Село Мостове знаходиться за 20 км від м. Андрушівка. До 1946 року називалося Війтовці. Школа в селі почала діяти в 1912 році.
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.
На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року
Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року
Показ дописів із міткою історія Городківка Андрушівського району. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія Городківка Андрушівського району. Показати всі дописи
четвер, 5 квітня 2012 р.
пʼятниця, 6 травня 2011 р.
Больше немцев у нас боялись полицаев
Во время эвакуации на Ташкент мать Георгия Андрушко вышла из поезда в Андрушевке, потому что не верила, что война дойдет так далеко.
«Я хоть был мал, но помню, как нас эвакуировали из Хмельницкого. Отправлять нас собирались в Ташкент. Военной машиной-полуторкой мы доехали до Проскурова, ныне Хмельницкий. Там уже собрали много женщин с детьми из семей военнослужащих, посадили на поезд, и мы двинулись на восток. По дороге мы часто попадали под обстрелы. Тогда поезд останавливался, и все выбегали из вагонов и ложились в рожь. Одна женщина потеряла во ржи ребенка, и когда поезд тронулся, она все рвалась из вагона, но ее держали, потому что в вагоне с ней еще были дети. Матери очень не хотелось ехать в Ташкент. Мы сошли с поезда и пошли в Андрушевку, где жила наша родня. Нам тогда не верилось, что война зайдет так далеко. А уже где-то в августе-сентябре пришли немцы. Я хорошо помню, как немцы выгнали нас из дома, изрубили стол, натопили печку и пьяные улеглись спать. А мы стоим на морозе в саду за деревьями. Я плачу, потому мерзну в ноги. А меня утешают: вот немцы уснут, и мы юркнем на печь. Но, пожалуй, больше немцев у нас боялись полицейских. Они согнали евреев и партийных, и расстреляли в урочище Красная горка в Андрушевке. Моя мать очень боялась, что очередь дойдет и до нас, как семьи красного командира. Когда пришли наши, то одних полицейских судили и отправили на Воркуту, а другие ушли на фронт, искупать свою вину. Все они остались живы и вернулись домой. А мои два дяди погибли. Дети полицаев ходили со мной в школу. Институтов не покончали, но в партию прошли. Отчего она и развалилась».
«Я хоть был мал, но помню, как нас эвакуировали из Хмельницкого. Отправлять нас собирались в Ташкент. Военной машиной-полуторкой мы доехали до Проскурова, ныне Хмельницкий. Там уже собрали много женщин с детьми из семей военнослужащих, посадили на поезд, и мы двинулись на восток. По дороге мы часто попадали под обстрелы. Тогда поезд останавливался, и все выбегали из вагонов и ложились в рожь. Одна женщина потеряла во ржи ребенка, и когда поезд тронулся, она все рвалась из вагона, но ее держали, потому что в вагоне с ней еще были дети. Матери очень не хотелось ехать в Ташкент. Мы сошли с поезда и пошли в Андрушевку, где жила наша родня. Нам тогда не верилось, что война зайдет так далеко. А уже где-то в августе-сентябре пришли немцы. Я хорошо помню, как немцы выгнали нас из дома, изрубили стол, натопили печку и пьяные улеглись спать. А мы стоим на морозе в саду за деревьями. Я плачу, потому мерзну в ноги. А меня утешают: вот немцы уснут, и мы юркнем на печь. Но, пожалуй, больше немцев у нас боялись полицейских. Они согнали евреев и партийных, и расстреляли в урочище Красная горка в Андрушевке. Моя мать очень боялась, что очередь дойдет и до нас, как семьи красного командира. Когда пришли наши, то одних полицейских судили и отправили на Воркуту, а другие ушли на фронт, искупать свою вину. Все они остались живы и вернулись домой. А мои два дяди погибли. Дети полицаев ходили со мной в школу. Институтов не покончали, но в партию прошли. Отчего она и развалилась».
понеділок, 17 травня 2010 р.
