Андрушівський парк або парк «Садиба Терещенка»

Андрушівський парк або парк «Садиба Терещенка» — парк навколо садиби-палацу Бержинських-Терещенків, пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, розташований у місті Андрушівці (районний центр Житомирської області); одне з улюблених місць відпочинку мешканців та гостей міста, його туристичний об'єкт.

У парку в середмісті Андрушівки розташовані ставки (на них щороку повертаються лебеді), палац Бержинських-Терещенків, декілька монументів другої світової війни радянської доби.

Площа парку — 9,38 га. Насадження верхнього ярусу — 150–170, а другого — 90–120-річного віку. Дендрологічний склад — дерева місцевих порід, хоча також ростуть рідкісні для цих широт кедр та коркове дерево.

Парк у Андрушівці був закладений у 1-й половині XIX століття тодішніми власниками села Андрушівка панами Бержинськими. У 2-й половині XIX століття, коли місцевий цукрозавод і графський маєток придбали українські цукрозаводчики Терещенки, парк і розташована у ньому садиба були розширені і реконструйовані (зокрема, Артемієм Терещенком). У Андрушівці дотепер пам'ятають діда Каленика, який ще в часи Терещенків підгодовував лебедів та доглядав за парком.

У теперішній час Андрушівський парк є пам'яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення, використовується як місце відпочинку й туристичний об'єкт.

Перед Вами голови низько схиляємо

День Перемоги. Два коротких слова, але яких значимих! За ними стільки всього криється: трагедія країн і народів, спопелілі в полум’ї війни не тільки міста і села, а й людські долі і життя, чиїсь любов та надія і великий тріумф перемоги добра над злом. Це символічно, що святкуємо ми цей день весною і вся земля салютує героям червоним і білим цвітом. Ось біля своєї домівки самотньо сидить ветеран Великої Вітчизняної війни і зі смутком та світлою печаллю вдивляється у мирне небо, а біля його охайної хатини червоними дзвониками тягнуться до сонця тюльпани, вишні кружляють у білому вальсі. Вітерець пустотливо зриває з них сніжно-білу завію і творить справжнє диво. І квітучі вишні, і колишній солдат Великої Вітчизняної Олександр Матвійович Колесник з Андрушівки чимось схожі - обоє цвітуть білим-білим цвітом. Тільки з чола колишнього фронтовика його уже не струсять літа, бо то - усе пережите. А найбільше того срібла додала війна… Тільки завели ми мову про неї, а сині, як мирне небо, очі ветерана затягло туманом, і пам’ять перенесла у грізні далекі літа… Восени 1943-го дев’ятнадцятирічним Олександр пішов на фронт. Спочатку служив у піхоті в складі Першого Українського фронту. Армія генерала Ватутіна, а з нею і молодий солдат, звільняли від фашистських поневолювачів наш район, а потім пішли на Любар, Шепетівку, Тернопіль. У досвідчених фронтовиків, які пережили 1941-ий, 42-ий і вціліли в страшній вогненній стихії, вчився воювати, бути мужнім, виживати в нелегких фронтових умовах. Із запеклими боями наші частини рухалися в напрямку Прибалтики. Олександр Матвійович разом з іншими бійцями звільняв від гітлерівців Латвію, Литву. Оскаженілі фашисти ніяк не хотіли здавати своїх позицій, хоч розуміли, що наші війська уже не зупинити. Ніколи не забуде колишній фронтовик, як форсували річку Одер, брали Магдебург, йшли на Берлін, бо не терпілося змученим війною нашим солдатам якнайшвидше добити фашистів у їх лігві. Важко було вести військові дії на території чужої держави, смерть підстерігала за кожною будівлею, за кожною стіною. Багато бійців полягло там за крок до Перемоги та й після неї, бо навіть тоді, коли оголосили про капітуляцію Німеччини, продовжували точитися бої з ворогом - фашисти ніяк не хотіли визнавати свою поразку, окремі їх загони не збиралися здаватися. В одному з таких боїв був поранений в ногу і кулеметник О. М. Колесник. Але Перемога, яку зустріли з неймовірною радістю, додавала кожному з них сил, всім хотілося якнайшвидше повернутися на рідну землю. Та не скоро потрапив додому Олександр Матвійович, бо їх дев’яноста танкова дивізія надовго розмістилася під м. Шверін в Німеччині. З 1945-го стояли там до 1952-го року. З бойовими нагородами на грудях повернувся солдат в рідну домівку. Не було для нього кращого місця, ніж Нехворощ, яка снилась ночами в чужій стороні. Одружився на сільській дівчині Ганні, з якою прожили 44 роки, народили і виховали сина і доньку, побудували в Андрушівці будинок, працювали, аби в достатку жила родина. Довго Олександр Матвійович трудився в "Сільгосптехніці”. Тепер щодня виглядає дітей, які не лишають його самотнім, відвідують дідуся внуки і правнуки. День Перемоги для нього - це свято із свят, бо на її вівтар покладено мільйони життів і про це ветеран пам’ятатиме все життя. А йому нехай Бог відведе ще чимало літ на землі, свободу якої він захищав так віддано. Аби вшанувати колишнього фронтовика, йому, як і багатьом іншим ветеранам війни нашого району, було вручено подарунок від народного депутата А.В. Лабунської.

Валентина Василюк

Історія Андрушівського району

На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.

Доторкнися серцем до подвигу

22 червня 1941 року... Цей страшний день розділив життя на до і після війни. Смертю, жахом, спустошенням, покаліченими людськими долями розпочалася війна.
Тоді я була студенткою філологічного факультету Житомирського педінституту. На другому курсі навчання закінчила ще й вечірню школу медсестер, яка діяла при інституті. Нас поставили на облік в облвійськкоматі, ознайомили з обов’язками. Я пишалася тим, що мені присвоїли звання молодшого лейтенанта медичної служби. Тихцем всі вели мову про те, що скоро буде війна. Але нам, молодим, здавалося, що вона може бути десь, на чужій території, вірили зрадливому «Пакту про ненапад», підписаному Молотовим і Рібентропом. І ось війна... Це коротке і страшне слово вмістило в себе стільки горя, поневірянь, смертей, спогадів про стійкість людей, про любов до рідного краю. Житомир був у числі міст, які фашисти бомбардували одними з перших. Все оживає в пам’яті і знову тривожить душу… О 9-ій годину ранку студенти зібрались на подвір’ї навчального закладу, вишикувалися в колони і пішли на площу, де вже зібралося багато людей. Ніби зараз чую, як з гучномовця злітають жорсткі слова Левітана: "Сьогодні, о 4-ій годині ранку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу державу…”, - ці слова злились із зойками сотень людей, яких охопив страх і розпач. Здавалося, що день погас, сонце вкрилося чорними хмарами. Люди розходилися з площі плачучи, з тяжкими думками. Всіх мучило одне і те ж: «Що робити?» Ми пішли в облвійськкомат, аби дізнатися, як маємо діяти далі. Там пояснили, в яких місцях Житомира будемо нести службу протиповітряної оборони. А у вільний час ми копали окопи біля гуртожитку, де і мали спати вночі, бо заходити в приміщення на ніч було заборонено, аби не піддавати ризику життя. Йшли тривожні дні. 4 липня 1941-го запам’яталося назавжди. Було спокійно, і сирен не було чути. Ми вирішили йти спати в кімнати. А вдосвіта хтось настирливо постукав у двері. Злякалися, думали, що це комендант. Нас розбудив декан факультету, щоб повідомити, що вночі всі керівники міста виїхали, а німці вже в Новоград Волинському. Просив, щоб спішно забрали свої залікові книжки, інші документи і добиралися до домівок, бо транспорту ніякого немає. З мого села Білка нас було троє дівчат. Як іти пішки додому - не знали, бо завжди добиралися поїздом. Пішли на вокзал в надії, що зустрінемо когось із земляків. Та нікого із своїх не побачили. Розгублені, з плачем повернулися в гуртожиток. Сам Бог змилувався над нами - там на нас чекав батько однієї з подруг. І неймовірно зрадівши, що у нас уже є провідник, який знає найкоротший шлях до Коростеня, спішно рушили в дорогу. Вже смеркло, як ми добралися до Коростеня, а вдосвіта були в Білці. Це був лише початок страждань. 7 липня вирушили з батьками в евакуацію, бо знали, що фашисти влаштовують облави, насильно забирають молодь в Німеччину. Евакуація була невдалою. Ми майже два тижні стояли під м. Ржищів, але переправитися через Дніпро так і не змогли. Змучені безперервними обстрілами ворожої авіації, голодні змушені були повернутися додому. А потім жили в постійному страху. Мешкали в підвалі, ховаючись від людей і поліцаїв, пізніше налагодили зв’язок з партизанами, допомагали їм, аби швидше здолати ненависного ворога. Найщасливішою миттю був переможний, травневий ранок 1945-го, бо стільки натерпілися за час війни, стільки горя і смертей вона принесла майже в кожну родину. Я низько схиляю голову в щирій жалобі перед тими, хто ціною життя виборов Перемогу. Мої спогади про маленький відрізок воєнної доби - це лише мить, часточка того страшного горя, яке довелося пережити нашому народу. Нам, старшому поколінню, правду про війну потрібно розповідати молоді, аби вона берегла мир на землі, пронесла через усе життя вогник добра, вдячну пам’ять, чистоту юнацьких літ. Це вам, молодим, дбати про майбутнє України, вчитись поєднувати своє особисте з громадським, слова з ділами. Не будьте байдужими до тих, хто, перемагаючи смерть, зберігав почуття обов’язку перед Батьківщиною, громив фашистів, наближаючи Перемогу.

Надія Данильчук,
м. Андрушівка

Могила Невідомого льотчика

Пролунав телефонний дзвінок. У трубці почувся приємний чоловічий голос: - Це Вас турбує Валентин Григорович Барабанов з Нехворощі, аби порадитися відносно могили невідомого льотчика, що похований в нашому лісі в 1943 році. Хочу до Вас приїхати. Десь через півгодини у двір зайшов з велосипедом вусатий, кремезної статури чоловік. З виду він не показував на свої 70. Ми розговорилися. Виявилося, що Валентин Григорович - син покійного ветерана війни Григорія Герасимовича Барабанова. Він і розповів мені про трагічну історію, що сталася в роки війни у їхньому селі і про яку йому повідала Галина Макарівна Лебедєва. Її старший брат Федір Кулик напередодні війни закінчив школу військових льотчиків і брав участь у боях за визволення Києва при форсуванні Дніпра. Друзі на фронті завжди мали домашню адресу один одного, щоб на випадок поранення чи смерті можна було повідомити рідних. В одному з повітряних поєдинків було збито літак Федорового товариша - чи то росіянина, чи татарина, чи єврея, рідні якого жили в Росії. У нього була адреса батьків Федора, куди він і прийшов, бо перейти лінію фронту було неможливо. Батьки переодягли льотчика в цивільний одяг і поселили у схованці. Через деякий час боєць вийшов з укриття, але потрапив не в хату Куликів, а в сусідню, де пиячили поліцаї. Вони схопили льотчика, повели в ліс і розстріляли. Наступного дня родичі Федора поховали бійця в лісі. Після визволення і Перемоги чомусь ніхто не приділяв уваги цій могилі, призабулися події воєнних років, померли свідки і очевидці трагедії. Через 66 років сивочолий ветеран праці Валентин Григорович Барабанов власноруч виготовив пам’ятничок з червоною зіркою зразка воєнних років і з написом «Невідомий льотчик» встановив на могилі загиблого. І він, і школярі, і сельчани приносять сюди квіти. Пам’ять увічнена, але залишилося головне: встановити ім’я загиблого пілота, розшукати його родину. Пошук розпочався, але завершиться він не скоро, бо багато часу спливло. Але Валентин Григорович вірить, що замість напису «Невідомий льотчик» колись з’явиться справжнє ім’я фронтовика, прах якого покоїться в нехворощанській землі.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець

Храм святої Клари села Городківки Андрушівського району Житомирської області

У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.
На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 р. називалася Городківка) в 1818 р. паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована каплиця, приписана до костьолу святого Антонія села Білопілля, тепер Козятинського району Вінницької області, що за 17 км від Городківки. Едвард Руліковський (1825 – 1900 рр.), відомий україно-польський учений-історик Правобережної України ХІХ ст., у статті „Халаїмгородок” зазначав так: „Халаїмгородок має католицький костьол, філіальний парафії Білопілля”.1 Проте в документі „Сведения о каплице в Халаймгродке” за 1897 рік, який знаходиться в Державному архіві Житомирської області, храм називається не костьолом, а філіальною каплицею, збудованою з каменю, що знаходиться в пристойному вигляді.2
Костьол с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757 – 1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму у 1818 року, помер за два роки до його завершення й був похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму села Білопілля.3 У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу, як тоді пояснювали, потрібно було каміння для облаштування мурованих жомових ям та будівництва шосейної дороги в селі. Бульдозер зрівняв з землею не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій території. Як скоро виявилось, каміння було непридатним ні для будівельних робіт, ні для вимощення ґрунтової дороги. Сьогодні при в’їзді в Білопілля зі сторони Бердичева тільки високий горб, на кому колись ще стояла святиня, височить одиноко, оточений розливом річки Закиянки.
Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку була тісно пов’язана з життям відомої й впливової у ХІХ ст. на Правобережжі родини Івановських. У 1782 р. село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському,4 по його смерті перейшло його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. Від шлюбу з Кларою Хоєцькою у них народились дочка Фабіна та син Євстахій. У 1844 р. Д. Івановський розпрощався із земними справами, а через чотири роки – в 1848-му, на тридцятому році життя помирає його дочка Фабіна, в одруженні Міхаловська. Клара Іванівська, дружина Дезидерія, ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті чоловіка і найкращої з дочок. Після смерті батька Євстахій Івановський отримує у спадок Халаїмгородок, який на багато років стане літературною Меккою для багатьох письменників Правобережжя.
Є. Івановський народився у 1813 р. в Халаїмгородку. В 1825 – 1831 рр. навчався в Кременецькому ліцеї, після закриття якого повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха, що на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Письменник-мемуарист став часто подорожувати Україною та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережжя, почав збирати усні й рукописні історичні матеріали, яких з часом у нього накопичилось дуже багато; крім цього, він записував спогади, розповіді та згадки сучасників про колись славне минуле отчої землі.5 Унікальні документи, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення часів, що безповоротно канули у Літу, скоро лягли в основу ряду його творів, що сьогодні складають славу не тільки української польськомовної літератури, але й власне польської.
Письменнику не судилося пізнати щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, він залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII – ХІХ століттях, серед яких, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України” були видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz або Eustahy Helleniusz. Літературна спадщина халаїмгородківця – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні спогади. Сьогодні це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України.
Проте не своїми літературними творами мемуарист залишився у пам’яті односельчан, які для них тоді були й недоступними й незрозумілими. Безперечно, що Є. Івановський писав їх не лише для сучасників, а, швидше, для майбутніх поколінь, надіючись, що його знання будуть особливо затребувані. Так воно й сталося. Повернувся він у Городківку лише на початку ХХІ ст., коли жителі села вперше прочитали розвідки про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому свого „м’якого пана” з багаточисленних переказів своїх дідів і прадідів.
Мемуарист запам’ятався своєю доброчинністю, тим, що давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після чотирнадцяти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників і повагу односельчан.6
Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. Змінились матеріальні статки родини, відбулись кардинальні зміни у Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. царська влада здійснювала послідовні репресії проти польського дворянства Правобережної Україні у відповідь на його участь у збройних повстаннях у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не давала письменнику дозволу на будівництво католицької святині. Тому він до кінця свого життя міг здійснювати нагляд за каплицею, дбаючи лише про її стан, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри Фабіни.
З городківською каплицею пов’язані ряд імен відомих митців та науковців ХІХст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний український і польський історик, етнограф, антрополог. Народився він у 1825 році в Мотовилівці, тепер Фастівського району Київської області. Отримав домашню освіту, потім навчався в Сорбонському університеті в Парижі. Його першим дослідженням був “Опис Васильківського повіту”, який вийшов друком у 1853 році. Історик вивчав матеріали архівів Львова, Рима і Парижа. Підсумком цих студій стала праця “Дороги й шляхи правого берега Дніпра” (1878). Е. Руліковський був активним учасником археографічних з’їздів у Києві в 1874 і 1899 роках.7 В останні роки проживав у селі Висоцьк Рівненського повіту. Розпрощався із земними справами в травні 1900 року, похований у родинному склепі в Мотовилівці.
Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями з цим видатним ученим ХІХ ст. У вдячній пам’яті її величності історії збереглися безцінні відомості про те, що деякий час, готуючи наукові дослідження, незабутній киянин вивчав матеріали багатого домашнього архіву халаїмгородського літератора.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Александра Ґрозу (1807 – 1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився А. Гроза у с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на бaтьківщину, вивчав фольклор, культуру та історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо замилування культурою, традиціями та історією українського народу, які автор майстерно відображає на сторінках своїх творів. Митець не уникає відтворення проблем, що ілюструють непрості стосунки між українськими селянами та польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” А. Гроза засобами художнього слова розповідає про історію злочинів і насильств магната М. Потоцького. Проблематика іншої поеми – „Перша покута Залізняка” – відтворює події Коліївщини. У 30 – 40-х роках ХІХ ст. письменник видає п’ять томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка”.8 На схилі 50-х років А. Ґроза служить у Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних діячів Книжково-видавничого товариства, яке друкувало букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І. Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно намагалось таємно продовжувати діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г. О. Короленко, дружина якого була полькою і з яким А. Ґроза щиро приятелював. Г. Короленко посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився.
Останні п’ять років життя А. Гроза жив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є. Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, нарешті, сприяння творчій молоді. За спогадами мемуариста, митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював Є. Івановський, А. Гроза завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А. Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, над якою активно працював у Халаїмгородку. Тут же, у маєтку Є. Івановського, починає роботу над своїми мемуарами, пише й друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав польської мови дітей офіціалістів? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. Через декілька років після смерті відомого літератора, в 1880 році, у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А. Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом.
По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області).10
На початку ХХ ст. на Правобережній Україні дещо послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави. П’ятдесятичотирирічній Анні й шестидесятирічному Ромуальду Жмігродзьким вдалось нарешті втілити в життя волю К. Іванівської, чого не зміг виконати її син Євстахій. У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році.
Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й червоної цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з одного з польських заводів. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака, прізвища яких, а також фундаторів святині і пробоща, вирізані на камені, який вмурований у стіну. Костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю архітектурних форм, але й відзначався унікальною акустикою і тембром мелодії дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів вагою 150, 100 і 50 кг, яка приводилася в дію не традиційним способом – з дзвіниці, а канатами, що сягали землі біля підлоги храму. Вікна були засклені кольоровими вітражами - унікальним витвором склоливарного виробництва, які вражали відвідувачів. Посеред святині під стелею, як розповідають старожили, висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну божественну красу. Урочиста мелодія органу зачаровувала прихожан, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали до любові, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі.
Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво городківського костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві: Анна – в 1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, нежонатий офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в Пжедбожу.
Згадкою про ті часи, людей й події залишився вічний символ пам’яті про Клару Івановську та її сина Євстахія, який стоїть за 16 м від костьолу, – двометрова стела зі шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис:

S + P
z Chojeckih
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
† 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku
przez lat 70
____________ • ______________

Eustahy – Antoni Heleniusz
IWANOWSKI
ostatni herbu „Lodzia”
† 24/VI 1903 r. w Halaimgrodku
przez lat 90

Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є. Івановського не називають імені його матері, обминаючи її ім’я евфемізмом на кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (воно позначено криптонімом „N”) і „Genealogia potomkow Sejmu Wielkiego”. Таким чином, пам’ятний знак біля костьолу є не тільки пам’ятником сакрального мистецтва, але й унікальним історичним документом початку ХХ ст.
Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю.
З 1921 р. Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений С. Т. Борецький. Паралельно він душпаствує у костьолі в ім’я Різдва Христового села Вчорайше та у каплицях сіл Чорнорудка та Шпичинці (нині Ружинського району).
Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині міста Коломиї, що в Галичині. Початкову освіту отримав приватним способом . З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії, де й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 р. вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, але навчання тривало лише півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року майбутній священик приїздить в Житомир. Після декількох співбесід його зараховують до Житомирської духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання 22 травня 1916 року він був висвячений єпископом Сейненським Антонієм Карасем в Житомирі на католицький сан.
Спочатку ксьондза С. Т. Борецького 1 червня 1916 р. було призначено вікарієм костьолу св. Александра в Києві. У жовтні 1917 р. священик ніс додаткові обов’язки: він був призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти „Мацієж польська”. У Халаїмгородок його було призначено за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого С. Т. Борецький ніс слово Боже майже дев’ять років прихожанам костьолу святої Клари. Перші роки радянської влади були важкі роками „розгнузданого” терору і тотального переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні двадцять років. На Україні органами ДПУ (Державного політичного управління) було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший відбувся в 1929 – 1930 роках, коли ксьондзів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935 – 1936 роках, який сьогодні відомий як процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти католицького кліру призвели до поступового закриття храмів, які радянська влада охоче передавала державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви, а часто вони десятиліттями стояли просто зачиненими, руйнуючись й занепадаючи.
Станіслав Томашович потрапив у поле зору органів ВЧК-ДПУ десь у кінці 1929 року, коли почалася таємна підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством, що відбудеться у 1930 році. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню колгоспів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 р. органи державної влади Білопільського району отримали інформацію про те, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку селяни масово почали противитись вступу у колгоспи, а ті, що подали заяви, почали їх колективно забирати, що, практично, вело до їх повного розвалу. У район одразу зачастили представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися перші допити мешканців сіл, і більшість з них, безперечно, не без морального та фізичного тиску заявляли, що ідеологом акції виходу селян з колгоспів був халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді ще не ДПУ, а міліція, яку уособлював в своєму обличчі один з так званих народних слідчих V дільниці Бердичівської округи. Але характер оцінки подій та організація попереднього розслідування, стиль складання документів та казуїстика формулювання звинувачень сумарно свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ.
Двадцятого січня 1930 р. народний слідчий виносить постанову про притягнення С. Т. Борецького до карної відповідальності за статтею 54-10 КК УРСР у складі з 14-ма мешканцями довколишніх сіл. Окремою постановою було винесено розпорядження про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень С. Т. Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю чи винахідливістю. Це типова добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм etc, etc, etc.
Разом з халаїгородським ксьондзом до карної відповідальності були притягнуті органіст храму святої Клари Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та А. Димович, Д. Возний, В. Рогаль та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. На чолі групи, за версією ДПУ, стояв ксьондз С. Т. Борецький. На пояснення Станіслава Томашовича, який постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі її проблеми, які були пов’язані зі створенням колгоспів, оскільки він сам ніколи не мав і не має власної землі; що політична діяльність, а тим більш контрреволюційна ніяк не може бути пов’язана з душпастирською, його голос залишився одиноким воланням у пустелі. Єдине, що він не заперечував, – це власного незадоволення широко розгорнутою атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважаючи скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду й деградації суспільства. У цьому контексті слід додати, що за грудень 1929 – початок січня 1930 рр. заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Існує припущення, що агітаційна праця все ж таки проводилася кимсь з селян-середняків та заможних одноосібників. Але чи був до цього причетний ксьондз С. Т. Борецький?
Але доля розпорядилась по-своєму. 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання С. Т. Борецького за межі держави. Звинувачення слідчих були такі: ксьондз проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; організував „кулацьку” підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; проводив релігійну пропаганду.
Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, де вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол № 121). Халаїмгородського священика було засуджено на 5 років концтаборів, які він мав відбувати у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 р. Вісімнадцятого вересня 1933 р. його було переведено до Соловецького відділення ББЛага. У документах справи збереглись свідчення про те, що станом на 10 серпня 1934 року С. Т. Борецький утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях.
У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін політув’язненного С. Т. Борецького і він зможе повернутися на Україну, виносить клопотання про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 р. переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити подальшу долю ксьондза після звільнення його у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. Природно, що 10 березня 1935 р. Президія ЦВК Союзу РСР затверджує цей вирок.
Із травня 1935 р. С. Т. Борецький перебуває в Архангельській області. Як відомо, 1937 р. став одним з найстрашніших років в історії держави. Саме у цей час посилюється хвиля нових репресій і перегляду старих справ. Двадцять сьомого травня 1937 р. Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на поселенця, і 23 листопада 1937 р. його знову заарештовують. 4 січня 1938 р. за постановою трійки НКВС по Архангельській області С. Т. Борецького було звинувачено у контрреволюційній діяльності і приречено до вищої міри покарання. Вирок був винесений без права оскарження, й не дивно, що приведений у виконання через дев’ять днів: 13 січня 1938 року С. Т. Борецького було розстріляно в Архангельській тюрмі.11 Лише через п’ятдесят років – 5 травня 1989 року постановою Житомирської обласної прокуратури С. Т. Борецький реабілітований.
Майже дзеркально у той час справи відбивались у Халаїмгородку.
Все менше й менше залишалось на селі священників, люди все більше боялись ходити у православні й католицькі храми. У 1935 р. Халаїмгородський приход святої Клари остаточно припинив своє існування. Із дзвіниці були зняті дзвони, а статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. Костьол спочатку забрали під сільський клуб. Тепер він став місцем радянської пропаганди. Тут відбувались засідання правління колгоспу, збори сільської громади, у дні радянських свят – виступи учасників художньої самодіяльності, урочисті заходи, гуляла й танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, також силоміць забране у народу, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору.
Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя католицького приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Климентійович Козинський, який також брав активну участь у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його, як активного бердичівського настоятеля, навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в один з костьолів Житомира, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастира. З архівних джерел та історичної літератури також відомо, що Й. К. Козинський, постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945 – 1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.
Йосиф Климентійович серед католицьких священників був неординарною особистістю, чиє життя заслуговує на особливу увагу. Й. К. Козиннський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома, а у серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. двадцятитрьохрічний юнак вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Дорогу до богоугодної справи йому вказав єпископ Сейненський Антоній Карась, який висвятив випускника на ксьондза в Житомирі 22 травня 1916 року.
У вересні 1916 р. Й. К. Козинський був відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії, після нетривалого навчання у якій 4 серпня 1917 року він повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. Із 15 липня 1918 р. Йосиф Климентійович служить на посаді законовчителя Житомирських місцевих училищ. Це були важки й страшні роки громадянської війни, коли через політичну сваволю не було можливості ні навчати, ні навчатись. Десь не пізніше 1920 р. священика було переведено до Ружинського району, де він оселився в с. Топори й став настоятелем сільського храму та одночасно душ паствував у костьолі районного центру.
У 1931 р. працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків на Ружинщині. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливості і власного арешту, тому він на чотири тижні залишив приход. Переховувався спочатку у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі та в Києві, потім у сестри Емілії, яка проживала в с. Озерному. Коли йому віруючи повідомили, що його ніхто вже не розшукує, Йосиф Климентійович повернувся в Топори.
Служачи головним чином у сільській місцевості, Й. Козинський бачив і розумів справжні причини масового голоду початку 30-х років. Відомо, що ксьондз також завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито в своїх проповідях. Багато хто з сільських радянських керівників з сіл Чехова, Топори чи Зарудинців, виправдовуючи свої помилки та відсутність досвіду керівної роботи й належної освіти, звинувачували священика в тому, що тільки через нього і його діяльність зриваються плани колективізації в окрузі. А його громадська діяльність у приході дійсно була вагомою, про що свідчить унікальний факт: у приходах Й. Козинського в 1931 – 1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. Факт рідкісний, унікальний й високогуманний, який свідчить про високий рівень громадянської активності не тільки ксьондза, але й сільського населення Житомирщини.
У 1930 – 1933 рр. Й. К. Козинський підтримував тісні стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував від нього молитовники, літургійні календарі та релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. Відомо також, що у червні 1935 року Йосиф Климентійович намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації католицької громади. Документи свідчать також про те, що топорищенський ксьондз був одним з активних прихильників колективного звернення католицьких священиків до радянської влади з приводу катастрофічно зростаючого тиску на костьол з боку місцевих органів влади, яке, крім нього, підписали також священики Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер та ін., що залишилися ще на волі. Він також вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом.
У січні 1935 р. після смерті настоятеля погребищенського приходу ксьондза Альбіна Гутовського Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у селищі. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити, за досить розповсюдженим тоді приводом: начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою, зрозуміло, не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Ризик, і люди написали черговий варіант звернення до П. П. Постишева, який у той час був одним з секретарів ЦК КП(б)У у Харкові. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати зміст листа. Безперечно, що такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Тому не дивно, що 19 серпня 1935 р. Й. Козинського було заарештовано як злісного антирадянщика. Він проходитиме у справі так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”, сама назва якої не залишала жодного шансу на виправдання. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР його було засуджено на 5 років таборів і вислано разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я, що біля м. Ухта, Республіка Комі у Росії. Відбувши покарання, ксьондз був звільнений 19 серпня 1940 р., і він повернувся до Бердичева, де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально в приватних хатах.
Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський жив у Бердичеві. Крім Городківки, він проводив у 1945 – 1948 рр. богослужіння в Любарі та Івниці, у 1945 – 1950 – у Краснополі, у 1945 – 1949 – Топорах. До останніх днів Йосиф Климентійович виконував обов’язки настоятеля в сільських костьолах сіл Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі та Мирополі. Помер пастир 20 січня 1967 року в Бердичеві і був похований на місцевому цвинтарі.12 На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Й. К. Козинський рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований, але, нажаль, вже посмертно.
Але й історія городківського костьолу мала своє продовження.
Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 2 червня 1961 року костьол св. Клари у Городківці у черговий раз було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під будинок піонерів. Може, серед інших бід ця була б найменша. Думаємо, що діти все рівно б надихались святим духом та рано чи пізно прийшли б до Храму. Але і з цього нічого не вийшло, бо приміщення вимагало хоч мінімальних, але капіталовкладень. Тому з нього зробили звичайну колгоспну комору. Нові власники порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном... Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими людські душі.
Під час приїзду відомого художника Івана Яковича Стадничука у Городківку у вже далекі 70-х роках костьол справив на члена Спілки художників СРСР, автора дванадцяти персональних виставок велике враження. Подивившись на довершений витвір своїх земляків уже очима не дитини, яка народилась у Халаїмгородку 1913 року, а зором митця, художник із замилуванням робить декілька ескізів кожної з чотирьох сторін храму св. Клари, які мали стати сюжетної канвою для ряду майбутніх полотен. Митець розумів, що безвласність будівлі рано чи пізно може привести її взагалі до занепаду. Шукаючи можливі комбінації порятунку костьолу, він у 1982 році пропонує компроміс, який полягав у тому, щоб створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні картини та твори його друзів – відомих художників Радянського Союзу, зокрема з Києва та Ленінграда. Але й цього разу влада розвинутого соціалізму не могла відшукати грошей на врятування будівлі. Природно, що митець не отримав підтримки від районного керівництва: не на часі питання, відповідали…
Доля видатного митця Івана Яковича Стадничука заслуговує окремої уваги. З дитинства він мав непогасну іскринку Божого таланту до відтворення на полотні світлого світу, природної краси. У 1940 р. юнак з далекої периферії вступає до Академії мистецтв у Ленінграді. Вчиться натхненно і з захопленням. Але закінчити навчання не вдалося. З початком Великої Вітчизняній війни він пішов добровольцем на фронт. Командував мінометною батареєю, звільняв Польщу, Прибалтику, воював у Німеччині. Перемогу зустрів у полтавському госпіталі, лікуючись після четвертого поранення. У 1946 році він поновлюється на навчання в Академії мистецтв на графічному факультеті у класі професора К. І. Рудакова, по закінченні вишу (1952 р.) переїжджає на проживання до Казахстану.
Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Неодноразово приїжджаючи з родиною до рідного села, завжди зупинявся у троюрідного брата - В.Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті.
У 1989 році святиня, що була освячена на честь святої Клари, нарешті була передана і, будемо надіятись, остаточно, римо-католицькій общині с. Городківка. За свої кошти сільська громада провела ремонт, який включав і перекриття даху, поступово стало наповнюватись внутрішнє вбрання. Жителі села зносили до храму те, що вдалось врятувати від минулих погромів.
Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе карколомні пристрасті ХХ століття. І, впевнені, переживе віки, збираючи під своїм куполом на службу Божу нинішні й прийдешні покоління односельчан.

Література:

1. Slownik geograficzny Kro?lewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. 1. – Warszawa, 1880. - S. 540.
2. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр. 66, арк. 83 зв.
3. Aftanazy Roman. Materia?y do dziejow rezydencij. T. XI-A. – Warszawa, 1993/ - S. 91.
4. S?ownik gtograficyny... – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 541.
5. Polski s?ownik biograficzny. T. X. PAN, 1962. – S. 178.
6. Бовта Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в східно-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 198.
7. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир, „Полісся”, 2008. – С. 364.
8. Heleniusz Eu.......go. Wspomnienia lat minionych. T. 2. - Krako?w, 1876. – S. 509.
9. Там само. – S. 284-286.
10. Tadeusz Epsztein. Z dziejo?w rjdzin dawnych... Pami?tnik kijowski, 2008, t. IX – Polska rodzina na wschodzie. – S. 153-154.
11. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. – Житомир, 2000. - С. 156-159.
12. Там само. - С. 189-192.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Андрушівка - Вікіпедія

Андрушівка – місто, райцентр. Розташована на р. Гуйви, правої притоки Тетерева, за 47 км. від Житомира, обласного центру, у південно-східній частині області. Має залізничну станцію, є районна автостанція. Населення: - 10.000 чол., дворів -2.985. Через місто Андрушівка протікає річка Гуйва, яка впадає в р. Тетерів. Місто розкинулось на площі в 1.260 га. Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослов’янського поселення черняхівської культури (середина I тис.) В історичних джерелах Андрушівка відома з 1683 р. під назвою Андрусовки і згадується в переліку « пустих сіл». Андрушівка тоді була приписана до Котельні. З XVII століття село стало власністю польських магната Феліціана Бержинського, який нещадно експлуатував місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк. В основному, селяни, крім різного роду ремесел, займались хліборобством і тваринництвом. Але чорноземи, які давали гарні врожаї, та мальовнича місцевість допомагали Андрушівці поступово зростати. В 1795 році налічувалось 1.058 жителів та 158 дворів; у 1798 році тут було 123 двори з населенням 1.046 чоловік, працювали: винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі, розвивалось і набувало вдосконалення кустарне виробництво: гончарне, деревообробне, ткацьке. З середини XIXст. в Андрушівці поряд з хліборобством діяли: шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки, працювало кілька крамниць. З 1850 року – 1.367 жит.,165 дворів. З 1859 року Андрушівку було віднесено до розряду містечок. У 1888 році було дворів – 266, а жителів – 2.132 чол. У 1899 році - 2.180 жителів та 445 дворів.
«Грунтово-кліматичні умови, сприятливі для вирощування цукрових буряків і попит на цукор, наявність великих запасів лісів та робочих рук дали поштовх швидкому розвиткові цукрової промисловості. Спочатку виникає невеличка соковарня на лівому березі Гуйви, на так званій Яцюковій землі. Працював тут, в основному, покріпачений люд, батраки з навколишніх сіл. Буряки терли на спеціальних тертках вручну, для вичавлювання соку використовували примітивні пристрої, які приводились в рух кіньми та волами. Робота соковарні сприяла появі нової категорії трудящих – робітників. Роботи велись сезонно, по найму, переселення селян з навколишніх сіл йшло невпинно і особливого руху набуло після відміни кріпосного права в 1861 році. В 1848 році в Андрушівці « Товариством цукрових заводів братів Терещенків» було засновано перший на Житомирщині цукровий завод, виробництво на ньому базувалось на застосуванні ручної праці. Андрушівський маєток графів Бержинських в 1870 році купив цукрозаводчик Артемій Якович Терещенко і 9 грудня 1870 року подарував маєток сину Миколі Артемієвичу. В 1873 році цукровий завод було переобладнано і механізовано .На спорудження приміщення підприємства були запрошені кращі муляри з різних губерній України і Росії, для установки і монтажу цукроварного обладнання, парових машин та інших механізмів – спеціалісти з-за кордону, в основному з Німеччини. Наступного року він вже виробив 245 тисяч пудів цукру. На заводі працювало в той час 1.190 робітників. Для забезпечення цукрозаводу водою на річці Гуйві було споруджено греблю. Утворилось водоймище, яке існує до цього часу. За населеним пунктом було споруджено фільтраційні поля, які в народі називають відстійниками. Вони діють донині. Цукросировина на завод доставлялась кіньми і волами, запряженими в спеціально пристосовані для перевезення цукрових буряків підводи. Щоб здешевити транспортування солодких коренів і прискорити темпи їх доставки до місця переробки. М. А. Терещенко почав будувати до сіл, постачальників цукрової сировини, бруківку. Значну кількість цукрової сировини на Андрушівський цукрозавод доставляли плантатори з сіл Гальчина, Забари, Гардишівки, Зарубинець, Волиці, Ярешків, Войтовців (нині Мостове) Вчорайшого. Загальна площа посівів цукрових буряків становила 1.816 десятин.» - пише в своїй книзі, яка присвячена історії Андрушівського цукрозаводу відомий український письменник та краєзнавець О.М. Косенко. Скоро завод став одним з найбільших цукрозаводів на Україні. Ціни на цукор постійно зростали, що призводило до гострої конкуренції. Щоб перемогти своїх суперників, цукрозаводчики вдалися до збільшення робочого дня і зменшення заробітної платні. Робота на заводі проходила в період сезону варіння цукру безперервно, в дві зміни, по12 годин кожна. В Центральному історичному архіві України в фонді братів Терещенків зберігаються матеріали за різні роки обстеження санітарних умов Андрушівського заводу. Згідно з цими матеріалами робітникам доводилось працювати в тісноті і бруді, при нестерпно високій температурі й відсутності вентиляції. В сушильному, апаратному, розливному й фільтрувальному відділеннях температура сягала 30 і більше градусів. При такій температурі робітникам доводилось виконувати найбільш тяжкі роботи, зокрема переносити на плечах на верхні поверхи по 3– 4 голови ще гарячого цукру загальною вагою в 3– 4 пуди (48 – 64 кг.). Від такої роботи до кінця зміни на плечах робітників з’являлися опікові рани, які згодом загоювалися і після них утворювалися червоні шрами, які мали в робітників назву «сполети». За таку працю робітник отримував, наприклад, в 1875 – 1876 році за зміну від 25 до 60 копійок. Платня майстрів за зміну була в межах від одного до двох карбованців. До того ж, дирекція заводу не дуже дбала про створення елементарних умов побуту для сезонних робітників. Жили робітники в старих, низьких і сирих казармах, спали на соломі, харчувалися погано. Корчмарі – підрядники відпускали робітникам за високими цінами неякісні продукти. Варто все ж зазначити, що при заводі діяла лікарня, яку заснував Микола Терещенко. Вона розміщалась в двох невеликих кімнатах. Замість ліжок стояли тапчани. Робітники користувались послугами фельдшера тільки в важких випадках. Протестувати і домагатись кращих умов не було сенсу, бо за воротами заводу на будь - яку роботу чекали безробітні. Незважаючи на порівняно невисокий технічний рівень заводу та нелегкі умови праці , продукція на ньому випускалась високоякісна. Про те свідчить факт, що зразки андрушівського цукру були представлені на Всесвітній виставці російської цукрової промисловості, яка відбулася 1900 року в Парижі. Слід сказати, що М.А. Терещенко працював не лише над розвитком і реконструкцію заводу, переймаючи найсучасніші прогресивні технології виробництва цукру, а й дбав про благоустрій населеного пункту. Найперше він почав перебудовувати маєток, вніс зміни в будівництво парку: завіз із –за кордону рідкісні породи дерев, навіть пробкове дерево, яке збереглося донині. Парк було обгороджено кам’яною стіною, якої тепер немає. Лісопарк охороняється державою як історична пам’ятка, але занехаяною залишається його нижня частина, яка виходить до р. Гуйви. Дбав цукрозаводчик і про благоустрій вулиць. Більшість із них, особливо в центрі містечка, було вимощено бруківкою. Біля кам’яної церкви Різдва Богородиці із дзвіницею, яка збудована в 1879 за кошти від казни та поміщика М.А. Терещенка, що знаходилась неподалік маєтку, з’явився майдан. З приходом радянської влади церква була зруйнована, а тепер на тому місці знаходиться приміщення райспоживспілки. О. М. Косенко зазначає, що «…на початку XX ст. Андрушівський цукрозавод після смерті батька, М. А. Терещенка, перейшов до рук його сина, Олександра Миколайовича Терещенка. Підприємство на той час було добре оснащено технічними механізмами, рушійною силою залишались парові двигуни, запроваджувалась на окремих виробничих дільницях електроенергія. Потужність заводу в порівнянні з минулими роками значно підвищилась. Тепер цукру-піску вироблялося 427 336пудів. Але надалі темпи виробництва почали знижуватись, вдосконалення технологічних процесів припинилось, запровадження нової техніки і механізмів не відбувалось. Причиною цього було те, що О.М. Терещенко мало цікавився заводськими справами. Та й час був несприятливим: серед селян почались бунти, непокора, а в 1905 році – прямі виступи проти багатіїв. Такі хвилювання спостерігались і в Андрушівці. Неспокій серед селян вплинув на вирощування і постачання цукрової сировини. Сезон виробництва цукру зменшився, через це виявляли невдоволення робітники. Важким було становище робітників і на винокурному заводі: робочий день тривав по 12 – 13, а то і більше годин, жили в брудних, сирих казармах, харчування було вкрай поганим. А коли розпочалася перша світова війна, в яку була втягнута Росія, посилилось розорення селян. Значну кількість заводчан, а тим більше класних спеціалістів, було мобілізовано на війну. Це не могло не позначитись на темпах виробництва цукру. Різко скоротились посівні площі, знизилась врожайність на селянських наділах. В 1917 – 1918 роках на цукрозаводі працювало 912 чол. Умови праці були нелегкими. Технічних вдосконалень не відбувалось, не вистачало грошей, заводський комітет звертався за кредитами, які не надавались в повному об’ємі.» В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, фундатором якого був Микола Терещенко. За 25 років роботи курс навчання починали 815 учнів, а закінчило - 135, у тому числі - 11 дівчаток. Жіноча церковнопарафіяльна школа відкрита в 1899 році. У 1902 році училище реорганізовано в двокласне сільське. Дещо зросла кількість учнів. 1911 року тут навчалось 265 учнів, що становило менше половини дітей шкільного віку. А загальне число жителів – 2359, дворів – 452. В 1888 році в містечку існує волосне правління, поліційний урядник, волосний фельдшер, при цукровому заводі – лікарня. Жителів на той час у містечку – 2 132, дворів – 266. У 1920 році після націоналізації радянською владою в будинку Терещенка розміщався штаб легендарної Першої кінної армії. Андрушівське двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу, а колишній будинок поміщиків Терещенків, як найкраще приміщення в Андрушівці, в 1920 році передано місцевою радою школі в користування. І в 1924 році в ній навчалось 390 учнів, у тому числі 128 дівчаток. Тоді ж було відкрито педагогічну школу, яка готувала вчителів для району.» Під час громадянської війни Андрушівка неодноразово переходила з рук в руки. Радянську владу остаточно встановлено 8.06.20 року. У серпні 1920 року підприємства в Андрушівці були націоналізовані. Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50% дорослого населення не вміли читати і писати. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності ), які сприяли швидшому знищенню неграмотності серед населення. При кожній сільській раді була організована хата-читальня, де проводились заняття вчителів з усіма бажаючими вчитись. Там же вони могли взяти літературу, яка допомагала в навчанні. « Щодо містечка Андрушівки, то в 1923 році воно було Андрушівської волості Житомирського повіту, з 1925 по 1930 роки – Андрушівського району Бердичівського округу, з 1930 по 1932 роки – Бердичівського району, з 1932 по 1937 роки – Київської області, а з 1937 року до цього часу – Житомирської області. В 1927 - 1928 роках відбулась модернізація підприємства, що дало можливість підвищити потужність цукрового заводу. Так, в сезон 1927 – 1928 року щодоби перероблялося 11 тис. центнерів буряків. Витрати робочої сили на тисячу центнерів сировини становили 105 людино-днів. В цей час завод на п’ятдесят процентів було переведено на опалювання торфом. В ці роки на цукровому заводі працювало: робітників різних професій 197 чол., службовців – 37, обліковців, рахівників - 42, діловодів – 18, молодшого обслуговуючого персоналу – 33, учнів – 24. Директором цукрозаводу ( адміністратором) був Тручинський. Звичайно, на цукрозаводі працювали кадрові робітники, але на період сезонної роботи потрібна була додаткова робоча сила. Тому на сезон набиралися мешканці з навколишніх сіл. З ними укладався індивідуальний трудовий договір приблизно такого змісту: « Я, громадянин села Гальчина, член колгоспу «Україна» Іван Махінчук, контрактуючись на роботу в Андрушівській цукроварні, зобов’язуюсь прибути до місця роботи у жовтні 1931 року і працювати на кагатному полі до закінчення виробничого сезону, виконуватиму всі покладені на мене обов’язки. Завод, зі свого боку, бере матеріальні витрати. У той час на заводі працювало понад 500 чол. Серед них М.В. Підгорний, в майбутньому член Політбюро ЦК КПРС, голова Верховної Ради СРСР. ( використані матеріали із книги «Історія міст і сіл України» с. 126 та, О. Косенко « Завод над заводдю») Пік голодомору 1932 – 33 років в Андрушівці та і у всьому районі припав на квітень – травень 33 року. Знесилені голодом люди харчувались мерзлою гнилою картоплею, травою, іншими малопридатними для харчування сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, інші хвороби, які викликали масову смертність. Померлих від голоду жителів міста хоронили рідні та сусіди в могилах на міському кладовищі. В міському парку на Алеї Слави встановлено гранітну плиту – в пам’ять жертвам голодомору. У 1941 році в Андрушівці проживало 5.243 жителі, було 1.127 дворів. Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько – фашистської окупації, з 16 липня 1941 року по 26 грудня 1943 року. Гітлерівці закатували і розстріляли 460 мирних жителів, в тому числі 216 дітей та 25 стариків. « Коли фронт посунувся на схід, в Андрушівці німці почали наводити свої порядки і, звичайно найпершу увагу звернули на цукровий завод. За будь-яку ціну вони намагались пустити його в дію і виробляти продукцію. За невиконане завдання, саботаж, крадіжку – розстріл на місці. Вигнано окупантами на каторжні роботи в Німеччину 84 чол.Та все ж під час тимчасової окупації тут діяла підпільна група Володимира Парфентійовича Мехеди та Олександра Герасимовича Сорокіна, які розповсюджували інформаційні матеріали про хід війни серед жителів селища та навколишніх сіл, закликали не коритися німецькому режиму. Ще вони допомагали партизанам, збирали для них зброю, постачали медикаментами, лікували поранених, підтримували зв’язки з іншими диверсійними групами. Керував роботою підпільних груп представник Київського обкому партії Сергій Порфирович Маленко. На громадському кладовищі, що по вул. Вобяна, знаходиться братська могила, в якій похоронені 21 комуніст, що були розстріляні фашистами в роки Вітчизняної війни. « Під час відступу, - зазначає у своїй книзі « Завод над заводдю» О. Косенко, - німці намагались повністю стерти з лиця землі цукрозавод. На його територію було скинуто 21 авіабомбу, з них 16 розірвались. Руйнації зазнав бурякопереробний цех, особливо постраждало мийне відділення , центральна машина водопостачання, насоси, газова піч та інше. Решта авіабомб, що були націлені на продуктовий цех, не вибухнули. Тому він залишився непошкодженим. Коли розкрутили одну з авіабомб, побачили, що замість вибухівки вона наповнена металевою стружкою. Знайшли і записку такого змісту: «Чим можемо, тим поможемо». Визволене місто радянськими військами 27.12.1943 року. В кінці грудня 1943 року – на початку січня 1944 року в Андрушівці перебував штаб 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий радянський полководець командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін. Зразу ж почалася відбудова життєво важливих підприємств. Допомагали й бійці. « В січні 1944 року цукрозавод було підготовлено до роботи. Тоді виробили понад 1 000 центнерів цукру. Керував заводом В.І. Гриневич. Незважаючи на труднощі, голодні роки, зруйноване житло, андрусівські цукровики змогли зібрати для будівництва танкової колони « Радянська Житомирщина» 300 тисяч карбованців, а у фонд допомоги сім’ям фронтовиків внесли 22 тисячі крб.» - пише О. Косенко. Не забувають жителі міста могил воїнів, які загинули при звільненні Андрушівки. Завжди полум’яніють квіти на братських могилах воїнів - визволителів: у міському парку, де похоронені 38 воїнів та у трьох братських могилах на громадському кладовищі по вул. Вобяна . З 1975 року місто має статус міста .Територія – 288 га., з яких під забудовою -206 га. Місто – організаційно - господарський і культурно-побутовий центр районного значення, центр АПК. У місті переважають підприємства харчової промисловості та будівельних матеріалів. Основні промислові підприємства: цукровий комбінат (найстаріший в Житомирщині), спиртовий, сироробний, хлібний, комбікормовий, цегельний завод. Зараз у місті є чотири великі навчальні заклади: загальноосвітня школа I-II ступенів , загальноосвітня школа I-III ступенів, гімназія ( ці навчальні заклади охоплюють навчанням 1 633 учні, яких навчає 141 педагог) та Андрушівський професійний ліцей. Найвідоміші вчительські династії – Коваль –Шаповал - Калінчук ( АЗОШ I-II ст.), Жуковських, Рудюків (гімназія), Петренко – Говорадло (АЗОШ I-II) Історія Андрушівського професійного ліцею сягає тих давніх часів, коли цукрозаводчику М. А. Терещенку потрібні були спеціалісти для його заводів (з 1871 року). У 1922 році для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводів була відкрита школа ФЗУ. У 1932 році школа ФЗУ випустила 67 свідомих кваліфікованих робітників для цукрової промисловості зі спеціальностей: слюсар - сатураторник, токар – випарник, слюсар – інструментальник. З введенням семирічного навчання набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2-3 роки (в залежності від спеціальності), а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки. Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович, учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. Протягом німецької окупації училище не працювало. За час свого існування училище підготувало понад 20 тисяч молодих спеціалістів. Багато з них працювало і працює на керівних посадах. Це Герої Соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, Дев’ятко Володимир Григорович. Орденом Леніна нагороджені слідуючі випускники училища: Пташник В.Т.- працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порскало М.А. – колишній комбайнер колгоспу ім. Шевченка; Ващенко - колишній комбайнер колгоспу «Більшовик». Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені: Фом’юк С.О., Войтович О., Ярош Л., Поліщук Л., Чорний Б., Рудюк В. П. та багато інших. Відмінником профтехосвіти є колишній директор училища Кукса Василь Андрійович, який 30 років очолював училище. А стаж його роботи в цьому навчальному закладі 44 роки. Нині в ліцеї працює 30 викладачів і майстрів виробничого навчання. Серед них кращі - Дубовчук В. М., Леонець Л. В., Ямкова Т.П. З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. З 2004 року училище стає Андрушівським професійним ліцеєм і готує спеціалістів з слідуючих професій: тракторист-машиніст с/г виробництва, слюсар з ремонту с/г машині устаткування, водій автотранспортних засобів категорії «С», машиніст холодильних установок, кухар, бухгалтер, перукар, овочівник, квітникар, продавець продовольчих товарів. З метою виховання творчо обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів. Нині в ліцеї працює 12 гуртків художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивні секції. Центром народознавчої роботи в ліцеї став музей, над створенням якого працювали Л.І. Камзол і І. Л. Остафійчук. В спеціально відведеній під музей секції в гуртожитку вже обладнано8 кімнат, в яких зібрано предмети побуту українського народу, кращі зразки вишивок лозоплетіння, ткацтва, гончарства, писанкарства. Завжди викликає захоплення у відвідувачів українська світлиця та кімната, де зібрані матеріали про історію ліцею. Андрушівський парк зимою і літом вабить до себе гомоном могутніх дерев, площа його - 9, 38 га. Він був закладений в першій половині XIX століття. Насадження верхнього ярусу 150 – 170, а другого – 90 – 120-річного віку. Дендрологічний склад – дерева місцевих порід. Використовується як місце відпочинку. Найвизначнішою пам’яткою архітектури є палац поміщиків Бержинських (тепер приміщення Андрушівської школи I-III ступенів №1), збудований у стилі французького неоренесансу в середині XIX століття. Станом на кінець 2006року у місті нараховується 9,7 тис. жителів. Немалий літературний талант мала жителька Андрушівки Морозова (Гладка) Вероніка Януарівна (1890 – 1966), поетеса, відома під псевдонімом Вероніка Морозівна. Народилася в Андрушівці, в сімї волосного писаря. Закінчила Житомирську гімназію (1908), працювала в статистичному відділі Волинського губернського земства. Вірші почала писати під час навчання в гімназії. Літературна діяльність зблизила її з плеядою молодих талановитих авторів, один з яких – поет і мовознавець Микола Гладкий – в 1912 році став її чоловіком. Друкувалась в журналі «Рідний край», антології «Українська музика» та інших. В 1937 році, після того, як було репресовано чоловіка, повернулась до Андрушівки. В радянський час більш відома як перекладачка. Її перу належать переклади українською мовою творів Д. Лондона («Міжзоряний мандрівник», «Брехун Нам – Бок»), Г. Велса, К. Гамсуна, Г. Ібсена та інших. В роки Великої Вітчизняної війни знаходилась в евакуації, а після закінчення війни знову оселилась в Андрушівці. Близько двадцяти років працювала інспектором районного фінансового відділу і всіма забута померла 10 жовтня 1966 року в Житомирському будинку для пристарілих. Морозова – Курек Людмила Януарівна ( 1887 – 1952), поетеса, більш відома під псевдонімом Людмила Волошка ( інший псевдонім Л. Козачка), рідна сестра Вероніки Морозівни. Закінчила гімназію в Житомирі, підтримувала тісний зв’язок з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою. До 1917 року працювала в Житомирській « Просвіті», друкувалась в альманасі « Перша ластівка», в журналах « Рідний край», « Молода Україна», «Світло», « Українська муза», «Розвага», збірниках « Весна», « На вічну пам’ять Тарасові Шевченку» та ін. У 1917 році з дочкою переїхала в Андрушівку до батьків, де провела майже всі наступні роки свого життя. Авторка першої збірки « Пісні волі» ( 1917 р. Житомир). Кумечко Василь Олександрович - більше тридцяти років пропрацював шкільним учителем. Вірші пише з 14 років. Часто друкується в періодиці. Вірші пише « для душі» Уродженцями Андрушівки є: доктор історичних наук В.О. Замлинський ( 1930 – 1993); доктор технічних наук, член-кореспондент НАН України А. М. Підгорний (1932 р.н.); кінознавець, Заслужений діяч мистецтв України М. І. Слободян (1935 р. н.)

Історія села Яроповичі Андрушівського району Житомирської області

Відомо, що на горі, яка й досі піднімається серед рівнин, стояв красивий і величний замок князя Ярополка. Владика часто сюди повертався з походів, бо дуже любив цю місцевість. Багато походів зробив князь. Чимало воїнів мав у себе в дружині - хоробрих, дужих богатирів. Та найбільше князь любив людей, які приходили до нього з околиць великого замку, тому що мали вони красну вроду і велику силу. Таких князь Ярополк вважав справжніми воїнами. Вони ж, в знак поваги до князя Ярополка, називали себе ярополківцями. А через багато років за горою, що лишилась від замку, виросло велике поселення. Люди дали йому ім’я хоробрих воїнів Ярополка, назвавши Ярополковичі, а згодом трохи змінилась назва населеного пункту і стала Яроповичами. Раніше село називалось по-різному: Ярополча, Яроповці, Ярополковиці. Село розташоване у верхів’ї річки Ірпеня (притока Дніпра за 20 км на північний схід від районного центру, за 6 км від залізничної станції Яроповичі та за 5 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. В 1864 році в Яроповичах проживало 1670 чоловік; в 1740 році було56 дворів. До 1858 року більша частина Яропович належала Тіту Трщецяку, який в 1859 році продав маєток Сігізмунду Антоновичу Котюшинському, за вийнятком деякої частини земель, які були виділені внукам Трщецяка Комарницькій і Юркевичевій. Але незабаром Котюшинський побудував цукровий завод і заборгував, тому маєток перейшов до його кредиторів. Потрібно згадати, що в 1855 році в Яроповичах було декілька панів, яким належала певна частина землі цього села, а саме: Тіт Карлович Трщецяк мав землі 8068 десятин, кріпаків 507 душ.Ієронім Мікецький відповідно 572 десятини землі, 31 душу кріпаків. Василь Ярмолович - 111 десятин, 17 душ. Три брати Клюковські - 3 десятини, 10 душ. В 1736 році Яроповичі належали Станіславу Тища - Биковському, а через 4 роки були під опікою судді Київського Нітославського; в другій половині 18 ст. він записав (з 1757 р.) Ходарківському домініканському монастирю. Церква споруджена в ім’я великого мученика Дмитра, дерев’яна, побудована в 1851 року. Попередня церква була зведена в 1739 році. Потрібно нагадати, що Яроповицький цукровий завод згорів в роки Великої Жовтневої соціалістичної революції (в 1919 році). Яроповичі - батьківщина героя Соціалістичної Праці Л.А. Любченко, кандидата історичних наук А.В.Калиниченка. Біля с.Яроповичі бере початок річка Ірпінь. Вона протікає на територіях Андрушівського і Попільнянського районів Житомирської області та по територіях Фастівського, Києво-Святошинською та Вишгородською районів Київської області. Довжина річки Ірпінь 162 км., площа басейну 334 км2.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області

Назва села походить від назви містечка Паволочі. Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Зразу тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками (походження назви містечка Паволочі таке: як свідчать стародавні документи і перекази, що тоді, коли була повноводною р. Роставиця, пливли сюди великі човни - лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину - паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Кажуть, що і назва цього містечка ( а тепер села) походить від цього слова).

Село Павелки відоме з 1618 року. В 1683 році с. Павелки згадувалось в акті ( в списках) "пустих сіл", які належали містечкам Паволочі і Котельні.

Розташоване село за 10 км на південний схід від районного центру і за 11 км від залізничної станції - Бровки.

До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Церква тут Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, дерев'яна. В 1863 р. в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.

Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок). В 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.

Під час Великої Вітчизняної війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Любимiвка Андрушівського району Житомирської області

Поселення знаходилось поблизу границь, але його захищали рукотворні Змієві вали. При надходженні звістки про напад ворогів, у цьому поселенні негайно збиралися на березі річки Унави, на підвищенні, де беруть початок річки Ірпінь і Здвиж, старійшини навколишніх поселень на раду. Вони вирішували, де прийняти бій з ворогом. Сюди ж підходили дружини, відбувалось вербування чоловічого населення у дружини, які йшли захищати свої поселення. Від слова «вербувати» і пішла назва цього поселення. До 1923 року село Вербів входило до складу Київської губернії, Білоцерківського повіту Сквирівської волості. Поселення засновувалось в ХІІ столітті і було спалене монголо-татарською ордою. Поступове відродження села почалося з ХV ст. В той час це був невеличкий хутір, який носив назву «Половецьке». Перші поселенці, - сім’я кріпака, яка втекла з кріпацтва - феодального гніту. Поступово хутір зростав. Великі ліси оточували хутір. Колись в селі були гуральня і цегельня. Спочатку землі цього поселення належали поміщику Еразму Михайловському, а з середини ХІХ ст. - шляхтичам - Казимиру Вікентійовичу Цивінському, землі було 3344 десятин, 277 душ селян; Казимиру і Владиславу Леонтійовичам Казимірським належало 572 десятини землі і 76 душ селян; Генріху Івановичу Турчевичу належало 208 десятин землі і 18 душ селян. Церква мала 37,5 десятини землі. Приходська церква, названа в ім’я Святителя Миколая, кам’яна, побудована в 1810 році на місці попередньої, дерев’яної.Пізніше землі села купив поміщик Щабанський (родом з Австрії). Йому також належали землі сіл Яроповичі, Степок, Корчмище та інші. Населення села брало участь у війні з Польщею 1648 -54 рр. і гайдамаками (1763 р.). Перед революцією в селі була церковно-приходська школа, було 6 шинків. З 1963 року Вербів став називатись Любимівка. Село розташоване за 18 км на схід від районного центру, за 22 км від залізничної станції Попільня і за 2 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. Перші відомості про село датовано ХVІІІ століттям. Уродженцями села є український радянський письменник В.С.Кучер (1911-1967) та Герой Соціалістичної праці М.Т.Северенчук. До складу села Любимівка зараз входить селище Зелений Гай (з 1960 р.).У 1941 році в Зеленому Гаю проживало 338 жителів в 75 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн