Збігнєв Сцібор-Рильський (Zbigniew Scibor-Rylski) (10 березня 1917), генерал польської армії (капітан Армії Крайової під час Другої світової війни), учасник Варшавського повстання 1944 року. Разом із сестрами Калиною (*1910), Євою (*1912), Данутою (*1915) народився в родовому маєтку свого батька Оскара в Бровках (який володів також навколишніми селами - Ярешки, Шпичинці, Волиця). Незважаючи на революцію, стосунки з місцевим населенням були добрими, що дозволило родині рік проживати у власному маєтку, але вже 1918 року сім'я змушена була залишити Бровки і в 1920 році виїхала з України до Польщі. Оскар Сцібор-Рильський помер 1931 року.
Шевченко Олесь Євгенович (22 лютого 1940), народився в м.Сквира Київської обл. Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч, кавалер ордена "За мужність" 1 ступеня. У 1957 р. закінчив десятирічку у школі, що розміщувалася в маєтку Сцібор-Рильських. Надалі навчався й мешкав у Києві. Одружений з Лідією Шевченко ( дів. - Сидоренко, с. Бровки, 16 липня 1946), яка по материнській лінії (Шостаківські) є прямим нащадком діда президента УНР Михайла Грушевського Федора Грушевського.
З Бровками пов'язнані дитячі спогади Максима Рильського, який гостював у родичів по батьковій лінії, маєток яких знаходився в Бровках. Ці спогади знайшли відображення у перших віршах поета:
ДИТИНСТВО
М.Т.Рильський
На стільці я їду по Сахарі,
Пелікана з палички стріляю,
Поринаю в піну Ніагари,
Океан на трісці пропливаю.
Вчора був я лоцманом. Синіли
І ревіли темнокосі хвилі,
А сьгодні я господар вілли,
Де в саду блукають пави білі.
Взавтра маю їхати в Пампаси,
Де бізони бродять табунами,
І складаю їстівні припаси:
Сухарі, консерви, сир од лами.
А Ясько готує томагавки
І бурмоче, чистячи гвинтовки,
Що, мовляв, бізон - не для забавки,
А Пампаси - не Криве й не Бровки.
1911-1918
Показ дописів із міткою історія поселень андрушівського р-ну житомирської обл. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія поселень андрушівського р-ну житомирської обл. Показати всі дописи
четвер, 5 лютого 2015 р.
пʼятниця, 20 січня 2012 р.
Ми несли сонце нового дня
Спогади ветерана.
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.
Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.
Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка
пʼятниця, 13 січня 2012 р.
Історія в руїнах
Кожен будинок, як і кожна людина, має власну історію. А, може, в нього є ще й душа - не жива, звичайно, а уявна. Приміщення нашої старої школи колись належало батькам великого українського поета радянської доби М. Т. Рильського. У ньому в різні роки жив і творив Максим Тадейович. Від часу, коли там розмістили школу, спливло не одне десятиліття. В ній пройшли тисячі неповторних шкільних уроків, звідси пролягли в майбутнє незліченні дороги сільських випускників. Постаріла школа і залишили її напризволяще. Душа її сьогодні роздерта, спаплюжена і спалена руками невігласів, для яких не існує нічого святого, хто заради свого - "мені знадобиться” - трощить і нищить історичну пам’ятку. Такі забувають, що у людини, яка не пам’ятає свого минулого, немає майбутнього. Щоб зберегти пам’ять про стару школу, давайте проведемо останню, уявну екскурсію її класами. Місцеві жителі і ті, хто проїжджав мимо, захоплювались неповторністю та красою споруди - це був найкращий будинок у нашому селі. Сьогодні всі жахаються того, що в минулому гордо звалось школою, яка була центром освіти для дітей з навколишніх сіл - Бровок Перших, Ярешок, Грушок, Городищ, Василівки. Колись величні, дбайливо пофарбовані сходи в світлі ранкового сонця ніби піднімались увись, робились вищими, ведучи учнів до вершини знань.. Сьогодні, завалена уламками битої цегли та пляшок, школа ще пам’ятає, як несміло ступали її східцями маленькі ніжки першачків, як у дворі проводилися загальношкільні лінійки, як фотографувалися на пам’ять випускники. Колись гостинно відчинені вхідні двері тепер риплять на вітрах, наче у фільмі жахів. І, здається, що це не