Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.
Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці
Показ дописів із міткою історія Камені Андрушівського району. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія Камені Андрушівського району. Показати всі дописи
пʼятниця, 17 лютого 2012 р.
субота, 5 листопада 2011 р.
До 140-річчя Андрушівської СШ № 1
Ось і пролетіло 40 років від дня, коли ми відзначали столітній ювілей школи. Багато змінилося за цей час в історії школи, про що буде йти мова на святі 140-річчя школи. А я хочу розповісти про перші дні навчання в школі після визволення Андрушівки від німецько-фашистських загарбників. Переглядаючи свої архіви, а натрапив на газету «Фронтовые иллюстрации», в якій вміщено на 2-х сторінках фотографії про Андрушівку в перші дні після визволення. Знімки, зроблені відомим фронтовим фотокореспондентом, старшим лейтенантом А. Шайхетом, розповідають про те, що воїни доблесної Червоної Армії і партизани врятували від підриву заміновану німцями середню школу № 1, цукровий завод, МТС (машино-тракторну станцію). «Партизаны пришли вовремя» - під цим заголовком розміщені, крім вище згаданих, фото підпільників-партизан і окремо фото Ольги Мехеди. Під усіма фотографіями пояснюючі підписи (читай під фото школи). А ще в моєму архіві зберігається лист ветерана Великої Вітчизняної війни, визволителя Андрушівки Соколова П. А., надісланий до музею школи в 1975 р. 30 років зберігав Соколов П. А. статтю з армійської газети «За честь Родины» про Андрушівську середню школу № 1, написану кореспондентом, капітаном А. Верхолєтовим. Стаття називається «В школе-десятилетке» під рубрикою «На земле, которую ты освободил». Ця стаття, на моє переконання, має величезне значення для патріотичного виховання молоді, її ставлення до навчання, для усвідомлення школярами причин Перемоги їх дідів і прадідів у Великій Вітчизняній війні. Нижче друкується вона мовою оригіналу без скорочення. Вчителям та класним керівникам раджу використати її у виховній роботі.
Йосип Лоханський,
директор Андрушівської середньої школи (1975-1989 рр.), історик-краєзнавець
Йосип Лоханський,
директор Андрушівської середньої школи (1975-1989 рр.), історик-краєзнавець
вівторок, 24 травня 2011 р.
Спогади про дідуся
Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
пʼятниця, 2 жовтня 2009 р.
Історія містечка Червоне
Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неоґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня. Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня. Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неоґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня. Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня. Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового.
субота, 9 травня 2009 р.
Андрушівка - цукрова столиця Російської імперії
АНДРУШІВКА - МІСТО ЦУКРУ Й АВІАЦІЇ
Статус міста обласного значення Андрушівка носить із 1975 року. У цей час його населення становить біля 13-и тисяч чоловік. Відстань до Житомира - 47 кілометрів. Місто розташоване на ріці Гуйва. Цікаво, що на сьогоднішній день Андрушівский район вважається одним із самих заможних регіонів Житомирської області - головним чином за рахунок виробництва цукру, спирту й видобутку бурого вугілля. Але славиться Андрушівка не тільки цим...
АНДРУШІВКА - ЦУКРОВА СТОЛИЦЯ ІМПЕРІЇ
Уперше назва Андрушівка зафіксована в історичних документах в 1683 році. Спочатку це було невелике село, що почало розростатися завдяки тому, що в 1848-му році тут був побудований перший на Житомирщині завод з виробництва цукру. Цікаво, що "цукровий король" Терещенко, на чию частку доводилося до 60% виробництва цукру в Росії, вивіз рецепт готування чистого білого цукру із цукрового буряка прямо з Індії, купивши технологію в якогось індійського раджі за 500 рублів золотом. Саме ця технологія й була застосована на Андрушівському цукровому заводі. Й так вдало, що родина Терещенко перетворилася у фактичних монополістів цукрового ринку імперії. В Андрушівці Терещенко спорудив особняк, справжній замок, у якому не гидував бувати навіть цар. Історія донесла до нас легенду (а може, і не легенду зовсім) про візит в Андрушівку російського государя. Цілу версту дороги до свого замку Терещенко висипав білосніжним цукром-піском, оскільки справа була влітку, і по цій дорозі прокотив царя в санях. Ще одна легенда розповідає про те, що в маєтку Терещенко була ціла алея, вимощена золотими монетами. Причому монети не лежали, а всі до єдиної були поставлені на ребро! Сучасні шукачі скарбів перерили в пошуках цієї легендарної алеї весь особняк і прилягаючі до нього території, але ніякої "золотої дороги" не знайшли. Можливо, це і є сама справжня легенда, оскільки "цукровий олігарх" Терещенко гроші рахувати вмів і такими дурницями навряд чи б зайнявся. Є ще одна легенда, відповідно до якої Терещенко підніс англійському королеві в подарунок золотий злиток вагою в 25 кілограмів, відлитий у формі британської корони. Можливо, що й це міф, однак по дивному збігу обставин, в 1893-му році, через півроку після подарунка, терещенківський цукор, вироблений в Андрушівці, стала масово закуповувати Англія, хоча привезений з Індії аналогічний продукт був трохи дешевше.
Однак крім цукру, було в клану Терещенко ще одне захоплення, теж, між іншим, державного значення. Саме завдяки йому Терещенки одержали графський титул, а Андрушівка стала столицею російського... літакобудування!
Статус міста обласного значення Андрушівка носить із 1975 року. У цей час його населення становить біля 13-и тисяч чоловік. Відстань до Житомира - 47 кілометрів. Місто розташоване на ріці Гуйва. Цікаво, що на сьогоднішній день Андрушівский район вважається одним із самих заможних регіонів Житомирської області - головним чином за рахунок виробництва цукру, спирту й видобутку бурого вугілля. Але славиться Андрушівка не тільки цим...
АНДРУШІВКА - ЦУКРОВА СТОЛИЦЯ ІМПЕРІЇ
Уперше назва Андрушівка зафіксована в історичних документах в 1683 році. Спочатку це було невелике село, що почало розростатися завдяки тому, що в 1848-му році тут був побудований перший на Житомирщині завод з виробництва цукру. Цікаво, що "цукровий король" Терещенко, на чию частку доводилося до 60% виробництва цукру в Росії, вивіз рецепт готування чистого білого цукру із цукрового буряка прямо з Індії, купивши технологію в якогось індійського раджі за 500 рублів золотом. Саме ця технологія й була застосована на Андрушівському цукровому заводі. Й так вдало, що родина Терещенко перетворилася у фактичних монополістів цукрового ринку імперії. В Андрушівці Терещенко спорудив особняк, справжній замок, у якому не гидував бувати навіть цар. Історія донесла до нас легенду (а може, і не легенду зовсім) про візит в Андрушівку російського государя. Цілу версту дороги до свого замку Терещенко висипав білосніжним цукром-піском, оскільки справа була влітку, і по цій дорозі прокотив царя в санях. Ще одна легенда розповідає про те, що в маєтку Терещенко була ціла алея, вимощена золотими монетами. Причому монети не лежали, а всі до єдиної були поставлені на ребро! Сучасні шукачі скарбів перерили в пошуках цієї легендарної алеї весь особняк і прилягаючі до нього території, але ніякої "золотої дороги" не знайшли. Можливо, це і є сама справжня легенда, оскільки "цукровий олігарх" Терещенко гроші рахувати вмів і такими дурницями навряд чи б зайнявся. Є ще одна легенда, відповідно до якої Терещенко підніс англійському королеві в подарунок золотий злиток вагою в 25 кілограмів, відлитий у формі британської корони. Можливо, що й це міф, однак по дивному збігу обставин, в 1893-му році, через півроку після подарунка, терещенківський цукор, вироблений в Андрушівці, стала масово закуповувати Англія, хоча привезений з Індії аналогічний продукт був трохи дешевше.