Бойовий командир
Як швидко плине час. Ми зустрічаємо 65-у мирну весну, а з пам’яті не можна викреслити ні воєнних подій, ні нелегких фронтових доріг, ні бойових побратимів, яких по світу розкидала війна. Одні повернулися після кривавої бійні героями - з орденами і медалями на грудях, інші - згоріли в полум’ї війни, залишилися навічно стояти на своїх бойових рубежах.
Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
четвер, 1 жовтня 2009 р.
Усадьба Терещенко в Андрушевке – памятник архитектуры
В городке Андрушевка расположен дворец с прекрасным парком на реке Гуйва. В XIX веке здесь была усадьба известного сахарозаводчика Николая Терещенко. А в годы Гражданской войны во дворце располагался штаб Первой конной армии под руководством легендарного командира Семёна Будённого.
Расположено имение среди старинного парка, взятого под государственную охрану. Принадлежала барону де-Шодуару, позже Н. И. Терещенко. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. Место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
Расположено имение среди старинного парка, взятого под государственную охрану. Принадлежала барону де-Шодуару, позже Н. И. Терещенко. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. Место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
Історія Андрушівщини
Місто Андрушівка розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам'ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні. В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р. завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський (відомий металург, професор металургії та металографії Краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 наукових праць, його іменем названа вулиця в м.Житомирі) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки.
По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.
Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Після жовтневої революції, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Там де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою.
Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!
Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на сьогодні вже досліджено 35 тисяч космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що отримала ім'я на честь міста.
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р. завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський (відомий металург, професор металургії та металографії Краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 наукових праць, його іменем названа вулиця в м.Житомирі) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки.
По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.
Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Після жовтневої революції, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Там де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою.
Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!
Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на сьогодні вже досліджено 35 тисяч космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що отримала ім'я на честь міста.
пʼятниця, 15 травня 2009 р.
Окрестности города Андрушевка
Город (9.4 тыс. жителей), центр района, расположен на высоком левом берегу р Гуйва. В окрестностях города найдены остатки поселения Черняховской культуры (середина I тыс.). Впервые Андрусовка (нынешнее название, по-видимому, является польской трансформацией первоначального) в исторических источниках упоминается в 1683 г. в числе пустых сел, не имеющих построек. В конце XVII в. село становится собственностью польского рода Бержинских. В 1848 г. в Андрушевке основан первый на Житомирщине сахарный завод, а в 1859 г. она становится местечком. Графское имение, расположенное в прекрасном парке на берегу пруда в 1869 г. было куплено сахарозаводчиком А Терещенко. В 1873 г. перестраивается и механизируется сахарный завод, несколько зданий, которого сохранилось до настоящего времени. Расширяется усадебный парк и в стиле французского неоренессанса перестаивается дворец. После национализации советской властью в нем недолго в 1920 г. размещался штаб легендарной Первой конной армии. В настоящее время дворец, несколько перестроенный в 1975 г., занимает андрушевская средняя школа №1.
середа, 4 березня 2009 р.
Історія ремісництва в Андрушівці простежується ще з 19 століття
Поява соковарні сприяло, появі нової категорії трудящих – робітників.
В 1869 році маєток Бержинського придбав цукрозаводчик. Артем Якович Терещенко, який 9 грудня 1870р. подарував помісття сину Миколі Артемовичу тоді відкрилась нова сторінка розвитку цукроваріння в Андрушівці. Швидкими темпами на місці колишньої соковарні почалося спорудження на той час високомеханізованого цукрового заводу, який в 1873 році був зареєстрований в акцизному товаристві, як промислове підприємство.
В 1871 р. М. А. Терещенко заснував однокласне училище, в якому готували спеціалістів для цукрозаводу. Протягом 25 років роботи училища навчання починало 815 учнів, а закінчило 135 учнів, у тому числі 11 дівчат.
В 1802 р. училище було реорганізоване в двокласне. Зросла кількість учнів – в 1915 р. тут їх навчалося 265. В 1920 р. двокласне училище було перетворено в трудову семирічну школу. А в 1922 р. для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводу була відкрита школа ФЗУ.
У газеті " Молодий пролетар " з’явилася стаття " Готуємо себе до виробництва, в якій йшлося про навчання учнів у ФЗУ.
