Походження назви села Бровки Перші, Андрушівського району

Бровки Перші — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області.

Село розташоване за 1 км від залізничної станції Брівки (з 1870 року) (лінія Фастів - Козятин). Село межує з селом Ярешки і підпорядковується спільній сільській раді.

Щодо походження назви села “Брівки” існує три легенди.

Перша роповідає, що на місті села було два великі озера. Люди почали селитися навколо цих озер, і дивлячись звисока, неважко було помітити, що будинки були ніби брови над очима. І саме на честь цього незвичного явища поселення назвали Брівками.

Інша розповідає,що жив тут пан, який мав у своєму розпорядженні велику територію. І була в нього дочка з надзвичайно красивими бровами. Саме на честь краси брів своєї доньки він назвав одне із сіл Брівками.

Третя легенда розповідає, що в нашому селі за часів козаччини жив козак на ім`я Бровко. У селі він побудував красиву церкву і саме на честь засновника цієї споруди село було назване Брівками.

Андрушівка. Палац Терещенко

Палац Терещенків знаходиться у самому центрі Андрушівки над ставом. Його першим власником був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац побудували в другій половині 19 ст. у стилі французького неоренесансу. Микола Терещенко купив маєток разом з цукровим заводом у синів Станіслава. Цукровий завод був першим на Житомирщині ще з 1843 року.

Зі старих часів у палаці збереглись мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях. Цю позолоту жодного разу не оновлювали, а вона й досі, як нова.

В палаці все було пограбоване будьонівцями в 1920 році, коли тут містився їхній штаб. При відході червоні вояки збирались підірвати палац, але місцеві вмовили їх дозволити розмістити в ньому школу. Навіть досі палац слугує школою для місцевого населення.

На рубежі мужності і слави

Вигравши битву за Дніпро, Червона Армія продовжувала бої за визволення Правобережної України. Фронт проходив на рубежі Овруч - Коростень - Чоповичі - Малин - Радомишль - Ставище - Брусилів - Попільня. За період оборонних боїв з 13 листопада по 24 грудня на території Житомирщини було підбито і спалено 2317 танків і знищено майже 60 тисяч гітлерівців. У ході 40-денних боїв ворог був зупинений. З цього рубежу почався наступ радянських військ по визволенню Західної України. Це був рубіж мужності, слави і доблесті воїнів Першого Українського фронту. 6 жовтня 1944 року біля села Осівці Брусилівського району на Рубежі Слави І-го Українського фронту був відкритий пам’ятник. В цій землі поховано 1269 воїнів- визволителів. 4 травня поточного року учні 10-х класів Андрушівської № 1 та Павелківської ЗОШ І-ІІІ ступенів відвідали це святе місце і поклали живі квіти на братську могилу. Тут відбувся мітинг, на якому виступили голови ветеранських організацій Брусилівського, Малинського та Радомишльського районів. Учні були вражені побаченим і почутим. Подорож, за допомогу в організації якої вони щиро вдячні голові районної організації ТСОУ Кулик О. А., назавжди залишиться в їх пам’яті.

Микола Алексійчук,
викладач курсу «Захист Вітчизни»

Коротка історія школи в с.Мостове

Село Мостове знаходиться за 20 км від м. Андрушівка. До 1946 року називалося Війтовці. Школа в селі почала діяти в 1912 році.
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.

