939 року. Друга світова війна охопила 61 державу світу, де проживало 80% населення земної кулі із збройними силами в 110 млн. чоловік. Велика Вітчизняна війна розпочалася 22 червня 1941 року. Основними її винуватцями, як доведено міжнародним трибуналом в Нюрнберзі і Токіо, була фашистська Німеччина і мілітаристська Японія, до яких приєдналися такі сателіти, як Італія, Іспанія, Румунія, Фінляндія. Цьому блоку протистояла широка антигітлерівська коаліція на чолі з великою трійкою - Великобританією, СРСР і США. Агресивні сили імперіалізму мали геополітичний план розгрому колишнього СРСР - план «Барбароса». Загарбницькі дії фашистської армії мали тривати 4-6 тижнів. Перші місяці війни виявилися для нашого народу найтяжчими. Далися взнаки розгубленість влади, стратегічна перевага ворога і прорахунки радянського командування. Проте через деякий час гітлерівці переконалися: надії на швидкий успіх марні. Їх перекреслили мужність і стійкість радянських людей. Адже на боротьбу з фашистами піднявся весь народ. Це до нього 3 липня 1941 року звернувся по радіо Й. В. Сталін. На всю країну пролунав його заклик: «Наша справа - справедлива, ворог буде розбитий! Перемога буде за нами! Все для фронту! Все для Перемоги!». Я знаю війну не за книжками. Уже 19-річним в листопаді 1941 року брав участь в боях під Москвою в званні лейтенанта, був командиром взводу артилерійської батареї 951-ого артполку Першої ударної армії. Мій бойовий шлях проліг аж до Берліна. А тому знаю гірку правду про ціну Перемоги. Без цієї правди неможливо жити далі. 1418 днів і ночей Червона Армія, весь народ вели тяжкі бої з ворогом. Найбільший внесок в розгром фашистської Німеччини, безперечно, вніс Радянський Союз і це має велике історичне значення. Велика Перемога дісталася нам дуже дорого. За період війни до лав Червоної Армії було призвано 34 млн. чоловік, з яких 8,7 млн. солдатів та офіцерів загинули та пропали безвісти на фронтах, а їх було двадцять. Шість мільйонів українців нищили ворога, 3 млн. з них назавжди залишилися на бойових рубежах. За роки воєнного лихоліття було зруйновано 1710 міст і селищ міського типу, спалено 70 тис. сіл, розгромлено 32 тис. промислових підприємств, 65 тис. км. залізниць, спустошено майже 100 тис. колгоспів, радгоспів і МТС, 25 млн. людей залишилися без житла. А матеріальні втрати СРСР за час війни сягали понад 700 млд. крб. Тил і фронт у ті вогненні роки були єдині і непорушні. Завдяки евакуації 1523 великих військових заводів із західної частини держави на Урал, Середню Азію, Сибір, які відновили роботу в тримісячний термін, уже наприкінці 1942 р. наша армія була озброєна краще, ніж німецька. Радянський Союз за роки війни випустив 4822 тис. гармат всіх видів і калібрів, 360 тис. мінометів, 102,8 тис. танків і самохідних гармат, 112,1 тис. бойових літаків та іншої зброї. А скільки кровопролитних битв стали неповторними віхами в страшній епопеї війни. Наприклад, розгром німців під Москвою (грудень 1941-січень1942 рр.) розвіяв міфи блискавичної війни і про непереможність німецької армії. Сталінградська битва (серпень 1942-лютий 1943 рр.) поклала початок поразки фашистської Німеччини, відкрила шлях Червоній Армії для переходу в рішучий наступ від Сталінграда до Кавказу. Курська битва (липень-серпень 1943 р.) стала переломним моментом в ході війни. Червона Армія перейшла в контрнаступ по всьому фронту. Берлінська заключна операція (квітень-травень 1945 р.) привела до краху Берліна, розгрому фашистської Німеччини та її армії і повної капітуляції. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ про оголошення 9 травня Днем Великої Перемоги. Всі народи колишнього СРСР щорічно відзначають це величне свято. Я, як учасник боїв за визволення Батьківщини від фашистського поневолення, закликаю всіх вас берегти мир на землі, завойований нами такою дорогою ціною. Щиро вітаю з 65-річчям Великої Перемоги тих, хто пройшов фронтовими дорогами, працював на Перемогу в тилу, солдатських вдів, усіх співвітчизників. Бажаю міцного здоров’я, мирного неба, успіхів у житті і праці на благо України і її народу.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
пʼятниця, 2 жовтня 2009 р.
