Андрушевка. Житомирская область

Андрушевка, впервые упомянутая в 1683 г., веками была деревушкой, только в 1859 г. получила статус города, а городом смогла называться только с 1975 года. Когда-то название поселения было несколько иное – Андрусовка. Житомирщина была едва ли не самым восточным краем, входившего некоторое время к Речи Посполитой, здесь было - и есть - много католиков.

Уже с конца XVII в. Адрусовка досталась роду Бержинських. Возможно, именно польским влиянием можно объяснить изменение названия деревни. Особенно радоваться Бержинським было ничего: село оставалось пустым после какого из нападений восточных захватчиков.

Бержинськи все же освоились и возвели на берегу пруда дворец, разбили парк. Так бы и оставалась Андрушевка селом, если бы не сахар. Именно здесь было в 1848 г. построен первый в крае сахарный завод. Сахарозаводчики Терещенко обратили внимание на Андрушевку довольно скоро, и в 1869 г. и завод, и графский особняк достался им.

Парк был расширен за Артемия Терещенко, кирпичный дворец сложной формы во времена М.И. Терещенко перестроено в стиле французского неоренессанса. В 1883-1914 гг происходит перестройка и модернизация местного завода - он, расположенный на окраине райцентра, и сейчас функционирует.

Дворец, в котором сейчас разместилась общеобразовательная школа № 1, сохранился довольно неплохо. И даже перестройка 1975 г. не сгубила его окончательно. Тогда был достроен второй этаж над оранжереей, соединявшая дворец и хозяйственный корпус. Возможно, этому помог и тот факт, что дворец вошел в революционную историю. Сначала 25 января 1919 здесь была организована матросом-балтийцем М. Попелем первый Вол (инь) ревком, а в июне 1920 г. в этих стенах разместился штаб Первой конной армии, о чем до сих пор извещает мемориальная доска.

Усадьба сегодня

Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того на территории усадьбы растут старые деревья возрастом 200 лет. Парк и сейчас сохранил свою первозданную красоту - липовую аллею, которая достигает 250 метров. Два озера, спрятались в тени деревьев, частично напоминают, что в прошлом здесь селилась множество белокрылых лебедей-красавцев.

Андрушівка. Палац Терещенко

Палац Терещенків знаходиться у самому центрі Андрушівки над ставом. Його першим власником був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац побудували в другій половині 19 ст. у стилі французького неоренесансу. Микола Терещенко купив маєток разом з цукровим заводом у синів Станіслава. Цукровий завод був першим на Житомирщині ще з 1843 року.

Зі старих часів у палаці збереглись мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях. Цю позолоту жодного разу не оновлювали, а вона й досі, як нова.

В палаці все було пограбоване будьонівцями в 1920 році, коли тут містився їхній штаб. При відході червоні вояки збирались підірвати палац, але місцеві вмовили їх дозволити розмістити в ньому школу. Навіть досі палац слугує школою для місцевого населення.

Больше немцев у нас боялись полицаев

Во время эвакуации на Ташкент мать Георгия Андрушко вышла из поезда в Андрушевке, потому что не верила, что война дойдет так далеко.
«Я хоть был мал, но помню, как нас эвакуировали из Хмельницкого. Отправлять нас собирались в Ташкент. Военной машиной-полуторкой мы доехали до Проскурова, ныне Хмельницкий. Там уже собрали много женщин с детьми из семей военнослужащих, посадили на поезд, и мы двинулись на восток. По дороге мы часто попадали под обстрелы. Тогда поезд останавливался, и все выбегали из вагонов и ложились в рожь. Одна женщина потеряла во ржи ребенка, и когда поезд тронулся, она все рвалась из вагона, но ее держали, потому что в вагоне с ней еще были дети. Матери очень не хотелось ехать в Ташкент. Мы сошли с поезда и пошли в Андрушевку, где жила наша родня. Нам тогда не верилось, что война зайдет так далеко. А уже где-то в августе-сентябре пришли немцы. Я хорошо помню, как немцы выгнали нас из дома, изрубили стол, натопили печку и пьяные улеглись спать. А мы стоим на морозе в саду за деревьями. Я плачу, потому мерзну в ноги. А меня утешают: вот немцы уснут, и мы юркнем на печь. Но, пожалуй, больше немцев у нас боялись полицейских. Они согнали евреев и партийных, и расстреляли в урочище Красная горка в Андрушевке. Моя мать очень боялась, что очередь дойдет и до нас, как семьи красного командира. Когда пришли наши, то одних полицейских судили и отправили на Воркуту, а другие ушли на фронт, искупать свою вину. Все они остались живы и вернулись домой. А мои два дяди погибли. Дети полицаев ходили со мной в школу. Институтов не покончали, но в партию прошли. Отчего она и развалилась».