На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року

Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року

28 жовтня - день визволення України від фашистських загарбників

1225 трагічних днів і ночей України

Найстрашніша й найкровопролитніша в історії людства війна, розв’язана німецько-фашистськими загарбниками проти Радянського Союзу, тривала 1418 днів і ночей і забрала понад 27 мільйонів радянських людей.
Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких воїнами Червоної Армії і народними месниками за 1225 днів було розгромлено десятки добірних з’єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав. Уже в ході трагічного першого періоду Великої Вітчизняної війни (22.06.1941-18.11.1942 рр.) на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції як Львівсько-Чернівецька, Київська, Донбасько-Ростовська, Керченсько-Феодосійська та Воронезько-Ворошиловградська, а також фронтові операції: оборона Одеси, Кримська оборонна, оборона Севастополя, Керченська оборонна та Харківська битва. У стратегічних та оборонних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона Армія понесла великі безповоротні і санітарні втрати - 2513242 чоловіки. Найбільших втрат зазнали наші війська під час Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.) - 700544 чоловіки. Як стверджують окремі історики, ці жертви вплинули пізніше на загальний хід подій на німецько-радянському фронті. Опір Червоної Армії в липні-вересні 1941 р. на підступах до Києва загальмував німецький план «блискавичної» війни. Німецький генерал Бутлар відзначав, що «затримка під Києвом привела до того, що німці втратили кілька тижнів для підготовки і проведення наступу на Москву. Що, очевидно, сприяло його провалу». Під час другого періоду війни (19.11.1942 р.-31.12.1943 р.) на теренах України відбулось 11 стратегічних і фронтових операцій. Битва за Дніпро і форсування його з ходу на багатьох ділянках та відчайдушний опір ворога у цих боях обумовили найбільш великі за всю війну середньодобові втрати наших військ - 27300 чоловік за добу. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, безповоротні та санітарні втрати становили 2313358 чоловік. Такою була "плата” за визволення лівобережної України і Києва. Третій період війни (1.01.1944 р.-9.05.1945 р.). На території України відбулось 5 стратегічних і 2 фронтові операції. За цей час радянські війська втратили 1790060 бійців і офіцерів. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (24.12.1943 р.-14.01.1944 р.) було визволено наш район і Житомирську область доблесними військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. 9 січня 1944 р. командний пункт штабу 1-го Українського фронту передислокувався зі Святошино в Андрушівку, де штабом фронту за участю маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова розроблялись плани операцій з визволення західних областей України… Під час Східно-Карпатської стратегічної операції (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.) Україна остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Є. Петрова та 1-го Українського фронту - командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 26 жовтня 1944 р. військові частини і з’єднання 4-го Українського фронту визволили Мукачево, а 28 жовтня - Ужгород. В боях за Мукачево і Ужгород тисячі офіцерів, сержантів і солдат, які проявили мужність та героїзм, були нагороджені орденами і медалями, а 30 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 28 жовтня українських народ відзначає як День визволення України від німецько-фашистських загарбників. В Ужгороді радо зустрічали Червону Армію. На вулицях замайоріли червоні прапори, вітальні лозунги. Жителі міст та сіл, у святковому одязі, пригощали солдатів та офіцерів виноградом, фруктами, вином, дарували їм квіти, щиро дякували за своє визволення. На сторінках газети «Правда» повідомлялось: «Светлый праздник сегодня в Советской Украине - полностью освобождена ее земля от немецко-фашистских захватчиков. Праздник украинского народа - это праздник всей нашей страны». В той день Москва салютувала військам фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. За час третього періоду війни Червона Армія повністю вигнала німецько-фашистських загарбників за кордони Радянського Союзу, визволила ряд країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершила розгром гітлерівських армій. Фашистська Німеччина капітулювала. Ми, ветерани тієї війни і трудівники тилу, надіялись тоді, 67 років тому, що нашою кров’ю і потом скроплена матінка-земля, відбудовані нами міста і села, фабрики і заводи будуть належати і служити нашим дітям та внукам. Та, на жаль, сьогодні вони дістались "новим українцям”. Боляче нам, ветеранам, що рясно скроплену нашою кров’ю землю через розпаювання намагаються відібрати у народу. Землю-матір не смійте продавати! Ветерани війни і праці категорично проти.

Йосип ЛОХАНСЬКИЙ,
інвалід війни І групи, ветеран війни і праці, історик-краєзнавець

Пам'ять про героїв не вмирає

В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.

Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини

Село Стара Котельня - історія

Стара Котельня Згадується в літописах з 1143р. як Котельнич та Котельниця. В домонгольські часи селище мало фортецю. Тут ще можна побачити вали давньоруського городища. Цитую визначного українського історика Михайла Грушевського : "На полудневім Потетеров’ю визначним городом була Котельниця на р.Гуйві; се був великий і сильний замок, городище вельми добре, мало не таке як житомирське, як казали у 16ст. В середині і в 2-ій половині ХІІст Котельниця була центром княжої волосості, куди входило також і києвськое Побіжжя - городи Божський , Межибоже і ще два міста."
Цікаво те, що в 1683р райцентр Андрушівка згадується як приписане село до Котельні, тепер все навпаки, Котельня знаходиться в Андрушівському районі.
Про Стару Котельню вдалося знайти ще те, що іудейська громада була тут з 1775р. Масові вбивства євреєїв відбулися під час другої світової війни, загиблі поховані в районі "Ліски".
Костел був побудований в 1786р . Розташований храм на схід як раз від згаданого давньоруського городища, ви навіть можете прослідкувати фрагменти засипаного оборонного рову. Костел в найкращих традиціях бароко. Фасад прикрашений пілястрами іонічного ордеру, арка головного входу франкована тосканськими колонками. В ПГС згадується про цегляну огорожу з воротами, рештки її ви можете побачити позаду храму.