Історія містечка Червоне
Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неоґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня. Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня. Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неоґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня. Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня. Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового.
четвер, 1 жовтня 2009 р.
Усадьба Терещенко в Андрушевке – памятник архитектуры
В городке Андрушевка расположен дворец с прекрасным парком на реке Гуйва. В XIX веке здесь была усадьба известного сахарозаводчика Николая Терещенко. А в годы Гражданской войны во дворце располагался штаб Первой конной армии под руководством легендарного командира Семёна Будённого.
Расположено имение среди старинного парка, взятого под государственную охрану. Принадлежала барону де-Шодуару, позже Н. И. Терещенко. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. Место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
Расположено имение среди старинного парка, взятого под государственную охрану. Принадлежала барону де-Шодуару, позже Н. И. Терещенко. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. Место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
пʼятниця, 15 травня 2009 р.
Окрестности города Андрушевка
Город (9.4 тыс. жителей), центр района, расположен на высоком левом берегу р Гуйва. В окрестностях города найдены остатки поселения Черняховской культуры (середина I тыс.). Впервые Андрусовка (нынешнее название, по-видимому, является польской трансформацией первоначального) в исторических источниках упоминается в 1683 г. в числе пустых сел, не имеющих построек. В конце XVII в. село становится собственностью польского рода Бержинских. В 1848 г. в Андрушевке основан первый на Житомирщине сахарный завод, а в 1859 г. она становится местечком. Графское имение, расположенное в прекрасном парке на берегу пруда в 1869 г. было куплено сахарозаводчиком А Терещенко. В 1873 г. перестраивается и механизируется сахарный завод, несколько зданий, которого сохранилось до настоящего времени. Расширяется усадебный парк и в стиле французского неоренессанса перестаивается дворец. После национализации советской властью в нем недолго в 1920 г. размещался штаб легендарной Первой конной армии. В настоящее время дворец, несколько перестроенный в 1975 г., занимает андрушевская средняя школа №1.
вівторок, 3 березня 2009 р.
"Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський
Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури.
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
вівторок, 1 січня 2008 р.
Andrushivka
District center 50 kilometers south-east of Zhitomir. The first mention in 1683 remained palace saharozavodchika N. Tereshchenko (XIX century). Neorenessansa French style. Located in an environment of ponds, among the old park. During the civil war are housed Volrevkom, then the headquarters of the First Mounted Army Budennogo. At the present time - high school. Near. Old Boiler - one of the oldest settlements of Ukraine, referred to in 1143 as Kotelnich, Kotelnitsa. Preserved ancient city ramparts, Anthony of Padua Church (1786) to the east of town near the den zasypannogo defense. As with. Yaropovichi is a picturesque park with its characteristic wooden seat in 1857 (now School), discovered hill letopisnogo hail Yaropolch (XIII century).. As with. Ivnitsa remained front gate, the three towers and fences wing manor XVIII-XX centuries. Belonged to Baron de Shoduaru later N. Tereshchenko.
середа, 2 серпня 2006 р.
