Персоналії села Бровки Перші, Андрушівського району

Збігнєв Сцібор-Рильський (Zbigniew Scibor-Rylski) (10 березня 1917), генерал польської армії (капітан Армії Крайової під час Другої світової війни), учасник Варшавського повстання 1944 року. Разом із сестрами Калиною (*1910), Євою (*1912), Данутою (*1915) народився в родовому маєтку свого батька Оскара в Бровках (який володів також навколишніми селами - Ярешки, Шпичинці, Волиця). Незважаючи на революцію, стосунки з місцевим населенням були добрими, що дозволило родині рік проживати у власному маєтку, але вже 1918 року сім'я змушена була залишити Бровки і в 1920 році виїхала з України до Польщі. Оскар Сцібор-Рильський помер 1931 року.

Шевченко Олесь Євгенович (22 лютого 1940), народився в м.Сквира Київської обл. Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч, кавалер ордена "За мужність" 1 ступеня. У 1957 р. закінчив десятирічку у школі, що розміщувалася в маєтку Сцібор-Рильських. Надалі навчався й мешкав у Києві. Одружений з Лідією Шевченко ( дів. - Сидоренко, с. Бровки, 16 липня 1946), яка по материнській лінії (Шостаківські) є прямим нащадком діда президента УНР Михайла Грушевського Федора Грушевського.

З Бровками пов'язнані дитячі спогади Максима Рильського, який гостював у родичів по батьковій лінії, маєток яких знаходився в Бровках. Ці спогади знайшли відображення у перших віршах поета:

ДИТИНСТВО

М.Т.Рильський

На стільці я їду по Сахарі,
Пелікана з палички стріляю,
Поринаю в піну Ніагари,
Океан на трісці пропливаю.

Вчора був я лоцманом. Синіли
І ревіли темнокосі хвилі,
А сьгодні я господар вілли,
Де в саду блукають пави білі.

Взавтра маю їхати в Пампаси,
Де бізони бродять табунами,
І складаю їстівні припаси:
Сухарі, консерви, сир од лами.

А Ясько готує томагавки
І бурмоче, чистячи гвинтовки,
Що, мовляв, бізон - не для забавки,
А Пампаси - не Криве й не Бровки.

1911-1918

Історія села Бровки Перші, Андрушівського району

Під час правління польського короля Сигізмунда III село було колонізоване польським дворянством. Воно було власністю князів Любомирських, а потім Рогожинських. Починаючи з 18 століття, селом, яке входило до Сквирського повіту, володів рід Сцібор-Рильських. Село мало власну церкву та вітряний млин.

З 1834 року селом, разом із сусідніми Ярешками (загалом — 412 чоловіч. душ), володів Діонизій-Каетан (Діонисій Антонів) Рильський — двоюрідний брат Теодора Рильського — прадіда Максима Рильського і онук відомого Шимона Рильського, що належав до гербу Остоя. Протягом трьох років згідно з вибором місцевого дворянства Діонисій Сцібор-Рильський був сквирським повітовим суддею. У 1870 населення становило 723 православних і 39 католиків.

До 1918 селом володів Оскар Сцібор-Рильський (Oskar Scibor-Rylski) разом з дружиною Марією з роду Раціборовських.

За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинуло 19 людей.

Маєток Терещенка в Андрушівці визнано одним з "Чудес" України

Пам’ятка архітектури дев’ятнадцятого століття, маєток цукрового магната Терещенка в Андрушівці визнано одним з «Чудес» України. На відміну від більшості володінь Терещенків цей маєток майже повністю зберігся. І цим треба завдячувати … дітям, - так вважають андрушівці. Адже ще з двадцятих років минулого століття у його стінах діє школа. Як живеться дітям у маєтку, а маєтку з дітьми?

учні ( - Це будівля пана Терещенка, його маєток. – тут як у замку. – Тут на стінах є картини і ми плануємо їх відновити. Вони гарні – ми про це знаємо.)
Знають дітлахи і про підземні ходи під ставками, і про скарби,… і про те, що їх школа має славний духовний спадок.
Степан Дисак, директор Андрушівської ЗОШ №1 (По коридорах відчувається дух поетеси Людмили Волошки, її сестри Вероніки Морозової, одного з міністрів Української народної республіки Фещенка-Чопівського, який проходив практику на Андрушівському цукровому заводі…. Спогади Людмили Волошки про наш парк і маєток щирі і теплі. Вона пригадує, що дуже приємно було сидіти на березі ставочка і спостерігати, як дід Каленик скликає дзвіночком лебедів до обіду.)
Сьогодні не можна побачити ні лебедів на ставку, ні унікального фонтану посеред парку у англійському стилі. Та й те, що залишилось нагадує про велич минулого. Вистояли кілька висаджених Терещенками унікальних для Полісся дерев. Спортивний майданчик школи прикрашають віковічний кедр та рідкісної породи дуби. А біля паркової Алеї Слави залишилося рости одне коркове дерево.
Ані буремні революційні, ані радянська епоха не знищили головного – будівлі маєтку, яку увесь цей час відстоювали місцеві жителі. Перебудований Терещенками у стилі ренесансу, маєток у Андрушівці служив помешканням для управляючих цукровим заводом та будинком для гостей.
Степан Дисак, директор Андрушівської ЗОШ №1 ( Все розраховано було колись, що б взимку зберегти тепло, а влітку - прохолоду. Стині тут на першому поверсі – дев’яносто сантиметрів, а на другому – вісімдесят сантиметрів.)
Про те, що будували на віки говорять і товсті стіни, і масивні дерев’яні двері, що і досі слугують. А високу стелю класів дотепер прикрашає вишукане ліплення. Місцеві говорять, що особлива аура маєтку позитивно впливає на здоров’я школярів, а з-поміж вчителів невипадково чимало довгожителів. Тому план реставрації школи передбачає не лише збереження всіх особливостей будівлі, а й відновлення дечого, наприклад, димарів, які слугували додатковою вентиляцією, а також, забілених колись, картин на стінах коридорів. А ще: теперішні мешканці маєтку нізащо не відмовляться від загартованих часом та стертих ногами старих мармурОвих сходів.