скрегіт металу, а стогін душі кожного, кому це все не байдуже. Відразу за вхідними дверима перед нами постає центральний коридор, у якому проводились прекрасні вечори, загальношкільні лінійки, виставки. Зараз у ньому залишені сліди людської дикості, жорстокості та варварства, а білосніжні стіни класів стали стендами людської вульгарності та недалекості. За стінами школи - залишки колись чудового парку, в якому, як надійні охоронці, стоять столітні дуби-велетні. Щезають вони, вирізають їх, вивозять. Куди? Кому? - невідомо. Старіє шкільний сад. Тільки навесні він зацвітає, як колись. Але не встигають достигати плоди - струшують їх ще зеленими - кому на що потрібно. Кожного року з острахом (щоб уціліти) чекають новорічних свят кілька ялинок, які залишилися з тієї сотні, що їх насаджували випускники. Стара школа розвалюється потихеньку, допомагають їй в цьому люди, які шукають скарби. Можливо, хтось знайшов. Щасливішим став? Недавно селом прокотилася звістка - школу хочуть купити й розібрати на будматеріали. Цікаво, совість можна продати-купити? А душу? Нас правильно навчили, що все починається з малого: із зернинки - хліб, з промінчика - зоря... Так і держава починається саме тут: з нашого будинку, з нашої школи, з нашого села. Що ж ми залишимо після себе? Якою залишиться після нас історія, котру ми не вміємо і не хочемо берегти?!
Катерина Дзівалтовська,
с. Бровки Перші
Катерина Дзівалтовська,
с. Бровки Перші
середа, 1 грудня 2010 р.
Історія села Нехворощ
Інша легенда про походження назви села доводить, що назва «Нехворощ» походить від назви рослини нехворощ, зарослі якої були в тих місцях. На кінець XVIII століття Нехвороща фігурує як королівське містечко, якому належали привілеї, які мали сприяти подальшому зростанню і розвитку селища. Ці привілеї були встановлені 17 лютого 1792 року зазначалось, що містечко має герб. Це був кольоровий малюнок круглої форми: у синьому полі осідланий коричневий кінь і коричневе дерево, по небу пливуть білі хмарки, внизу зелена трава. Але містечко не набуло відповідного адміністративного статусу і занепало. В архівних документах, датованих XIX ст. вже зустрічається не містечко, а село Нехворощ. В Нехворощі в 1887 році на кошти прихожан була збудована церква в честь ікони Казанської Божої Матері. З встановленням радянської влади було припинено богослужіння в церкві , а приміщення рішенням сільської сади було передано під клуб. Зараз в церкві відновлено богослужіння. Радянська влада в селі була встановлена в січні 1918 року. Під час громадянської війни в навколишніх лісах діяв партизанський загін. Деякий час перебував штаб Першої кінної армії під командуванням Будьонного. Час голодомору для нехворощанці був таким же важким, як і у більшості сіл України. Колективізація в селі, як і у інших регіонах України, супроводжувалася свавіллям та жорстокістю владних структур. Пік репресій припадає на 1937 -1938 роки. «Ворогів» народу знаходили найчастіше серед одноосібників та тих, що не бажали усуспільнювати особисте майно. Серед них був Белявський Іван Павлович, який народився у 1913 році в м-ку Нехворощ, Андрушівської волості., Житомирського повіту, Волинської губернії. Він був за національністю поляк, робітник торфорозробок. Проживав у Нехворощі. Заарештований 4 серпня1938 року. Обвинувачувався у причетності до ПОВ ( Польська організація військових). За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 7 жовтня 1938 р. розстріляний 10 жовтня 1938 року.Реабілітований у 1957 році. Буняк Хрисанф Макарович, 1911р.н.циган, неписьменний, без певного місця праці та проживання. Заарештований у м-ку Нехворощ 8 квітня 1938 року. Обвинувачувався за ст.. 54-1а КК УРСР. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 3 жовтня 1938 року розстріляний 4 жовтня 1938 року. Реабілітований у 1989 році. Веселовський Іван Миколайович1897 року народження, який народився в м-ку Нехворощ Андрушівської вол, Житомирського пов., Волинської губ. Поляк, письменний, лимар лісодільниці смт. Андрушівка, Андрушівського р-ну, Житомирської обл.. Заарештований 23 квітня1938 року. Обвинувачувався у причетності до ПОВ. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обвід 25 вересня 1938 року розстріляний 4 жовтня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Під час колективізації було утворено колгосп « За врожай» і пізніше він став основою для трьох колгоспів: ім. Щорса, 20-річчя Жовтня, 2-га п’ятирічка. Славні героїчні подвиги нехворощанці повторили і в роки Великої Вітчизняної війни. З 10 липня 1941 року 335 жителів села боролись з німецько-фашистськими окупантами на фронтах війни. З них 175 воїнів нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Серед учасників війни відоме ім’я Героя Радянського Союзу – підполковника авіації Козлова Йосипа Дмитровича, який народився в с. Нехворощ 12 лютого 1904 року. В роки війни відважний пілот здійснив 257 бойових вильотів на бомбардування і штурм ворожих позицій. Указом Президії Верховної Ради від 13 березня 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також нагороджений багатьма орденами і медалями, серед них орден Леніна, Бойового Червоного Прапора, Олександра Невського, два ордени Червоної зірки та іменні нагороди.(« Герои Советского Союза. М. 1987 г., том 1.) З 10 липня 1941 року 335 жителів села боролися з німецько – фашистськими окупантами на фронтах війни. На території села та в навколишніх лісів діяла партизанська група І.Д. Богорада Під час окупації було розстріляно німцями 13 мирних жителів. Визволяли село бійці 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ф. Ватутіна. 147 чоловік полягли смертю хоробрих за батьківщину. В 1945 році та в 1965 році на братських могилах загиблих воїнів – визволителів Нехворощі споруджено пам’ятники. Не заростає травою стежка до цих могил. На них завжди полум’яніють свічками пам’яті квіти. На полі біля Нехворощі довгий час був польовий військовий аеродром. Після вигнання загарбників в грудні 1943 року на цьому аеродромі деякий час базувалась авіачастина (винищувально - штурмовий авіаційний корпус) Командиром цього корпусу був Герой Радянського Союзу, відомий на весь світ військовий льотчик, генерал Каманін. Він один з семи перших героїв Радянського Союзу, який брав участь у спасанні челюскінців. З 1884 року в селі працює церковно-приходська школа. Зараз це Нехворощанська школа I –III ступенів. В ній навчається 171 учень, їх навчають 17 учителів. У 2004 році відкрито нове приміщення школи. Сільськогосподарські угіддя колгоспу передані в користування СТОВ «Дари ланів». В приміщенні сільського клубу є музейна кімната історії села, яка створена під керівництвом П.Палій, а при школі, в кабінеті історії, є куточок історії рідного краю, створений вчителем історії Козак Л.І. Серед видатних людей, уродженців села Нехворощ, є Гладкий Микола Дмитрович ( 1890 -1942 ) український поет, перекладач, вчений – мовознавець.На думку доктора філологічних наук, професора М. В. Никончука, який вивчав наукові праці братів Гладких, зокрема описи «Нехворощанського діалекту», батьківщиною М. Гладкого є село Нехворощ. Підрісши, навчався в Харкові, в 1910 році переїхав до Житомира. Є всі підстави вважати, що навідуючи родичів своєї дружини, Вероніки Морозівни, М. Гладкий не раз бував у селі. Друкувався в журналах « Світло», «Маяк», календарі «Розвага» та ін. Автор поетичної збірки « На війні та в неволі» ( видана в 1917 році під час перебування в австрійському полоні в Зальцведелі), «Практичного курсу української мови» ( перше видання здійснено у Житомирі в 1918 році ) ряду словників і посібників з правопису, книжок «Наша газетна мова» (1928) « Мова українського письменництва» (1930). В 1937 році був репресований, помер в 1942 році в місті Красноярську.
пʼятниця, 16 січня 2009 р.
Історія міста Андрушівки
Андрушівка - місто, центр району, залізнична станція, розташована у південно-східній частині області, на берегах річки Гуйви (притока Тетерева) за 47 км від Житомира.
Територія Андрушівського району займає площу 95647 га, на якій розташовано 38 населених пунктів з населенням 50,2 тисячі чоловік.
Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослав'янського населення.
В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовки вперше згадується в 1683 році. Андрушівка тоді була приписана до Котельні.
З ХVІІ століття село стало власністю польських магнатів Бержинських, які нещадно експлуатували місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк.
Андрушівка поступово зростала. В 1798 році вже налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік; працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі.
З середини ХІХ століття в Андрушівці поряд з хліборобством розвивалось кустарне виробництво, діяли шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки.
В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, а невдовзі - двокласне. В 1920 році двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу.
Після адміністративно-територіальної реформи з березня 1923 року Андрушівка стала районним центром Бердичівського округу Київської губернії, що позитивно позначилося на її економічному та культурному розвитку.
Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько-фашистської окупації, з 10 липня 1941 року по 27 грудня 1943 року.
З 9 січня до 29 лютого 1944 року в селищі розміщувався командний пункт штабу 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий полководець, генерал армії М.Ф.Ватутін. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах споруджені обеліски Слави, встановлені пам'ятники.
Після визволення від фашистських окупантів розпочалися відчутні позитивні зміни. Щвидкими темпами були відбудовані зруйновані заводи, побудовані нові.
Найбільшими підприємствами Андрушівщини тепер є цукровий і спиртовий комбінати, маслозавод, комбікормовий завод, фабрика "Восход", поліетиленовий завод, завод залізобетонних виробів, завод продтоварів, районне об'єднання "Сільгосптехніки", автопідприємство №11838, шляхоексплуатаційна дільниця. В районі добувають буре вугілля.
Побудовано і введено в дію 26 АТС, телеграфну станцію, 27 відділень зв'язку.
В районі функціонують два СПТУ, музична школа, станція юних техніків, клубні установи, бібліотеки, дошкільні та шкільні заклади.
За останні роки серед населення відчувається духовно-релігійне піднесення. Відновили свою діяльність храми. В місті будуються два нові храми. Побудовані два храми в селах Городківка та Гальчин.
andrushivkaonline.wordpress.com
Територія Андрушівського району займає площу 95647 га, на якій розташовано 38 населених пунктів з населенням 50,2 тисячі чоловік.
Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослав'янського населення.
В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовки вперше згадується в 1683 році. Андрушівка тоді була приписана до Котельні.
З ХVІІ століття село стало власністю польських магнатів Бержинських, які нещадно експлуатували місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк.
Андрушівка поступово зростала. В 1798 році вже налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік; працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі.
З середини ХІХ століття в Андрушівці поряд з хліборобством розвивалось кустарне виробництво, діяли шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки.
В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, а невдовзі - двокласне. В 1920 році двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу.
Після адміністративно-територіальної реформи з березня 1923 року Андрушівка стала районним центром Бердичівського округу Київської губернії, що позитивно позначилося на її економічному та культурному розвитку.
Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько-фашистської окупації, з 10 липня 1941 року по 27 грудня 1943 року.
З 9 січня до 29 лютого 1944 року в селищі розміщувався командний пункт штабу 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий полководець, генерал армії М.Ф.Ватутін. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах споруджені обеліски Слави, встановлені пам'ятники.
Після визволення від фашистських окупантів розпочалися відчутні позитивні зміни. Щвидкими темпами були відбудовані зруйновані заводи, побудовані нові.
Найбільшими підприємствами Андрушівщини тепер є цукровий і спиртовий комбінати, маслозавод, комбікормовий завод, фабрика "Восход", поліетиленовий завод, завод залізобетонних виробів, завод продтоварів, районне об'єднання "Сільгосптехніки", автопідприємство №11838, шляхоексплуатаційна дільниця. В районі добувають буре вугілля.
Побудовано і введено в дію 26 АТС, телеграфну станцію, 27 відділень зв'язку.
В районі функціонують два СПТУ, музична школа, станція юних техніків, клубні установи, бібліотеки, дошкільні та шкільні заклади.
За останні роки серед населення відчувається духовно-релігійне піднесення. Відновили свою діяльність храми. В місті будуються два нові храми. Побудовані два храми в селах Городківка та Гальчин.
andrushivkaonline.wordpress.com
Історія Андрушівки
Розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам'ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні (який там костел!). В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р, я так розумію, що саме знов ж таки завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський. (Відомий металург, професор металургії та металографії краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 прац.) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки. По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.
Палац
Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. В 1975р над оранжереєю був надбудований другий поверх.
Революційним минулим так і тхне з історії Андрушівки. Після жовтневого перевороту, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Та де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою. В інтер'єрах, нажаль, нічого не лишилося від колишньої величі перебування тут цукрових магнатів. Лише мармурові сходи та грецький орнамент в одній з кімнат. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Обсерваторія
Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!
Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на протязі 6 років було досліджено 35тис космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що получила ім'я на честь міста.
andrushivkaonline.wordpress.com
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р, я так розумію, що саме знов ж таки завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський. (Відомий металург, професор металургії та металографії краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 прац.) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки. По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.
Палац
Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. В 1975р над оранжереєю був надбудований другий поверх.
Революційним минулим так і тхне з історії Андрушівки. Після жовтневого перевороту, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Та де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою. В інтер'єрах, нажаль, нічого не лишилося від колишньої величі перебування тут цукрових магнатів. Лише мармурові сходи та грецький орнамент в одній з кімнат. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Обсерваторія
Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!
Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на протязі 6 років було досліджено 35тис космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що получила ім'я на честь міста.
andrushivkaonline.wordpress.com
неділя, 4 лютого 2007 р.
Червоне
Житомирська область, за 43 км на південно-захід від райцентру Андрушівка.
Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня.
Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого. Канули в Лету мармурові каміни, обшита деревом їдальня. Лише домашній театр гнилим вuскалом посміхається до одинокого туриста, що випадково завітає в колишній маєток.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня.
Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового. В монастир мене, як ведеться, не пустили. "Там нічого не збереглося", - сказала монахиня, я так розумію, сестра Мінодора. "Божою поміччю виділили нам кошти на вікна в приміщеннях, де ми живемо". І справді – стоять біленькі склопакети. Вікна нежитлових приміщень затягнуті поліетиленовою плівкою. Як пояснила монахиня, так вони рятують будівлю від перезволоження, внаслідок якого вона руйнується, обвалюється цегла, падають шматки стелі... Держава передала будівлю монастиреві, на цьому допомога пам'ятці архітектури з її боку закінчилася.
Як повідомляє Yaro, палац почали приводити до ладу. Всередині ведуться роботи. Хто фінансує – невідомо.
Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня.
Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого. Канули в Лету мармурові каміни, обшита деревом їдальня. Лише домашній театр гнилим вuскалом посміхається до одинокого туриста, що випадково завітає в колишній маєток.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня.
Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового. В монастир мене, як ведеться, не пустили. "Там нічого не збереглося", - сказала монахиня, я так розумію, сестра Мінодора. "Божою поміччю виділили нам кошти на вікна в приміщеннях, де ми живемо". І справді – стоять біленькі склопакети. Вікна нежитлових приміщень затягнуті поліетиленовою плівкою. Як пояснила монахиня, так вони рятують будівлю від перезволоження, внаслідок якого вона руйнується, обвалюється цегла, падають шматки стелі... Держава передала будівлю монастиреві, на цьому допомога пам'ятці архітектури з її боку закінчилася.
Як повідомляє Yaro, палац почали приводити до ладу. Всередині ведуться роботи. Хто фінансує – невідомо.
вівторок, 1 серпня 2006 р.
Історія села Гарапівка Андрушівського району Житомирської області
Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
понеділок, 2 серпня 2004 р.
Цукрова розкіш неоготики (палац Терещенка в Червоному)
Давно час розказати про подорож, здійснену з Cергієм "Кіфою" теренами Житомирщини. Адже саме під час тієї мандрівки 2 серпня 2004 року я побачила диво-палац, в який неможливо не закохатися. Якщо ви часто подорожуєте і любите, скажімо, Бердичів, не зайвим буде дізнатися, що в якихось 15-18 кілометрах від місця окільцювання Оноре де Бальзака, в непримітному, здавалося б, селищі Червоне є на що подивитися.
На жаль, в академічному чотиритомнику "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" не знайшлось місця для цієї споруди, тому - з інформацією сравжні проблеми, її майже немає. Розкажу те, що знаю.
Червоне знане завдяки своєму цукрозаводу, який функціонує тут вже довгі десятиліття. А з'явився завод тут завдяки цукровим магнатам Терещенкам, відомій родині на Україні зламу ХІХ і ХХ століть. Сім'я зуміла вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив терени Російської імперії ще в середині ХІХ століття, та прославилася не лише грошами, але й меценатством та любов'ю до мистецтва. Таким заможним та відомим людям не годиться жити в мазанках, чи не так? :)
Ось чому любитель старовини, потрапивши в Червоне, довго потім не оговтається від культурного шоку: неготичний, величезний, неймовірний палац Терещенків, що пустими віконницями дивиться на прихожан місцевої церкви, що притулилася в одному з крил маєтку. Колись тут було ПТУ, та за тих кілька років, що воно переїхало у нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився у руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під палацу перенесли під селищну раду, а сам палац віддали церкві.
Батюшка, який походжав територією колись прекрасного маєтку, сказав, що історією цієї споруди не цікавився, відроджувати чималенький палац немає грошей, та порадив звернутися у контору заводу неподалік.
Після довгого з'ясування, хто ми, звідки і чого нам треба, привітні цербери прохідної дали добро на перепустки до музею історії заводу.
На другому поверсі адміністративного корпусу, у двох кімнатах ми побачили плоди багаторічної праці жінки, що фанатично любить рідну землю. Буквально по дещиці зібраний матеріал: і про палац Голуховських, який згодом (якщо не помиляюся, близько 1900 року) купили Терещенки, і про кожного представника цього колись славетного роду. Особливо багато експонатів, пов'язаних з життям Федора Артемовича Терещенка. Подумати тільки: звідси починалося українське авіаконструювання! Старання цього фанатично відданого небу чоловіка дали поштовх розвитку українського літакобудування.
Так, звичайно, у музеї небагато власне речей Терещенків, більшість експонатів - це фотографії селища тепер та тоді, сімейні портрети, вирізки з газет тощо, розміщені на стендах в кімнатах. І Терещенками історія тут не починається і не закінчується: є і про революційні роки, і про лихоліття Великої Вітчизняної, і про сучасну історію Червоного.
До речі, у наші часи рід Терещенків не згас, його представники живуть у Франції, деякі з них, не дивлячись на далеко не юнацький вік, відвідали нещодавно і Червоне - вклонитися пам'яті своїх предків.
Ніна Петрівна організувала чудову екскурсію, шкода, обмаль часу не дозволив ознайомитись з історією села в повному обсязі. Людям таким потрібно пам'ятники ставити, якраз там, де зараз стоять терещенківські німфи, а їх краще на місце повернути. Хтозна, може, старий палац ще колись оживе?
Я поцікавилась і у батюшки, і у чудової жінки-краєзнавця в музеї, як називалося селище раніше. Вони відповіли, що Червоне - не примха комуністів, так звалося поседення і до радянської влади. Та виявилося, що все-таки не так. Бо колишня назва Червоного - Старе.
Спочатку селом Старим зацікавились родичі терещенків - ще одна відома родина цукрозаводчиків - Харитоненки. 1852 року Іван Харитоненко арендує місцевий цукрозавод та завод у селі Улянівка і замість лише продажу цукру починає займатися його виготовленням. Примха долі: саме цукрозавод у Старому ледве не довів Харитоненка до банкрутства: тут спалахнула пожежа, в якій згорів увесь завод разом з виробленим цукром. Буває.
Не знаю чому, але знайти докладну інформацію про рід Терещенків у Інтернеті виявилося задачею непростою. Так, куркулі, заводчики, наживались на рабській праці трудящих, все зрозуміло - але ж ідеологічні шори вже друге десятиліття як скинуті, а інформації про людей, які розвивали промисловість України як не було, так і немає.
Тож і залишається сподіватись лише на таких ентузіастів, як згадана берегиня простого заводського музею...
На жаль, в академічному чотиритомнику "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" не знайшлось місця для цієї споруди, тому - з інформацією сравжні проблеми, її майже немає. Розкажу те, що знаю.
Червоне знане завдяки своєму цукрозаводу, який функціонує тут вже довгі десятиліття. А з'явився завод тут завдяки цукровим магнатам Терещенкам, відомій родині на Україні зламу ХІХ і ХХ століть. Сім'я зуміла вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив терени Російської імперії ще в середині ХІХ століття, та прославилася не лише грошами, але й меценатством та любов'ю до мистецтва. Таким заможним та відомим людям не годиться жити в мазанках, чи не так? :)
Ось чому любитель старовини, потрапивши в Червоне, довго потім не оговтається від культурного шоку: неготичний, величезний, неймовірний палац Терещенків, що пустими віконницями дивиться на прихожан місцевої церкви, що притулилася в одному з крил маєтку. Колись тут було ПТУ, та за тих кілька років, що воно переїхало у нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився у руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під палацу перенесли під селищну раду, а сам палац віддали церкві.
Батюшка, який походжав територією колись прекрасного маєтку, сказав, що історією цієї споруди не цікавився, відроджувати чималенький палац немає грошей, та порадив звернутися у контору заводу неподалік.
Після довгого з'ясування, хто ми, звідки і чого нам треба, привітні цербери прохідної дали добро на перепустки до музею історії заводу.
На другому поверсі адміністративного корпусу, у двох кімнатах ми побачили плоди багаторічної праці жінки, що фанатично любить рідну землю. Буквально по дещиці зібраний матеріал: і про палац Голуховських, який згодом (якщо не помиляюся, близько 1900 року) купили Терещенки, і про кожного представника цього колись славетного роду. Особливо багато експонатів, пов'язаних з життям Федора Артемовича Терещенка. Подумати тільки: звідси починалося українське авіаконструювання! Старання цього фанатично відданого небу чоловіка дали поштовх розвитку українського літакобудування.
Так, звичайно, у музеї небагато власне речей Терещенків, більшість експонатів - це фотографії селища тепер та тоді, сімейні портрети, вирізки з газет тощо, розміщені на стендах в кімнатах. І Терещенками історія тут не починається і не закінчується: є і про революційні роки, і про лихоліття Великої Вітчизняної, і про сучасну історію Червоного.
До речі, у наші часи рід Терещенків не згас, його представники живуть у Франції, деякі з них, не дивлячись на далеко не юнацький вік, відвідали нещодавно і Червоне - вклонитися пам'яті своїх предків.
Ніна Петрівна організувала чудову екскурсію, шкода, обмаль часу не дозволив ознайомитись з історією села в повному обсязі. Людям таким потрібно пам'ятники ставити, якраз там, де зараз стоять терещенківські німфи, а їх краще на місце повернути. Хтозна, може, старий палац ще колись оживе?
Я поцікавилась і у батюшки, і у чудової жінки-краєзнавця в музеї, як називалося селище раніше. Вони відповіли, що Червоне - не примха комуністів, так звалося поседення і до радянської влади. Та виявилося, що все-таки не так. Бо колишня назва Червоного - Старе.
Спочатку селом Старим зацікавились родичі терещенків - ще одна відома родина цукрозаводчиків - Харитоненки. 1852 року Іван Харитоненко арендує місцевий цукрозавод та завод у селі Улянівка і замість лише продажу цукру починає займатися його виготовленням. Примха долі: саме цукрозавод у Старому ледве не довів Харитоненка до банкрутства: тут спалахнула пожежа, в якій згорів увесь завод разом з виробленим цукром. Буває.
Не знаю чому, але знайти докладну інформацію про рід Терещенків у Інтернеті виявилося задачею непростою. Так, куркулі, заводчики, наживались на рабській праці трудящих, все зрозуміло - але ж ідеологічні шори вже друге десятиліття як скинуті, а інформації про людей, які розвивали промисловість України як не було, так і немає.
Тож і залишається сподіватись лише на таких ентузіастів, як згадана берегиня простого заводського музею...
Підписатися на:
Дописи (Atom)