Андрушівський парк або парк «Садиба Терещенка» — парк навколо садиби-палацу Бержинських-Терещенків, пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, розташований у місті Андрушівці (районний центр Житомирської області); одне з улюблених місць відпочинку мешканців та гостей міста, його туристичний об'єкт.
У парку в середмісті Андрушівки розташовані ставки (на них щороку повертаються лебеді), палац Бержинських-Терещенків, декілька монументів другої світової війни радянської доби.
Площа парку — 9,38 га. Насадження верхнього ярусу — 150–170, а другого — 90–120-річного віку. Дендрологічний склад — дерева місцевих порід, хоча також ростуть рідкісні для цих широт кедр та коркове дерево.
Парк у Андрушівці був закладений у 1-й половині XIX століття тодішніми власниками села Андрушівка панами Бержинськими. У 2-й половині XIX століття, коли місцевий цукрозавод і графський маєток придбали українські цукрозаводчики Терещенки, парк і розташована у ньому садиба були розширені і реконструйовані (зокрема, Артемієм Терещенком). У Андрушівці дотепер пам'ятають діда Каленика, який ще в часи Терещенків підгодовував лебедів та доглядав за парком.
У теперішній час Андрушівський парк є пам'яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення, використовується як місце відпочинку й туристичний об'єкт.
Показ дописів із міткою історія Бровки Перші Андрушівського району. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія Бровки Перші Андрушівського району. Показати всі дописи
пʼятниця, 6 лютого 2015 р.
Андрушівський парк або парк «Садиба Терещенка»
вівторок, 3 лютого 2015 р.
Походження назви села Бровки Перші, Андрушівського району
Бровки Перші — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області.
Село розташоване за 1 км від залізничної станції Брівки (з 1870 року) (лінія Фастів - Козятин). Село межує з селом Ярешки і підпорядковується спільній сільській раді.
Щодо походження назви села “Брівки” існує три легенди.
Перша роповідає, що на місті села було два великі озера. Люди почали селитися навколо цих озер, і дивлячись звисока, неважко було помітити, що будинки були ніби брови над очима. І саме на честь цього незвичного явища поселення назвали Брівками.
Інша розповідає,що жив тут пан, який мав у своєму розпорядженні велику територію. І була в нього дочка з надзвичайно красивими бровами. Саме на честь краси брів своєї доньки він назвав одне із сіл Брівками.
Третя легенда розповідає, що в нашому селі за часів козаччини жив козак на ім`я Бровко. У селі він побудував красиву церкву і саме на честь засновника цієї споруди село було назване Брівками.
Село розташоване за 1 км від залізничної станції Брівки (з 1870 року) (лінія Фастів - Козятин). Село межує з селом Ярешки і підпорядковується спільній сільській раді.
Щодо походження назви села “Брівки” існує три легенди.
Перша роповідає, що на місті села було два великі озера. Люди почали селитися навколо цих озер, і дивлячись звисока, неважко було помітити, що будинки були ніби брови над очима. І саме на честь цього незвичного явища поселення назвали Брівками.
Інша розповідає,що жив тут пан, який мав у своєму розпорядженні велику територію. І була в нього дочка з надзвичайно красивими бровами. Саме на честь краси брів своєї доньки він назвав одне із сіл Брівками.
Третя легенда розповідає, що в нашому селі за часів козаччини жив козак на ім`я Бровко. У селі він побудував красиву церкву і саме на честь засновника цієї споруди село було назване Брівками.
середа, 4 липня 2012 р.
Історія села Великі Мошківці
Село Великі Мошківці вперше згадується в акті від 1593 року під назвою Озеранського селища в інвентарі маєтків, які належали панам Євстафію, Юрію, Петру і Олександру Тишкевичам-Логайським, і знаходилося в Житомирському повіті Київського воєводства. В акті також наводиться перелік селян і міщан цього селища, а також їх повинності. Зміна назви села пояснюється тим, що в цьому спустошеному селищі засноване нове посеення шляхтичем Мошковським, який назвав це поселення своїм іменем (по прізвищу) - Мошківці. Пізніше, в акті від 1736 року, з липня, це поселення згадується вже під назвою Мошкове. У середині XVIII ст. селом володів Феліціан Бержинський, від якого воно перейшло до Ігнатія та Анни Бержинських-Вилежинських. У XIX ст. воно належало Житомирському підкоморію Івану Моргульцю, аз 1841 року - його дочці Терезі Головінській; з 1846 -Тадеушу Рудницькому. У 1872 році село придбав Микола Терещенко.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці дерев'яна, побудована в 1744 році на кошти поміщика Бержинського, а в 1854 році відремонтована за кошти прихожан і поміщика Рудницького. Пізніше на її місці споруджено храм. Але при радянській владі у 1938 році він був зруйнований.
Народне училище відкрите в 1873 році великим землевласником, дійсним штатним радником Федором Артємем Терещенком.
У 1886 році відкрита церковно-парафіяльна школа.
Село В.Мошківці розташоване за 13 км на захід від районного центру та за 18 км від залізничної станції «Кодня».
У 1899 році в селі проживало 1503 жителі в 211 дворах, у 1941 - 1607 жителів у 388 дворах.
Уродженцями В.Мошківець є: педагог, заслужений діяч мистецтв України В.П.Горностай, доктор технічних наук Н.У.Койда, доктор медичних наук А.Н.Гайструк.
Юрій АНДРІЙЧУК
Церква Успіння Пресвятої Богородиці дерев'яна, побудована в 1744 році на кошти поміщика Бержинського, а в 1854 році відремонтована за кошти прихожан і поміщика Рудницького. Пізніше на її місці споруджено храм. Але при радянській владі у 1938 році він був зруйнований.
Народне училище відкрите в 1873 році великим землевласником, дійсним штатним радником Федором Артємем Терещенком.
У 1886 році відкрита церковно-парафіяльна школа.
Село В.Мошківці розташоване за 13 км на захід від районного центру та за 18 км від залізничної станції «Кодня».
У 1899 році в селі проживало 1503 жителі в 211 дворах, у 1941 - 1607 жителів у 388 дворах.
Уродженцями В.Мошківець є: педагог, заслужений діяч мистецтв України В.П.Горностай, доктор технічних наук Н.У.Койда, доктор медичних наук А.Н.Гайструк.
Юрій АНДРІЙЧУК
понеділок, 17 травня 2010 р.
Пам'ять про героїв не вмирає
В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини
четвер, 6 травня 2010 р.
Наш біль і наша пам'ять
Знову землею молодо крокує весна. Незабаром салютуватиме вона вишневим і яблуневим цвітом величному і вікопомному святу - 65-річчю Перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Давним-давно травою, ромашками позаростали окопи, на місцях колишніх боїв мирно тягнуться до сонця хліба, народилися нові міста й покоління, але в пам’яті нашій вічно житиме те пережите всенародне горе і великий людський подвиг не в ім’я слави чи почестей, а заради Батьківщини своєї - великої і малої. Минають десятиліття, змінюються покоління, але горять в душах людських невидимі свічі пам’яті, які світлом і теплом своїм зігрівають серця братів і сестер, дітей, внуків і правнуків тих, хто пройшов те пекло і вижив, і тих, хто згорів у полум’ї тієї біди… І що це дійсно так, свідчать листи до редакції і візит ось цього поважного чоловіка з Яропович - Дмитра Онуфрійовича Стовбуна. Тремтячими руками він дістав з картатої торбинки загорнуті в папір старі, потерті часом і людськими руками документи воєнної доби, серед яких є й ті, що стосуються нагород, лист заступника командира військової частини, в складі якої бив фашистів його брат Андрій Онуфрійович Стовбун і загинув перед самісінькою Перемогою в 1945-у в Східній Прусії. У родині Онуфрія та Параски Стовбунів один за одним підростали чотири сини - Андрій, Микола, Дмитро, Петро і дочка Ольга. - Усіх нас батько і мати змалку виховували так, аби ми не цуралися ніякої роботи, вчили любити землю, яка нас годує, і людей, - ділиться своїм потаємним Дмитро Онуфрійович. А коли прийшло оте всенародне лихо, першим пішов на фронт Андрій, уже в 1944-ому дев’ятнадцятирічним мобілізували й Миколу. Війна забрала обох: в лютому 1945-ого навіки залишився лежати в землі Східної Прусії Андрій, Миколу фашистська куля наздогнала в м. Виборг Ленінградської області в липні 1944 року. - Відтоді,- продовжує Дмитро Онуфрійович,- в нашій хаті навічно поселилося горе. Мати, а тихцем і батько, ховаючись одне від одного, діставали зі скрині похоронки, листи від синів і командирів, перечитували сотні разів, не вірячи страшним звісткам. Мати по-жіночому голосила, а батько став аж сірий, як земля, що прийняла його синів… Через лихо таке вони і з життя пішли одне по одному передчасно. А ми свято бережемо пам’ять про рідних нам людей, сімейною реліквією стали і ось ці документи… Один за одним я беру до рук майже перепалі від часу листки і читаю: «Наказом командуючого Першою ударною армією від 18 . 08.1942 р. сержант Андрій Онуфрійович Стовбун за мужність нагороджений медаллю «За відвагу», а далі: вересень 1943 р. - за відмінне виконання бойових завдань він нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги»; грудень 1943 - за відвагу А. О. Стовбун удостоєний ще однієї високої нагороди - ордена Слави ІІІ ст.; у червні, липні, вересні 1944 р. Андрію Стовбуну наказом Верховного Головнокомандуючого Маршала СРСР тов. Сталіна оголошені Подяки за відмінні бойові дії при форсуванні р. Друть, в боях за звільнення міст Бєлосток, Остроленк, Волковиськ. А ось і лист заст. командира частини, в складі якої воював Андрій Онуфрійович: «Шановний Онуфрій Васильович! Майже три роки Ваш син служив в нашій частині і зарекомендував себе як мужній воїн Червоної Армії, відданий син свого народу, який всім серцем ненавидів фашистів, котрі топчуть нашу рідну землю, докладав усіх зусиль, аби швидше звільнити її від фашистського ярма і добити ворога в його лігві. Ваш син постійно проявляв мужність і відвагу, будучи мужнім і талановитим воїном-командиром. Він за будь-яких обставин виконував доручене завдання, подавав бійцям особистий приклад відваги, самопожертви в ім’я миру. Андрій Онуфрійович удостоєний високих урядових нагород за хоробрість і безстрашність. Він був і чудовим товаришем, перспективним комуністом. А 1 лютого 1945 р. на території Німеччини він здійснив ще один подвиг: з невеличкою групою бійців відбив в озвірілих фашистів міст через річку, який ті хотіли підірвати. Таким чином забезпечили стрімке просування наших військ вглиб німецького лігва. За цю операцію був нагороджений високою урядовою нагородою. 6 лютого куля німецького мерзотника вирвала Андрія з наших рядів. Він загинув смертю хоробрих при виконанні бойового завдання. Його смерть - це велике горе для вас, батьків, і для нас, його товаришів, бо ми втратили одного з кращих бійців-командирів, надійного товариша. Висловлюючи Вам щире співчуття з приводу такої великої втрати, ми дякуємо Вам за такого сина… Хоронячи Андрія, бійці і командири нашої частини поклялися помститися фашистам за нього. Вже недалеко той час, коли ворог буде розбитий і наша країна буде жити вільним і щасливим життям…». Менше року бив фашистів Микола. В тому ж таки 1944-ому смертю хоробрих він загинув за Батьківщину. Лише в їх родині війна забрала два соколи, залишивши в серцях рідних вічний біль і святу пам’ять…
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
пʼятниця, 29 травня 2009 р.
Усадьба Терещенко в Андрушевке
Описание окружающей местности в Андрушевке
КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971' E 29° 1.405'
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка
И было три брата - Никола, Федор да Семен...! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.
Род Терещенко
Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с "чуматского" дела - возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына - Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому... сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство - вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое... Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже - министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро - после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением - попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем - он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки - сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было - Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.
Андрушевка - довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село - его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным - оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети - леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории - памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза - уроженцев Житомирской области.
Усадьба сегодня
На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это - бывший дворец Терещенко, а на самой школе - табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк - огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это - школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе - с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971' E 29° 1.405'
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка
И было три брата - Никола, Федор да Семен...! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.
Род Терещенко
Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с "чуматского" дела - возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына - Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому... сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство - вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое... Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже - министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро - после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением - попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем - он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки - сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было - Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.
Андрушевка - довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село - его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным - оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети - леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории - памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза - уроженцев Житомирской области.
Усадьба сегодня
На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это - бывший дворец Терещенко, а на самой школе - табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк - огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это - школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе - с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
пʼятниця, 7 березня 2008 р.
Звідки пішла назва "Андрушівка"
Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в 1-му тисячолітті до н.е. На це вказують знахідки знарядь праці доби бронзи, виявлені залишки, ранньослов'янського поселеннячнерняхівської культури (А.И.Тереножкин „Предскифский период на днепровском Правобережье", К., 1961 г. стр. 124). В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовка вперше згадується в 1683 році в переліку „пустих сіл". За розповідями давніх старожилів село раніше знаходилось в іншому місці (поблизу теперішнього місцерозташування), в урочищі Кучогори, де були залишки давнього поселення. Пізніше на місці цих розвалин знаходилося церковне поле. Тут же був дім і двір господаря, який, за переказами, називався Кучогорським, або Кучогором. Один із синів Кучогорського по імені Андрій, або як його називали ласкаво Андрусь, переніс село на теперішнє місце і назвав його в честь свого імені - „Андрусовка". З XVII століття село стало власністю польських магнатів Бержинських.
В першій половині XVIII ст. Андрушівка належала до володінь князя Януша-Олександра Любартовича Санчушки. Потім володів Андрушівкою Шембек, родич Санчушків, а в кінці XVIII ст. купив цей маєток Фартунат Якубовський, а по його смерті, в 1830 році по спадщині досталась Андрушівка його дочці Дороті Комиковій, яка в свою чергу віддала цей маєток своїй дочці - Олені Бенедиктивні - дружині графа Станіслава Генриховича Тишкевича. Тут була їх резиденція (Л.Похилевич „Сказання о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся" Киев, 1864 г.). В 1798 році в Андрушівці налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік, працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі. З середини ХІХ ст. тут вже працював шкіряний завод, винокурня, кілька крамниць; двічі на тиждень відбувалися ярмарки, а з 1845 року був побудований невеликий цукровий завод, - перший на Житомирщині, - виробляв пісочний цукор. В ту пору через село проходила поштова дорога з Липовець в Сквиру. Було декілька давніх могил. Село славилося садами. В 1864 році населення вже було 1417 чоловік, землі - 2520 десятин. В 1859 році Андрушівку було віднесено до розряду містечок. В 1869 році маєток купив цукрозаводчикТерещенко. Поступово в Андрушівці кількість населення збільшувалася і в 1911 році вже налічувалося 2359 чоловік.
В першій половині XVIII ст. Андрушівка належала до володінь князя Януша-Олександра Любартовича Санчушки. Потім володів Андрушівкою Шембек, родич Санчушків, а в кінці XVIII ст. купив цей маєток Фартунат Якубовський, а по його смерті, в 1830 році по спадщині досталась Андрушівка його дочці Дороті Комиковій, яка в свою чергу віддала цей маєток своїй дочці - Олені Бенедиктивні - дружині графа Станіслава Генриховича Тишкевича. Тут була їх резиденція (Л.Похилевич „Сказання о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся" Киев, 1864 г.). В 1798 році в Андрушівці налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік, працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі. З середини ХІХ ст. тут вже працював шкіряний завод, винокурня, кілька крамниць; двічі на тиждень відбувалися ярмарки, а з 1845 року був побудований невеликий цукровий завод, - перший на Житомирщині, - виробляв пісочний цукор. В ту пору через село проходила поштова дорога з Липовець в Сквиру. Було декілька давніх могил. Село славилося садами. В 1864 році населення вже було 1417 чоловік, землі - 2520 десятин. В 1859 році Андрушівку було віднесено до розряду містечок. В 1869 році маєток купив цукрозаводчикТерещенко. Поступово в Андрушівці кількість населення збільшувалася і в 1911 році вже налічувалося 2359 чоловік.
вівторок, 1 серпня 2006 р.
Історія села Забара Андрушівського району Житомирської області
Близько поселення проходила одна з частин козаків. Смеркало. Стомилися коні, стомилися в сідлах і козаки. Отаман вирішив дати відпочинок, щоб вранці знову іти далі. господарі радо зустріли козаків, причастили. Козаки не відмовилися. Так вони пригощалися цілий тиждень і затрималися в селі. Вони забарилися і прийшли до місця збору пізніше. З тих пір це поселення назвали «Забарою». Село Забара до 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 9 км від райцентру на південний захід та за 30 км від залізничної станції Бровки. Відоме з кінця ХУІІІ ст. як слобода, що належала до села Гальчин. Входило поселення до Андрушівського маєтку графів Бержинських. В 1814 році в слободі було 3 двори, де проживало 27 жителів. В 1911 році вже було 524 жителі, що проживали в 86 дворах, а перед Великою Вітчизняною війною (1941 р.) воно нараховувало 740 жителів, що мешкали в 174 дворах.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Історія села Миньківці Андрушівського району Житомирської області
На землях, де тепер знаходиться село, були озера, в яких водилась риба - минька. Коли на цих землях заснувались поселення, його назвали Миньківці. * Існує й інша легенда: ніби після панщини селянин Минька добув шмат землі, збудував хутір і став тут жити з родиною. А як помер він, його родина продовжувала тут господарювати, а хутір, на його ім’я, прозвали Миньківці. Рід Минька розрісся, і з хутора утворилося ціле село, яке й отримало назву Миньківка. Під назвою села Минієва Воля воно згадується в акті від 1683 року 20-25 січня, в списку «порожніх сіл», які належали містечкам Паволочі і Котельні (Архів, част.6.т.I, стр.153). А під назвою Миньківці, воно згадується 20 січня 1701 року возним Станіславом Лещинським про те, що він вручив позов, в якому вимагають суду над дворянами Костянтином та Марценом Міньковецькими, Олександром і Петром Гуляницькими внаслідок скарги на них Кременецького монастирського братства в тім, що вони захватили майно, яке подароване братству по заповіту померлими братчиками, а вони відмовляються їм його вернути. Церква Святого Митрофана, побудована у 1851 році. Церковна приходська школа відкрита 1 жовтня 1881 року. Село розташоване за 8 км. на південний схід від районного центру та за 12 км. від залізничної станції «Бровки». В 1972 році в селі нараховувалося 499 дворів, де проживало 1408 чоловік.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Мітки:
Історія Андрушівки та району,
історія Бровки Перші Андрушівського району,
історія Волосів Андрушівського району,
історія Жерделі Андрушівського району,
історія назви міста андрушівки,
історія населених пунктів андрушівського р-ну житомирської обл
Підписатися на:
Дописи (Atom)