Коротка історія школи в с.Мостове

Село Мостове знаходиться за 20 км від м. Андрушівка. До 1946 року називалося Війтовці. Школа в селі почала діяти в 1912 році.
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.

На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року

Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року

З історії газети Андрушівського району

Історія нашої газети надзвичайно цікава. На жаль, не збереглися її перші примірники. А називалася вона - «Соціалістичний комбінат». В редакції є копія районної газети за 22 червня 1937 року, але це вже був «Соціалістичний шлях». Виходила газета на двох сторінках тиражем 3100 примірників. Редактором був Д. Дінерштейн.
Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників вже у березні 1944 року знову почала виходити районна газета. Спочатку її редактором був С. Матвійчук, пізніше - В. Д. Полянський. Тираж - 400 примірників, але вже в серпні він зріс до 1500 примірників. В газеті за 19 квітня 1944 року Ганна Тимофіївна Момотенко, колишній наш активний дописувач, друкує замітку «Працюють по-фронтовому». Постійно публікуються повідомлення «Від Радянського Інформбюро». Читаємо інформації про змагання між колгоспами про виконання плану хлібозаготівлі, а було в районі 47 колективних господарств. З листопада 1944 по серпень 1948 року районку очолює редактор Степан Архипович Волуйко. Газета була зі своїми читачами і в тривожні, і в радісні часи. На її сторінках яскраво відображалися практично всі події, якими вимережений літопис району. Всі ми з Вами: і працівники, і дописувачі, й читачі районної газети - виросли разом з нею, дізнаючись з її сторінок про найважливіші події в житті рідного краю, про невтомних і працьовитих, талановитих земляків. Із 1949 по 1954 рік редактором районної газети був І. О. Фещенко. На той час її тираж складав 2500 примірників. У січні 1955 року редактором призначили Миколу Івановича Рудича, який очолював видання до 1959 року. У 1958 році тираж газети зріс до 3000 примірників. Виходила вона тричі на тиждень на чотирьох сторінках. В редакції працювало 8 творчих працівників, крім бухгалтера та кур’єр-прибиральниці. 17 березня 1959 року за рекомендацією відділу пропаганди та агітації райкому КПУ на роботу в редакцію призначено Іващенка Миколу Марковича, який через рік вже працював зав. сільгоспвідділом редакції. 1961 рік - газета виходить у вівторок, четвер та суботу накладом 4235 примірників. На сторінках видання читаємо статтю Лоханського Йосипа Володимировича «Про комсомольців 30-х років», Іващенко Микола Маркович пише матеріали під рубриками «Командировка за проханням читачів», «Село зустрічає гостей», «Партійне життя», а також нариси. В лютому 1962 року Іващенко М. М. - заступник редактора. В районній газеті вже працює Андьонова (Мар’янчик) Таміла Григорівна. Ці високоповажні й авторитетні журналісти стали пізніше редакторами нашої районки. У зв’язку з ліквідацією району 25 червня 1962 року газету також було ліквідовано та звільнено з роботи всіх працівників редакції. І лише у 1965 році, 20 березня, коли знову було створено Андрушівський район як адміністративну одиницю, відновлює свою роботу районна газета, її редактором призначають Дмитришина Анатолія Захаровича. З цього ж дня наказом по редакції на роботу приймають Вальчук Євгенію Дмитрівну, Андьонову Тамілу Григорівну, Юзву Олександра Дмитровича, Синицю Людмилу Степанівну, Юзву Антоніну Антонівну. Пізніше - Кубицького Івана Івановича, Редчиця Валентина Пилиповича, Козерод Емілію Терентіївну, Кузьмича Володимира Івановича, Писанського Валентина Степановиича та заступником редактора - Рудича Миколу Івановича. Газета стала називатися «Шлях до комунізму». 1 квітня 1966 року на роботу в редакцію районки прийшла Наконечна (Лук’янчук) Лідія Омелянівна. Більш як за 40 років журналістської творчості ця добра, мудра, виважена й поміркована жінка стала улюбленим автором багатьох читачів нашої районної газети. Згідно рішення бюро Житомирського обкому Комуністичної партії України від 26.05.1969 р. Дмитришина Анатолія Захаровича переведено на роботу в Житомирський обком Комуністичної партії України, а редактором районної газети «Шлях до комунізму» затверджено Андьонову Тамілу Григорівну. До речі, за 80 років редакцію нашої районної газети очолювали лише дві жінки - Таміла Григорівна Андьонова та Марія Генріхівна Олексюк. З 1 вересня 1967 року нелегкий журналістський шлях в редакції нашої районної газети розпочинав Шинкарук Борис Федорович. На той час редакція живе повнокровним життям. Між відділами організовують соціалістичні змагання за краще виконання тижневих редакційних планів, за високу якість і злободенність видрукуваних матеріалів, переможцям видаються премії. 18 червня 1973 року Тамілу Григорівну Андьонову обрали секретарем Андрушівського райкому партії, з 4 липня редактором став досвідчений і мудрий чоловік, талановитий журналіст Іващенко Микола Маркович. Слід віддати належне всім працівникам редакції, більшість з яких присутні на нашому святі, за їх високе почуття відповідальності, активну і принципову громадянську позицію. З 6 вересня 1976 року на посаду редактора районної газети призначено Мотузюка Миколу Климовича. Редактором він був 23 роки. Саме він у 1980 році після першого надісланого в редакцію фейлетону запросив на роботу в газету Валентину Остапівну Василюк. Йому довелося не лише приймати нагороди за самовіддану працю, а й виконувати складну роботу з реорганізації районки. У 1991 році, враховуючи нову суспільно-політичну та соціально-економічну обстановку, що склалася в країні, у зв’язку з перебудовою, формуванням багатопартійності, подальшим розвитком демократизації та гласності назва газети втратила свою актуальність. І вже з січня 1991 року видання було перейменовано на «Новини Андрушівщини». 26 лютого 1999 року на посаду головного редактора призначили Махінчука Віктора Миколайовича, який у жовтні цього ж року прийняв на роботу Ольгу Анатоліївну Мельник. Разом з колективом йому довелося не лише вчитися самостійно заробляти на друк видання і зарплату, утримання приміщення, а й скорочуючи штат працівників, виготовляти газету на власному комп’ютерному обладнанні. Першим самотужки освоїв нову техніку - навчився набирати і верстати газету, кореспондент, а згодом зав. відділом редакції Віктор Миколайович Антонюк. З вересня 2005 року головним редактором районної газети «Новини Андрушівщини» призначено Олексюк Марію Генріхівну. Сьогодні колектив редакції живе повнокровним життям - газета виходить щоп’ятниці на восьми сторінках. Підготовлені працівниками матеріали та фото, а також дописи наших позаштатних авторів верстаються та вичитуються в комп’ютерному центрі редакції. Всі творчі працівники забезпечені комп’ютерною технікою та фотокамерами.