Довге відлуння війни

Війна й досі незримо знаходиться серед нас, а, значить, і подвиг людський житиме доти, доки в душах горітиме свіча пам’яті… Вже внуки тих, хто звільняв у Велику Вітчизняну міста й села, брав безіменні висоти, за віком старші, ніж були у той час їх діди.
Скільки їх залишилось солдатами і спить у ранкових росах на своїй і чужій землі.
Правду кажуть, що в кожній українській родині є свій герой. Я розповім вам про одну з таких - сім’ю Кондратюків. Кілька років тому болем свого серця поділилася зі мною шанована в Міньківцях жінка, в минулому вчителька, моя сусідка Віра Іванівна Кондратюк (дівоче прізвище Пилипчук). Розповіла, як з братом шукали могилу свого батька, який загинув на Вінниччині 12 березня 1944 р. Плакали обоє. Я відчула муку її серця. І лише тепер в повній мірі зрозуміла, чому вона завжди так гірко плакала, коли інші та і я, пишаючись своїм батьком, була завжди поруч з ним в День Перемоги на сільському мітингу, турботливо поправляючи ордени і медалі, тримала за руку, аби вгамувати його хвилювання. А її, 45-річний батько спочиває в братській могилі, де покоїться прах 800 солдатів, котрі полягли в бою за село Малий Чернятин Калинівського району, що на Вінниччині. В 1944-му одержала Ганна Пилипчук похоронку. П’ятнадцятирічна Віра була найстаршою в сім’ї, сестрі Марії виповнилося 13, брату Володимиру - 5. Троє дітей, і мати вся зчорніла від горя… Біль втрати не меншав з роками. Пам’ять і почуття обов’язку покликали їх з братом в 1965 р. в дорогу, щоб відшукати могилу батька, вклонитися йому доземно. Взяли із собою чорну звістку, яку мама берегла у скрині і тисячу разів обмила гіркими сльозами, та й поїхали на Вінниччину. Добрі люди порадили зійти з потягу на маленькій станції Жаборинці, що між Козятином і Калинівкою, і прямувати до Малого Чернятина навпрошки полями - так швидше. - Ішли ми з братом протоптаною між пшеницями стежкою, - розповідає жінка. - До цих пір пам’ятаю, як вклонялися нам до ніг хліба, наче дякували чи просили прощення. І уявила я тих 800 солдатів на цьому полі. 800! Може, саме тут скосила їх без пори війна і вони проросли колосками. І сльози самі по собі падали додолу, коли погляд спинявся на польових маках… А коли знайшли в селі братську могилу, то голосила на весь світ від болю, горя, образи: то був горбик землі, порослий бур’янами в молодому березовому скверику. Чи у вас, люди добрі, серця зачерствіли, чи дітей немає, солдати ці за ваше ж село полягли. Навіть поле пам’ятає їх, бо до цих пір цвіте червоно, - приказувала і поклялася, що наступного року приїду знову і все сама приберу, чорнобривців насію, які так любив батько… І поїхала-таки Віра Іванівна з братовою Владиславою. Навели там лад, квітів насіяли, дівчинку місцеву попросили, аби доглядала за ними. А потім добиралася в «гості» до батька зі своїм старшим сином та старенькою матір’ю, яка так просила її взяти з собою, наче відчувала, що скоро залишить цей світ. Збиралась до Івана, наче до храму. А Віра Іванівна хвилювалась за матір, аби ту не вбила людська байдужість. ...Та люди схаменулись. На братській могилі стояв пам’ятник воїну, скрізь був порядок. Сільський голова дорікав, чому не попередили про приїзд, транспорт вислали б до станції. Літа біжать, особливо, коли сивина на скронях. Зібрались на Різдво сини до Віри Іванівни зі своїми сім’ями і вирішили побувати на могилі діда і прадіда Івана. А вона раділа, бо знала, що у свої 82 самотужки туди уже не добереться. Відтоді щомиті готувалася до поїздки, до "зустрічі” з батьком. І ось вранці 9 Травня вона, її три сини, невістка, брат, племінник із сином були у Малому Чернятині. Вийшли з машини, а тут… "Дымилась роща над горою…” і стиснулось серце - його знову торкнулась війна. - Як виросли берези!.. І пам’ятник доглянутий, алея, обсаджена квітами, 16 плит камінних з викарбуваними прізвищами загиблих, і лавочки, скрізь молода травичка… Підійшли до плити, де значиться прізвище рідної людини, поклали за звичаєм на рушнику хліб і гостинці. А я впала на коліна, сльози котилися градом... - розповідає Віра Іванівна. - Був мітинг. Стояли, як соколи, мої хлопці. Уже мій внук вполовину такий за віком, як тоді батько… і плакали. Скупо, по-чоловічому плакали. Тож чи можемо ми сказати тепер, що забули про війну? Звісно, є й серед нас пустоцвіт, але його мало, бо струшують вітри історії, саме життя… Є в цій родині ще одна болюча історія, яка стосується родовідного дерева уже невістки В. І. Кондратюк - вчительки Андрушівської гімназії, котра родом з с. Заліське Тальнівського району, що на Черкащині. Родина її батька Кривенка Івана Федотовича 65 років шукала могилу свого батька, дідуся, прадідуся Федота Микитовича, який з боями дійшов аж до Бухареста, де загинув перед самісінькою Перемогою - 27 квітня 1945 року. І ось коли його сину Івану пішов 81-й рік, а дочкам виповнилося 83 і 85, одна з правнучок Федота Микитовича Тетяна, котра вже 2 роки розшукувала місце поховання прадідуся, через Інтернет, одержала в березні цього року таку дорогу для них звістку від програми «Жди меня»: Ф. М. Кривенко захоронений в окремій могилі на кладовищі в столиці Румунії Бухаресті, надіслали для підтвердження і знімки. Як хотілося батьку Надії Іванівни, рідні вклонитись своєму герою в День Перемоги через 65 років. Але щоб потрапити на чужу землю, в іншу країну потрібно зібрати немало документів. Та вони обов’язково там побувають, бо чекали цього так довго. Але то вже буде інша розповідь, яку ми обов’язково опублікуємо.