Балкон Будьонного у садибі Терещенка в Андрушівці

У кінці ХІХ сторіччя на півдні Житомирщини, як і всюди у центральній Україні, почався цукровий бум. Вирощувати буряки та виробляти на заводах цукор стало справою надприбутковою. Родина Терещенків — одна з тих, хто казково збагатився саме на цукрі у ті часи. На початку ХХ сторіччя статки Терещенків оцінювали приблизно у вісім мільйонів карбованців. Це при тому, що корову можна було купити за три карбованці. Тому уявіть, що означало для Андрушівки рішення Терещенка не лише викупити в їхньому селі цукрозавод, а й збудувати маєток. Тут треба сказати, що девіз дворянського герба Терещенків — «Прагнення до суспільних справ». Тобто, збагачуючись, вони не шкодували грошей на наукові розробки, школи, лікарні, допомогу бідним (цікаво, що, витрачаючи стільки грошей на доброчинність, біднішою родина не ставала — це ще одне підтвердження теорії про те, що жадібність — не шлях до багатства). Тому приїзд до Андрушівки Терещенків означав, що тодішнє село отримало шанс на розвиток, яким мешканці скористалися. Сьогодні смт Андрушівка — це охайне містечко з церквою, гарним стадіоном, пам’ятником Кобзареві, багатьма крамницями. Одне слово, з села Андрушівка перетворилася спочатку на багате село, а потім — на містечко. До речі, цукровий завод, який збудував ще польський шляхтич Бержинський, а потім переоснастив Михайло Терещенко у 1883 та 1914 роках, працює й досі. Якщо ви захочете відвідати Андрушівку, то, проїжджаючи центральною дорогою повз річку Гуйву, неодмінно його побачите.
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.

Тетяна ПАСОВА

Історія села Волиця Андрушівського району Житомирської області

Ще за царського часу Волиця називалась Зарубинецькою, на відміну від інших Волиць Київської губернії. Наприклад, в Попільнянському районі є теж Волиця, але її раніше називали Мала Волиця або Маркова Волиця. Село виникло давно, ще коли його мешканці були козаками. В селі тоді була дерев’яна церква, побудована козаками. Перші письмові відомості про село датуються 1605 роком. В середині ХІХ ст. Волиця належала поміщикам Сигізмунду та Броніславу Рациборовським під патронажем їх матері Терези. Потім переходила у власність їх потомкам. В ХІХ ст. була Свято-Михайлівська церква, дерев’яна, 7-го класу. Церква мала 56 десятин землі. Храм був побудований в кінці ХУІІІ ст. До 1923 року село Волиця Зарубинецька було в складі Ходорківської волості сквирського повіту. Розташоване село на лівому березі річки Ів’янки (притоки р. Тетерів) за 9 км. від районного центру на північний схід та за 7 км від залізничної станції Степок. В 1850 році у Волиці проживало 545 жителів, які мешкали в 110 дворах, в 1900 р. - 1358 жителів і проживали вони в 244 дворах. Перед Великою вітчизняною війною в селі нараховувалось 1561 чоловік - 401 двір. Уродженцем с. Волиця є доктор медичних наук І.Г.Талько та повний кавалер ордена Слави П.І. Красовський.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Березине Андрушівського району Житомирської області

Поселення відоме під назвою Березине і засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році тут був один двір, в якому проживало 15 жителів. У 1941 році нараховувалося вже 93 жителі. До 1923 року воно було в складі Котелянської волості Житомирського повіту.

Назва цього поселення пов'язана з місцем розташування: біля лісу, у якому переважали берези...

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Миньківці Андрушівського району Житомирської області

На землях, де тепер знаходиться село, були озера, в яких водилась риба - минька. Коли на цих землях заснувались поселення, його назвали Миньківці. * Існує й інша легенда: ніби після панщини селянин Минька добув шмат землі, збудував хутір і став тут жити з родиною. А як помер він, його родина продовжувала тут господарювати, а хутір, на його ім’я, прозвали Миньківці. Рід Минька розрісся, і з хутора утворилося ціле село, яке й отримало назву Миньківка. Під назвою села Минієва Воля воно згадується в акті від 1683 року 20-25 січня, в списку «порожніх сіл», які належали містечкам Паволочі і Котельні (Архів, част.6.т.I, стр.153). А під назвою Миньківці, воно згадується 20 січня 1701 року возним Станіславом Лещинським про те, що він вручив позов, в якому вимагають суду над дворянами Костянтином та Марценом Міньковецькими, Олександром і Петром Гуляницькими внаслідок скарги на них Кременецького монастирського братства в тім, що вони захватили майно, яке подароване братству по заповіту померлими братчиками, а вони відмовляються їм його вернути. Церква Святого Митрофана, побудована у 1851 році. Церковна приходська школа відкрита 1 жовтня 1881 року. Село розташоване за 8 км. на південний схід від районного центру та за 12 км. від залізничної станції «Бровки». В 1972 році в селі нараховувалося 499 дворів, де проживало 1408 чоловік.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Мой путь к Победе!