До 140-річчя Андрушівської СШ № 1

Ось і пролетіло 40 років від дня, коли ми відзначали столітній ювілей школи. Багато змінилося за цей час в історії школи, про що буде йти мова на святі 140-річчя школи. А я хочу розповісти про перші дні навчання в школі після визволення Андрушівки від німецько-фашистських загарбників. Переглядаючи свої архіви, а натрапив на газету «Фронтовые иллюстрации», в якій вміщено на 2-х сторінках фотографії про Андрушівку в перші дні після визволення. Знімки, зроблені відомим фронтовим фотокореспондентом, старшим лейтенантом А. Шайхетом, розповідають про те, що воїни доблесної Червоної Армії і партизани врятували від підриву заміновану німцями середню школу № 1, цукровий завод, МТС (машино-тракторну станцію). «Партизаны пришли вовремя» - під цим заголовком розміщені, крім вище згаданих, фото підпільників-партизан і окремо фото Ольги Мехеди. Під усіма фотографіями пояснюючі підписи (читай під фото школи). А ще в моєму архіві зберігається лист ветерана Великої Вітчизняної війни, визволителя Андрушівки Соколова П. А., надісланий до музею школи в 1975 р. 30 років зберігав Соколов П. А. статтю з армійської газети «За честь Родины» про Андрушівську середню школу № 1, написану кореспондентом, капітаном А. Верхолєтовим. Стаття називається «В школе-десятилетке» під рубрикою «На земле, которую ты освободил». Ця стаття, на моє переконання, має величезне значення для патріотичного виховання молоді, її ставлення до навчання, для усвідомлення школярами причин Перемоги їх дідів і прадідів у Великій Вітчизняній війні. Нижче друкується вона мовою оригіналу без скорочення. Вчителям та класним керівникам раджу використати її у виховній роботі.

Йосип Лоханський,
директор Андрушівської середньої школи (1975-1989 рр.), історик-краєзнавець

Дорогою ціною нам дісталась Перемога

Після святкування 66-ої річниці Великої Перемоги ми будемо відзначати чорну ювілейну дату в нашій історії - 70-річчя нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.
1418 днів і ночей - з 22 червня 1941 р. до 9 травня 1945 р. ми тернистими дорогами війни йшли до Перемоги.
Ще й зараз історики ведуть спір про прямі втрати Радянського Союзу й України у Великій Вітчизняній війні. За часів Й. Сталіна дослідники доводили, що ці втрати не перевищували 7 млн. чоловік. При М. Хрущові прямі втрати виміряли цифрою 20 млн. чол. А квапливий «перебудовник» М. Горбачов довів цю цифру до 27 мільйонів. Кому вірити? Хто правий? Сталін у свій час дав команду опублікувати цифру 7 млн. чол. Цю цифру назвав начальник Генштабу генерал Антонов на запитання Сталіна: «Скажіть, скільки в нас загинуло на полі бою?». Хрущов назвав загальну цифру втрат населення нашої держави у війні. Та, як вважають історики-дослідники, найдостовірнішою є цифра втрат - 27 мільйонів чоловік. У квітні 1995 року газета «Неделя» опублікувала статтю «Сколько же мы заплатили за Победу?», де названо загальну кількість людських втрат всіх країн у другій світовій війні - 50-55 млн. чол. Демографічні втрати Радянської Армії 8668400 чол., а втрати фашистської армії на радянсько-німецькому фронті - 8649000. У Книзі Пам’яті України 1941-45 рр. «Безсмертя» сказано, що до лав Червоної Армії на Україні в роки Великої Вітчизняної війни було призвано близько 7 мільйонів чоловік. З них вбито, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях у перші повоєнні роки близько 3,5 млн. чол. Наведені цифри, як і позиції дослідників, нерідко суперечливі, що дає підстави вважати: ретельний науковий пошук в цьому напрямку має бути продовжений. З нашого району було призвано до лав Червоної Армії і діяло в підпіллі та в партизанських загонах близько 12 тисяч чоловік. Геройськи загинули в боях за Батьківщину і занесені в Книгу Пам’яті 5575 наших земляків. Майже 6 тисяч повернулися з війни героями-переможцями. Більшість з них уже відійшла у вічність. Сплять мільйони загиблих в окопах, Це моєї країни сини, Де була б ти сьогодні, Європо? Де була б ти, якби не вони?! Все менше переможців сьогодні серед нас. Є села, в яких не залишилось жодного ветерана-фронтовика. Місцевим органам влади слід докласти всіх зусиль, що до книги «Переможці» були внесені імена всіх учасників бойових дій. До 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни слід організувати туристичні походи і поїздки, особливо шкільної молоді, по місцях бойових дій, зокрема, на Вінниччину, де в боях полягли смертю хоробрих близько 15 відсотків наших земляків. Від імені районної організації інвалідів війни і Збройних Сил щиро вітаю з Днем Перемоги всіх ветеранів війни. Бажаю міцного здоров’я, благополуччя і поваги.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець

Історія села Березине Андрушівського району Житомирської області

Поселення відоме під назвою Березине і засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році тут був один двір, в якому проживало 15 жителів. У 1941 році нараховувалося вже 93 жителі. До 1923 року воно було в складі Котелянської волості Житомирського повіту.

Назва цього поселення пов'язана з місцем розташування: біля лісу, у якому переважали берези...

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області

Одвічна турбота селянина - вчасно і добре обробити землю, а вона, така неоднакова скрізь, потребує уваги, розуму, спостережливості.

Обираючи місце для поселення, люди уважно придивлялися до цієї місцевості, визначали, який там ґрунт, чи добре захищене від негоди і лихих людей місце, чи легко її, цю землю, обробляти. Це все відбилося в назві села Степок.

Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її "степок". Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.

Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.

В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них - 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.

Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці більш старої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.

Воно розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році складала 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Корчмище Андрушівського району Житомирської області

З роками місце, де стояла корчма назвали Корчмищем, а разом з тим і поселення, яке тут незабаром виникло. Знаходиться село за 3 км від Яропович, біля рівчака Бродок, що впадає в Ів’янку і в Тетерів. Жителів села було в 1864 році 633 чоловіки. Землі - 734 десятин. Маєток належав рідним сестрам Івановським: Діонісії ( в заміжжі Понятовська) і графині Констанції ( в заміжжі - Ржевуська). Церква Пантелеймонівська дерев’яна, 7-го класу. Мала землю згідно указаної пропорції. Побудована в 1789 році (як костьол). Потім була приєднана до православної парафії в 1839 році. Радянську владу в селі встановлено в січні 1918 року. Але в роки громадянської війни влада в селі часто змінювалась. Остаточно була встановлена в середині 1920 року. Були створені ревком і комнезам, які сприяли втіленню в життя заходів радянської влади. В 1929 році був утворений колгосп «Перемога». В склад колгоспу входило 200 селянських господарств, членів колгоспу було 415 чоловік. Землі було закріплено за колгоспом 1224 га в т.ч. орної - 1110 га, сінокосів - 55 га, інших угідь - 59 га. Об’єднання селян в колгосп проходило в гострій класовій боротьбі. Але найстрашніше - страшний голодомор 1932-1933 років. Голод в селі пройшов через більшість селянських сімей, розорених колективізацією. Після голодомору поступово все відроджувалось. Стало трохи краще жити. Але мирне життя було перерване війною. 22 червня 1941 року здійснила напад Гітлерівська Німеччина на Радянський Союз. Увесь наш народ піднявся на захист Батьківщини. 27 грудня 1943 року село Корчмище було звільнене від окупантів. Багато лиха завдали трудящим села загарбники. Збиток колгоспу становив 11.353.154 крб., а селу - 8.578.728 крб та сільській раді - 2460 крб. (акт від 6 квітня 1944 року). Потрібно відмітити, що Корчмище під час війни гітлерівці 2 рази бомбили та 1 раз піддавали артилерійському обстрілу. В 60-х роках XX століття колгосп «Перемога» був з’єднаний з колгоспом «Червона Зірка» с.Степок. Назвали колгосп «Червона Зірка». На території с.Степок розмістили центральну садибу господарства, за яким закріплено було 2866,66 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 2442,6 га орної землі. Провідними культурами були: зернові культури, цукрові та кормові буряки. Розвинутим було м’ясо-молочне тваринництво. Важливою галуззю було рибне господарство.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Старосілля Андрушівського району Житомирської області

В той час люди селилися по берегах річок, адже кругом були ліси, і річка для них була як доро­га, по якій проходило спілкування з іншими поселеннями чи племе­нами. Старосілля відносилося до Ко-тельнянської волості Житомирсь­кого повіту. Це село згадується в акті від 20-25 січня 1683 року в списку "пустих сіл", які належали містечкам Паволочі і Котельні. Була в селі церква Святого Ар­хистратига Михаїла, побудована в 1764 році на місці двох церков, які раніше згоріли, дерев'яна. В 1863 році тут проживало 956 жителів в 117 дворах. Розташо­вувалось село Старосілля в тих роках в одній верстві від Нової Котельні. Радянська влада в селі встано­вилась в січні 1918 року. Були створені сільревкоми і комнезам. Але соціалістичним перетворен­ням перешкодила громадянська війна. Остаточно радянська влада була встановлена в селі в червні 1920 року. Почалась колективіза­ція, яка проходила в гострій боро­тьбі незаможних, селян і куркулів. Було розкуркулення і висилки в північні райони країни цілих сімей. Але вже в 1930 році в с. Старосіл­ля був організований колгосп "Че­рвоний Жовтень", в склад якого входило 280 селянських госпо­дарств, а членів колгоспу було 510 чоловік, Землі колгосп мав 1515 га, в т.ч. орної землі 1368 га, сіно­косів - 93 га, інших угідь - 57 га. Першим головою колгоспу в пі­слявоєнний період був обраний Черняк Віктор Михайлович. Пережили люди в селі і голодо­мор 1932-1933 років, були і реп­ресії 1937-1938 років. Під час Вітчизняної війни окупа­нти насильно вивезли до Німеччи­ни на каторжні роботи 64 чолові­ки, в т.ч. 50 дівчат і 14 юнаків. Се­ред них: Музичук Ніна Андріївна, Войтко Ганна Микарівна, Іванченко Настя Йосипівна, Ткачук Ніна Хомівна, Бондар Ніна Трифонівна, Шелест Ганна Антонівна, За-їць Люба Григорівна, Хоменко Володимир Олексійович, Коваль­чук Антоніна Прокопівна, Канарська Павла та інші. Звільнене село від окупантів було 29 грудня 1943 року. Важкою була весна 1944 року. В колгоспі не вистачало тяглової сили, реманенту. Роботи в основ­ному виконували жінки та підлітки, використовували для польових ро­біт своїх корів. Поступово життя в селі відроджу­валось. Повернулися з фронту чо­ловіки і включились в роботу. Великих збитків нанесли окупан­ти селу і господарству, що виража­ється в таких сумах (в цінах 1944 року): - колгоспу нанесено збитків на суму 15825586 крб.; - селу - 3129339 крб. В 1959 році колгосп "Червоний Жовтень" села Старосілля і кол­госп "Більшовик" села Стара Ко­тельня об'єдналися під загаль­ною назвою "Більшовик". Надалі село Старосілля розви­валося в складі цього колгоспу, В 2001 році в селі проживало 407 жителів, в т.ч. 176 чоловіків і 231 жінка.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Лебединці Андрушівського району Житомирської області