Однак крім цукру, було в клану Терещенко ще одне захоплення, теж, між іншим, державного значення. Саме завдяки йому Терещенки одержали графський титул, а Андрушівка стала столицею російського... літакобудування!
вівторок, 3 березня 2009 р.
"Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський
Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури.
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
пʼятниця, 16 січня 2009 р.
Історія Андрушівки
Розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам'ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні (який там костел!). В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р, я так розумію, що саме знов ж таки завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський. (Відомий металург, професор металургії та металографії краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 прац.) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки. По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.
Палац
Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. В 1975р над оранжереєю був надбудований другий поверх.
Революційним минулим так і тхне з історії Андрушівки. Після жовтневого перевороту, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Та де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою. В інтер'єрах, нажаль, нічого не лишилося від колишньої величі перебування тут цукрових магнатів. Лише мармурові сходи та грецький орнамент в одній з кімнат. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Обсерваторія
Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!
Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на протязі 6 років було досліджено 35тис космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що получила ім'я на честь міста.
andrushivkaonline.wordpress.com
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р, я так розумію, що саме знов ж таки завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський. (Відомий металург, професор металургії та металографії краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 прац.) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки. По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.
Палац
Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. В 1975р над оранжереєю був надбудований другий поверх.
Революційним минулим так і тхне з історії Андрушівки. Після жовтневого перевороту, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Та де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою. В інтер'єрах, нажаль, нічого не лишилося від колишньої величі перебування тут цукрових магнатів. Лише мармурові сходи та грецький орнамент в одній з кімнат. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Обсерваторія
Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!
Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на протязі 6 років було досліджено 35тис космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що получила ім'я на честь міста.
andrushivkaonline.wordpress.com
пʼятниця, 2 травня 2008 р.
Річка Гуйва
Гуйва — річка в Україні, права притока Тетерева. Басейн Дніпра. Довжина 97 км. Площа водозбірного басейну 1 505 км2. Похил 0,9 м/км. Долина V-подібна, завширшки до 2 км. Заплава у верхів'ї заболочена. Річище шириною до 20 м, глибиною пересічно 1,2 м. Стік зарегульовано ставками. Споруджено Андрушівське водосховище. Використовується на технічне водопостачання, зрошення, рибництво.
Бере початок біля с. Непедівка. Тече територією Козятинського Вінницької й Андрушівського району Житомирської області.
Назва ріки «Гуйва» утворена від латинського «hui» — глянь, поглянь, зри, дивись [Джерело]. Синонім — Видич, Смотрич, Стир (німецькою «stieren» — настирно дивитись). Назва ріки присвячена небесній богині Місяця Артеміді, старшій доньці Зевса, яка наглядає за мораллю в природі і в суспільстві. Назва поселення «Непедівка» також має латинську основу «ne peda» («peda» — стопа, хода; в латині «ne» стверджує основу слова)[Джерело]!!!. Себто, «Непедівка» — Ходинка (присвята Провідній зорі).
Література:
1. «Каталог річок України» — Видавництво АН УРСР, Київ, 1957.
2. «Ресурсы поверхностных вод СССР». — Ленинград, 1967. (рос.).
3. Українська радянська енциклопедія. У 12-ти т. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985., Том 3., К., 1979, стор. 208.
Бере початок біля с. Непедівка. Тече територією Козятинського Вінницької й Андрушівського району Житомирської області.
Назва ріки «Гуйва» утворена від латинського «hui» — глянь, поглянь, зри, дивись [Джерело]. Синонім — Видич, Смотрич, Стир (німецькою «stieren» — настирно дивитись). Назва ріки присвячена небесній богині Місяця Артеміді, старшій доньці Зевса, яка наглядає за мораллю в природі і в суспільстві. Назва поселення «Непедівка» також має латинську основу «ne peda» («peda» — стопа, хода; в латині «ne» стверджує основу слова)[Джерело]!!!. Себто, «Непедівка» — Ходинка (присвята Провідній зорі).
Література:
1. «Каталог річок України» — Видавництво АН УРСР, Київ, 1957.
2. «Ресурсы поверхностных вод СССР». — Ленинград, 1967. (рос.).
3. Українська радянська енциклопедія. У 12-ти т. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985., Том 3., К., 1979, стор. 208.
пʼятниця, 7 березня 2008 р.
Андрушівський район
Древні казали: для того, щоб повноцінно прожити новий день, оглянься у вчорашній. Уже в пізніші часи з’явився афоризм: без минулого не може бути майбутнього. Так – так, те, що залишається позаду у нашому житті, не зникне в забутті, не вмирає. То, скоріш, основа для продовження життя. То ж, гортаючи «сторінки» історії, мимоволі хочеться споглянути на ті, що розповідають про більш віддалений період життя…
Дорога ти моя Андрушівщино!
На твоїх чорноземних полях
Ми вирощуєм жито з пшеницею,
Кукурудзу й цукровий буряк.
Мій чарівний, замріяний краю,
Край ставків, і садів, і полів.
Я тобі щиросердно бажаю
Щедрих, гарних, рясних врожаїв.
Л. І. Загоруйко – Дюсенбаєва.