Мы бились за родную страну, за свой дом, народ. Воевали целыми семьями, городами, деревнями... Я начал свой путь с Мамаева Кургана Сталинграда. А сейчас вот можно услышать мол, воевали, одурманенные сталинской пропагандой... Да не было одурманенных. Литераторы, журналисты долгое время создавали искажённый образ войны, новое поколение пишущей братии, издевательски потешается над этим. Но причем здесь мы, солдаты Отечественной. Вот скажите, обходится ли фильм, книга, очерк без уже привычных призывов на переднем крае: «За родину! За Сталина!». Раньше такие епизоды подавались с бурным восторгом, теперь - с откровенным ценизмом. А ведь такого не было, а если и было, то крайне редко. Представте бой, рвутся снаряды, мины, гибнут люди, а мы произносим высокие фразы. Да и цепь - не парадная, не коробка. Цепь - то бежит, то падает. Орали во все горло, ругались на чем свет стоит - такое было. Спросите, что же нами двигало в бою? Эх, видели бы вы наши города и села в войну, что с ними сделали фашисты, так без всяких политбесед пошли воевать. Душа обливалась яростью, гневом, слезами... Помню, после Сталинграда, когда нас вели на переформирование, в полку осталось в строю всего пять бойцов. Получив пополнение и вооружение, мы вступили в бой на Орловско-Курской дуге и освободили деревеньку. Впрочем, деревенькой - то ее нельзя было назвать, торчало из-под снега десяток печных труб, а вокруг - ни души, а таких деревень было ни десятки и не сотни. Знали бы вы, как плакали наши солдаты с Украины. Каждый представлял, что с его деревней такое. А когда мы узнали о лагерях смерти, что пеплом наших товарищей посыпают леса, удобряют поля, то мы горели такой ненавистью, что и передать словами трудно. Сейчас, когда происходит переоценка некоторых событий, явлений, уместно сказать, что ненависть не мы зажгли, не мы... Когда наступление приостановилось, надо было закрепить достигнутый успех, а для этого необходимо было готовить многоэшелонированную оборону. Для этого надо перекопать столько земли, что не вкладывается в голове, потому что от хорошо оборудованных позиций в обороне зависит успех боевых операций, сохранение личного состава, вооружения и боеприпасов. И так изо дня в день готовилась главневшая битва на огненной дуге в 1943 году. 8 мая 1943 года я был ранен и находился на изличении в госпиталях городов Льгов, Курск, Тамбов и Уфы. После изличения находился в г.Чкалов в резерве, где проходили военную подготовку в училищах. В декабре 1943 года нас, офицеров, откомандировали в расположении 1-го Украинского фронта. Стрелковых, пулеметчиков и минометчиков распределили по дивизиям, а лейтенанта Николая Сапожникова и меня - в распоряжение разведотдела. Группа разветчиков в количестве 9-ти человек была доставлена к переднему краю. Перешли речку Гуйва, а потом проводник провел по улицам Андрушевки, рассказал, где находятся немцы и как их обойти. Немцы были на сахарном заводе, в районе откормочного пункта был лагерь военнопленных и мы по отстойникам обходили опасные места и вышли в район села Гальчин Бердичевского района для выполнения задания. После выполнения этого задания лейтенанта Сапожникова и меня отправили в 108-й отдельный истребительно-противотанковый дивизион. Сапожников принял батарею, а меня откомандировали в роту разведки, которая находилась в тылу противника. Там я и принял свой взвод, это было в поселке Плужное. Для меня это было новинкой, и как то не по себе: на переднем крае противник впереди, а в разведке противник кругом. На задание ходили в г.Ямполь, с.Козино, Хмельниски, Полупановку. Сокрушив сопротивление противника, войска фронта пошли вперед. Я с пушкой устремился за движением передовых частей и оказался возле города Каменец-Подольский. На следующий день разыскали часть и узнали, где наша дивизия. Немцы, прорвав оборону наших войск в районе Дунаевцы, рвались побыстрее переправиться через Днестр и дальше в Румынию. Немцы одной колонной двигались на Каменец-Подольск, а второй - на Оринен. Путь наш был в двух направлениях перекрыт. В объезд по полям, полевыми дорогами мы двигались в село Фридровцы, чтобы в нем занять оборону и недопустить немцев, оказывая им сопротивление. В нашей группе было 29 человек, из них 21- робочие ремонтной мастерской 1-й Танковой армии во главе с капитаном Тисениным. На всю группу был один автомат и три пистолета. Остальное оружие осталось на рабочих местах: в автомобилях, расстреленных немцами. С пушкой все время находилась повозка со снарядами и по возможности подбирали трофейное оружие, которое нам очень пригодилось. На второй день в село ворвалась группа немцев, и мы устроили им «хороший» прием - о них нам сообщили жители дома, где они остановились. Немцы были встречены огнем, после чего побросали не только лошадей, но и оружие, спасаясь бегством. Бросая раненых и убитых, они начали отступать. После этого противник пытался еще дважды захватить село, но его попытки были отбиты. На поле осталось 17 убитых, 4 пулемета, 15 вьючных лошадей с боеприпасами и продовольствием. К исходу 9-х суток, вечером, вошли наши танки. Командир танкового полка узнал капитана Тисенина, расспросив его, что случилось с передвижной мастерской, наш начальник штаба выдал справку и маршрут, по которому отправились в свою дивизию. Под городом Бучач наша дивизия сдерживала натиск немецких дивизий. Потом мы получили приказ двигаться к городу Коломыя. Противник хотел вернуть Коломыю, которая имела шоссейные и железные дороги со всей Украиной, Закарпатьем, Венгрией. Мы получили приказ с марша вступить в бой, опрокинуть противника и закрепиться за предгорье Карпат. Были освобождены село Сопов и местечко Печенежин. Путь войск 1-го Украинского фронта к Карпатам лежал через весеннее бездорожье Правобережной Украины, и был отмечен массовым героизмом советских воинов. Радость освобождения испытали 57 крупных городов Украины, в том числе пять областных центров: Житомир, Винница, Проскуров, Тернополь, Черновцы. Соединения 17-го гвардейского стрелкового корпуса занимали оборону на рубеже Коломыя-Косов-Куты. Карпатский горный массив огромной дугой (около 1500 км) нависал над Венгерской низменностью. Тяжело воевать в такой местности: высокие горы, покрытые буковыми и хвойными лесами перерезали глубокие ущелья с бурными реками, узкими долинами. Дорожная сеть в районе действия была развита очень слабо. Не только железных и шоссейных дорог, но даже горных троп недоставало для переброски войск, боеприпасов, вооружения и снаряжения. Кроме этого, гитлеровцы заранее усилили созданную здесь мощную оборону, состоящую из глубокоэшелонированных долговременных укреплений. Особенно трудно пришлось 317 стрелковой дивизии. Она обороняла правый фланг нашего корпуса в районе Коломыи. Наши полки, измотанные в прошлых боях, упорно удерживали позиции. 1-го мая 1944 года они отразили семь контратак, 2-го мая - девять. Пушки меняли огневые позиции каждую ночь, потому что противник занимал господствующие высоты. Много хлопот нам доставлял ДЗОТ с пулеметом противника, ведя прицельный огонь по нашим бойцам, но мы «накрыли» и его. А еще потом на поле боя подобрали снайперскую винтовку, проверили, отрегулировали, смазали оружейным маслом и до конца войны она находилась при орудии. Только за тот период, что был в обороне Печенежина, взвод истребил из нее 47 фашистов, в том числе мого- 17, уничтожили и огневые точки. 26 июля перешли в наступление и заняли населенные пункты Дора, Делятин и Яремче. Вскоре командующий фронтом И.Е. Петров уточнил задачу корпусу: главными силами нанести удар на правом фланге и выйти на рубеж Зелена-Ясина. Теперь нам предстояло овладеть Керешмезким узлом сопротивления - одним из мощнейших укреплений «Линии Арпада». К Керешмезе (Ясина) фашисты стянули крупные силы пехоты, артиллерии и авиации и укрывали в железобетонных и пещерных убежищах. После проведения тщательной разведки было принято решение овладеть укрепленным районом Керешмезе обходя с флангов через хребты Свидовец и Полонина Германска. Его мы взяли 28 сентября 1944 года. После упорных боев 16 октября овладели крупным узлом обороны врага в центре Карпат городом Рахов, и на следующий день освобождены были Хуст, Берегово, Цынгава. Новый 1945 год встречали в с.Фельше-Кекед и ночью пошли маршем. 3 января 45-го прибыли в с.Каны и этой ночью сменили Румынскую дивизию. А 28 января освободили г. Попрад с марша штурмом и захватили 19 эшелонов с грузами, которые немцы вывозили в Германию и начали преследовать противника дальше. Здесь воевала и Чехословацкая бригада под командованием генерал-майора Людвига Свободы. 12-14 февраля 1945 г. вели тяжелые бои под г. Литовский Святой Микулаш. 15 февраля получили приказ и двинулись в 170- километровый марш и 7 марта взяли на исходные позиции Яблонка. Конец войны был уже совсем близко, но надо было дожить, довоевать. Каждый шаг грозил смертью и это на чужой земле. В апреле 1945 г. в Чехословакии был ранен, контужен. Только прошла контузия - опять в бой - надо было загнать фашиста в его логово. А до победы было так близко и так далеко... И вот 8 мая в 23 часа 8 минут по среднеевропейскому времени объявили о прекращении войны. На всем протяжении переднего края фронта было видно салют в честь Победы над фашистской Германией. Залп был из всех видов оружия. Все небо было украшено разноцветными ракетами. Более одного часа велся беспрерывный огонь в честь Победы. После отданного салюта, стали наблюдать за противником. Где-то через час со стороны противника были сделаны очереди из нескольких автоматов и пулеметов. По направлению отступления противника начались пожары и взрывы. Когда вошли в село, увидели своими глазами, что фашисты были хужи хищных диких зверей. Все живое: люди, скот, собаки, кошки, всякая птица - были растреляны. На нашем участке фельд-маршал Шернер отказался капитулировать и на своем пути все уничтожал. Нам было приказано ни днем, ни ночью не останавливаться и уничтожать озверелого фашиста, чтобы меньше принесли людям горя. Только 15 мая 1945 года закончили с остатками не сдавшихся немецких дивизий, остановившись в селе Рвачев (Чехословакия), около города Глинско в 130 километрах от г. Праги. Вот так закончился мой фронтовой путь, и я считаю свои два дня Победы: 9 мая и 15 мая 1945 года.