Село Лебединці, від дня свого заснування, тепер стоїть на третьому місці. Перше населення було біля хутора. Там була долина, яка називалася "Криничка". Від цього хутора, попід вчорайшанським лісом, йшла дорога на Паволоч і називалася вона Бердичівським шляхом (в народі "Чумацьким Шляхом"). А біля цього шляху було озеро, яке називалось "безодня".

Струмок, біля якого розмістилося теперішнє населення починається на лебединських полях з болота, яке називалося "Святим озером". Біля цього озера одне з урочищ, на схід від села, називається "Церковним", або по народному "хрести".

На це поле перемістилися люди, які залишилися живими після знищення татарами першого поселення, яке називали "хуторище". В урочищі "церковище" знаходяться кам'яні хрести, закопані в землю, щоб не заважали обробітку землі. Однтм з яких, із слов'янським написом 1666 року, залишився на поверхні землі до 1941 року. За легендою, давнє село і церква теж були спалені татарами, а люди розігнані, побиті або забрані в полон. Це село називалося "Хрести".

Вверх від нього, до Бровок, є поле, що називається "могили". За легендою на цьому полі був великий бій і є старі могили.

Третє село, була ферма Городецького пана. На цій фермі було поселено 5 сімей кріпаків. Жили вони в п'яти хатах, біля великого ставка. За легендою ці сім'ї пан виграв в карти у свого знайомого із Лебедина, що на Сумщині. Ще одна легенда оповідає, що в ставках, біля панського будинку, були красиві чорні лебеді, яких розводили і доглядали кріпаки.

Село розташоване на берегах річки Нетечі. В 1741 р. в Лебединцях було 40 дворів, а в 1863 році було 974 жителів. Землі мав панський маєток 2662 десятини. У XVIII столітті село належало до обширних володінь пана Любомирського, а на початку XIX столітті пану Олещинському.

Церква Свято-Богословська, дерев'яна. Вона згадується у візиті за 1741 р. та 1746 р. Побудована в 1736 році. Стояла вона неподалік церкви, яка була побудована в 1787 році, і стояла до середини XIX століття. Теж була дерев'яна. Згоріла 31 липня 1856 року. На цьому місці була закладена кам'яна церква. Вона була відкрита 7 жовтня 1861 року.

Село Лебединці розташоване за 14 км, на південний схід, від районного центру та за 9 км від залізничної станції "Бровки".

В 1972 році в селі було нараховано 441 двір, де проживало 1350 чоловік. Перші писемні згадки про село відносяться до 1683 року.

Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім.Чапаєва. В одній з операцій загинули комсомольці: Ю.А. Шлапак, В.І. Гагич, І.С. Гагич та А.Т. Перець.

У лебединецькому лісі збереглася партизанська землянка того часу. Після війни, біля неї встановлено пам'ятний знак.

Уродженцями села є заслужений художник РРФСР В.С. Рогаль, заслужена артистка УРСР О.П. Павловські, кандидат сільськогосподарських наук Є.П. Шут, А.А. Зелінський, А.В. Кошмак.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Вона робила "мертві петлі" над Червоним

Цікавим є той факт, що неподалік Андрушівки, а саме в Червоному, розвивалося літакобудування. У 1910 році мільйонер Федір Федорович Терещенко побудував тут аеропланні майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Створені літаки потребували випробувань, тому Федір Федорович шукав пілота-випробувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота. Любов Галанчикова закінчила школу «Першого російського товариства повітряного плавання», де навчалася в інструктора Івана Васильовича Євсюкова, знаменитого пілота. У Червоному відважна льотчиця з’явилася у 1913 році. Між Галанчиковою та Федором Терещенком був підписаний контракт наступного змісту: « Я, що нижче підписалася, Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року від цього числа літати на апаратах, котрі будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланних майстерень, на інших же апаратах виконувати польоти не маю права». Далі в контракті відзначалося: « Беру на себе всю відповідальність на випадок аварій під час польотів... При польотах з пасажирами я, Галанчикова, повинна брати від них розписки про те, що ризик відповідальності під час польотів вони беруть на себе . Лише після отримання мною таких розписок пасажири можуть літати». Якими ж були літаки? Чому саме Галанчикову запросили у Червоне? Адже раніше її не допускали до цього, мовляв, не жіноча це справа. Новатор німецької авіаційної техніки Фоккер раніше Терещенка високо оцінив льотну майстерність Галанчикової, адже в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях вона встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись у небо на 2200 метрів, майже втроє перевищивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе. Фоккер надав Любові Олександрівні роботу в своїй фірмі, взяв льотчиком-випробувачем. Згодом вона робить безпересадковий переліт Берлін - Париж, котрий приніс їй ще більшу славу. А в цей час у Червоному, в авіаційних майстернях, котрі працювали з 1910 року, не ладилось. Щоб вийти зі скрутного становища, Терещенко закупив у Європі нове обладнання, матеріали, а на посаду випробувача запросив Галанчикову. - Я пам’ятаю її добре, - сказав у розповіді Андрій Омелянович Коденський, робітник цих майстерень, - адже готував до польотів літаки. Спочатку вона освоювала невелику машину, і в повітрі перебувала недовго. А потім... Моноплан із Червоного в 1913 році потрапляє на авіавиставку в Київ, де одержує високу оцінку спеціалістів і нагороду - медаль. Машина розвивала, як на той час, велику швидкість - 110 кілометрів на годину, маючи вагу 140 кілограмів. В 1914 році цукрозаводчик одержав замовлення від царського військового міністерства на виготовлення 12 військових літаків типу «Форман». У майстернях спочатку працювало 6-10 чоловік, а згодом - до 200 чоловік. Серед них моторист-механік Івашкевич, робітники Журбицький, Уляницький, Буткевич, Стельмах. Невідоме до цього Червоне почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти: штабс-капітан Хонін з Одеси та знаменитий Нестеров. Під час першої світової війни в 1915 році майстерні евакуювали в місто Орел, а звідти - в Москву. На фронт поїхала і Л.О. Галанчикова, яка продовжила службу в російській армії. В Червоному свято бережуть пам’ять про своїх земляків, видатних вітчизняних авіаторів. Ця історія, звичайно, потребує ще більш детального вивчення, і тому педагоги та учні Андрушівської гімназії продовжують працювати над цією темою далі, включившись в роботу Малої Академії Наук України. Тим більше, що вчителі прагнуть присвоєння гімназії імені Любові Олександрівни Галанчикової.