Андрушівський район
Територія – 95,5 тис.га. Населення – 37,6 тис. чол. Населених пунктів – 39 Територіальних громад – 29, в тому числі:1 – міська рада, 1 – селищна рада, 27 – сільських рад. Промислових підприємств - 6. Сільськогосподарських підприємств – 27. Фермерських господарств - 48. Сільськогосподарських угідь – 76528 га. В тому числі ріллі – 64845 га. Лікарень – 3. Сільських амбулаторій – 6. ФАП – 28. Будинків культури та клубів – 33. Бібліотек – 36. Андрушівський район розташований на Придніпровській височині, у південно – східній частині області в зоні лісостепу. Район межує з п’ятьма районами області і на півдні – з Козятинським районом Вінницької області. Поверхня – полого- хвиляста рівнина, розділена річковими долинами, ярами і балками. Це край родючих полів, тихоплинних річок, озер з чистими плесами, таємничих боліт і багатих звіриною лісів. У надрах Андрушівської землі знаходяться незліченні природні скарби. З корисних копалин є родовища гранітів, вапняків, бурого вугілля (працював кар’єр Андрушівської дільниці Коростишівського розрізу), суглинків, піску і торфу. Пересічна температура січня - 5,60 С, липня +18,70 С. Опадів 527 мм. на рік. Андрушівський район лежить у межах Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції. У районі 11 річок, найбільші: Гуйва, Пустоха, Лебединець, Ів’янка (басейн Дніпра), Під водоймищами зайнято – 1,9 тис. га., споруджено 44 ставки( заг. пл. 525 га). У ґрунтовому покриву переважають чорноземи, глибокі малогумусні (55% площі району), є сірі лісові, дерново-підзолисті, чорноземнолужні, болотні та інші ґрунти. Площа лісів 7,4 тис .га . Основні породи: дуб, сосна, вільха, береза. В Андрушівському районі знаходиться пам’ятка садово - паркового мистецтва республіканського значення - Івницький парк та два заказники місцевого значення. Спеціалізація сільського господарства – рослинництво зернового та тваринництво м’ясомолочного напрямів. Залізничні станції: Андрушівка, Бровки, Степок. Та найбільше багатство Андрушівщини – її люди, які своєю щоденною працею прикрашають рідну землю і примножують її багатства. Андрушівська волость як адміністративно – територіальна одиниця була створена 1861 році і входила до складу Житомирського повіту. До неї входили у 1913 році 14 населених пунктів, об’єднаних у 2 містечкових та 12 сільських громад. Загальна кількість населення становила 16534 жителів. Ліквідована Андрушівська волость у 1923 році і увійшла до складу Андрушівського району Житомирського округу, який був утворений 7 березня 1923 року. До складу Андрушівського району увійшли ліквідовані Андрушівська волость та частина Котелянської волості Житомирського повіту. Підпорядковувався Житомирському (1923-1925), Бердичівському (1925-1930) округам. У 1932 – 1937роках – у складі Київської області. Станом на 1927 рік районній раді підпорядковувались 22 сільські ради з 89 населеними пунктами. У 1962 – 1965 роках територія Андрушівського району входила до складу Бердичівського та Попільнянського районів. З 4 січня 1918 року в Андрушівці, а потім - у районі була встановлена радянська влада. Створений ревком вигнав з містечок і сіл району панських управителів і приступив до розподілу поміщицької землі. Але коли в містечко увійшли кайзерівські війська, ревком пішов у підпілля. Німецькі окупанти спустошували склади з продуктами й матеріалами. Незважаючи на опір робітників, загарбники вивезли з Андрушівки понад 100 тис. пудів цукру. Потім хазяйнували на зламі двох світів окупанти німецькі та польські, петлюрівці, білогвардійці. Вони вкрай зруйнували Андрушівку та район. Занепала більшість селянських господарств, не вистачало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Епідемії косили людей. Більшість підприємств району не працювало. У серпні 1920 року націоналізовано цукровий та винокурний заводи, 19 вересня того ж року організовано волосний , а 20 вересня сільські комітети незаможних селян, які багато зробили в згуртуванні селян. Більшовицький уряд на чолі з В. Ульяновим – Леніним у Москві прийняв важливі і такі бажані для людей закони. Він оголосив про припинення війни, запропонувавши усім воюючим країнам мир. Іншим законом уряд передав землю селянам . Відповідно до планів більшовиків народ мав будувати нове суспільство без рабської праці., без злиднів, голоду і холоду, без страху і війн. Ім’я цьому суспільству – соціалістичне. Люди повірили більшовикам. Вони стільки натерпілись лиха, зазнали стількох бідувань , що готові були іти на смерть і повірити будь-кому, але щоб більше так не жити.Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50 % дорослого населення не вміли читати, писати, рахувати, навіть, щоб підписати якийсь документ, неписьменні ставили хрестик. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності), які сприяли швидкому знищенню серед населення неосвіченості. При кожній сільській Раді була організована хата-читальня, де проводились заняття з усіма бажаючими вчитись. Там же жителі могли взяти літературу, яка допомагала у навчанні. У 1920 – 1930-х роках існувала можливість виникнення війни або збройного конфлікту у міжнародних відносинах СРСР з іншими державами Європи. Ця ймовірність час від часу загострювалася. Апогею загострення зовнішньо – політичних стосунків досягло в 1931 – першій половині 1932 року, коли загроза нападу на СРСР стала надзвичайно реальною, особливо з боку Великобританії, Польщі, Франції, Японії. Це підтверджує і характер відносин СРСР із цим країнами, і оцінка політичної ситуації в світі пресою, і секретні документи радянського керівництва про підготовку до війни, особливо в 1931 – 1932 роках. Навіть забезпечивши деякий спокій, внаслідок договорів про ненапад, із-заходу, зі східного боку загроза залишилася, адже Японія залишила питання війни відкритим. По – перше, на XIV партконференції РКП(б), що проходила в квітні 1925 року розпочався перехід від напряму «кооперативного соціалізму»(НЕП) на селі до масової колективізації сільського господарства і на цій основі – до індустріалізації. У 1927 – 1928 рр. в СРСР почався новий етап мілітаризації, з початку 30-х – реалізації грандіозної за своїм розмахом і коштами військово – промислової програми. По – друге, підйом індустрії та підготовка до війни потребували збільшення імпорту машин та обладнання, для чого потрібні були великі кошти, які можна було одержати передусім від реалізації продукції сільського господарства. Тому постало питання: як отримати сільськогосподарської продукції побільше? Шлях бачився Сталіну та оточуючих його у впровадженні колективізації на селі. Україна як аграрна республіка стала полігоном для впровадження цієї нової ідеї. Під час підготовки до масової колективізації у 1927 – 1929 роках селяни відмовлялися добровільно продати зерно державі через надто низькі закупівельні ціни. Після ухвалення розробленого комісією В. Молотова порядку проведення кампанії розкуркулення та визначення трьох категорій куркулів (до куркульських господарств відносили господарства середняків, у яких були свої коні, корови, воли, поле більше одного гектара, сільськогосподарський реманент, млин) у лютому 1930 року в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення, яка зачепила 2,5% всіх селянських господарств. Водночас виконувалося місцевою владою інше завдання партії більшовиків: примусити селян перейти до колективних форм господарювання. Але колишня селянська кооперація (спільна праця групи селян, які об’єднуються за спільною домовленістю і доброю волею учасників) у формі супряг, толок тощо докорінно відрізнялася від радянської кооперації, яка не враховувала інтересів селян. Проголошення колгоспів , як перехідної форми до комуни( у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року) викликало шалений опір усього селянства, що на бажало втрачати нажиті тяжкою щоденною працею своє поле, особистий реманент та худобу. Намагаючись налагодити добровільне здавання хліба, державна влада вдалася до надзвичайних та жорстоких заходів. Повсякчас почали проводитися обшуки, депортація непокірних селян у віддалені райони країни., введення величезних штрафів за несплату податків, розпродаж майна боржників, які не здали встановлену їм норму зерна. Дбаючи про якнайшвидше виконання плану держзаготівель, керівництво республіки в червні 1929 року фактично відновило продрозкладку, а з 3 липня 1929 року ВУЦВК і Раднарком України прийняли сумнозвісну постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконання загальнодержавних завдань і планів» та постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» (1932 р.) Ці постанови дозволили місцевим радам накладати на боржників штрафи – до п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи. Звичним явищем по всій Україні стали нічні обшуки селянських садиб, господарі яких відмовлялися вступати до колгоспів. Щоб позбавити селян можливості збувати продовольство поза державними каналами, в 1930 році приватну торгівлю було заборонено, а ринки закрито (вони відновили свою роботу лише в травні 1932 року). На території сучасного Андрушівського району осінь 1932 року не була неврожайною, селяни