Історія села Яроповичі Андрушівського району Житомирської області
Відомо, що на горі, яка й досі піднімається серед рівнин, стояв красивий і величний замок князя Ярополка. Владика часто сюди повертався з походів, бо дуже любив цю місцевість. Багато походів зробив князь. Чимало воїнів мав у себе в дружині - хоробрих, дужих богатирів. Та найбільше князь любив людей, які приходили до нього з околиць великого замку, тому що мали вони красну вроду і велику силу. Таких князь Ярополк вважав справжніми воїнами. Вони ж, в знак поваги до князя Ярополка, називали себе ярополківцями. А через багато років за горою, що лишилась від замку, виросло велике поселення. Люди дали йому ім’я хоробрих воїнів Ярополка, назвавши Ярополковичі, а згодом трохи змінилась назва населеного пункту і стала Яроповичами. Раніше село називалось по-різному: Ярополча, Яроповці, Ярополковиці. Село розташоване у верхів’ї річки Ірпеня (притока Дніпра за 20 км на північний схід від районного центру, за 6 км від залізничної станції Яроповичі та за 5 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. В 1864 році в Яроповичах проживало 1670 чоловік; в 1740 році було56 дворів. До 1858 року більша частина Яропович належала Тіту Трщецяку, який в 1859 році продав маєток Сігізмунду Антоновичу Котюшинському, за вийнятком деякої частини земель, які були виділені внукам Трщецяка Комарницькій і Юркевичевій. Але незабаром Котюшинський побудував цукровий завод і заборгував, тому маєток перейшов до його кредиторів. Потрібно згадати, що в 1855 році в Яроповичах було декілька панів, яким належала певна частина землі цього села, а саме: Тіт Карлович Трщецяк мав землі 8068 десятин, кріпаків 507 душ.Ієронім Мікецький відповідно 572 десятини землі, 31 душу кріпаків. Василь Ярмолович - 111 десятин, 17 душ. Три брати Клюковські - 3 десятини, 10 душ. В 1736 році Яроповичі належали Станіславу Тища - Биковському, а через 4 роки були під опікою судді Київського Нітославського; в другій половині 18 ст. він записав (з 1757 р.) Ходарківському домініканському монастирю. Церква споруджена в ім’я великого мученика Дмитра, дерев’яна, побудована в 1851 року. Попередня церква була зведена в 1739 році. Потрібно нагадати, що Яроповицький цукровий завод згорів в роки Великої Жовтневої соціалістичної революції (в 1919 році). Яроповичі - батьківщина героя Соціалістичної Праці Л.А. Любченко, кандидата історичних наук А.В.Калиниченка. Біля с.Яроповичі бере початок річка Ірпінь. Вона протікає на територіях Андрушівського і Попільнянського районів Житомирської області та по територіях Фастівського, Києво-Святошинською та Вишгородською районів Київської області. Довжина річки Ірпінь 162 км., площа басейну 334 км2.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
вівторок, 1 серпня 2006 р.
Історія села Глинівці Андрушівського району Житомирської області
По обидва береги невеликої річки люди виявили білу і червону глину. Дуже гарна була глина, використовували її і на будівництво, і на біління хат, і на виготовлення посуду та іграшок. Тому це поселення так і називали: Глинівці. Глинівці - село Андрушівського району. До 1923 року було в складі Коднянської волості Житомирського повіту Київської губернії. Розташоване за 24 км на захід від районного центру та за 14 км від залізничної станції Кодня. Відоме з 1704 року як власність Кременецької старостихи Пелагеї Ясиницької. У 18 ст. розділене на дві частини, що належали поміщикам Лавровському та Богуцькому: пізніше - Пражмовському та Круковському. У 19 ст. - власність поміщика Яна-Владислава Умінського, а пізніше перейшло у спадок його сестрам Розалії Маржицькій, Констанції Камській, Францишці Осінській. У 1825 році частина маєтку була виділена сину Розалії Маржицької - Юліану. В тому ж році за участь його в таємному товаристві маєток конфісковано і передано у державну власність. У 1871 році придбане генерал-лейтенантом Михайлом Сумароцьким, а в 1972 році - Федором Терещенком. Церква в селі - Михайлівська, дерев’яна, збудована в 1888 році. У 1850 році в селі було 912 жителів, які проживали в 125 дворах; в 1899 році - 1798 жителів - 291 двір. Перед Великою Вітчизняною війною в селі проживало 1821 житель в 422 дворах. Уродженцями села є майстер художньої обробки дерева, заслужений майстер народної творчості України Л.П.Зущук (1919 р. н.) і заслужена актриса України Н.Ф.Недашківська (1955 р. н.), Герой Радянського Союзу, старший лейтенант С.В.Савчук (1915-1985). Великомошковецька економія Бердичівського округу Андрушівського району не існує. У 1926 році на хуторі проживало 14 жителів в 3-х дворах. Хутір називався Вербівка. З 1960 року у складі села Глинівці Андрушівського району.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Підписатися на:
Дописи (Atom)