У ній, зокрема, писали:
1) школа в 1932 році випустила 67 свідомих класифікованих робітників для цукрової промисловості,
2) але поряд з гарними зразками в школі є перешкоди, що заважають успішній роботі необхідно будувати нове приміщення для школи, бо те, що є, знаходиться в загрозливому стані,
3) адміністрація посилається на різні " об’єктивні ” причини, а будівництво ані з місця, тим часом має бути набір 75 учнів,
4) не гаразд справи із харчуванням учні голодують, аби не охляти, хоча є можливість налагодити краще харчування. Бажають кращого й побутові умови, бракує підручників, зошитів та іншого учнівського приладдя.
Ми вимагаємо від парторганізації цукрозаводу негайно реагувати на зауважені недоліки.
Школа випускала робітників для цукрових заводів по професіях: слюсар – сатуратник, токар – випарщик, слюсар – ремонтник, слюсар – інструктор цукрової печі, слюсар – інструментальщик.
Набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2 – 3 роки (в залежності від спеціальності) а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки.
Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович. Учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. В 1936 році поряд названими професіями при школі створюються курси по підготовці кадрів для сільського господарства. Згодом школа переходить на підготовку кадрів для сільського господарства і носить назву СТУ. Директором школи був Яблуновський І.В, замполітом – Подлевський С.П, секретарем комсомольської організації Терещенко С.М, завучем Злобіньський Т.С. З 1924 по 1941 років майстром ковальського цеху працював Толкачов.М.А.
В 1940 році в країні створюються комітет трудових резервів. З цього часу школа носить назву ФЗО №2.
З липня 1941 року по квітень 1944 року училище не працювало.
Після звільнення Андрушівки в 1944 році на базі ФЗО №2 організовується ремісниче училище №1 яке готувало столярів – червонодеревщиків, ковалів, токарів. Директором училища працював Мішин В.А який до війни, з 1924 по 1941р, працював ковалем – учителем.
З 1952 року училище мало назву РУМСГ№2 тут відкриваються різні курси по підготовці трактористів – машиністів широкого профілю з напрямком підготовки механізаторів для цілинних земель.
В зв’язку з реорганізацією трудових резервів з 1963 року училище має назву СПТУ – 2.
За час свого існування училище підготувало понад чоловік молодих спеціалістів.
Багато з них працювало і працює на керівних посадах це – герой соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, працював начальником участка нартопровода " Дружба”, допомогав газифікації училища. Дев’ятко Володимир Григорович – Герой Соціалістичної праці, працював начальником участка шахтоуправління .
Завідуючим учбовою частиною був Іван Адкнасійович Усаневич, директором ФЗУ – Губаренко. Ось що згадує про навчання в школі Іван Захарович Яцюк, який почав працювати на цукровому заводі з 1928 року. В "30 – ті” роки позначенні голодомором на Україні. "У квітні 1931 року я став учнем ФЗУ та слухачем робітфаку , який діяв при цукрозаводі на базі Сміленського технологічного училища цукрової промисловості.
Навкруги був голод. Мерли люди, гинула худоба. Нас годували теж не дуже добре. На обід отримували росольник або капусняк, увечері – пшонний суп, уранці – картопляне пюре з тюлькою. Кожного разу був солодкий чай або кампот і давали 600гр хліба на добу.
З ініціативи завідуючого учбовою частиною Івана Адкнасійовича Усачевича мене зарахували в групу комтельників, бо я вже мав 4 – й розряд слюсаря. Але так сталося що учні які були з сільської місцевості, через голодування залишили навчання і я залишився сам.
Але невдовзі директор ФЗУ Губаренко написав наказ і в 1932 році зробили набір нових учнів. Мене зарахували в групу ковалів. У 1934 році я закінчив школу ФЗУ."
Орденом Леніна нагороджені слідуючі випусники училища: Пташник.В.Т – працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порекало.М.А – бувший комбайнер колгоспу "Більшовик”.
Орденом Трудового Червоного Прапора нагородженні Фом’юк, Войтович.О., Ярош.Л., Поліщук.Л., Чорний.Б, РудюкВ.П.