Дар’я Михайловська, учениця 10 класу Андрушівської гімназії
Володимир Рудюк, викладач історії Андрушівської гімназії
Мій край

Пройшов крізь полум'я війни

До отого вселюдського лиха у Григорія Івановича була чи не наймирніша професія - тракториста, бо закінчив курси при МТСі. А 9 червня 1941 року його забрали в армію. Строкову служив в 61 окремому інженерно-аеродромному батальйоні Північно-Кавказького військового округу. Не встиг як слід оволодіти солдатськими премудростями, як фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Молодого солдата направили в Єреванське танкове училище і через 2 місяці Григорій Колесник став механіком - водієм танка Т-34. Бойове хрещення прийняв в запеклих боях під Сталінградом в складі 103 Танкової бригади. Отам юнаки вперше побачили справжнє обличчя війни. В страшній сутичці з ворогом в напрямку Сталінградського тракторного заводу. Стогнала під своїми і чужими гусеницями земля, горіла, горіли і вони в підбитому фашистом танку. Із екіпажу двом пощастило вціліти - Григорію і радисту, два інших його члени стали попелом в тому бою... Лише прийшли до тями - дали інший танк. І знову в бій, там же, під Сталінградом. То був його останній танковий бій. Що сталося з танком, екіпажем - не пам’ятає, бо опам'ятався вже в госпіталі №1602 м. Махачкали. Після важкого поранення в голову комісували, міг поправлятися вдома, але Україна була окупована фашистами, тож опинився в запасному полку, а потім 156-у артилерійському. І знову фронт. Бої тепер уже в Краснодарському краї. А скільки пережити, перетерпіти мав під Новоросійськом. Півроку тримали там оборону. Півміста зайняли фашисти, а пів утримували наші війська - вимотані, виснажені до краю. Найважчим був кінець 1942-го початок 1943 року. Не вистачало продовольства, взуття, одягу, а головне - боєприпасів. Бувало, кожному видавали лише по 2 патрони: один для ворога, другий - для себе, аби не потрапити в полон. Підкріплення було чекати ні звідки, бо від своїх були відрізані фашистами, а з іншого боку - море, гори. Отоді й одержали наказ іти війною на Іран - потрібен був коридор, аби одержати від Америки підмогу в техніці, боєприпасах, харчах... Під Новоросійськом Григорія Івановича знову було поранено, бо не ховався в бою за чужими спинами. Видужав, був призначений у 293 автобатальйон. Після курсів в Грозному(Чечено-Інгушетія) сів за кермо американського студебекера. Теж професія ризикована, бо постійно під обстрілом, адже не відсиджувався в тилу - доставляв на передову солдатів, боєприпаси. Найдовше воював Г.І. Колесник в складі Північно-Кавказького фронту у 18-ій армії, якою командував генерал І.Є. Петров. Звільняв від фашистської нечисті Краснодарський, Ставропольський край. Аж на Кавказі зустрівся із земляками-міньківчанами: Аврамом Гайдаєм, Дмитром Журавлем, Володимиром Юревичем. Останнього сам і хоронив на кавказькій землі. Чимало бойових епізодів повідав мені фронтовик. Коли згадував минуле, наче молодшав, але в погляді і голосі, що іноді тремтів від хвилювання, мабуть, він знову і знову йшов і подумки в ті атаки, було стільки болю, і в очах тремтіла сльоза, скупа, чоловіча. - Де було найважче? - запитую. На хвильку замовк. - Скрізь було не з медом. Але такого, яке пережили при взятті сопки 0250, що навпроти хутора Ахтирка, не доводилось переживати за всю війну... Саме тоді і стався епізод, після якого я переконався, що доля береже мене від смерті, а може, й бабусина молитва, яку пам’ятаю з дитинства... Від Новоросійська по Кавказькому хребту йшли в наступ в напрямку згаданої сопки. Був наказ - на окупованій території ніяких предметів в руки не брати. І ось дивлюсь - авіаційний годинник. Хоч і немаленький, а годинник, про який мріяв кожен солдат. І цокає... Ні дротика від нього немає, ні нитки. Перевірю, думаю. І взявся відкручувати його штиком від автомата. Якраз нагодився командир взводу, що поспішав на нараду перед атакою. Окриком «Кидай!» зупинив мене і я згарячу кинув годинник йому під ноги. Пролунав вибух. Комбат залишився без ноги. Командир батальйону наказав розстріляти мене, але тут розпочалась атака... На сопці були німці, а нам потрібно було взяти її. І взяли... Але якою ціною! Що творилось там важко порівняти, мабуть, із самим пеклом. Змішалось все: люди, каміння, вогонь і сотні смертей. Від кожного вибуху у вирву падали підкошені 7-10 бійців. Із полку (1,5 тис. чоловік) нас лишилось 12. А комбату, що мав розстріляти мене, відірвало обидві ноги. Ми понад 4 км несли його на собі на плащ-палатці. Як зараз пам’ятаю все до дрібниць. Це було 23 березня 1943 р. І в цей день мене двічі обійшла смерть... В Ростовській області Григорія Івановича було знову поранено, але дійшов-таки до Ростова, дійшов до Перемоги, бо там зустрів її! Скільки радості, сліз, поцілунків! Довіку не забути. Додому повернувся наприкінці 1946 р. Пішов працювати в колгосп механізатором. Згодом одружився на гарній дівчині - Анастасії, тій, котра снилась йому на фронті (хоч і не знав її). Вона була вірною дружиною, люблячою матір’ю їх дітям - доньці і сину, дбайливою господинею. Шкода, що рано залишила їх і світ. Радістю його є 3 внуки і правнук. Дожив-таки, щоб радіти ними. Кому, як не їм, залишить у спадок і велику любов до життя і землі рідної, а також бойові нагороди, як пам’ять... А поки, мабуть, одягне їх на груди, бо ж Перемозі-60! Вона завойована і його кров’ю! Ми в пошані схиляємо голови перед Вами, фронтовики, живі і ті, хто і досі ні на крок не залишив безіменні висоти, бліндажі і сопки, хто поріс ромашками, травою, став пам’яттю... Вам салютують земля і весна білим та червоним цвітом...

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Мой путь к Победе!

Мы бились за родную страну, за свой дом, народ. Воевали целыми семьями, городами, деревнями... Я начал свой путь с Мамаева Кургана Сталинграда. А сейчас вот можно услышать мол, воевали, одурманенные сталинской пропагандой... Да не было одурманенных. Литераторы, журналисты долгое время создавали искажённый образ войны, новое поколение пишущей братии, издевательски потешается над этим. Но причем здесь мы, солдаты Отечественной. Вот скажите, обходится ли фильм, книга, очерк без уже привычных призывов на переднем крае: «За родину! За Сталина!». Раньше такие епизоды подавались с бурным восторгом, теперь - с откровенным ценизмом. А ведь такого не было, а если и было, то крайне редко. Представте бой, рвутся снаряды, мины, гибнут люди, а мы произносим высокие фразы. Да и цепь - не парадная, не коробка. Цепь - то бежит, то падает. Орали во все горло, ругались на чем свет стоит - такое было. Спросите, что же нами двигало в бою? Эх, видели бы вы наши города и села в войну, что с ними сделали фашисты, так без всяких политбесед пошли воевать. Душа обливалась яростью, гневом, слезами... Помню, после Сталинграда, когда нас вели на переформирование, в полку осталось в строю всего пять бойцов. Получив пополнение и вооружение, мы вступили в бой на Орловско-Курской дуге и освободили деревеньку. Впрочем, деревенькой - то ее нельзя было назвать, торчало из-под снега десяток печных труб, а вокруг - ни души, а таких деревень было ни десятки и не сотни. Знали бы вы, как плакали наши солдаты с Украины. Каждый представлял, что с его деревней такое. А когда мы узнали о лагерях смерти, что пеплом наших товарищей посыпают леса, удобряют поля, то мы горели такой ненавистью, что и передать словами трудно. Сейчас, когда происходит переоценка некоторых событий, явлений, уместно сказать, что ненависть не мы зажгли, не мы... Когда наступление приостановилось, надо было закрепить достигнутый успех, а для этого необходимо было готовить многоэшелонированную оборону. Для этого надо перекопать столько земли, что не вкладывается в голове, потому что от хорошо оборудованных позиций в обороне зависит успех боевых операций, сохранение личного состава, вооружения и боеприпасов. И так изо дня в день готовилась главневшая битва на огненной дуге в 1943 году. 8 мая 1943 года я был ранен и находился на изличении в госпиталях городов Льгов, Курск, Тамбов и Уфы. После изличения находился в г.Чкалов в резерве, где проходили военную подготовку в училищах. В декабре 1943 года нас, офицеров, откомандировали в расположении 1-го Украинского фронта. Стрелковых, пулеметчиков и минометчиков распределили по дивизиям, а лейтенанта Николая Сапожникова и меня - в распоряжение разведотдела. Группа разветчиков в количестве 9-ти человек была доставлена к переднему краю. Перешли речку Гуйва, а потом проводник провел по улицам Андрушевки, рассказал, где находятся немцы и как их обойти. Немцы были на сахарном заводе, в районе откормочного пункта был лагерь военнопленных и мы по отстойникам обходили опасные места и вышли в район села Гальчин Бердичевского района для выполнения задания. После выполнения этого задания лейтенанта Сапожникова и меня отправили в 108-й отдельный истребительно-противотанковый дивизион. Сапожников принял батарею, а меня откомандировали в роту разведки, которая находилась в тылу противника. Там я и принял свой взвод, это было в поселке Плужное. Для меня это было новинкой, и как то не по себе: на переднем крае противник впереди, а в разведке противник кругом. На задание ходили в г.Ямполь, с.Козино, Хмельниски, Полупановку. Сокрушив сопротивление противника, войска фронта пошли вперед. Я с пушкой устремился за движением передовых частей и оказался возле города Каменец-Подольский. На следующий день разыскали часть и узнали, где наша дивизия. Немцы, прорвав оборону наших войск в районе Дунаевцы, рвались побыстрее переправиться через Днестр и дальше в Румынию. Немцы одной колонной двигались на Каменец-Подольск, а второй - на Оринен. Путь наш был в двух направлениях перекрыт. В объезд по полям, полевыми дорогами мы двигались в село Фридровцы, чтобы в нем занять оборону и недопустить немцев, оказывая им сопротивление. В нашей группе было 29 человек, из них 21- робочие ремонтной мастерской 1-й Танковой армии во главе с капитаном Тисениным. На всю группу был один автомат и три пистолета. Остальное оружие осталось на рабочих местах: в автомобилях, расстреленных немцами. С пушкой все время находилась повозка со снарядами и по возможности подбирали трофейное оружие, которое нам очень пригодилось. На второй день в село ворвалась группа немцев, и мы устроили им «хороший» прием - о них нам сообщили жители дома, где они остановились. Немцы были встречены огнем, после чего побросали не только лошадей, но и оружие, спасаясь бегством. Бросая раненых и убитых, они начали отступать. После этого противник пытался еще дважды захватить село, но его попытки были отбиты. На поле осталось 17 убитых, 4 пулемета, 15 вьючных лошадей с боеприпасами и продовольствием. К исходу 9-х суток, вечером, вошли наши танки. Командир танкового полка узнал капитана Тисенина, расспросив его, что случилось с