Пам’ятка архітектури дев’ятнадцятого століття, маєток цукрового магната Терещенка в Андрушівці визнано одним з «Чудес» України. На відміну від більшості володінь Терещенків цей маєток майже повністю зберігся. І цим треба завдячувати … дітям, - так вважають андрушівці. Адже ще з двадцятих років минулого століття у його стінах діє школа. Як живеться дітям у маєтку, а маєтку з дітьми?
учні ( - Це будівля пана Терещенка, його маєток. – тут як у замку. – Тут на стінах є картини і ми плануємо їх відновити. Вони гарні – ми про це знаємо.)
Знають дітлахи і про підземні ходи під ставками, і про скарби,… і про те, що їх школа має славний духовний спадок.
Степан Дисак, директор Андрушівської ЗОШ №1 (По коридорах відчувається дух поетеси Людмили Волошки, її сестри Вероніки Морозової, одного з міністрів Української народної республіки Фещенка-Чопівського, який проходив практику на Андрушівському цукровому заводі…. Спогади Людмили Волошки про наш парк і маєток щирі і теплі. Вона пригадує, що дуже приємно було сидіти на березі ставочка і спостерігати, як дід Каленик скликає дзвіночком лебедів до обіду.)
Сьогодні не можна побачити ні лебедів на ставку, ні унікального фонтану посеред парку у англійському стилі. Та й те, що залишилось нагадує про велич минулого. Вистояли кілька висаджених Терещенками унікальних для Полісся дерев. Спортивний майданчик школи прикрашають віковічний кедр та рідкісної породи дуби. А біля паркової Алеї Слави залишилося рости одне коркове дерево.
Ані буремні революційні, ані радянська епоха не знищили головного – будівлі маєтку, яку увесь цей час відстоювали місцеві жителі. Перебудований Терещенками у стилі ренесансу, маєток у Андрушівці служив помешканням для управляючих цукровим заводом та будинком для гостей.
Степан Дисак, директор Андрушівської ЗОШ №1 ( Все розраховано було колись, що б взимку зберегти тепло, а влітку - прохолоду. Стині тут на першому поверсі – дев’яносто сантиметрів, а на другому – вісімдесят сантиметрів.)
Про те, що будували на віки говорять і товсті стіни, і масивні дерев’яні двері, що і досі слугують. А високу стелю класів дотепер прикрашає вишукане ліплення. Місцеві говорять, що особлива аура маєтку позитивно впливає на здоров’я школярів, а з-поміж вчителів невипадково чимало довгожителів. Тому план реставрації школи передбачає не лише збереження всіх особливостей будівлі, а й відновлення дечого, наприклад, димарів, які слугували додатковою вентиляцією, а також, забілених колись, картин на стінах коридорів. А ще: теперішні мешканці маєтку нізащо не відмовляться від загартованих часом та стертих ногами старих мармурОвих сходів.
Показ дописів із міткою історія Яроповичі Андрушівського району. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія Яроповичі Андрушівського району. Показати всі дописи
четвер, 20 вересня 2012 р.
четвер, 5 квітня 2012 р.
Коротка історія школи в с.Мостове
Село Мостове знаходиться за 20 км від м. Андрушівка. До 1946 року називалося Війтовці. Школа в селі почала діяти в 1912 році.
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.
На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року
Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.
На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року
Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року
четвер, 19 травня 2011 р.
Могила Невідомого льотчика
Пролунав телефонний дзвінок. У трубці почувся приємний чоловічий голос: - Це Вас турбує Валентин Григорович Барабанов з Нехворощі, аби порадитися відносно могили невідомого льотчика, що похований в нашому лісі в 1943 році. Хочу до Вас приїхати. Десь через півгодини у двір зайшов з велосипедом вусатий, кремезної статури чоловік. З виду він не показував на свої 70. Ми розговорилися. Виявилося, що Валентин Григорович - син покійного ветерана війни Григорія Герасимовича Барабанова. Він і розповів мені про трагічну історію, що сталася в роки війни у їхньому селі і про яку йому повідала Галина Макарівна Лебедєва. Її старший брат Федір Кулик напередодні війни закінчив школу військових льотчиків і брав участь у боях за визволення Києва при форсуванні Дніпра. Друзі на фронті завжди мали домашню адресу один одного, щоб на випадок поранення чи смерті можна було повідомити рідних. В одному з повітряних поєдинків було збито літак Федорового товариша - чи то росіянина, чи татарина, чи єврея, рідні якого жили в Росії. У нього була адреса батьків Федора, куди він і прийшов, бо перейти лінію фронту було неможливо. Батьки переодягли льотчика в цивільний одяг і поселили у схованці. Через деякий час боєць вийшов з укриття, але потрапив не в хату Куликів, а в сусідню, де пиячили поліцаї. Вони схопили льотчика, повели в ліс і розстріляли. Наступного дня родичі Федора поховали бійця в лісі. Після визволення і Перемоги чомусь ніхто не приділяв уваги цій могилі, призабулися події воєнних років, померли свідки і очевидці трагедії. Через 66 років сивочолий ветеран праці Валентин Григорович Барабанов власноруч виготовив пам’ятничок з червоною зіркою зразка воєнних років і з написом «Невідомий льотчик» встановив на могилі загиблого. І він, і школярі, і сельчани приносять сюди квіти. Пам’ять увічнена, але залишилося головне: встановити ім’я загиблого пілота, розшукати його родину. Пошук розпочався, але завершиться він не скоро, бо багато часу спливло. Але Валентин Григорович вірить, що замість напису «Невідомий льотчик» колись з’явиться справжнє ім’я фронтовика, прах якого покоїться в нехворощанській землі.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
неділя, 20 лютого 2011 р.
Він теж пройшов через війну
Кожна людина йде по життю тим шляхом, який йому простелила доля. У одних він рівний і гладенький, в інших - зітканий з перешкод та випробувань. У Лаврентія Григоровича Рудюка з Андрушівки він хоч краєм та проліг через війну.
Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину і в полум’ї війни горіли міста й села, гинули на фронтах солдати, захищаючи свій край, він ще був хлопчаком. Лаврентія і його ровесників мобілізували наприкінці листопада 1944-го. Юнакові не виповнилося тоді ще й сімнадцяти літ. Багато що з пам’яті стирають роки - це і не дивно у його 84. Але все, що відбувалося тоді, пам’ятає дуже чітко. Його однолітків 1927 року народження зібрали більше двохсот чоловік біля військкомату, вишикували в колону і ввечері пішки погнали на Житомир. Вранці вже були на Богунії, а наприкінці дня з вокзалу їх повантажили в теплушки і привезли в м. Бар Вінницької області в 29-ту снайперську школу, де шість місяців молоденькі бійці пізнавали військову науку і, звісно, рвалися скоріше потрапити на фронт. Нарешті позаду школа, щоденні заняття. Усім їм, в тому числі і єфрейтору Лаврентію Рудюку (звання присвоїли за відмінне навчання) хотілося доказати, чого вони варті. І ось знову теплушки. Колеса поїзда відраховують миті, коли юні снайпери приймуть перший бій. Та скільки було розчарувань, коли їх висадили в лісі під с. Пришивальня Фастівського району. Там відібрали частину - понад 3,5 тис. чоловік, видали сухий пайок, нову військову форму, навіть речові мішки і казанки. І знову дорога - тепер уже на Баку. Там повантажили солдатів на два кораблі, заборонивши їм виходити на палубу. Ніхто з них не знав, куди пливуть. Сонце зустріли в морі. Катерами їх переправили на сушу - відразу зрозуміли, що на чужій землі. Був ранок, спека, невідома база, де солдатів тримали до вечора, чужа мова. Отак потрапило молоде поповнення до Ірану. Надвечір їх знову чекала дорога довжиною в 400 км. - через Казвінський перевал до м. Решт, де і ніс Лаврентій Рудюк свою нелегку службу в 158-ій шляховій комендантській дільниці військово-автомобільної дороги № 32, яку в свій час будував СРСР при допомозі США. Це була військова частина, підпорядкована лише Москві. Дорога була поділена на 159 дільниць, довжиною 200 км. кожна. По ній наші солдати супроводжували і охороняли автоколони, котрі перевозили вантажі, що прибували із США в Перську затоку. Звідти їх потрібно було доставити іранською територією до Азербайджану. Ситуація була майже неконтрольована, подібна до афганської. Часто автомобілі з вантажем обстрілювали бандитські формування. Скільки разів Лаврентію Григоровичу як снайперу доводилося займати позицію в голові колони, посередині чи в останній вантажівці і тримати навколишню територію під прицілом - адже кожної миті із-за скель, каміння їх підстерігав вогненний шквал. Нарешті прийшла очікувана Перемога. Їх частину вивели з Ірану на територію Азербайджану. І знову теплушки, дорога, що тривала 16 діб, було зрозуміло, що не додому. Солдатів кинули на Далекий Схід, майже до самісінької Находки, на поповнення 3-ї Харбінської дивізії у 36-ий мотострілецький полк. Вони стояли за 12 км. від Китаю, який уже не контролював свої кордони - там безчинствувала озброєна до зубів квантунська армія. Протягом усієї війни Японія, все чекала моменту, коли Гітлер увійде в Москву і тоді вона "відхопить” територію Азії аж по Урал. Апетит Японії на Сході змушені були стримувати наші війська. Частину, де служив Л. Г. Рудюк, частенько кидали на китайську територію - там страхіття творили японські камікадзе. Важко було нашим солдатам ставати супроти озвірілих, приречених убивць, які ніколи не здавалися в полон. І навіть тоді, коли квантунська армія капітулювала, наші бойові частини ще довго залишалися на Далекому Сході. Лаврентій Григорович, котрий, як і інші бійці, марив уже домою, потрапив до неї лише в 1951 році. Цей звичайний український юнак, котрий залишив батьківську хату в 16 літ, повернувся до неї уже 24-річним. Він мужнів, гартував характер, силу волі, безстрашність в армії. Війна перевіряла не раз його на міцність і він витримав всі її випробування: про це свідчать ордени і медалі на грудях. А в мирний час здобував освіту, закінчивши Житмирський сільгосптехнікум, працював дільничним механіком в Старокотельнянській МТС, 41 рік - майстром і старшим майстром Андрушівського СПТУ-32. Там вручили йому медаль «Ветеран праці». З дружиною Тамарою Миколаївною виростили три сини, тепер всю свою любов, доброту і ласку віддають онукам, молять Бога, аби світ більше не потрясали війни.
Валентина Василюк
Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину і в полум’ї війни горіли міста й села, гинули на фронтах солдати, захищаючи свій край, він ще був хлопчаком. Лаврентія і його ровесників мобілізували наприкінці листопада 1944-го. Юнакові не виповнилося тоді ще й сімнадцяти літ. Багато що з пам’яті стирають роки - це і не дивно у його 84. Але все, що відбувалося тоді, пам’ятає дуже чітко. Його однолітків 1927 року народження зібрали більше двохсот чоловік біля військкомату, вишикували в колону і ввечері пішки погнали на Житомир. Вранці вже були на Богунії, а наприкінці дня з вокзалу їх повантажили в теплушки і привезли в м. Бар Вінницької області в 29-ту снайперську школу, де шість місяців молоденькі бійці пізнавали військову науку і, звісно, рвалися скоріше потрапити на фронт. Нарешті позаду школа, щоденні заняття. Усім їм, в тому числі і єфрейтору Лаврентію Рудюку (звання присвоїли за відмінне навчання) хотілося доказати, чого вони варті. І