Серед бувших викладачів і майстрів в/н училища мають нагороди: Лєбедев Микола Ігорович (помер) – нагороджений Орденом Червоного Прапора, працював директором училища; Огороднійчук Надія Петрівна – заслужений працівник системи профтехосвіти, працювала викладачем спецдисциплін (померла); Войнаровський Олександр Васильович - нагороджений знаком. Відмінник системи профтехосвіти, працював майстром в/н (помер).
Звання Відмінник профтехосвіти отримали викладач дисциплін Лістопадова Валентина Митроранівна, нині на пенсії, майстри в/н Родзінський Микола Іванович (помер), Іщенко П.І, Моторний П.Я (пенсіонери).
Відмінником профтехосвіти є бувший директор училища Кукса Василь Андрійович , 30 років він очолював училище. А стаж його роботи в навчальному закладі 44 роки.
З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. В цьому ж році відкрито новий навчальний корпус на 450 навчальних місць. В 1986 році введено в дію новий гуртожиток секційного типу.
В даний час ліцей готує робітників слідуючих професій: тракторист – машиніст с/г виробництва, водій автомобіля категорії "С”, машиніст холодильних установок , водій автомобіля категорії "С”, кухар овочівник – квітникар, перукар, конторський службовець, оператор комп’ютерного набору.
Ліцей здійснює професійну підготовку працівників, які направляються біржею праці. В період з 1995 по 2006 роки були підготовлені робітники для народного господарства за спеціальностями: бухгалтер с/г виробництва, продавець, перукар, кухар. Для підвищення фахового і методичного рівня інженерно – педагогічного колективу в училищі створено " Школу передового досвіду ” яка працює над проблемою: " Інноваційна діяльність АПЛ- запорука оновлення змісту ПТО ". На семінарах – практинумах розглядали питання організації і методики проведення уроків, лабораторно – практичних робіт, виробничого навчання. На проблемних семінарах розглядалось питання " Єдність навчального і виховного процесу ”. На базі ліцею проводились засідання обласних методичних секцій: математики, фізики, української літератури, зарубіжної літератури, тракторів і автомобілів, квітників Проводились засідання обласних методичних секцій заступників директорів по навчально – виховній роботі, методистів. Матеріали цих засідань розповсюдженні в області і рекомендовані для використання в навчально – виховному процесі.
З метою виховання творчо – обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів.
Нині в ліцеї працюють гуртки: художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивна секція. Це танцювальний, драматичний, клуб гурток.
В 1869 році маєток Бержинського придбав цукрозаводчик. Артем Якович Терещенко, який 9 грудня 1870р. подарував помісття сину Миколі Артемовичу тоді відкрилась нова сторінка розвитку цукроваріння в Андрушівці. Швидкими темпами на місці колишньої соковарні почалося спорудження на той час високомеханізованого цукрового заводу, який в 1873 році був зареєстрований в акцизному товаристві, як промислове підприємство.
В 1871 р. М. А. Терещенко заснував однокласне училище, в якому готували спеціалістів для цукрозаводу. Протягом 25 років роботи училища навчання починало 815 учнів, а закінчило 135 учнів, у тому числі 11 дівчат.
В 1802 р. училище було реорганізоване в двокласне. Зросла кількість учнів – в 1915 р. тут їх навчалося 265. В 1920 р. двокласне училище було перетворено в трудову семирічну школу. А в 1922 р. для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводу була відкрита школа ФЗУ.
У газеті " Молодий пролетар " з’явилася стаття " Готуємо себе до виробництва, в якій йшлося про навчання учнів у ФЗУ.
У ній, зокрема, писали:
1) школа в 1932 році випустила 67 свідомих класифікованих робітників для цукрової промисловості,
2) але поряд з гарними зразками в школі є перешкоди, що заважають успішній роботі необхідно будувати нове приміщення для школи, бо те, що є, знаходиться в загрозливому стані,
3) адміністрація посилається на різні " об’єктивні ” причини, а будівництво ані з місця, тим часом має бути набір 75 учнів,
4) не гаразд справи із харчуванням учні голодують, аби не охляти, хоча є можливість налагодити краще харчування. Бажають кращого й побутові умови, бракує підручників, зошитів та іншого учнівського приладдя.