Иван Шломов,
бывший командир батареи 45 мм пушек ( в то время старший лейтенант, а в настоящее время подполковник в отставке)
Новини Андрушівщини

"Його останній шлях" (Про перебування Г.Жукова та генерала армії М.Ватутіна в Андрушівці)

Шістдесят років тому, 9 січня 1944 року, командний пункт штабу Першого Українського фронту перемістився із Святошино, під Києвом, в Андрушівку. Війська цього фронту, яким командував генерал армії М, Ф. Ватутін, після закінчення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, продовжували бої на Рівне-Луцькому напрямку на Заході. Лівим крилом завершували розгром оточеного під Корсунь-Шевченківським німецького угруповання військ та здійснювали наступальні дії в напрямку Умані й Вінниці.

На командному пункті штабу Першого Українського фронту перебував заступник Верховного Головнокомандувача Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков. Штаб розміщався на Красній Гірці (правий високий берег річки Гуйви), в приміщеннях лікарні. Тут визначними полководцями Великої Вітчизняної війни розроблялись плани нових ударів по ворогові з рубежа Торговець-Шепетівка-Любар в загальному наступі на Чернівці.

Про спільні дії 1-го і 2-го Українських фронтів по розгрому Корсунь -Шевченківського угруповання військ ворога відомо усім. Про гуманні наміри радянського командування щодо збереження життя тисячам солдатів й офіцерів, військ , що вели тут бої, свідчать документи тих днів. Ультиматум, розроблений в штабі Другого Українського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, було переправлено на підпис до штабу Першого Українського фронту, де на той час перебував Г. К. Жуков.

Для доставки тексту ультиматуму полковник Артеменко терміново вилетів в Андрушівку до Жукова і Ватутіна, з двома текстами (німецьким і російським). Літак ПО-2 у супроводі Двох винищувачів без особливих пригод приземлився в Андрушівці. Як розповідають очевидці, штабні літаки ПО-2 мали аеродром біля с. Гальчин, але часто сідали прямо на лід водоймища біля цукрозаводу, ближче до Красної Гірки.

В ультиматумі було, зокрема, сказано:«...Кільце оточення дедалі більше стискається. Ваша надія на врятування даремна. Дивізії, котрі поспішали вам на виручку, розбиті. Провалилися й спроби допомогти боєприпасами та пальним за допомогою транспортних літаків. Лише за два дні у лютому збито понад сто «юнкерсів». Як командир оточених частин ви відмінно розумієте, що немає реальних можливостей прорвати кільце. Опір лише призведе до нових величезних втрат німецьких солдатів і офіцерів...» Ультиматум було доставлено в штаб ворожих військ групи генерала Штеммермана...

9 лютого, у призначений час, відповіді не надійшло. Гуманні пропозиції нашого командування було відхилено. Як стало відомо потім, командуючий Корсунь-Шевченківським угрупованням німців Штеммерман зв'язався із фельдмаршалом Манштейном, який командував групою військ«Південь», а той - з Гітлером, котрий, пообіцявши допомогу, наказав на ультиматум не відповідати. Надто дорогою ціною заплатили фашисти за відмову капітулювати. Серед тисяч вбитих на корсуньських полях солдатів та офіцерів вермахту був знайдений і труп Штеммермана.

В останній день лютого 1944-го високосного року М. Ф. Ватутін виїхав у війська фронту. Ось як розповідає про це Маршал Жуков:

«Днем 28 лютого, знаходячись у штабі фронту, я зайшов до М. Ф. Ватутіна, щоб ще раз обговорити з ним питання майбутньої операції (Чернівецької).Після двогодинної спільної роботи він мені сказав:
- Я хотів би з'їздити в 60-ту і 13-ту армії, щоб перевірити, як там вирішуються питання взаємодії з авіацією й чи буде підготовлено матеріально-технічне забезпечення до початку операції.

Я радив йому, - пише Маршал Жуков, - послати своїх заступників, а самому зайня­тись розглядом рішень всіх командармів, ще раз перевірити взаємодію з авіацією і облаштуванням фронтового тилу. Микола Федорович настоював на своїй поїздці, посилаючись на те, що давно не був у 60-ій і 13-й арміях. Накінець я погодився, маючи намір особисто зайнятись штабом фронту, управлінням тилу та командуючими родами військ.

На жаль, сталась біда. 29 лютого мені зателефонували з польового аеродрому і доповіли, що туди привезли важко пораненого командуючого фронтом М. Ф. Ватутіна...

„Він був тяжко поранений бандерівцями біля с. Милятин Острозького району на Рівненщині. Його було доставлено у Рівне, а потім - у Київ. Та врятувати визначного полководця не вдалось навіть медичним світилам.

15 квітня 1944 року перестало битися благородне серце воїна. Його поховано в Києві. Москва двадцятьма артилерійськими залпами віддала останню військову шану вірному сину Вітчизни, талановитому полководцю.

Лише рівнечани не знайшли слів, щоб вибачитись за дії бандерівських ватажків, жодним словом не згадали в історії міст й сіл Рівненської області свого визволителя від німецько-фашистських загарбників та їх прихвостнів. У м. Андрушівка ім'я М. Ф. Ватутіна носить вулиця на Красній Гірці, звідкіля він вирушив в останню путь 29 лютого 1944 Року.

Йосип Лоханський,
краєзнавець,
м. Андрушівка.