передвижной мастерской, наш начальник штаба выдал справку и маршрут, по которому отправились в свою дивизию. Под городом Бучач наша дивизия сдерживала натиск немецких дивизий. Потом мы получили приказ двигаться к городу Коломыя. Противник хотел вернуть Коломыю, которая имела шоссейные и железные дороги со всей Украиной, Закарпатьем, Венгрией. Мы получили приказ с марша вступить в бой, опрокинуть противника и закрепиться за предгорье Карпат. Были освобождены село Сопов и местечко Печенежин. Путь войск 1-го Украинского фронта к Карпатам лежал через весеннее бездорожье Правобережной Украины, и был отмечен массовым героизмом советских воинов. Радость освобождения испытали 57 крупных городов Украины, в том числе пять областных центров: Житомир, Винница, Проскуров, Тернополь, Черновцы. Соединения 17-го гвардейского стрелкового корпуса занимали оборону на рубеже Коломыя-Косов-Куты. Карпатский горный массив огромной дугой (около 1500 км) нависал над Венгерской низменностью. Тяжело воевать в такой местности: высокие горы, покрытые буковыми и хвойными лесами перерезали глубокие ущелья с бурными реками, узкими долинами. Дорожная сеть в районе действия была развита очень слабо. Не только железных и шоссейных дорог, но даже горных троп недоставало для переброски войск, боеприпасов, вооружения и снаряжения. Кроме этого, гитлеровцы заранее усилили созданную здесь мощную оборону, состоящую из глубокоэшелонированных долговременных укреплений. Особенно трудно пришлось 317 стрелковой дивизии. Она обороняла правый фланг нашего корпуса в районе Коломыи. Наши полки, измотанные в прошлых боях, упорно удерживали позиции. 1-го мая 1944 года они отразили семь контратак, 2-го мая - девять. Пушки меняли огневые позиции каждую ночь, потому что противник занимал господствующие высоты. Много хлопот нам доставлял ДЗОТ с пулеметом противника, ведя прицельный огонь по нашим бойцам, но мы «накрыли» и его. А еще потом на поле боя подобрали снайперскую винтовку, проверили, отрегулировали, смазали оружейным маслом и до конца войны она находилась при орудии. Только за тот период, что был в обороне Печенежина, взвод истребил из нее 47 фашистов, в том числе мого- 17, уничтожили и огневые точки. 26 июля перешли в наступление и заняли населенные пункты Дора, Делятин и Яремче. Вскоре командующий фронтом И.Е. Петров уточнил задачу корпусу: главными силами нанести удар на правом фланге и выйти на рубеж Зелена-Ясина. Теперь нам предстояло овладеть Керешмезким узлом сопротивления - одним из мощнейших укреплений «Линии Арпада». К Керешмезе (Ясина) фашисты стянули крупные силы пехоты, артиллерии и авиации и укрывали в железобетонных и пещерных убежищах. После проведения тщательной разведки было принято решение овладеть укрепленным районом Керешмезе обходя с флангов через хребты Свидовец и Полонина Германска. Его мы взяли 28 сентября 1944 года. После упорных боев 16 октября овладели крупным узлом обороны врага в центре Карпат городом Рахов, и на следующий день освобождены были Хуст, Берегово, Цынгава. Новый 1945 год встречали в с.Фельше-Кекед и ночью пошли маршем. 3 января 45-го прибыли в с.Каны и этой ночью сменили Румынскую дивизию. А 28 января освободили г. Попрад с марша штурмом и захватили 19 эшелонов с грузами, которые немцы вывозили в Германию и начали преследовать противника дальше. Здесь воевала и Чехословацкая бригада под командованием генерал-майора Людвига Свободы. 12-14 февраля 1945 г. вели тяжелые бои под г. Литовский Святой Микулаш. 15 февраля получили приказ и двинулись в 170- километровый марш и 7 марта взяли на исходные позиции Яблонка. Конец войны был уже совсем близко, но надо было дожить, довоевать. Каждый шаг грозил смертью и это на чужой земле. В апреле 1945 г. в Чехословакии был ранен, контужен. Только прошла контузия - опять в бой - надо было загнать фашиста в его логово. А до победы было так близко и так далеко... И вот 8 мая в 23 часа 8 минут по среднеевропейскому времени объявили о прекращении войны. На всем протяжении переднего края фронта было видно салют в честь Победы над фашистской Германией. Залп был из всех видов оружия. Все небо было украшено разноцветными ракетами. Более одного часа велся беспрерывный огонь в честь Победы. После отданного салюта, стали наблюдать за противником. Где-то через час со стороны противника были сделаны очереди из нескольких автоматов и пулеметов. По направлению отступления противника начались пожары и взрывы. Когда вошли в село, увидели своими глазами, что фашисты были хужи хищных диких зверей. Все живое: люди, скот, собаки, кошки, всякая птица - были растреляны. На нашем участке фельд-маршал Шернер отказался капитулировать и на своем пути все уничтожал. Нам было приказано ни днем, ни ночью не останавливаться и уничтожать озверелого фашиста, чтобы меньше принесли людям горя. Только 15 мая 1945 года закончили с остатками не сдавшихся немецких дивизий, остановившись в селе Рвачев (Чехословакия), около города Глинско в 130 километрах от г. Праги. Вот так закончился мой фронтовой путь, и я считаю свои два дня Победы: 9 мая и 15 мая 1945 года.

Иван Шломов,
бывший командир батареи 45 мм пушек ( в то время старший лейтенант, а в настоящее время подполковник в отставке)
Новини Андрушівщини