ось знову теплушки. Колеса поїзда відраховують миті, коли юні снайпери приймуть перший бій. Та скільки було розчарувань, коли їх висадили в лісі під с. Пришивальня Фастівського району. Там відібрали частину - понад 3,5 тис. чоловік, видали сухий пайок, нову військову форму, навіть речові мішки і казанки. І знову дорога - тепер уже на Баку. Там повантажили солдатів на два кораблі, заборонивши їм виходити на палубу. Ніхто з них не знав, куди пливуть. Сонце зустріли в морі. Катерами їх переправили на сушу - відразу зрозуміли, що на чужій землі. Був ранок, спека, невідома база, де солдатів тримали до вечора, чужа мова. Отак потрапило молоде поповнення до Ірану. Надвечір їх знову чекала дорога довжиною в 400 км. - через Казвінський перевал до м. Решт, де і ніс Лаврентій Рудюк свою нелегку службу в 158-ій шляховій комендантській дільниці військово-автомобільної дороги № 32, яку в свій час будував СРСР при допомозі США. Це була військова частина, підпорядкована лише Москві. Дорога була поділена на 159 дільниць, довжиною 200 км. кожна. По ній наші солдати супроводжували і охороняли автоколони, котрі перевозили вантажі, що прибували із США в Перську затоку. Звідти їх потрібно було доставити іранською територією до Азербайджану. Ситуація була майже неконтрольована, подібна до афганської. Часто автомобілі з вантажем обстрілювали бандитські формування. Скільки разів Лаврентію Григоровичу як снайперу доводилося займати позицію в голові колони, посередині чи в останній вантажівці і тримати навколишню територію під прицілом - адже кожної миті із-за скель, каміння їх підстерігав вогненний шквал. Нарешті прийшла очікувана Перемога. Їх частину вивели з Ірану на територію Азербайджану. І знову теплушки, дорога, що тривала 16 діб, було зрозуміло, що не додому. Солдатів кинули на Далекий Схід, майже до самісінької Находки, на поповнення 3-ї Харбінської дивізії у 36-ий мотострілецький полк. Вони стояли за 12 км. від Китаю, який уже не контролював свої кордони - там безчинствувала озброєна до зубів квантунська армія. Протягом усієї війни Японія, все чекала моменту, коли Гітлер увійде в Москву і тоді вона "відхопить” територію Азії аж по Урал. Апетит Японії на Сході змушені були стримувати наші війська. Частину, де служив Л. Г. Рудюк, частенько кидали на китайську територію - там страхіття творили японські камікадзе. Важко було нашим солдатам ставати супроти озвірілих, приречених убивць, які ніколи не здавалися в полон. І навіть тоді, коли квантунська армія капітулювала, наші бойові частини ще довго залишалися на Далекому Сході. Лаврентій Григорович, котрий, як і інші бійці, марив уже домою, потрапив до неї лише в 1951 році. Цей звичайний український юнак, котрий залишив батьківську хату в 16 літ, повернувся до неї уже 24-річним. Він мужнів, гартував характер, силу волі, безстрашність в армії. Війна перевіряла не раз його на міцність і він витримав всі її випробування: про це свідчать ордени і медалі на грудях. А в мирний час здобував освіту, закінчивши Житмирський сільгосптехнікум, працював дільничним механіком в Старокотельнянській МТС, 41 рік - майстром і старшим майстром Андрушівського СПТУ-32. Там вручили йому медаль «Ветеран праці». З дружиною Тамарою Миколаївною виростили три сини, тепер всю свою любов, доброту і ласку віддають онукам, молять Бога, аби світ більше не потрясали війни.
Валентина Василюк
пʼятниця, 7 березня 2008 р.
Шляхетські кривди Андрушівщині на початку ХVІІ століття
Ми живемо в третьому тисячолітті, коли на арені суспільного життя, як стверджують науковці, пануватимуть духовні особистості. Сьогодні ж засоби масової інформації повідомляють про злочини в країні, пов’язані з діяльністю кримінальних груп або окремих шукачів „легкого” життя. І часто висновки про причини існування злочинності зводяться до того, що, мовляв, люди забули норми співжиття, вироблені предками протягом віків, звичаї і традиції, відвернулись від народної моралі, але особливо дошкульно ми відчуваємо наслідки того, що кілька поколінь у колишньому Радянському Союзі прожили без християнської віри. „Минуле не мертве. Воно навіть не минуле”, - стверджував американський письменник У. Фолкнер, а Томас Карлейль, англійський філософ, історик і публіцист ХІХ ст., поглибив цю думку:„Сучасне - це сума минулого”. Отож давайте звернемося до минулого - на 400 літ назад, побачимо, якими ж були тоді представники заможної частини населення нашого краю, у яких прагнення до збагачення не знало меж. Обмежимо період п’ять місяців: грудень 1610 року - квітень 1611-го. Окреслимо й територію, на якій розглянемо недостойні вчинки тогочасного дворянства Це - села сучасного Андрушівського району. Але спершу пригадаймо, який це був час. Закінчувалась епоха середньовіччя, в якій християнство мало величезний вплив на всі сторони суспільного життя, змушуючи населення Європи дотримуватися Божих заповідей у щоденному побуті, переслідуючи боговідступників (згадаймо вогнища католицької інквізиції у Західній Європі, на яких згоріли тисячі єретиків). Прийшли нові часи, в європейських країнах розвивались природничі науки, література (В. Шекспір своїм генієм поставив англійську драму на високий рівень, а М. Сервантес вже був відомий „Життям і ділами славного лицаря Дон Кіхота…”), право, надзвичайно бурхливого розвитку - доходить філософія.
Землі нашого краю перейшли до Польщі. Через те сюди поширились шляхетський устрій і польські впливи. Із Заходу почали приходити ідеї гуманізму, ренесансу, реформації. Ожили міста, українське міщанство організовувлось в братства, добивалось релігійно-національних прав, організувало школи, бурси, друкарні. Зросло релігійне життя, розвинулась полемічна література. Україна пережила перші козацькі війни, в яких ватажки К. Косинський, Ф. Лобода та С. Наливайко не змогли досягти успіхів у борні з польським військом, а козаччину покарали тяжкими репресіями. Попереду була слава великого полководця П. Сагайдачного, боротьба з Польщею Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Гуні й Остряниці…
Отож закінчувався 1610 рік від Різдва Христового. 27 грудня урядник шляхтянки Гельжбети Халаїмової, яка недавно правом застави стала володіти Городком (тепер с. Городківка), Станіслав Круковський за наказом поміщиці зі слугами і жителями села на кількаста (!) возах по невеликому снігу поїхали на ґрунти й сіножаті поміщиці сусіднього села Гальчин Катерини Вільжиної. Там вони пограбували не лише землевласницю-сусідку, але й п’ятьох її підданих, насильно забравши шість скирд сіна загальною кількістю 680 возів. Не замітаючи слідів, без поспіху, все сіно привезли до маєтку Г. Халаїмової. „…Як сьогодні не дивно це уявляти, сіна завжди катастрофічно не вистачало… Основною метою наїздів навіть серед ближніх сусідів був захват або крадіжка сіна - основного енергетичного джерела ХVІ-ХVІІІ ст.”, - зазначає відомий житомирський краєзнавець В. Єршов. Тому й не дивно, що й княгиня Софія Ружинська з Котельні ще раніше, 19 грудня, послала свого урядника Андрія Велицького з озброєними боярами, слугами та міщанами на конях на землі коденського надвірного підскарбія Остафіяна Тишкевича. Там її люди насильно взяли 10 скирд сіна (1000 возів) підскарбія, 4 скирди і 10 стогів (500 возів) коденських міщан і привезли до фільварку княгині „для її власного спожитку”. 17 січня 1611 року розігралася трагедія на землях села Іванків. Тамтешніх селян, підданих київського чашника Філона Стрибиля, на їх же землі жорстоко побили за намовою власника містечка Ліщин (тепер Житомирського району) пана Самуеля Горностая та його дружини Теофілі їхні слуги та піддані, очолювані ліщинським урядником Олександром Кросницьким. Судові урядники, які наступного дня приїхали в Іванків розслідувати бійку, побачили тяжко поранених, змордованих 48 селян, один з них вже помер, ще один був на смертному одрі. Вражає жорстокість, з якою велося це побоїще: на тілах постраждалих були такі ушкодження: биті або пробиті рани на голові, криваві побиті плечі, перебиті або перетяті кості на руках, криваві биті рани по хребту. З якою метою було побито іванківців? Відповідь проста: щоб пограбувати їх, тобто забрати у кожного коня і сани, зняти з побитих і забрати одяг (кожух, жупан, шапку) і взуття (і це серед зими!), сокиру і пояс з ножами і насамкінець гроші. Ворожнеча між королівським чашником Ф. Стрибилем і підкоморним С. Горностаєм розгорялася. А прелюдією її був розбій, вчинений ліщинським урядником зі слугами та помічниками на дорозі біля містечка. 13 січня неподалік їхали з Гощі слуга шляхтича Стрибиля Мартиновський, а також підданий на ім’я Кашпор від сина господаря. Перестрівши їх, Кросницький сам поранив слугу, забрав коня з возом, шаблю, дві копи грошей; іншого підданого збили, зранили, теж забрали коня і воза. Через два дні та ж сама ватага на тій же дорозі там, де вона розходиться до Котельні й до Іванкова, перейняли п’ятьох підданих Ф. Стрибиля, які везли з Полісся, з Чорнобиля солону і в’ялену рибу, побили їх, а коней, сани з рибою і гроші забрали. Відчувши смак перемоги, незабаром ліщинський урядник, а з ним і війт (!) разом з менш сановитими шляхтичами, що перебували на службі боярами, а також зі слугами, стрільцями, міщанами ліщинським загалом кілька сотень чоловік, озброєних як на війну, напали на іванківських селян, які везли дрова в урочищі Криві Руди. Оточивши, нападники їх побили, постріляли, посікли, поранили. П’ятьох забили до смерті. (Характерна деталь, яка часто зустрічається під час сутичок: тіла убитих убивці забирали з собою). Всього було поранено 20 мешканців Іванкова, їхні коні, вози, кожухи, сокири забрано, як в усіх інших випадках, „на прожиток пана підкоморного з дружиною”. Київський чашник швидко відреагував на ці події, і вже 18 січня його слуги й піддані на дорозі перестріли Семена Коваля, підданого київського підкоморного, і замордували його, нанісши рубану рану на голові, дві такі рани на правій руці, три на правій нозі, збивши йому бік, після чого нещасний вже був присмерті наступного дня. Але на цьому помста не закінчилася. Наступного дня Ф. Стрибиль, одержавши допомогу в Богдана Стрибиля з Левкова (тепер село Житомирського району), зібрав біля 500 чоловік і повів на Ліщин. Під містечком зупинившись, гукав свого неприятеля, щоб той вийшов зі свого маєтку. Не дочекавшись його, ввечері поїхав геть зі своїми. С. Горностай, певно, був хитріший і сильніший: сам участі в нападах не брав, до того ж він у себе переховував тих, хто втік на волю, навіть засуджених, також кликав на допомогу козаків, які колись були в загоні Федора Книша, козацького полковника, який не гребував грабувати шляхетські маєтності. 29 лютого він послав кілька сотень кінних і піших своїх людей на чолі з урядником у Левків до маєтку Б. Стрибиля. Ватага була озброєна, як на війну: шаблями, палашами, гаківницями. З ранку до обідньої пори нападники стріляли біля будинку, правда, не у вікна чи двері, а мимо; ущипливими сороміцькими словами викликали надвір синів господаря маєтку (на щастя, ті ще 17 лютого у справах поїхали на Волинь). Нагодувавши страхом старого Богдана Стрибиля та його дружину, вони розбили їхні борті з бджолами, вирубали біля Левкова шість сотень сосон, придатних на будову, і завезли їх у Ліщин. Тоді ж Горностаєві люди біля річки Руснятинки побили, поранили і пограбували шістьох селян з Левкова. Наступного дня все повторилося знову. Той же люд, посланий шляхтичем Горностаєм, добувши з піхов шаблі й палаші, стріляючи з гаківниць так, що дим обволік будинок Б. Стрибиля, проїхав мимо нього і, переїхавши через р. Тетерів, зрубав кілька сотень дерев, які відпровадив до Ліщина. Заодно нападники забрали 120 возів сіна, що належало левківським селянам, а також побили й пограбували чотирьох місцевих селян, які їхали в Котельню на торги. Протистояння між землевласниками закінчилося поразкою С. Горностая після того, як проти нього виступив рід Стрибилів, а саме: крім Філона, Федір, Данило, Петро й Остафій Стрибилі. 9 березня вони на чолі 500 вершників, озброєних холодною зброєю і рушницями, насильно приїхали у ліщинські володіння підкоморного, забрали його дерева з бджолами і бортями, а також вирубали біля 200 дерев, придатних для будівництва, і відвезли їх до Іванкова. Крім цього, Стрибилі розіслали по великих торгівельних дорогах і шляхах своїх шпигунів і організували засідки зі своїх людей, які били і ранили підданих С. Горностая, які поверталися до Ліщина. Врешті-решт він став шукати захисту в уряді Житомирського замку[1:205-206]. На відміну від цієї війни між сусідами-шляхтичами, наступний розбій і грабунок свідчить, що це були не просто „буденні” справи панів, але й своєрідні видовища та розваги, на які вони запрошували своїх дружин. Так, 16 березня слуга шляхтича Станіслава Забельського, татарин на ймення Залесь, повертався верхи на коні звичною дорогою з Житомира через Нехворощ і Крилівку до села Малого Вовчинця. Він успішно виконав пильну справу свого хазяїна, а саме: зібрав гроші, які заборгували Станіславу Забельському в Коростишеві, Каменищі та інших місцях. Шляхтич Семен Лудовіський, власник с. Крилівки, якимось чином дізнався про це. Разом із дружиною Гасею, зібравши своїх слуг, двірну челядь, а також крилівських підданих (чи не забагато на одну, хоча й озброєну людину?), перейняли посланця Станіслава Забельського на дорозі в Крилівці. Чинячи велике насильство, його привели в шляхетський двір, де жорстоко позбиткувалися (звернемо увагу: не на дорозі, де він, можливо, оборонявся, а в дворі; це вже була потіха над безсилим): киями й обухами збили, змордували, зранили, а залишивши ледь живим, посадили в колодку й кинули у темницю. Що особливо вражає: у цьому злочинному дійстві приклав руки не лише шляхтич С. Лудовіський, активною дійовою особою була і його дружина. Результатом фізичної наруги над нещасним татарином були три криваві рубані рани на його голові, багато забитих ран на плечах і хребті, який опух від побоїв, рвані рани на обличчі. Господар Крилівки з дружиною власноруч забрали і обернули на власний прожиток 100 червоних золотих монет і 50 монет польських, які були зібрані у боржників Станіслава Забельського, а також 20 золотих польських слуги Залеся, його коня, шлик, козацьке сідло, зброю.
Звернімо увагу на те, що розбої і крадіжки відбувалися не в глухих овруцьких лісах, куди не завжди доїжджав возний з Овруча чи Житомира, а зовсім близько - за 20-40 кілометрів від Житомира. Отож бачимо, що справедливість епохи визначалася силою. Жорстокими були ті часи. І селяни, і шляхтичі жили в постійній тривозі: частими були набіги кримських татар, з іншого боку допікали й більш заможні сусіди-шляхтичі. Заради збереження чи порятунку власного майна люди йшли на злочини, мало боячись юридичного покарання. Свідченням цього є така подія, що відбулася в Котельні. На Україні зупинка війська кварцяного чи польного на постій оберталась для села справжнім лихом, бо жовніри чинили грабунки місцевих селян. У Котельні ж на постій стали аж три роти. Деякі з селян, у яких жили жовніри роти ротмістра Криштофа Свєнцицького, підмовили тих і опівночі 13 лютого приїхали з ними в село Мошківці. Тут вони в київського міського судді (!) Михайла Новицького викрали шість волів, три корови, бугая, привели їх у Котельню, де порізали й віддали на харчування жовнірам. Страху перед судовими чиновниками у кривдників не було. Яскравим свідченням цьому є такі випадки. У січні 1611 року з Іванкова після огляду побитих, поранених і пограбованих підданих Ф. Стрибиля поверталися возні уряду Житомирського замку Стефан Пінчевський і Ян Вишинський. З ними до Житомира у важливих справах чашника їхав його слуга. На шляху їх перестрів урядник С. Горностая з челяддю, насильно забрав до ліщинського замку, де, „ні за що не маючи право і шляхетську вольність”, „зневагою нагодував”, а потім, як злочинців, вигнав возних з Ліщина. Тоді ж при них О. Кросницький сам бив, мордував слугу Стрибиля, а потім наказав позбиткуватися над ним, після чого того заледве живого винесли за містечко. Возний Томаш Бушковський, будучи в Котельні в маєтності С. Ружинської, разом зі шляхтачами Я. Кголинським і С. Трещинським хотів вимагати відшкодування від злодіїв, а саме жовнірів і мешканців містечка - за вкрадену худобу в київського судді. Ротмістрів він не застав, лише трьох поручиків, їх заступників. Коли ж звернувся до них з проханням „учинити справедливість”, то молодші офіцери при шляхтичах його з погрозами відправили назад, мало не побивши. Як бачимо, тогочасна публічна влада на наших землях була дуже слабкою, у всіх сторонах суспільного життя шляхта не мала ні найменших утисків. „Не було на шляхту ніякого суду, ні управи, так що шляхтич міг собі робити, що хотів, не боячись ніякої кари навіть за найтяжчі вчинки навіть заподіяні шляхтичеві, а не казати вже, коли покривджено не шляхтичів: тим на шляхтича не було ніякої управи. При такій безправності й безрозсудності шляхтичі звикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили не раз часті битви між собою, і се знов особливо давалося взнаки нешляхті, яка була віддана, можна сказати, вповні на ласку шляхетську”, - стверджував видатний український історик М. Грушевський. Таке становище було на всій сучасній Житомирщині. Подібних чвар між шляхтичами були сотні, про що свідчить зміст тогочасних судових справ. Від шляхетських суперечок передусім терпіли кривди селяни й міщани, часто залишаючись побитими, скаліченими, а то й зовсім позбавленими життя. Це стало однією з вагомих причин боротьби селянства проти місцевої шляхти, яка набула великого розмаху в 1618 році. Саме тоді, в 1617-1618 роках, польський королевич Владислав спробував захопити Москву, щоб домогтися царської корони. Але він допустився помилки: пішов у похід з малими силами. На його порятунок П. Сагайдачний став на Україні спішно збирати військо і влітку 1618 року пішов під Москву, ведучи 20 тис. козаків. Але під прикриттям цих зборів покозачилася Україна, в тому числі й сучасна Житомирщина. Жителі околиць Житомира, Кодні, Ходоркова, Радомишля, Паволочі, Брусилова, Коростишева, Корнина, Троянова та інших населених пунктів нападали на маєтки місцевої шляхти, виганяли і вбивали ненависних панів, оголошували себе вільними козаками і створювали загони. Для придушення повстання польський уряд кинув регулярні війська. Почалася епоха гострих суспільних протиріч.
Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Землі нашого краю перейшли до Польщі. Через те сюди поширились шляхетський устрій і польські впливи. Із Заходу почали приходити ідеї гуманізму, ренесансу, реформації. Ожили міста, українське міщанство організовувлось в братства, добивалось релігійно-національних прав, організувало школи, бурси, друкарні. Зросло релігійне життя, розвинулась полемічна література. Україна пережила перші козацькі війни, в яких ватажки К. Косинський, Ф. Лобода та С. Наливайко не змогли досягти успіхів у борні з польським військом, а козаччину покарали тяжкими репресіями. Попереду була слава великого полководця П. Сагайдачного, боротьба з Польщею Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Гуні й Остряниці…
Отож закінчувався 1610 рік від Різдва Христового. 27 грудня урядник шляхтянки Гельжбети Халаїмової, яка недавно правом застави стала володіти Городком (тепер с. Городківка), Станіслав Круковський за наказом поміщиці зі слугами і жителями села на кількаста (!) возах по невеликому снігу поїхали на ґрунти й сіножаті поміщиці сусіднього села Гальчин Катерини Вільжиної. Там вони пограбували не лише землевласницю-сусідку, але й п’ятьох її підданих, насильно забравши шість скирд сіна загальною кількістю 680 возів. Не замітаючи слідів, без поспіху, все сіно привезли до маєтку Г. Халаїмової. „…Як сьогодні не дивно це уявляти, сіна завжди катастрофічно не вистачало… Основною метою наїздів навіть серед ближніх сусідів був захват або крадіжка сіна - основного енергетичного джерела ХVІ-ХVІІІ ст.”, - зазначає відомий житомирський краєзнавець В. Єршов. Тому й не дивно, що й княгиня Софія Ружинська з Котельні ще раніше, 19 грудня, послала свого урядника Андрія Велицького з озброєними боярами, слугами та міщанами на конях на землі коденського надвірного підскарбія Остафіяна Тишкевича. Там її люди насильно взяли 10 скирд сіна (1000 возів) підскарбія, 4 скирди і 10 стогів (500 возів) коденських міщан і привезли до фільварку княгині „для її власного спожитку”. 17 січня 1611 року розігралася трагедія на землях села Іванків. Тамтешніх селян, підданих київського чашника Філона Стрибиля, на їх же землі жорстоко побили за намовою власника містечка Ліщин (тепер Житомирського району) пана Самуеля Горностая та його дружини Теофілі їхні слуги та піддані, очолювані ліщинським урядником Олександром Кросницьким. Судові урядники, які наступного дня приїхали в Іванків розслідувати бійку, побачили тяжко поранених, змордованих 48 селян, один з них вже помер, ще один був на смертному одрі. Вражає жорстокість, з якою велося це побоїще: на тілах постраждалих були такі ушкодження: биті або пробиті рани на голові, криваві побиті плечі, перебиті або перетяті кості на руках, криваві биті рани по хребту. З якою метою було побито іванківців? Відповідь проста: щоб пограбувати їх, тобто забрати у кожного коня і сани, зняти з побитих і забрати одяг (кожух, жупан, шапку) і взуття (і це серед зими!), сокиру і пояс з ножами і насамкінець гроші. Ворожнеча між королівським чашником Ф. Стрибилем і підкоморним С. Горностаєм розгорялася. А прелюдією її був розбій, вчинений ліщинським урядником зі слугами та помічниками на дорозі біля містечка. 13 січня неподалік їхали з Гощі слуга шляхтича Стрибиля Мартиновський, а також підданий на ім’я Кашпор від сина господаря. Перестрівши їх, Кросницький сам поранив слугу, забрав коня з возом, шаблю, дві копи грошей; іншого підданого збили, зранили, теж забрали коня і воза. Через два дні та ж сама ватага на тій же дорозі там, де вона розходиться до Котельні й до Іванкова, перейняли п’ятьох підданих Ф. Стрибиля, які везли з Полісся, з Чорнобиля солону і в’ялену рибу, побили їх, а коней, сани з рибою і гроші забрали. Відчувши смак перемоги, незабаром ліщинський урядник, а з ним і війт (!) разом з менш сановитими шляхтичами, що перебували на службі боярами, а також зі слугами, стрільцями, міщанами ліщинським загалом кілька сотень чоловік, озброєних як на війну, напали на іванківських селян, які везли дрова в урочищі Криві Руди. Оточивши, нападники їх побили, постріляли, посікли, поранили. П’ятьох забили до смерті. (Характерна деталь, яка часто зустрічається під час сутичок: тіла убитих убивці забирали з собою). Всього було поранено 20 мешканців Іванкова, їхні коні, вози, кожухи, сокири забрано, як в усіх інших випадках, „на прожиток пана підкоморного з дружиною”. Київський чашник швидко відреагував на ці події, і вже 18 січня його слуги й піддані на дорозі перестріли Семена Коваля, підданого київського підкоморного, і замордували його, нанісши рубану рану на голові, дві такі рани на правій руці, три на правій нозі, збивши йому бік, після чого нещасний вже був присмерті наступного дня. Але на цьому помста не закінчилася. Наступного дня Ф. Стрибиль, одержавши допомогу в Богдана Стрибиля з Левкова (тепер село Житомирського району), зібрав біля 500 чоловік і повів на Ліщин. Під містечком зупинившись, гукав свого неприятеля, щоб той вийшов зі свого маєтку. Не дочекавшись його, ввечері поїхав геть зі своїми. С. Горностай, певно, був хитріший і сильніший: сам участі в нападах не брав, до того ж він у себе переховував тих, хто втік на волю, навіть засуджених, також кликав на допомогу козаків, які колись були в загоні Федора Книша, козацького полковника, який не гребував грабувати шляхетські маєтності. 29 лютого він послав кілька сотень кінних і піших своїх людей на чолі з урядником у Левків до маєтку Б. Стрибиля. Ватага була озброєна, як на війну: шаблями, палашами, гаківницями. З ранку до обідньої пори нападники стріляли біля будинку, правда, не у вікна чи двері, а мимо; ущипливими сороміцькими словами викликали надвір синів господаря маєтку (на щастя, ті ще 17 лютого у справах поїхали на Волинь). Нагодувавши страхом старого Богдана Стрибиля та його дружину, вони розбили їхні борті з бджолами, вирубали біля Левкова шість сотень сосон, придатних на будову, і завезли їх у Ліщин. Тоді ж Горностаєві люди біля річки Руснятинки побили, поранили і пограбували шістьох селян з Левкова. Наступного дня все повторилося знову. Той же люд, посланий шляхтичем Горностаєм, добувши з піхов шаблі й палаші, стріляючи з гаківниць так, що дим обволік будинок Б. Стрибиля, проїхав мимо нього і, переїхавши через р. Тетерів, зрубав кілька сотень дерев, які відпровадив до Ліщина. Заодно нападники забрали 120 возів сіна, що належало левківським селянам, а також побили й пограбували чотирьох місцевих селян, які їхали в Котельню на торги. Протистояння між землевласниками закінчилося поразкою С. Горностая після того, як проти нього виступив рід Стрибилів, а саме: крім Філона, Федір, Данило, Петро й Остафій Стрибилі. 9 березня вони на чолі 500 вершників, озброєних холодною зброєю і рушницями, насильно приїхали у ліщинські володіння підкоморного, забрали його дерева з бджолами і бортями, а також вирубали біля 200 дерев, придатних для будівництва, і відвезли їх до Іванкова. Крім цього, Стрибилі розіслали по великих торгівельних дорогах і шляхах своїх шпигунів і організували засідки зі своїх людей, які били і ранили підданих С. Горностая, які поверталися до Ліщина. Врешті-решт він став шукати захисту в уряді Житомирського замку[1:205-206]. На відміну від цієї війни між сусідами-шляхтичами, наступний розбій і грабунок свідчить, що це були не просто „буденні” справи панів, але й своєрідні видовища та розваги, на які вони запрошували своїх дружин. Так, 16 березня слуга шляхтича Станіслава Забельського, татарин на ймення Залесь, повертався верхи на коні звичною дорогою з Житомира через Нехворощ і Крилівку до села Малого Вовчинця. Він успішно виконав пильну справу свого хазяїна, а саме: зібрав гроші, які заборгували Станіславу Забельському в Коростишеві, Каменищі та інших місцях. Шляхтич Семен Лудовіський, власник с. Крилівки, якимось чином дізнався про це. Разом із дружиною Гасею, зібравши своїх слуг, двірну челядь, а також крилівських підданих (чи не забагато на одну, хоча й озброєну людину?), перейняли посланця Станіслава Забельського на дорозі в Крилівці. Чинячи велике насильство, його привели в шляхетський двір, де жорстоко позбиткувалися (звернемо увагу: не на дорозі, де він, можливо, оборонявся, а в дворі; це вже була потіха над безсилим): киями й обухами збили, змордували, зранили, а залишивши ледь живим, посадили в колодку й кинули у темницю. Що особливо вражає: у цьому злочинному дійстві приклав руки не лише шляхтич С. Лудовіський, активною дійовою особою була і його дружина. Результатом фізичної наруги над нещасним татарином були три криваві рубані рани на його голові, багато забитих ран на плечах і хребті, який опух від побоїв, рвані рани на обличчі. Господар Крилівки з дружиною власноруч забрали і обернули на власний прожиток 100 червоних золотих монет і 50 монет польських, які були зібрані у боржників Станіслава Забельського, а також 20 золотих польських слуги Залеся, його коня, шлик, козацьке сідло, зброю.
Звернімо увагу на те, що розбої і крадіжки відбувалися не в глухих овруцьких лісах, куди не завжди доїжджав возний з Овруча чи Житомира, а зовсім близько - за 20-40 кілометрів від Житомира. Отож бачимо, що справедливість епохи визначалася силою. Жорстокими були ті часи. І селяни, і шляхтичі жили в постійній тривозі: частими були набіги кримських татар, з іншого боку допікали й більш заможні сусіди-шляхтичі. Заради збереження чи порятунку власного майна люди йшли на злочини, мало боячись юридичного покарання. Свідченням цього є така подія, що відбулася в Котельні. На Україні зупинка війська кварцяного чи польного на постій оберталась для села справжнім лихом, бо жовніри чинили грабунки місцевих селян. У Котельні ж на постій стали аж три роти. Деякі з селян, у яких жили жовніри роти ротмістра Криштофа Свєнцицького, підмовили тих і опівночі 13 лютого приїхали з ними в село Мошківці. Тут вони в київського міського судді (!) Михайла Новицького викрали шість волів, три корови, бугая, привели їх у Котельню, де порізали й віддали на харчування жовнірам. Страху перед судовими чиновниками у кривдників не було. Яскравим свідченням цьому є такі випадки. У січні 1611 року з Іванкова після огляду побитих, поранених і пограбованих підданих Ф. Стрибиля поверталися возні уряду Житомирського замку Стефан Пінчевський і Ян Вишинський. З ними до Житомира у важливих справах чашника їхав його слуга. На шляху їх перестрів урядник С. Горностая з челяддю, насильно забрав до ліщинського замку, де, „ні за що не маючи право і шляхетську вольність”, „зневагою нагодував”, а потім, як злочинців, вигнав возних з Ліщина. Тоді ж при них О. Кросницький сам бив, мордував слугу Стрибиля, а потім наказав позбиткуватися над ним, після чого того заледве живого винесли за містечко. Возний Томаш Бушковський, будучи в Котельні в маєтності С. Ружинської, разом зі шляхтачами Я. Кголинським і С. Трещинським хотів вимагати відшкодування від злодіїв, а саме жовнірів і мешканців містечка - за вкрадену худобу в київського судді. Ротмістрів він не застав, лише трьох поручиків, їх заступників. Коли ж звернувся до них з проханням „учинити справедливість”, то молодші офіцери при шляхтичах його з погрозами відправили назад, мало не побивши. Як бачимо, тогочасна публічна влада на наших землях була дуже слабкою, у всіх сторонах суспільного життя шляхта не мала ні найменших утисків. „Не було на шляхту ніякого суду, ні управи, так що шляхтич міг собі робити, що хотів, не боячись ніякої кари навіть за найтяжчі вчинки навіть заподіяні шляхтичеві, а не казати вже, коли покривджено не шляхтичів: тим на шляхтича не було ніякої управи. При такій безправності й безрозсудності шляхтичі звикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили не раз часті битви між собою, і се знов особливо давалося взнаки нешляхті, яка була віддана, можна сказати, вповні на ласку шляхетську”, - стверджував видатний український історик М. Грушевський. Таке становище було на всій сучасній Житомирщині. Подібних чвар між шляхтичами були сотні, про що свідчить зміст тогочасних судових справ. Від шляхетських суперечок передусім терпіли кривди селяни й міщани, часто залишаючись побитими, скаліченими, а то й зовсім позбавленими життя. Це стало однією з вагомих причин боротьби селянства проти місцевої шляхти, яка набула великого розмаху в 1618 році. Саме тоді, в 1617-1618 роках, польський королевич Владислав спробував захопити Москву, щоб домогтися царської корони. Але він допустився помилки: пішов у похід з малими силами. На його порятунок П. Сагайдачний став на Україні спішно збирати військо і влітку 1618 року пішов під Москву, ведучи 20 тис. козаків. Але під прикриттям цих зборів покозачилася Україна, в тому числі й сучасна Житомирщина. Жителі околиць Житомира, Кодні, Ходоркова, Радомишля, Паволочі, Брусилова, Коростишева, Корнина, Троянова та інших населених пунктів нападали на маєтки місцевої шляхти, виганяли і вбивали ненависних панів, оголошували себе вільними козаками і створювали загони. Для придушення повстання польський уряд кинув регулярні війська. Почалася епоха гострих суспільних протиріч.
Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
вівторок, 1 серпня 2006 р.
Історія села Гальчин Андрушівського району Житомирської області
Найбільш відома легенда про походження назви цього села така: "Понад річкою в бережку лежало село, невеличке й бідненьке. Селяни, що жили в ньому, належали злому й багатому пану, який завжди жив у місті. І була в цьому селі бідна вдова Галька. Мала сина-одинака. Юнак був дуже вродливий: чорні кучері спадали на біле чоло, чорні брови, наче крила пташки, розлітались в різні боки. Батька в нього не було - загинув у мандрах, тому всі його називали по матері - Гальчин. Коли він виріс, зненавидів панів, нестримним став йому гніт панський і пішов він шукати волі. Як Кармелюк, разом із своїми товаришами забирав добро у панів і роздавав бідним.
Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.
Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.
До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.
У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.
Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.
До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.
У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія села Городище Андрушівського району Житомирської області
В часи Київської Русі городищами звалися поселення, укріплені валами і ровами. Багато їх було спалено, зруйновано і знищено нападами кочівників. Не дивно, що після монголо-татарської навали зруйновані поселення, пожарища та руїни звалися городищами. На цих місцях зводилися нові поселення, а їх називали по-старому - Городищами. У нашому районі було кілька таких (фортець): Котельнич, Китайгородок, Городище, Нехворощ, Андрушівка та інші, багато з яких невідомі. А створювали такі городища тому, що неспокійні були часи. Таким чином, мирні хлібороби і ремісники захищали свою країну - Київську Русь. Село Городище підпорядковане Міньковецькій сільській раді. До 1923 року воно було у складі Бровковецької волості Сквирського повіту. На початку XIX століття село належало поміщиці Антоніні Цетисовій. В 1856 році придбав маєток Діонисій Рильський. В селі діяло 5 повітряних млинів, 2 кузні, церковна школа грамоти. Церква Дмитрівська, дерев’яна, збудована у 1799 році. В селі у 1850 році жило 398 жителів у 54 дворах; у 1900 році - 1305 жителі; а в 1941 - 1042 жителі в 257 дворах.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Історія села Тарасівка Андрушівського району Житомирської області
Довгий час село називалось Слобідкою. Його жителі розповідають, що першими поселенцями тут були заробітчани. Так і жили кожен собі із своїм горем, у найми ходили найматись.
Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.
Люди послухали діда Тараса і почали допомагати один одному: разом і свята святкували, полювати в ліс разом ходили. Знали тепер, що гурт - велика сила, якій не страшні ніякі труднощі.
І коли Слобідка збільшилась, розрослась, люди вирішили село назвати Тарасівкою в честь людини, яка здружила їх. Відшуміли в безвість віки, але назва села залишилася старою - Тарасівка.
Село Тарасівка розташоване за 9 км від районного центру та за 13 км від залізничної станції Яроповичі.
До 1923 року село Тарасівка входило до складу Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині XIX ст. село належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського.
В другій половині XIX ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В 1864 р. в селі проживало 120 жителів. А в 2001-му - 92 жителі, з них 46 чоловіків і 46 жінок.
Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року. В с. Тарасівка був організований колгосп ім. Кірова в 1930 році. В склад колгоспу входило 48 господарств, а членів колгоспу було 96 чоловік.
Землі він мав 364 га, в тому числі ріллі - 320 га, сіножатей 34 га й інших угідь- 10 га. Першим головою когоспу ім Кірова в післявоєнний період (в 1944 р.) був обраний Пашинський Олександр Олександрович.
З часом, в 1950 році, колгосп ім. Кірова був об’єднаний із зарубинецьким колгоспом ім.Молотова і був названий ім. Молотова.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.
Люди послухали діда Тараса і почали допомагати один одному: разом і свята святкували, полювати в ліс разом ходили. Знали тепер, що гурт - велика сила, якій не страшні ніякі труднощі.
І коли Слобідка збільшилась, розрослась, люди вирішили село назвати Тарасівкою в честь людини, яка здружила їх. Відшуміли в безвість віки, але назва села залишилася старою - Тарасівка.
Село Тарасівка розташоване за 9 км від районного центру та за 13 км від залізничної станції Яроповичі.
До 1923 року село Тарасівка входило до складу Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині XIX ст. село належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського.
В другій половині XIX ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В 1864 р. в селі проживало 120 жителів. А в 2001-му - 92 жителі, з них 46 чоловіків і 46 жінок.
Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року. В с. Тарасівка був організований колгосп ім. Кірова в 1930 році. В склад колгоспу входило 48 господарств, а членів колгоспу було 96 чоловік.
Землі він мав 364 га, в тому числі ріллі - 320 га, сіножатей 34 га й інших угідь- 10 га. Першим головою когоспу ім Кірова в післявоєнний період (в 1944 р.) був обраний Пашинський Олександр Олександрович.
З часом, в 1950 році, колгосп ім. Кірова був об’єднаний із зарубинецьким колгоспом ім.Молотова і був названий ім. Молотова.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Підписатися на:
Дописи (Atom)