Ми вимагаємо від парторганізації цукрозаводу негайно реагувати на зауважені недоліки.
Школа випускала робітників для цукрових заводів по професіях: слюсар – сатуратник, токар – випарщик, слюсар – ремонтник, слюсар – інструктор цукрової печі, слюсар – інструментальщик.
Набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2 – 3 роки (в залежності від спеціальності) а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки.
Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович. Учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. В 1936 році поряд названими професіями при школі створюються курси по підготовці кадрів для сільського господарства. Згодом школа переходить на підготовку кадрів для сільського господарства і носить назву СТУ. Директором школи був Яблуновський І.В, замполітом – Подлевський С.П, секретарем комсомольської організації Терещенко С.М, завучем Злобіньський Т.С. З 1924 по 1941 років майстром ковальського цеху працював Толкачов.М.А.
В 1940 році в країні створюються комітет трудових резервів. З цього часу школа носить назву ФЗО №2.
З липня 1941 року по квітень 1944 року училище не працювало.
Після звільнення Андрушівки в 1944 році на базі ФЗО №2 організовується ремісниче училище №1 яке готувало столярів – червонодеревщиків, ковалів, токарів. Директором училища працював Мішин В.А який до війни, з 1924 по 1941р, працював ковалем – учителем.
З 1952 року училище мало назву РУМСГ№2 тут відкриваються різні курси по підготовці трактористів – машиністів широкого профілю з напрямком підготовки механізаторів для цілинних земель.
В зв’язку з реорганізацією трудових резервів з 1963 року училище має назву СПТУ – 2.
За час свого існування училище підготувало понад чоловік молодих спеціалістів.
Багато з них працювало і працює на керівних посадах це – герой соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, працював начальником участка нартопровода " Дружба”, допомогав газифікації училища. Дев’ятко Володимир Григорович – Герой Соціалістичної праці, працював начальником участка шахтоуправління .
Завідуючим учбовою частиною був Іван Адкнасійович Усаневич, директором ФЗУ – Губаренко. Ось що згадує про навчання в школі Іван Захарович Яцюк, який почав працювати на цукровому заводі з 1928 року. В "30 – ті” роки позначенні голодомором на Україні. "У квітні 1931 року я став учнем ФЗУ та слухачем робітфаку , який діяв при цукрозаводі на базі Сміленського технологічного училища цукрової промисловості.
Навкруги був голод. Мерли люди, гинула худоба. Нас годували теж не дуже добре. На обід отримували росольник або капусняк, увечері – пшонний суп, уранці – картопляне пюре з тюлькою. Кожного разу був солодкий чай або кампот і давали 600гр хліба на добу.
З ініціативи завідуючого учбовою частиною Івана Адкнасійовича Усачевича мене зарахували в групу комтельників, бо я вже мав 4 – й розряд слюсаря. Але так сталося що учні які були з сільської місцевості, через голодування залишили навчання і я залишився сам.
Але невдовзі директор ФЗУ Губаренко написав наказ і в 1932 році зробили набір нових учнів. Мене зарахували в групу ковалів. У 1934 році я закінчив школу ФЗУ."
Орденом Леніна нагороджені слідуючі випусники училища: Пташник.В.Т – працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порекало.М.А – бувший комбайнер колгоспу "Більшовик”.
Орденом Трудового Червоного Прапора нагородженні Фом’юк, Войтович.О., Ярош.Л., Поліщук.Л., Чорний.Б, РудюкВ.П.
Серед бувших викладачів і майстрів в/н училища мають нагороди: Лєбедев Микола Ігорович (помер) – нагороджений Орденом Червоного Прапора, працював директором училища; Огороднійчук Надія Петрівна – заслужений працівник системи профтехосвіти, працювала викладачем спецдисциплін (померла); Войнаровський Олександр Васильович - нагороджений знаком. Відмінник системи профтехосвіти, працював майстром в/н (помер).
Звання Відмінник профтехосвіти отримали викладач дисциплін Лістопадова Валентина Митроранівна, нині на пенсії, майстри в/н Родзінський Микола Іванович (помер), Іщенко П.І, Моторний П.Я (пенсіонери).
Відмінником профтехосвіти є бувший директор училища Кукса Василь Андрійович , 30 років він очолював училище. А стаж його роботи в навчальному закладі 44 роки.
З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. В цьому ж році відкрито новий навчальний корпус на 450 навчальних місць. В 1986 році введено в дію новий гуртожиток секційного типу.
В даний час ліцей готує робітників слідуючих професій: тракторист – машиніст с/г виробництва, водій автомобіля категорії "С”, машиніст холодильних установок , водій автомобіля категорії "С”, кухар овочівник – квітникар, перукар, конторський службовець, оператор комп’ютерного набору.
Ліцей здійснює професійну підготовку працівників, які направляються біржею праці. В період з 1995 по 2006 роки були підготовлені робітники для народного господарства за спеціальностями: бухгалтер с/г виробництва, продавець, перукар, кухар. Для підвищення фахового і методичного рівня інженерно – педагогічного колективу в училищі створено " Школу передового досвіду ” яка працює над проблемою: " Інноваційна діяльність АПЛ- запорука оновлення змісту ПТО ". На семінарах – практинумах розглядали питання організації і методики проведення уроків, лабораторно – практичних робіт, виробничого навчання. На проблемних семінарах розглядалось питання " Єдність навчального і виховного процесу ”. На базі ліцею проводились засідання обласних методичних секцій: математики, фізики, української літератури, зарубіжної літератури, тракторів і автомобілів, квітників Проводились засідання обласних методичних секцій заступників директорів по навчально – виховній роботі, методистів. Матеріали цих засідань розповсюдженні в області і рекомендовані для використання в навчально – виховному процесі.
З метою виховання творчо – обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів.
Нині в ліцеї працюють гуртки: художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивна секція. Це танцювальний, драматичний, клуб гурток.
пʼятниця, 2 травня 2008 р.
Річка Гуйва
Гуйва — річка в Україні, права притока Тетерева. Басейн Дніпра. Довжина 97 км. Площа водозбірного басейну 1 505 км2. Похил 0,9 м/км. Долина V-подібна, завширшки до 2 км. Заплава у верхів'ї заболочена. Річище шириною до 20 м, глибиною пересічно 1,2 м. Стік зарегульовано ставками. Споруджено Андрушівське водосховище. Використовується на технічне водопостачання, зрошення, рибництво.
Бере початок біля с. Непедівка. Тече територією Козятинського Вінницької й Андрушівського району Житомирської області.
Назва ріки «Гуйва» утворена від латинського «hui» — глянь, поглянь, зри, дивись [Джерело]. Синонім — Видич, Смотрич, Стир (німецькою «stieren» — настирно дивитись). Назва ріки присвячена небесній богині Місяця Артеміді, старшій доньці Зевса, яка наглядає за мораллю в природі і в суспільстві. Назва поселення «Непедівка» також має латинську основу «ne peda» («peda» — стопа, хода; в латині «ne» стверджує основу слова)[Джерело]!!!. Себто, «Непедівка» — Ходинка (присвята Провідній зорі).
Література:
1. «Каталог річок України» — Видавництво АН УРСР, Київ, 1957.
2. «Ресурсы поверхностных вод СССР». — Ленинград, 1967. (рос.).
3. Українська радянська енциклопедія. У 12-ти т. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985., Том 3., К., 1979, стор. 208.
Бере початок біля с. Непедівка. Тече територією Козятинського Вінницької й Андрушівського району Житомирської області.
Назва ріки «Гуйва» утворена від латинського «hui» — глянь, поглянь, зри, дивись [Джерело]. Синонім — Видич, Смотрич, Стир (німецькою «stieren» — настирно дивитись). Назва ріки присвячена небесній богині Місяця Артеміді, старшій доньці Зевса, яка наглядає за мораллю в природі і в суспільстві. Назва поселення «Непедівка» також має латинську основу «ne peda» («peda» — стопа, хода; в латині «ne» стверджує основу слова)[Джерело]!!!. Себто, «Непедівка» — Ходинка (присвята Провідній зорі).
Література:
1. «Каталог річок України» — Видавництво АН УРСР, Київ, 1957.
2. «Ресурсы поверхностных вод СССР». — Ленинград, 1967. (рос.).
3. Українська радянська енциклопедія. У 12-ти т. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985., Том 3., К., 1979, стор. 208.
субота, 8 травня 2004 р.
Спогади про вiйну 1941-1945 роки
Перший Український - липень 1944-травень 1945 р.р. - звільнення Польщі та Німеччини і, головне, взяття Берліна - столиці Німеччини. Напочатку січня 1942 р. в розпал контрнаступу Червоної Армії під Москвою, я був на Північно-Західному фронті в складі Першої ударної армії, яка вела контрнаступ в районі м. Дем’янськ Новгородської області Росії, в якому були оточені війська 16 німецької армії, біля 10 дивізій в кількості понад 70 тис. солдатів і офіцерів. Це оточення в історії війни називалось Дем’янський «мішок». Північно-західний фронт займав лісово-болотисту місцевість і в цей період, коли літаки і танки розподілялись між фронтами поштучно, цьому фронту нічого з такої техніки не попадало, а однією піхотою і артилерією розгромити німців в цьому «мішку» нам не вдалось. В цьому районі нашим двом арміям довелось вести проти німецьких військ активну оборону до того періоду, коли розпочались великі наступальні операції в кінці 1943 і на початку 1944 р. по ліквідації Ленінградської блокади і звільнення від окупації прибалтійських держав (Естонії, Латвії та Литви). В оборонних боях з обох сторін були значні втрати бійців і військової техніки. Коли було звільнене м. Дем’янськ - на початку 1944 р., то на німецькому кладовиську було підраховано 90 тис. березових хрестів над могилами загарбників, сотні їх згорівших автомашин, тягачів, літаків тощо. Втрати в людях і техніці на цьому фронті в нашій армії теж були значні, тому що ми вели періодично місцеві наступальні операції і несли при цьому втрати вбитими і пораненими піхотних частин, протитанкових батарей та інших. Авіація і танки у нас були, але дуже мало і вони, по суті, не давали належної допомоги наземним військам. Майже два роки я брав участь в боях цього фронту в найважчих умовах лісово-болотистої місцевості, чим ми сприяли героїчним захисникам по обороні Ленінграда, розгрому гітлерівських військ під Москвою, Сталінградом та Курськом. Біля стін стародавніх міст Росії: Новгорода, Старої Руси, Холма, Торопця і Дем’янська - тисячі і тисячі колишніх радянських воїнів доклали великі зусилля і віддали своє життя за нашу загальну справу - Перемогу. Мені нині не віриться, що я пройшов п’ять фронтів окопного життя і вийшов з цього пекла живим. Можливо, це випадковість або така доля моя. За всю війну я був два рази поранений і контужений: в серпні 1942 р. на Північно-Західному фронті в районі м. Дем’янськ і в липні 1944 р. на Другому Прибалтійському фронті в боях за м. Резекне (Латвія). В листопаді 1941 р. в боях за Москву на Волоколамському шосе був контужений. Всі три рази я знаходився на лікуванні в евакогоспіталях різних міст Росії, в тому числі в м. Москві. Після видужання повертався знову на фронт в свою батарею, з якою пройшов бойовий шлях від Москви до Берліну. За своє життя я багато зустрічав труднощів, але не таких, як в умовах Північно-Західного фронту: безкрайні ліси, непрохідні вічні болота, рідкі села, загублені в лісових хащах. Але в той час ми були молоді, виховані на високому патріотизмі, вірні нашій присязі і Батьківщині, для нас був один девіз: смерть або Перемога. Завдяки цьому всі труднощі на війні ми подолали і перемогли німецько-фашистську армію, яка беззастережно капітулювала перед Червоною Армією і арміями наших союзників і над рейхстагом столиці Німеччини - м. Берліна, замайорів червоний прапор нашої Перемоги.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, капітан.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, капітан.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини
Підписатися на:
Дописи (Atom)