зібрали хороший урожай, який обіцяв спокійне життя селянських сімей взимку 1932 та навесні 1933 років. Та не так сталось, як гадалось! Неможливо ні з чим порівняти той страшний голодомор 1932 - 1933 року. Жертвами голодомору стало від 2,5 до 10 мл. чоловік. Точної цифри загиблих назвати неможливо, тому що облік жертв голодомору не вівся. Він був зроблений штучно, щоб знищити більшість українців, які славились своїм волелюбством, любов’ю до своєї землі і не хотіли миритися з новим порядком господарювання на землі – колгоспами. Голодомор став одним із способів заганяння непокірних до колективних сільськогосподарських господарств. Плани держзаготівель виконували представники місцевої влади сіл, витрясаючи із селян останню мірку зерна, засуджуючи тим самим їх до голодної смерті. Ніяких документів про забрану їжу не видавали, забирали все, що знаходили. Могли прийти групою в 5 – 6 чоловік із шпичками (довгі, загострені на кінці залізні палиці) і вдень, і посеред ночі. Були випадки, що приходили кілька разів на день, поки щось не знайдуть. Шукали скрізь: і в запічку, і в одязі, і в колисці дитини, перекопували і розгрібали землю в хаті, в коморі, в хліві – кругом, де можна було щось заховати. Знаходили залишки картоплі, буряків, лишки пшона - і забирали все, кидаючи односельців у лапи голодної смерті. У всіх без виключення селах району цілими сім’ями, цілими кутками вмирали люди, залишались пусті хати. Тіла померлих були скрізь: на дорогах, де вони ходили шукаючи чогось, що можна було б з’їсти; у хатах, де люди, знесилившись, чекали доки смерть сама прийде до них; на полях, де вони перекопували землю, шукаючи мерзлу картоплину; на сільській вулиці – там, де заставала їх смерть. Стараючись заглушити муки голоду люди їли котів, собак, голубів, ворон, варили та їли кору з дерев, коріння з рослин, мерзлі минулорічні овочі, які вдавалось знайти, перекопуючи городи. Основними стравами весною та влітку були затірка із споришу та кропиви, люди збирали в лісі ягоди, варили чай з м’яти, калини, пирію. Люди вмирали від дистрофії (катастрофічне зменшення ваги), масовими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби, які викликали масову смертність. Дехто вважав, що болі в шлунку і постійні думки про їжу можна зупинити п’ючи багато води. Такі люди опухали від надмірної кількості випитої води, але їсти хотілось так само. Щоб зупинити муки голоду, люди навіть їли те, що небезпечно було їсти. Так, односельці с. Крилівки згадують, що у сім’ї Пальчинської Наталії померла і сама мати і її п’ятеро дітей, які з’їли сире м’ясо загиблої тварини. У селах району померлих хоронили родичі, які мали силу викопати могилу на сільському кладовищі. Інші везли тіло померлого на кладовище в надії, що знайдеться відкрита могила, в яку можна було покласти тіло померлого родича. В селі Антопіль жителька Артемчук Ганна Андріївна розповіла, що за проханням сусідки викопала могилу на сільському цвинтарі для її померлої дитини і повернулася назад за тілом. Коли вони вдвох із сусідкою привезли тіло дитини, могила була майже заповнена тілами померлих. До однієї могили клали кілька тіл, без трун та погребального обряду, бо не мали сил навіть, щоб копати кожному окрему могилу. А коли поховати померлого не було кому, то їх тіла в кожному селі збирали призначені для цього люди і підводою і відвозили до братської могили на кладовисько. На жаль, були випадки, коли до братської могили потрапляли ще живі, але уже приречені на смерть, бо за ними не хотіли їхати на другий день, щоб забрати тіло. Слід сказати, що на початку голоду люди допомагали один одному, родичам, сусідам – ділились останнім. А потім і ділитись стало нічим. Жебракам, які в цей час блукали селом, ніхто нічого на подавав не тому, що не хотіли дати, просто не було що дати. Часто жебраки, а це в основному були жінки та діти, тихо біля тину і помирали. І ніхто із місцевих жителів не знав ні хто вони , ні звідки. Їх хоронили у братських могилах разом із померлими жителями села. Дітей – сиріт, які залишались без батьків, годували в шкільній їдальні, а після оформлення відповідних документів, їх забирали до інтернатів. Годували також тих дорослих, що працювали в полі один раз в день благеньким кулешиком у колгоспній їдальні. Але й він багатьом спас життя. В той час був прийнятий закон про п’ять колосків. За цим законом, людина, у кишенях якої було знайдена хоч одна жменька зерна, засуджувалася до строгого покарання, в окремих випадках навіть до смерті, за звинуваченням у розкраданні колгоспного майна та зраду ідеалам революції. Непоодинокими були випадки канібалізму. Людей, які скоювали такий злочин, арештовували і засуджували до тюремного ув’язнення. Вижили тільки ті сім’ї, у кого була корова. Її вся сім’я дружно доглядали і годували. Та найбільше приходилось оберігати корову, щоб її не вкрали. Навіть були випадки, що старшим у сімї приходилось ночувати разом із коровою, бо боялися, що не застануть своєї годувальниці на місці. Ті, селяни, що були дорослими і сильними, працювали на місцевих заводах. Там їх годували у заводській їдальні. З осені 1933 до літа 1934 року спостерігалася надзвичайно висока смертність від тифу, переїдання, внаслідок самогубств або самосудів над людожерами і трупоїдами. Фактично масова насильницька колективізація і пов’язаний з нею голодомор на селі були соціоцидом, тобто керованим знищенням класу дрібних власників, а нова категорія селян – колгоспники прирівнювалися до пролетарів, «господарів виробництва». Голодомор в Україні справедливо назвати геноцидом українського народу, адже від голоду страждали не тільки українці, а і молдавани, поляки, болгари, німці – всі, хто проживав у сільській місцевості по всій Україні, оскільки міське населення проживало в містах, де працювала система постачання продуктів харчування в крамницях або за місцем роботи. Тих, що пережили голодовку (так місцеві жителі називають голодомор 1932 – 1933років) ще довго переслідував страх голодної смерті. Потім вони ще довго – довго ховали по закутках скоринки хліба, відро зерна, вузлик крупи про чорний день, боячись голодної смерті. Нехай же вічно горить свічка пам’яті в наших серцях, які стануть храмом Скорботи за « невинно убієнними» синами і дочками матері – страдниці України. У передвоєнні роки жителів Андрушівщини, як і всього українського народу, стало ніби подвійним. Одне – важка, гірка доля несправедливо звинувачених і знищених сталінськими репресіями людей. А друга – важка щоденна праця по розбудові держави, покращенню життя трудівників. Площа Андрушівського району напередодні Великої Вітчизняної війни становила 835 кв. км. За переписом 1939 року тут мешкало 60767 чол., в тому числі 52218 сільських жителів та 8551 чол. міського населення. До складу Житомирської області увійшов 22 вересня 1937 року. Він мав 30 сільських та 2 селищні Ради, 2 селища міського типу (Андрушівка і Червоне) і 44 населених пункти. Чорноземні ґрунти сприяли розвитку сільськогосподарського виробництва. Провідними галузями були: виробництво зерна, вирощування цукрових буряків та м’ясо – молочне тваринництво. Окрім цього в 48 колгоспах і 2 радгоспах району вирощували овочі, картоплю, насіння цукрових буряків, займалися птахівництвом та бджільництвом. Колгоспи та радгоспи обслуговували 2 машинно-тракторні станції – Андрушівська та Котелянська, які мали в 1941 році 223 трактори, 63 комбайни, 224 вантажні автомобілі та чимало іншої сільськогосподарської техніки. Посівні площі становили 49848 га. Промисловість району напередодні війни займалась переробкою сільськогосподарської продукції. Тут діяли Андрушівський та Червоненський цукрові, Андрушівський та Червоненський спиртові заводи, торфорозробка, молокопереробний завод, велась заготівля лісу та працювали підприємства по обслуговуванню населення: млини, цегельні, гончарня та інші. В надрах андрушівської землі містилися корисні копалини: граніт, глина, пісок, торф та буре вугілля. Трудові успіхи робітників і колгоспників району в передвоєнні роки були відзначені занесенням до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В 1939 р. до Книги були занесені імена 10 трактористів Андрушівської МТС: М.А.Романівський, Т.Р.Задерейко, Ф.Я.Шевчук, П.С. Тонкоголос, В.О.Вільчинський, Г.І. Міщенко, М.Ю.Ритор, К.С. Утченко, А.П.Петрушкевич, та бригадир тракторної бригади, трактористка Л. М. Рудюк. Також було відзначено конеферму Андрушівського колгоспу ім. Шевченка та конюха цього колгоспу Г.Й. Берладина. У передвоєнні роки було досягнуто певних успіхів у галузі культурного будівництва. В 35 школах району нараховувалось майже 12 тис. учнів, яких навчали 393 вчителі. Населення району обслуговували 2 лікарні, 4 амбулаторії, 6 фельдшерсько-акушерських пунктів та 4 сільські медичні дільниці, в яких працювало 10 лікарів та 39 середніх медичних працівників. В районі функціонували 41 бібліотека з фондом 104 тис. книг, 3 кіноустановки, 34 клуби – читальні. За сумлінну працю по вихованню і навчанню молодого покоління в 1939 році вчителька Андрушівської середньої школи №1 В. Ю. Павлівська була нагороджена орденом Леніна.
Дорога ти моя Андрушівщино!
На твоїх чорноземних полях
Ми вирощуєм жито з пшеницею,
Кукурудзу й цукровий буряк.
Мій чарівний, замріяний краю,
Край ставків, і садів, і полів.
Я тобі щиросердно бажаю
Щедрих, гарних, рясних врожаїв.
Л. І. Загоруйко – Дюсенбаєва.
Андрушівський район
Територія – 95,5 тис.га. Населення – 37,6 тис. чол. Населених пунктів – 39 Територіальних громад – 29, в тому числі:1 – міська рада, 1 – селищна рада, 27 – сільських рад. Промислових підприємств - 6. Сільськогосподарських підприємств – 27. Фермерських господарств - 48. Сільськогосподарських угідь – 76528 га. В тому числі ріллі – 64845 га. Лікарень – 3. Сільських амбулаторій – 6. ФАП – 28. Будинків культури та клубів – 33. Бібліотек – 36. Андрушівський район розташований на Придніпровській височині, у південно – східній частині області в зоні лісостепу. Район межує з п’ятьма районами області і на півдні – з Козятинським районом Вінницької області. Поверхня – полого- хвиляста рівнина, розділена річковими долинами, ярами і балками. Це край родючих полів, тихоплинних річок, озер з чистими плесами, таємничих боліт і багатих звіриною лісів. У надрах Андрушівської землі знаходяться незліченні природні скарби. З корисних копалин є родовища гранітів, вапняків, бурого вугілля (працював кар’єр Андрушівської дільниці Коростишівського розрізу), суглинків, піску і торфу. Пересічна температура січня - 5,60 С, липня +18,70 С. Опадів 527 мм. на рік. Андрушівський район лежить у межах Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції. У районі 11 річок, найбільші: Гуйва, Пустоха, Лебединець, Ів’янка (басейн Дніпра), Під водоймищами зайнято – 1,9 тис. га., споруджено 44 ставки( заг. пл. 525 га). У ґрунтовому покриву переважають чорноземи, глибокі малогумусні (55% площі району), є сірі лісові, дерново-підзолисті, чорноземнолужні, болотні та інші ґрунти. Площа лісів 7,4 тис .га . Основні породи: дуб, сосна, вільха, береза. В Андрушівському районі знаходиться пам’ятка садово - паркового мистецтва республіканського значення - Івницький парк та два заказники місцевого значення. Спеціалізація сільського господарства – рослинництво зернового та тваринництво м’ясомолочного напрямів. Залізничні станції: Андрушівка, Бровки, Степок. Та найбільше багатство Андрушівщини – її люди, які своєю щоденною працею прикрашають рідну землю і примножують її багатства. Андрушівська волость як адміністративно – територіальна одиниця була створена 1861 році і входила до складу Житомирського повіту. До неї входили у 1913 році 14 населених пунктів, об’єднаних у 2 містечкових та 12 сільських громад. Загальна кількість населення становила 16534 жителів. Ліквідована Андрушівська волость у 1923 році і увійшла до складу Андрушівського району Житомирського округу, який був утворений 7 березня 1923 року. До складу Андрушівського району увійшли ліквідовані Андрушівська волость та частина Котелянської волості Житомирського повіту. Підпорядковувався Житомирському (1923-1925), Бердичівському (1925-1930) округам. У 1932 – 1937роках – у складі Київської області. Станом на 1927 рік районній раді підпорядковувались 22 сільські ради з 89 населеними пунктами. У 1962 – 1965 роках територія Андрушівського району входила до складу Бердичівського та Попільнянського районів. З 4 січня 1918 року в Андрушівці, а потім - у районі була встановлена радянська влада. Створений ревком вигнав з містечок і сіл району панських управителів і приступив до розподілу поміщицької землі. Але коли в містечко увійшли кайзерівські війська, ревком пішов у підпілля. Німецькі окупанти спустошували склади з продуктами й матеріалами. Незважаючи на опір робітників, загарбники вивезли з Андрушівки понад 100 тис. пудів цукру. Потім хазяйнували на зламі двох світів окупанти німецькі та польські, петлюрівці, білогвардійці. Вони вкрай зруйнували Андрушівку та район. Занепала більшість селянських господарств, не вистачало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Епідемії косили людей. Більшість підприємств району не працювало. У серпні 1920 року націоналізовано цукровий та винокурний заводи, 19 вересня того ж року організовано волосний , а 20 вересня сільські комітети незаможних селян, які багато зробили в згуртуванні селян. Більшовицький уряд на чолі з В. Ульяновим – Леніним у Москві прийняв важливі і такі бажані для людей закони. Він оголосив про припинення війни, запропонувавши усім воюючим країнам мир. Іншим законом уряд передав землю селянам . Відповідно до планів більшовиків народ мав будувати нове суспільство без рабської праці., без злиднів, голоду і холоду, без страху і війн. Ім’я цьому суспільству – соціалістичне. Люди повірили більшовикам. Вони стільки натерпілись лиха, зазнали стількох бідувань , що готові були іти на смерть і повірити будь-кому, але щоб більше так не жити.Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50 % дорослого населення не вміли читати, писати, рахувати, навіть, щоб підписати якийсь документ, неписьменні ставили хрестик. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності), які сприяли швидкому знищенню серед населення неосвіченості. При кожній сільській Раді була організована хата-читальня, де проводились заняття з усіма бажаючими вчитись. Там же жителі могли взяти літературу, яка допомагала у навчанні. У 1920 – 1930-х роках існувала можливість виникнення війни або збройного конфлікту у міжнародних відносинах СРСР з іншими державами Європи. Ця ймовірність час від часу загострювалася. Апогею загострення зовнішньо – політичних стосунків досягло в 1931 – першій половині 1932 року, коли загроза нападу на СРСР стала надзвичайно реальною, особливо з боку Великобританії, Польщі, Франції, Японії. Це підтверджує і характер відносин СРСР із цим країнами, і оцінка політичної ситуації в світі пресою, і секретні документи радянського керівництва про підготовку до війни, особливо в 1931 – 1932 роках. Навіть забезпечивши деякий спокій, внаслідок договорів про ненапад, із-заходу, зі східного боку загроза залишилася, адже Японія залишила питання війни відкритим. По – перше, на XIV партконференції РКП(б), що проходила в квітні 1925 року розпочався перехід від напряму «кооперативного соціалізму»(НЕП) на селі до масової колективізації сільського господарства і на цій основі – до індустріалізації. У 1927 – 1928 рр. в СРСР почався новий етап мілітаризації, з початку 30-х – реалізації грандіозної за своїм розмахом і коштами військово – промислової програми. По – друге, підйом індустрії та підготовка до війни потребували збільшення імпорту машин та обладнання, для чого потрібні були великі кошти, які можна було одержати передусім від реалізації продукції сільського господарства. Тому постало питання: як отримати сільськогосподарської продукції побільше? Шлях бачився Сталіну та оточуючих його у впровадженні колективізації на селі. Україна як аграрна республіка стала полігоном для впровадження цієї нової ідеї. Під час підготовки до масової колективізації у 1927 – 1929 роках селяни відмовлялися добровільно продати зерно державі через надто низькі закупівельні ціни. Після ухвалення розробленого комісією В. Молотова порядку проведення кампанії розкуркулення та визначення трьох категорій куркулів (до куркульських господарств відносили господарства середняків, у яких були свої коні, корови, воли, поле більше одного гектара, сільськогосподарський реманент, млин) у лютому 1930 року в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення, яка зачепила 2,5% всіх селянських господарств. Водночас виконувалося місцевою владою інше завдання партії більшовиків: примусити селян перейти до колективних форм господарювання. Але колишня селянська кооперація (спільна праця групи селян, які об’єднуються за спільною домовленістю і доброю волею учасників) у формі супряг, толок тощо докорінно відрізнялася від радянської кооперації, яка не враховувала інтересів селян. Проголошення колгоспів , як перехідної форми до комуни( у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року) викликало шалений опір усього селянства, що на бажало втрачати нажиті тяжкою щоденною працею своє поле, особистий реманент та худобу. Намагаючись налагодити добровільне здавання хліба, державна влада вдалася до надзвичайних та жорстоких заходів. Повсякчас почали проводитися обшуки, депортація непокірних селян у віддалені райони країни., введення величезних штрафів за несплату податків, розпродаж майна боржників, які не здали встановлену їм норму зерна. Дбаючи про якнайшвидше виконання плану держзаготівель, керівництво республіки в червні 1929 року фактично відновило продрозкладку, а з 3 липня 1929 року ВУЦВК і Раднарком України прийняли сумнозвісну постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконання загальнодержавних завдань і планів» та постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» (1932 р.) Ці постанови дозволили місцевим радам накладати на боржників штрафи – до п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи. Звичним явищем по всій Україні стали нічні обшуки селянських садиб, господарі яких відмовлялися вступати до колгоспів. Щоб позбавити селян можливості збувати продовольство поза державними каналами, в 1930 році приватну торгівлю було заборонено, а ринки закрито (вони відновили свою роботу лише в травні 1932 року). На території сучасного Андрушівського району осінь 1932 року не була неврожайною, селяни зібрали хороший урожай, який обіцяв спокійне життя селянських сімей взимку 1932 та навесні 1933 років. Та не так сталось, як гадалось! Неможливо ні з чим порівняти той страшний голодомор 1932 - 1933 року. Жертвами голодомору стало від 2,5 до 10 мл. чоловік. Точної цифри загиблих назвати неможливо, тому що облік жертв голодомору не вівся. Він був зроблений штучно, щоб знищити більшість українців, які славились своїм волелюбством, любов’ю до своєї землі і не хотіли миритися з новим порядком господарювання на землі – колгоспами. Голодомор став одним із способів заганяння непокірних до колективних сільськогосподарських господарств. Плани держзаготівель виконували представники місцевої влади сіл, витрясаючи із селян останню мірку зерна, засуджуючи тим самим їх до голодної смерті. Ніяких документів про забрану їжу не видавали, забирали все, що знаходили. Могли прийти групою в 5 – 6 чоловік із шпичками (довгі, загострені на кінці залізні палиці) і вдень, і посеред ночі. Були випадки, що приходили кілька разів на день, поки щось не знайдуть. Шукали скрізь: і в запічку, і в одязі, і в колисці дитини, перекопували і розгрібали землю в хаті, в коморі, в хліві – кругом, де можна було щось заховати. Знаходили залишки картоплі, буряків, лишки пшона - і забирали все, кидаючи односельців у лапи голодної смерті. У всіх без виключення селах району цілими сім’ями, цілими кутками вмирали люди, залишались пусті хати. Тіла померлих були скрізь: на дорогах, де вони ходили шукаючи чогось, що можна було б з’їсти; у хатах, де люди, знесилившись, чекали доки смерть сама прийде до них; на полях, де вони перекопували землю, шукаючи мерзлу картоплину; на сільській вулиці – там, де заставала їх смерть. Стараючись заглушити муки голоду люди їли котів, собак, голубів, ворон, варили та їли кору з дерев, коріння з рослин, мерзлі минулорічні овочі, які вдавалось знайти, перекопуючи городи. Основними стравами весною та влітку були затірка із споришу та кропиви, люди збирали в лісі ягоди, варили чай з м’яти, калини, пирію. Люди вмирали від дистрофії (катастрофічне зменшення ваги), масовими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби, які викликали масову смертність. Дехто вважав, що болі в шлунку і постійні думки про їжу можна зупинити п’ючи багато води. Такі люди опухали від надмірної кількості випитої води, але їсти хотілось так само. Щоб зупинити муки голоду, люди навіть їли те, що небезпечно було їсти. Так, односельці с. Крилівки згадують, що у сім’ї Пальчинської Наталії померла і сама мати і її п’ятеро дітей, які з’їли сире м’ясо загиблої тварини. У селах району померлих хоронили родичі, які мали силу викопати могилу на сільському кладовищі. Інші везли тіло померлого на кладовище в надії, що знайдеться відкрита могила, в яку можна було покласти тіло померлого родича. В селі Антопіль жителька Артемчук Ганна Андріївна розповіла, що за проханням сусідки викопала могилу на сільському цвинтарі для її померлої дитини і повернулася назад за тілом. Коли вони вдвох із сусідкою привезли тіло дитини, могила була майже заповнена тілами померлих. До однієї могили клали кілька тіл, без трун та погребального обряду, бо не мали сил навіть, щоб копати кожному окрему могилу. А коли поховати померлого не було кому, то їх тіла в кожному селі збирали призначені для цього люди і підводою і відвозили до братської могили на кладовисько. На жаль, були випадки, коли до братської могили потрапляли ще живі, але уже приречені на смерть, бо за ними не хотіли їхати на другий день, щоб забрати тіло. Слід сказати, що на початку голоду люди допомагали один одному, родичам, сусідам – ділились останнім. А потім і ділитись стало нічим. Жебракам, які в цей час блукали селом, ніхто нічого на подавав не тому, що не хотіли дати, просто не було що дати. Часто жебраки, а це в основному були жінки та діти, тихо біля тину і помирали. І ніхто із місцевих жителів не знав ні хто вони , ні звідки. Їх хоронили у братських могилах разом із померлими жителями села. Дітей – сиріт, які залишались без батьків, годували в шкільній їдальні, а після оформлення відповідних документів, їх забирали до інтернатів. Годували також тих дорослих, що працювали в полі один раз в день благеньким кулешиком у колгоспній їдальні. Але й він багатьом спас життя. В той час був прийнятий закон про п’ять колосків. За цим законом, людина, у кишенях якої було знайдена хоч одна жменька зерна, засуджувалася до строгого покарання, в окремих випадках навіть до смерті, за звинуваченням у розкраданні колгоспного майна та зраду ідеалам революції. Непоодинокими були випадки канібалізму. Людей, які скоювали такий злочин, арештовували і засуджували до тюремного ув’язнення. Вижили тільки ті сім’ї, у кого була корова. Її вся сім’я дружно доглядали і годували. Та найбільше приходилось оберігати корову, щоб її не вкрали. Навіть були випадки, що старшим у сімї приходилось ночувати разом із коровою, бо боялися, що не застануть своєї годувальниці на місці. Ті, селяни, що були дорослими і сильними, працювали на місцевих заводах. Там їх годували у заводській їдальні. З осені 1933 до літа 1934 року спостерігалася надзвичайно висока смертність від тифу, переїдання, внаслідок самогубств або самосудів над людожерами і трупоїдами. Фактично масова насильницька колективізація і пов’язаний з нею голодомор на селі були соціоцидом, тобто керованим знищенням класу дрібних власників, а нова категорія селян – колгоспники прирівнювалися до пролетарів, «господарів виробництва». Голодомор в Україні справедливо назвати геноцидом українського народу, адже від голоду страждали не тільки українці, а і молдавани, поляки, болгари, німці – всі, хто проживав у сільській місцевості по всій Україні, оскільки міське населення проживало в містах, де працювала система постачання продуктів харчування в крамницях або за місцем роботи. Тих, що пережили голодовку (так місцеві жителі називають голодомор 1932 – 1933років) ще довго переслідував страх голодної смерті. Потім вони ще довго – довго ховали по закутках скоринки хліба, відро зерна, вузлик крупи про чорний день, боячись голодної смерті. Нехай же вічно горить свічка пам’яті в наших серцях, які стануть храмом Скорботи за « невинно убієнними» синами і дочками матері – страдниці України. У передвоєнні роки жителів Андрушівщини, як і всього українського народу, стало ніби подвійним. Одне – важка, гірка доля несправедливо звинувачених і знищених сталінськими репресіями людей. А друга – важка щоденна праця по розбудові держави, покращенню життя трудівників. Площа Андрушівського району напередодні Великої Вітчизняної війни становила 835 кв. км. За переписом 1939 року тут мешкало 60767 чол., в тому числі 52218 сільських жителів та 8551 чол. міського населення. До складу Житомирської області увійшов 22 вересня 1937 року. Він мав 30 сільських та 2 селищні Ради, 2 селища міського типу (Андрушівка і Червоне) і 44 населених пункти. Чорноземні ґрунти сприяли розвитку сільськогосподарського виробництва. Провідними галузями були: виробництво зерна, вирощування цукрових буряків та м’ясо – молочне тваринництво. Окрім цього в 48 колгоспах і 2 радгоспах району вирощували овочі, картоплю, насіння цукрових буряків, займалися птахівництвом та бджільництвом. Колгоспи та радгоспи обслуговували 2 машинно-тракторні станції – Андрушівська та Котелянська, які мали в 1941 році 223 трактори, 63 комбайни, 224 вантажні автомобілі та чимало іншої сільськогосподарської техніки. Посівні площі становили 49848 га. Промисловість району напередодні війни займалась переробкою сільськогосподарської продукції. Тут діяли Андрушівський та Червоненський цукрові, Андрушівський та Червоненський спиртові заводи, торфорозробка, молокопереробний завод, велась заготівля лісу та працювали підприємства по обслуговуванню населення: млини, цегельні, гончарня та інші. В надрах андрушівської землі містилися корисні копалини: граніт, глина, пісок, торф та буре вугілля. Трудові успіхи робітників і колгоспників району в передвоєнні роки були відзначені занесенням до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В 1939 р. до Книги були занесені імена 10 трактористів Андрушівської МТС: М.А.Романівський, Т.Р.Задерейко, Ф.Я.Шевчук, П.С. Тонкоголос, В.О.Вільчинський, Г.І. Міщенко, М.Ю.Ритор, К.С. Утченко, А.П.Петрушкевич, та бригадир тракторної бригади, трактористка Л. М. Рудюк. Також було відзначено конеферму Андрушівського колгоспу ім. Шевченка та конюха цього колгоспу Г.Й. Берладина. У передвоєнні роки було досягнуто певних успіхів у галузі культурного будівництва. В 35 школах району нараховувалось майже 12 тис. учнів, яких навчали 393 вчителі. Населення району обслуговували 2 лікарні, 4 амбулаторії, 6 фельдшерсько-акушерських пунктів та 4 сільські медичні дільниці, в яких працювало 10 лікарів та 39 середніх медичних працівників. В районі функціонували 41 бібліотека з фондом 104 тис. книг, 3 кіноустановки, 34 клуби – читальні. За сумлінну працю по вихованню і навчанню молодого покоління в 1939 році вчителька Андрушівської середньої школи №1 В. Ю. Павлівська була нагороджена орденом Леніна.
середа, 2 серпня 2006 р.
Герб мiстечка Нехворощ
Герби окремих українських земель вивчали українські, польські і російські дослідники, тому що вивчення давнього минулого наших населених пунктів ускладнюється тим, що склад земель України, їхній адміністративно-територіальний поділ час від часу зазнавали великих змін. Особливі обставини багатовікової історії Київської губернії (воєводства) , яка лежала на порубіжжі багатьох державних утворень різних народів і перебувала свого часу в складі Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії, привели в геральдичну традицію нашого краю ще й політичний елемент. Перші територіальні герби на українських землях виникли на основі кязівських знаків, вживаних на корогвах, під якими княжі дружини ходили у воєнні походи. В 1239-41 роках нашу територію захопила Золота Орда, але великий князь Ольгерд, скориставшись ослабленням Орди, у 60-х роках ХІV ст. підпорядкував собі Поділля, Київщину, Переяславщину. В 1471 році Київське князівство в складі Литви було перетворене на воєводство, а після Люблінської унії (1569р) ввійшло до складу Польщі. У ХVІІІ ст. настав занепад міст і значне обмеження міського самоврядування. Це призвело до упадку Речі Посполитої. Після першого поділу Речі Посполитої ця проблема примусила владу прислухатися до вимог представників міст. Реформаційний закон «Про вільні королівські міста в Речі Посполитій» , було прийнято так званим «чотирилітнім» сеймом у Варшаві 18 квітня 1791 року. Цим законом передбачалося надання всім королівським містам статусу «вільних міст», територія в межах цих поселень ставала власністю міщан, вони отримували змогу висилати депутатів на сейм з правом голосу та ряд інших прав. Міські права призначалися не тільки містам, що зберегли самоврядування, але й тим, що втратили свої привілеї, а також поширювалися на новоосаджені міста та на приватні. Після прийняття законів про міста, розпочалося активне підтвердження та надання королівських привілеїв. Крім затвердження самоврядування на Магдебурзькому праві, дозволялись ярмаркові торги та інші пільги. Обов’язковою нормою всіх міст стає надання герба, кольоровий малюнок якого фіксувався в грамоті. Копії усіх документів з аналогічними малюнками заносилися в записні книги. За період 1791-1792 р. р. такі королівські привілеї одержали 99 міст. Пошукові роботи вчених, проведені у фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві, виявили необхідні документи двох записових книг. До них внесено копії привілеїв, встановлених у Варшаві від 4 листопада 1791 року за 16 червня 1792 для 25 міст (в т. ч. 22-х українських). Серед «дипломованих» тоді містечок було й два, що сьогодні перебувають у складі Житомирської області. Це королівські містечка Київського воєводства Романів та Нехвороща. Доля обох поселень досить подібна. Вважається, що вони існували ще у ХІІІ-ХІУ століттях, але були знищені після ворожих нападів. У ХУІ ст. пустища знову заселяються і вже на початку ХУІІ ст. фігурують як містечка з невеликими оборонними замками. На кінець ХУІІІ ст. і Романів (Романівка Попільнянського району), і Нехвороща ще залишалися королівськими містечками, тому й підтримали підтверджувальні привілеї, які мали сприяти їх подальшому зростанню та розвитку. В обох привілеях зазначено і герби. Для Нехвороща привілей встановлений 17 лютого 1792 року. В книзі «Диплому» подано опис та малюнок герба. Це кольоровий малюнок круглої форми: у синьому полі осідланий коричневий кінь і коричневе дерево, по небу пливуть білі хмарки, внизу зелена трава. Характерно, що переважна більшість привілеїв 1791-1792 років виставлена містам, розташованим вздовж тодішнього російсько-польського кордону та на прилеглих землях, це була, по суті, фіксація кордону. А централізоване надання гербів мало відігравати роль прояву «особистої ласки» та зовнішнього утвердження свого впливу на прикордонні землі. Але вже в 1793 році відбувся другий поділ Польщі, а в 1795 році - третій, внаслідок чого Правобережну Україну захопила Російська імперія, а «світопривілейовані» почали управлятися за іншими законами: передбачено було злам одного адміністративного устрою й запровадження іншого, відповідно «законам, згідно з якими Всеросійська імперія управляється». Це був складний шлях, тому часом потрібно було вдаватися до репресивних заходів. У річищі таких політичних подій і відбулося перезатвердження давніх і створення нових гербів міст Київщини. По-різному склалася доля гербів 1791-1792 років. Одні були перезатверджені або видозмінені російськими властями, а в конкретному випадку з Романовим та Нехворощею - зовсім втратили своє значення, оскільки містечка не набули відповідного адміністратського статусу і занепали, перетворились на звичайні села. Надання гербів містам 1791-1792 років становить собою хоч і короткотривалий, але окремий стан в еволюції української міської геральдики. Незважаючи на окремі недоліки, більшість знаків з привілеїв 1791-1792 р. р. може і сьогодні функціонувати як місцеві герби. З відновленням української державності та розвитком системи місцевого самоврядування проблема міської геральдики поступово перетворюється на юридачну необхідність, вона викликає все більший інтерес в українському суспільстві. Актуальність питання про символіку населення нашої держави значно зросла із розглядом та прийняттям Верховною Радою України Закону «Про місцеве самоврядування», окремою статтею якого передбачається використання місцевих гербів. Причому не тільки для міських населених пунктів, але й для сіл. Очевидно й для теперішніх сіл Романівки та Нехворощі слід зберегти історичні символи, привівши їх до сучасних геральдичних вимог.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
вівторок, 1 серпня 2006 р.
Історія села Зарубинці Андрушівського району Житомирської області
Кажуть, що на землях, де нині розташоване село, жив заможний селянин Заруба. Він був добрим господарем і допомагав односельчанам. Після його смерті село почали називати Зарубинці. 2. Розповідають, що це діялось ще дуже давно, коли люди жили ще племенами. У дрімучих лісах поселились сміливі, волелюбні люди. Серед них був веселий, вмілий і вродливий юнак-мисливець, якого поважала вся громада. Кохав юнак дівчину із свого ж племені, але таємно любились вони, бо батько заборонив синові кохатися. Не раз батько попереджав про це сина: - Не смій волочитися за дівкою. Запам’ятай, що для тебе головне - мисливство. А як не послухаєш, то відрубаю твою голову своєю ж рукою. Але не послухав юнак батька, бо в серці юнака була така палка любов до дівчини, що не могла її згасити ніяка сила. Наступного попередження не було. Коли батько побачив сина з коханою дівчиною в парі, то не стримав своєї люті. Він зарубав сина сокирою, з якою ходив на полювання. Мертвим звалився син до батькових ніг. Після цієї пригоди люди племені залишили поселення і завжди з острахом обминали це місце - місце вбивства сина батьком. Поселилися люди недалеко від цього місця - за широким і високим валом. Згодом виросло нове поселення і назвали його Зарубинцями. Ця назва села залишилась й до наших днів. Село Зарубинці розташоване за 9 км на північний схід від районного центру та за 12 км від залізничної станції Яроповичі. Село відоме з 1602 року. До 1923 року с. Зарубинці входило в склад Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині ХІХ ст. це село (разом з с. Тарасівкою) належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського. Мало село (разом з с. Тарасівкою) 3206 десятин землі. У 2-й половині ХІХ ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В селі діяло 8 вітрякових млинів, 2 кузні, було 3 крамниці і церковнопарафіяльна школа. Про Свято-Покровську Зарубинецьку церкву у візиті за 1746 рік пишеться: «...вона закладена по звичайному дозволу, ще не закінчена, покрита соломою, нема дзвіниці...» Ця церква була відновлена на місці більш древньої. В кінці 70-х років ХІХ ст. була побудована Покровська дерев’яна церква, яка є й тепер (Після кількох ремонтів). До революції їй належало 48 десятин землі. В 1900 році в селі було 1582 жителі, які жили в 238 дворах (будинках), а в 1941 році було 1885 жителів і вже 454 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Історія села Глинівці Андрушівського району Житомирської області
По обидва береги невеликої річки люди виявили білу і червону глину. Дуже гарна була глина, використовували її і на будівництво, і на біління хат, і на виготовлення посуду та іграшок. Тому це поселення так і називали: Глинівці. Глинівці - село Андрушівського району. До 1923 року було в складі Коднянської волості Житомирського повіту Київської губернії. Розташоване за 24 км на захід від районного центру та за 14 км від залізничної станції Кодня. Відоме з 1704 року як власність Кременецької старостихи Пелагеї Ясиницької. У 18 ст. розділене на дві частини, що належали поміщикам Лавровському та Богуцькому: пізніше - Пражмовському та Круковському. У 19 ст. - власність поміщика Яна-Владислава Умінського, а пізніше перейшло у спадок його сестрам Розалії Маржицькій, Констанції Камській, Францишці Осінській. У 1825 році частина маєтку була виділена сину Розалії Маржицької - Юліану. В тому ж році за участь його в таємному товаристві маєток конфісковано і передано у державну власність. У 1871 році придбане генерал-лейтенантом Михайлом Сумароцьким, а в 1972 році - Федором Терещенком. Церква в селі - Михайлівська, дерев’яна, збудована в 1888 році. У 1850 році в селі було 912 жителів, які проживали в 125 дворах; в 1899 році - 1798 жителів - 291 двір. Перед Великою Вітчизняною війною в селі проживало 1821 житель в 422 дворах. Уродженцями села є майстер художньої обробки дерева, заслужений майстер народної творчості України Л.П.Зущук (1919 р. н.) і заслужена актриса України Н.Ф.Недашківська (1955 р. н.), Герой Радянського Союзу, старший лейтенант С.В.Савчук (1915-1985). Великомошковецька економія Бердичівського округу Андрушівського району не існує. У 1926 році на хуторі проживало 14 жителів в 3-х дворах. Хутір називався Вербівка. З 1960 року у складі села Глинівці Андрушівського району.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Історія села Гарапівка Андрушівського району Житомирської області
Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Підписатися на:
Дописи (Atom)