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Пам'ять про героїв не вмирає

В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.

Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини

Історія міста Андрушівки

Андрушівка - місто, центр району, залізнична станція, розташована у південно-східній частині області, на берегах річки Гуйви (притока Тетерева) за 47 км від Житомира.

Територія Андрушівського району займає площу 95647 га, на якій розташовано 38 населених пунктів з населенням 50,2 тисячі чоловік.

Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослав'янського населення.

В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовки вперше згадується в 1683 році. Андрушівка тоді була приписана до Котельні.

З ХVІІ століття село стало власністю польських магнатів Бержинських, які нещадно експлуатували місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк.

Андрушівка поступово зростала. В 1798 році вже налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік; працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі.

З середини ХІХ століття в Андрушівці поряд з хліборобством розвивалось кустарне виробництво, діяли шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки.

В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, а невдовзі - двокласне. В 1920 році двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу.

Після адміністративно-територіальної реформи з березня 1923 року Андрушівка стала районним центром Бердичівського округу Київської губернії, що позитивно позначилося на її економічному та культурному розвитку.

Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько-фашистської окупації, з 10 липня 1941 року по 27 грудня 1943 року.

З 9 січня до 29 лютого 1944 року в селищі розміщувався командний пункт штабу 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий полководець, генерал армії М.Ф.Ватутін. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах споруджені обеліски Слави, встановлені пам'ятники.

Після визволення від фашистських окупантів розпочалися відчутні позитивні зміни. Щвидкими темпами були відбудовані зруйновані заводи, побудовані нові.

Найбільшими підприємствами Андрушівщини тепер є цукровий і спиртовий комбінати, маслозавод, комбікормовий завод, фабрика "Восход", поліетиленовий завод, завод залізобетонних виробів, завод продтоварів, районне об'єднання "Сільгосптехніки", автопідприємство №11838, шляхоексплуатаційна дільниця. В районі добувають буре вугілля.

Побудовано і введено в дію 26 АТС, телеграфну станцію, 27 відділень зв'язку.

В районі функціонують два СПТУ, музична школа, станція юних техніків, клубні установи, бібліотеки, дошкільні та шкільні заклади.

За останні роки серед населення відчувається духовно-релігійне піднесення. Відновили свою діяльність храми. В місті будуються два нові храми. Побудовані два храми в селах Городківка та Гальчин.

andrushivkaonline.wordpress.com

Історія села Старосілля Андрушівського району Житомирської області

В той час люди селилися по берегах річок, адже кругом були ліси, і річка для них була як доро­га, по якій проходило спілкування з іншими поселеннями чи племе­нами. Старосілля відносилося до Ко-тельнянської волості Житомирсь­кого повіту. Це село згадується в акті від 20-25 січня 1683 року в списку "пустих сіл", які належали містечкам Паволочі і Котельні. Була в селі церква Святого Ар­хистратига Михаїла, побудована в 1764 році на місці двох церков, які раніше згоріли, дерев'яна. В 1863 році тут проживало 956 жителів в 117 дворах. Розташо­вувалось село Старосілля в тих роках в одній верстві від Нової Котельні. Радянська влада в селі встано­вилась в січні 1918 року. Були створені сільревкоми і комнезам. Але соціалістичним перетворен­ням перешкодила громадянська війна. Остаточно радянська влада була встановлена в селі в червні 1920 року. Почалась колективіза­ція, яка проходила в гострій боро­тьбі незаможних, селян і куркулів. Було розкуркулення і висилки в північні райони країни цілих сімей. Але вже в 1930 році в с. Старосіл­ля був організований колгосп "Че­рвоний Жовтень", в склад якого входило 280 селянських госпо­дарств, а членів колгоспу було 510 чоловік, Землі колгосп мав 1515 га, в т.ч. орної землі 1368 га, сіно­косів - 93 га, інших угідь - 57 га. Першим головою колгоспу в пі­слявоєнний період був обраний Черняк Віктор Михайлович. Пережили люди в селі і голодо­мор 1932-1933 років, були і реп­ресії 1937-1938 років. Під час Вітчизняної війни окупа­нти насильно вивезли до Німеччи­ни на каторжні роботи 64 чолові­ки, в т.ч. 50 дівчат і 14 юнаків. Се­ред них: Музичук Ніна Андріївна, Войтко Ганна Микарівна, Іванченко Настя Йосипівна, Ткачук Ніна Хомівна, Бондар Ніна Трифонівна, Шелест Ганна Антонівна, За-їць Люба Григорівна, Хоменко Володимир Олексійович, Коваль­чук Антоніна Прокопівна, Канарська Павла та інші. Звільнене село від окупантів було 29 грудня 1943 року. Важкою була весна 1944 року. В колгоспі не вистачало тяглової сили, реманенту. Роботи в основ­ному виконували жінки та підлітки, використовували для польових ро­біт своїх корів. Поступово життя в селі відроджу­валось. Повернулися з фронту чо­ловіки і включились в роботу. Великих збитків нанесли окупан­ти селу і господарству, що виража­ється в таких сумах (в цінах 1944 року): - колгоспу нанесено збитків на суму 15825586 крб.; - селу - 3129339 крб. В 1959 році колгосп "Червоний Жовтень" села Старосілля і кол­госп "Більшовик" села Стара Ко­тельня об'єдналися під загаль­ною назвою "Більшовик". Надалі село Старосілля розви­валося в складі цього колгоспу, В 2001 році в селі проживало 407 жителів, в т.ч. 176 чоловіків і 231 жінка.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Їй досі сниться його посмішка...

Степан, поставивши машину, прибіг додому попрощатися, і хвилини, які були відведені їм для розмови, спливали так швидко... Він сказав: «Не плач, сонечко, заспокойся. Я постараюся вижити, повернутися додому... Я ж уже одну війну пройшов... Сина бережи...» А вона не слухає, плаче... Коли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побігла... Застала тільки місце тепле від автоколони... Вона вийшла заміж у 19 років, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в житті... Але судилося інакше... Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 року народження, родом з м. Андрушівки, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 року народження, який, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, на те, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощі... Жили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зерна... Жменька зерна - це було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не було... Коли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, той - в іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу - в інших, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронт... Але її вразило одне: усі ті, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, розказав, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через Дніпро... Переправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавою... А вона жила з маленьким сином, чекала чоловіка... Ходила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, що, можливо, бачив Стьопу... Потім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара така... Як зараз пам’ятаю! Прибігла, а хата - замкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий він... Не дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу...» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловіка... Надійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усе... А потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірець... чорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться Степан... Не повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, м. Андрушівка, українець, робітник, мобілізований у 1941 році, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похований - не вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів Степан - Броніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвісти... Повідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, звичайно, був мізерним... А Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музика... Цвіли квіти, дерева... А їх, солдатських вдів, вшановували особливо - короваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогнала... Зараз ця жінка - 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Розповідає: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснився... Лежить у воді, а поряд - вантажівка лежить перекинута біля нього... »- плаче. Їй досі сниться його посмішка, а очі Степанові завжди перед нею - на великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні...

Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини