Наприклад, майстерно виконана копія скульптурної композиції відомого французького майстра 16 століття, або надзвичайної краси іконостас із каррарського мармуру, видобутого в Італії. Дивно, але ці рідкісні речі можна побачити не в столичному музеї, а у селі Червоному Андрушівського району.
Рештки культурної спадщини клану Терещенків – цукровиробників та за сумісництвом меценатів – можуть зробити сільську глибинку Житомирщини надзвичайно привабливою в плані розвитку зеленого туризму. Сьогодні важливо зберегти пам'ять про яскраві сторінки минулого. Про це подбав відомий житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, видавши перший том туристичної енциклопедії "Цікава Житомирщина". Пошукові експедиції по області зафіксували і виявили тисячі пам'яток історії, культури й архітектури. Маловідомі або зовсім забуті факти доповнили масиви інформації у новому виданні. І зараз Георгій Мокрицький, як голова обласної організації товариства охорони пам'ятників історії і культури, працює над тим, аби надати офіційного статусу найбільш важливим знахідкам:
"В селі Червоному, окрім всім відомого палацу Терещенка є, виявляється, скульптурна композиція "Три грації", мармуровий оригінал якої взагалі був створений видатним французьким скульптором Жерменом Пілоном, і знаходиться у Луврі. А по цій моделі на замовлення Федора Федоровича Терещенка була виготовлена у чавуні збільшена композиція для фонтану. І якимось дивом вона збереглась. Це - видатна пам'ятка монументального мистецтва. Зараз ми готуємо документи на внесення цього об'єкту до реєстру пам'яток місцевого значення. Але, я впевнений, що надалі вдасться підвищити цей статус до пам'ятки національного значення"
Повертаючись до книги нагадаємо, що презентація першого видання багатотомника "Цікава Житомирщина" відбудеться під час творчого вечора Георгія Мокрицького, що пройде з нагоди 60-річчя автора в концертній залі обласного телецентру 31 січня. Початок о 15 годині.
Показ дописів із міткою історія Андрушівського району. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія Андрушівського району. Показати всі дописи
понеділок, 30 січня 2012 р.
понеділок, 17 травня 2010 р.
Бойовий командир
Як швидко плине час. Ми зустрічаємо 65-у мирну весну, а з пам’яті не можна викреслити ні воєнних подій, ні нелегких фронтових доріг, ні бойових побратимів, яких по світу розкидала війна. Одні повернулися після кривавої бійні героями - з орденами і медалями на грудях, інші - згоріли в полум’ї війни, залишилися навічно стояти на своїх бойових рубежах.
Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
Вулиця імені...
Нещодавно до мене зателефонував міський голова Сушко М. Г. і сказав, що до нього завітали молоді люди з Німеччини, які розшукують своїх предків, попросив зустрітися з ними й поговорити. Згодом до мого двору під’їхала машина з двома молодими людьми. Чоловік років 30 назвався Андрієм Зозулінським. - Що ж Вас привело до нас аж з Німеччини? - запитав я. - Пам’ять! Хто ми? Де наші корені?.. Ми дізналися, що в Андрушівці є вулиця Зозулінського, побували там. Жоден з її мешканців не міг сказати, хто такий Зозулінський, чому їх вулиця носить ім’я нашого предка… А я подумав: ось як ми бережемо пам’ять про тих, хто віддав своє життя заради Перемоги над фашизмом. У свій час вулиці були названі іменами героїв Великої Вітчизняної війни, а нинішнє покоління не цікавиться їх подвигами. Андрію Зозулінському я розповів, що його прадід Ісаак Пінхосович Зозулінський народився в селі Стара Котельня у 1908 році. Під час Великої Вітчизняної війни військовий комісар ескадрильї штурмового авіаполку капітан Зозулінський І. П. захищав від фашистів Сталінград. 28 серпня 1942 року він разом з групою льотчиків одержав наказ: нанести штурмовий удар по механізованій колоні ворога на переправі поблизу міста Калач-на-Дону, яка охоронялася і авіацією, і зенітною артилерією ворога. Ведучим групи призначили замполіта, командира полку Нікітіна В. П., а його помічником - Зозулінського І. П., а також льотчиків Кочеткова М. П., Топоркова Я. М. та Петракова М. П. За сигналом командного пункту штурмовики піднялися в небо. Коли наблизилися до переправи через Дон, то побачили, що у напрямку Сталінграда по ній рухаються автомашини, танки, бронетранспортери, бензовози. Фашисти помітили наші літаки й відкрили по них шквал вогню із зеніток і кулеметів. Нікітін В. П. дав команду: «В атаку! За мною!» - і спрямував свій літак на ворога. Бомби, скинуті нашими літаками, лягали в ціль. Але ворожа артилерія посилила вогонь… Під час другої атаки ворожий снаряд влучив у літак Зозулінського І. П., пробив бензобак, пошкодив двигун. Але комісар не залишив палаючу машину. В ефірі пролунали його останні слова: «Літак горить… Іду на таран… Прощайте… За Батьківщину! За Сталіна!». Палаючий літак Зозулінський направив на колону фашистських танків і бензовозів. Вибух - і до неба піднявся стовп вогню… Андрій Зозулінський подякував мені за розповідь про подвиг його прадіда, за те, що увіковічили ім’я героя. Так, наш земляк повторив безсмертний подвиг Гастелло. Його ім’ям названо одну з вулиць Андрушівки. Є у нас вулиці й інших прославлених героїв Великої Вітчизняної віни: Матросова О. М., який закрив своїм тілом амбразуру ворожого дота, генералів Ватутіна М. В., Гусаковського Й. І. - визволителів нашого району, підполковника Вобяна С. Є., який загинув у нашому місті. На жаль, не увіковічена пам’ять маршала Жукова Г. К., голови Верховної Ради СРСР Підгорного М. В., які жили і працювали в Андрушівці. Варто було б встановити меморіальні дошки на будинках, де вони мешкали. В рік 65-ої річниці Великої Перемоги велику увагу необхідно приділяти патріотичному вихованню молоді на прикладах героїчних подвигів учасників Великої Вітчизняної війни.
Йосип Лоханський,
ветеран Великої Вітчизняної війни.
Новини Андрушівщини
Йосип Лоханський,
ветеран Великої Вітчизняної війни.
Новини Андрушівщини
пʼятниця, 29 травня 2009 р.
Усадьба Терещенко в Андрушевке
Описание окружающей местности в Андрушевке
КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971' E 29° 1.405'
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка
И было три брата - Никола, Федор да Семен...! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.
Род Терещенко
Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с "чуматского" дела - возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына - Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому... сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство - вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое... Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже - министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро - после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением - попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем - он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки - сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было - Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.
Андрушевка - довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село - его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным - оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети - леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории - памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза - уроженцев Житомирской области.
Усадьба сегодня
На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это - бывший дворец Терещенко, а на самой школе - табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк - огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это - школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе - с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971' E 29° 1.405'
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка
И было три брата - Никола, Федор да Семен...! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.
Род Терещенко
Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с "чуматского" дела - возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына - Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому... сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство - вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое... Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже - министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро - после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением - попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем - он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки - сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было - Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.
Андрушевка - довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село - его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным - оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети - леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории - памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза - уроженцев Житомирской области.
Усадьба сегодня
На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это - бывший дворец Терещенко, а на самой школе - табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк - огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это - школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе - с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
субота, 8 березня 2008 р.
Андрушівка - Вікіпедія
Андрушівка – місто, райцентр. Розташована на р. Гуйви, правої притоки Тетерева, за 47 км. від Житомира, обласного центру, у південно-східній частині області. Має залізничну станцію, є районна автостанція. Населення: - 10.000 чол., дворів -2.985. Через місто Андрушівка протікає річка Гуйва, яка впадає в р. Тетерів. Місто розкинулось на площі в 1.260 га. Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослов’янського поселення черняхівської культури (середина I тис.) В історичних джерелах Андрушівка відома з 1683 р. під назвою Андрусовки і згадується в переліку « пустих сіл». Андрушівка тоді була приписана до Котельні. З XVII століття село стало власністю польських магната Феліціана Бержинського, який нещадно експлуатував місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк. В основному, селяни, крім різного роду ремесел, займались хліборобством і тваринництвом. Але чорноземи, які давали гарні врожаї, та мальовнича місцевість допомагали Андрушівці поступово зростати. В 1795 році налічувалось 1.058 жителів та 158 дворів; у 1798 році тут було 123 двори з населенням 1.046 чоловік, працювали: винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі, розвивалось і набувало вдосконалення кустарне виробництво: гончарне, деревообробне, ткацьке. З середини XIXст. в Андрушівці поряд з хліборобством діяли: шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки, працювало кілька крамниць. З 1850 року – 1.367 жит.,165 дворів. З 1859 року Андрушівку було віднесено до розряду містечок. У 1888 році було дворів – 266, а жителів – 2.132 чол. У 1899 році - 2.180 жителів та 445 дворів.
«Грунтово-кліматичні умови, сприятливі для вирощування цукрових буряків і попит на цукор, наявність великих запасів лісів та робочих рук дали поштовх швидкому розвиткові цукрової промисловості. Спочатку виникає невеличка соковарня на лівому березі Гуйви, на так званій Яцюковій землі. Працював тут, в основному, покріпачений люд, батраки з навколишніх сіл. Буряки терли на спеціальних тертках вручну, для вичавлювання соку використовували примітивні пристрої, які приводились в рух кіньми та волами. Робота соковарні сприяла появі нової категорії трудящих – робітників. Роботи велись сезонно, по найму, переселення селян з навколишніх сіл йшло невпинно і особливого руху набуло після відміни кріпосного права в 1861 році. В 1848 році в Андрушівці « Товариством цукрових заводів братів Терещенків» було засновано перший на Житомирщині цукровий завод, виробництво на ньому базувалось на застосуванні ручної праці. Андрушівський маєток графів Бержинських в 1870 році купив цукрозаводчик Артемій Якович Терещенко і 9 грудня 1870 року подарував маєток сину Миколі Артемієвичу. В 1873 році цукровий завод було переобладнано і механізовано .На спорудження приміщення підприємства були запрошені кращі муляри з різних губерній України і Росії, для установки і монтажу цукроварного обладнання, парових машин та інших механізмів – спеціалісти з-за кордону, в основному з Німеччини. Наступного року він вже виробив 245 тисяч пудів цукру. На заводі працювало в той час 1.190 робітників. Для забезпечення цукрозаводу водою на річці Гуйві було споруджено греблю. Утворилось водоймище, яке існує до цього часу. За населеним пунктом було споруджено фільтраційні поля, які в народі називають відстійниками. Вони діють донині. Цукросировина на завод доставлялась кіньми і волами, запряженими в спеціально пристосовані для перевезення цукрових буряків підводи. Щоб здешевити транспортування солодких коренів і прискорити темпи їх доставки до місця переробки. М. А. Терещенко почав будувати до сіл, постачальників цукрової сировини, бруківку. Значну кількість цукрової сировини на Андрушівський цукрозавод доставляли плантатори з сіл Гальчина, Забари, Гардишівки, Зарубинець, Волиці, Ярешків, Войтовців (нині Мостове) Вчорайшого. Загальна площа посівів цукрових буряків становила 1.816 десятин.» - пише в своїй книзі, яка присвячена історії Андрушівського цукрозаводу відомий український письменник та краєзнавець О.М. Косенко. Скоро завод став одним з найбільших цукрозаводів на Україні. Ціни на цукор постійно зростали, що призводило до гострої конкуренції. Щоб перемогти своїх суперників, цукрозаводчики вдалися до збільшення робочого дня і зменшення заробітної платні. Робота на заводі проходила в період сезону варіння цукру безперервно, в дві зміни, по12 годин кожна. В Центральному історичному архіві України в фонді братів Терещенків зберігаються матеріали за різні роки обстеження санітарних умов Андрушівського заводу. Згідно з цими матеріалами робітникам доводилось працювати в тісноті і бруді, при нестерпно високій температурі й відсутності вентиляції. В сушильному, апаратному, розливному й фільтрувальному відділеннях температура сягала 30 і більше градусів. При такій температурі робітникам доводилось виконувати найбільш тяжкі роботи, зокрема переносити на плечах на верхні поверхи по 3– 4 голови ще гарячого цукру загальною вагою в 3– 4 пуди (48 – 64 кг.). Від такої роботи до кінця зміни на плечах робітників з’являлися опікові рани, які згодом загоювалися і після них утворювалися червоні шрами, які мали в робітників назву «сполети». За таку працю робітник отримував, наприклад, в 1875 – 1876 році за зміну від 25 до 60 копійок. Платня майстрів за зміну була в межах від одного до двох карбованців. До того ж, дирекція заводу не дуже дбала про створення елементарних умов побуту для сезонних робітників. Жили робітники в старих, низьких і сирих казармах, спали на соломі, харчувалися погано. Корчмарі – підрядники відпускали робітникам за високими цінами неякісні продукти. Варто все ж зазначити, що при заводі діяла лікарня, яку заснував Микола Терещенко. Вона розміщалась в двох невеликих кімнатах. Замість ліжок стояли тапчани. Робітники користувались послугами фельдшера тільки в важких випадках. Протестувати і домагатись кращих умов не було сенсу, бо за воротами заводу на будь - яку роботу чекали безробітні. Незважаючи на порівняно невисокий технічний рівень заводу та нелегкі умови праці , продукція на ньому випускалась високоякісна. Про те свідчить факт, що зразки андрушівського цукру були представлені на Всесвітній виставці російської цукрової промисловості, яка відбулася 1900 року в Парижі. Слід сказати, що М.А. Терещенко працював не лише над розвитком і реконструкцію заводу, переймаючи найсучасніші прогресивні технології виробництва цукру, а й дбав про благоустрій населеного пункту. Найперше він почав перебудовувати маєток, вніс зміни в будівництво парку: завіз із –за кордону рідкісні породи дерев, навіть пробкове дерево, яке збереглося донині. Парк було обгороджено кам’яною стіною, якої тепер немає. Лісопарк охороняється державою як історична пам’ятка, але занехаяною залишається його нижня частина, яка виходить до р. Гуйви. Дбав цукрозаводчик і про благоустрій вулиць. Більшість із них, особливо в центрі містечка, було вимощено бруківкою. Біля кам’яної церкви Різдва Богородиці із дзвіницею, яка збудована в 1879 за кошти від казни та поміщика М.А. Терещенка, що знаходилась неподалік маєтку, з’явився майдан. З приходом радянської влади церква була зруйнована, а тепер на тому місці знаходиться приміщення райспоживспілки. О. М. Косенко зазначає, що «…на початку XX ст. Андрушівський цукрозавод після смерті батька, М. А. Терещенка, перейшов до рук його сина, Олександра Миколайовича Терещенка. Підприємство на той час було добре оснащено технічними механізмами, рушійною силою залишались парові двигуни, запроваджувалась на окремих виробничих дільницях електроенергія. Потужність заводу в порівнянні з минулими роками значно підвищилась. Тепер цукру-піску вироблялося 427 336пудів. Але надалі темпи виробництва почали знижуватись, вдосконалення технологічних процесів припинилось, запровадження нової техніки і механізмів не відбувалось. Причиною цього було те, що О.М. Терещенко мало цікавився заводськими справами. Та й час був несприятливим: серед селян почались бунти, непокора, а в 1905 році – прямі виступи проти багатіїв. Такі хвилювання спостерігались і в Андрушівці. Неспокій серед селян вплинув на вирощування і постачання цукрової сировини. Сезон виробництва цукру зменшився, через це виявляли невдоволення робітники. Важким було становище робітників і на винокурному заводі: робочий день тривав по 12 – 13, а то і більше годин, жили в брудних, сирих казармах, харчування було вкрай поганим. А коли розпочалася перша світова війна, в яку була втягнута Росія, посилилось розорення селян. Значну кількість заводчан, а тим більше класних спеціалістів, було мобілізовано на війну. Це не могло не позначитись на темпах виробництва цукру. Різко скоротились посівні площі, знизилась врожайність на селянських наділах. В 1917 – 1918 роках на цукрозаводі працювало 912 чол. Умови праці були нелегкими. Технічних вдосконалень не відбувалось, не вистачало грошей, заводський комітет звертався за кредитами, які не надавались в повному об’ємі.» В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, фундатором якого був Микола Терещенко. За 25 років роботи курс навчання починали 815 учнів, а закінчило - 135, у тому числі - 11 дівчаток. Жіноча церковнопарафіяльна школа відкрита в 1899 році. У 1902 році училище реорганізовано в двокласне сільське. Дещо зросла кількість учнів. 1911 року тут навчалось 265 учнів, що становило менше половини дітей шкільного віку. А загальне число жителів – 2359, дворів – 452. В 1888 році в містечку існує волосне правління, поліційний урядник, волосний фельдшер, при цукровому заводі – лікарня. Жителів на той час у містечку – 2 132, дворів – 266. У 1920 році після націоналізації радянською владою в будинку Терещенка розміщався штаб легендарної Першої кінної армії. Андрушівське двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу, а колишній будинок поміщиків Терещенків, як найкраще приміщення в Андрушівці, в 1920 році передано місцевою радою школі в користування. І в 1924 році в ній навчалось 390 учнів, у тому числі 128 дівчаток. Тоді ж було відкрито педагогічну школу, яка готувала вчителів для району.» Під час громадянської війни Андрушівка неодноразово переходила з рук в руки. Радянську владу остаточно встановлено 8.06.20 року. У серпні 1920 року підприємства в Андрушівці були націоналізовані. Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50% дорослого населення не вміли читати і писати. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності ), які сприяли швидшому знищенню неграмотності серед населення. При кожній сільській раді була організована хата-читальня, де проводились заняття вчителів з усіма бажаючими вчитись. Там же вони могли взяти літературу, яка допомагала в навчанні. « Щодо містечка Андрушівки, то в 1923 році воно було Андрушівської волості Житомирського повіту, з 1925 по 1930 роки – Андрушівського району Бердичівського округу, з 1930 по 1932 роки – Бердичівського району, з 1932 по 1937 роки – Київської області, а з 1937 року до цього часу – Житомирської області. В 1927 - 1928 роках відбулась модернізація підприємства, що дало можливість підвищити потужність цукрового заводу. Так, в сезон 1927 – 1928 року щодоби перероблялося 11 тис. центнерів буряків. Витрати робочої сили на тисячу центнерів сировини становили 105 людино-днів. В цей час завод на п’ятдесят процентів було переведено на опалювання торфом. В ці роки на цукровому заводі працювало: робітників різних професій 197 чол., службовців – 37, обліковців, рахівників - 42, діловодів – 18, молодшого обслуговуючого персоналу – 33, учнів – 24. Директором цукрозаводу ( адміністратором) був Тручинський. Звичайно, на цукрозаводі працювали кадрові робітники, але на період сезонної роботи потрібна була додаткова робоча сила. Тому на сезон набиралися мешканці з навколишніх сіл. З ними укладався індивідуальний трудовий договір приблизно такого змісту: « Я, громадянин села Гальчина, член колгоспу «Україна» Іван Махінчук, контрактуючись на роботу в Андрушівській цукроварні, зобов’язуюсь прибути до місця роботи у жовтні 1931 року і працювати на кагатному полі до закінчення виробничого сезону, виконуватиму всі покладені на мене обов’язки. Завод, зі свого боку, бере матеріальні витрати. У той час на заводі працювало понад 500 чол. Серед них М.В. Підгорний, в майбутньому член Політбюро ЦК КПРС, голова Верховної Ради СРСР. ( використані матеріали із книги «Історія міст і сіл України» с. 126 та, О. Косенко « Завод над заводдю») Пік голодомору 1932 – 33 років в Андрушівці та і у всьому районі припав на квітень – травень 33 року. Знесилені голодом люди харчувались мерзлою гнилою картоплею, травою, іншими малопридатними для харчування сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, інші хвороби, які викликали масову смертність. Померлих від голоду жителів міста хоронили рідні та сусіди в могилах на міському кладовищі. В міському парку на Алеї Слави встановлено гранітну плиту – в пам’ять жертвам голодомору. У 1941 році в Андрушівці проживало 5.243 жителі, було 1.127 дворів. Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько – фашистської окупації, з 16 липня 1941 року по 26 грудня 1943 року. Гітлерівці закатували і розстріляли 460 мирних жителів, в тому числі 216 дітей та 25 стариків. « Коли фронт посунувся на схід, в Андрушівці німці почали наводити свої порядки і, звичайно найпершу увагу звернули на цукровий завод. За будь-яку ціну вони намагались пустити його в дію і виробляти продукцію. За невиконане завдання, саботаж, крадіжку – розстріл на місці. Вигнано окупантами на каторжні роботи в Німеччину 84 чол.Та все ж під час тимчасової окупації тут діяла підпільна група Володимира Парфентійовича Мехеди та Олександра Герасимовича Сорокіна, які розповсюджували інформаційні матеріали про хід війни серед жителів селища та навколишніх сіл, закликали не коритися німецькому режиму. Ще вони допомагали партизанам, збирали для них зброю, постачали медикаментами, лікували поранених, підтримували зв’язки з іншими диверсійними групами. Керував роботою підпільних груп представник Київського обкому партії Сергій Порфирович Маленко. На громадському кладовищі, що по вул. Вобяна, знаходиться братська могила, в якій похоронені 21 комуніст, що були розстріляні фашистами в роки Вітчизняної війни. « Під час відступу, - зазначає у своїй книзі « Завод над заводдю» О. Косенко, - німці намагались повністю стерти з лиця землі цукрозавод. На його територію було скинуто 21 авіабомбу, з них 16 розірвались. Руйнації зазнав бурякопереробний цех, особливо постраждало мийне відділення , центральна машина водопостачання, насоси, газова піч та інше. Решта авіабомб, що були націлені на продуктовий цех, не вибухнули. Тому він залишився непошкодженим. Коли розкрутили одну з авіабомб, побачили, що замість вибухівки вона наповнена металевою стружкою. Знайшли і записку такого змісту: «Чим можемо, тим поможемо». Визволене місто радянськими військами 27.12.1943 року. В кінці грудня 1943 року – на початку січня 1944 року в Андрушівці перебував штаб 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий радянський полководець командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін. Зразу ж почалася відбудова життєво важливих підприємств. Допомагали й бійці. « В січні 1944 року цукрозавод було підготовлено до роботи. Тоді виробили понад 1 000 центнерів цукру. Керував заводом В.І. Гриневич. Незважаючи на труднощі, голодні роки, зруйноване житло, андрусівські цукровики змогли зібрати для будівництва танкової колони « Радянська Житомирщина» 300 тисяч карбованців, а у фонд допомоги сім’ям фронтовиків внесли 22 тисячі крб.» - пише О. Косенко. Не забувають жителі міста могил воїнів, які загинули при звільненні Андрушівки. Завжди полум’яніють квіти на братських могилах воїнів - визволителів: у міському парку, де похоронені 38 воїнів та у трьох братських могилах на громадському кладовищі по вул. Вобяна . З 1975 року місто має статус міста .Територія – 288 га., з яких під забудовою -206 га. Місто – організаційно - господарський і культурно-побутовий центр районного значення, центр АПК. У місті переважають підприємства харчової промисловості та будівельних матеріалів. Основні промислові підприємства: цукровий комбінат (найстаріший в Житомирщині), спиртовий, сироробний, хлібний, комбікормовий, цегельний завод. Зараз у місті є чотири великі навчальні заклади: загальноосвітня школа I-II ступенів , загальноосвітня школа I-III ступенів, гімназія ( ці навчальні заклади охоплюють навчанням 1 633 учні, яких навчає 141 педагог) та Андрушівський професійний ліцей. Найвідоміші вчительські династії – Коваль –Шаповал - Калінчук ( АЗОШ I-II ст.), Жуковських, Рудюків (гімназія), Петренко – Говорадло (АЗОШ I-II) Історія Андрушівського професійного ліцею сягає тих давніх часів, коли цукрозаводчику М. А. Терещенку потрібні були спеціалісти для його заводів (з 1871 року). У 1922 році для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводів була відкрита школа ФЗУ. У 1932 році школа ФЗУ випустила 67 свідомих кваліфікованих робітників для цукрової промисловості зі спеціальностей: слюсар - сатураторник, токар – випарник, слюсар – інструментальник. З введенням семирічного навчання набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2-3 роки (в залежності від спеціальності), а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки. Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович, учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. Протягом німецької окупації училище не працювало. За час свого існування училище підготувало понад 20 тисяч молодих спеціалістів. Багато з них працювало і працює на керівних посадах. Це Герої Соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, Дев’ятко Володимир Григорович. Орденом Леніна нагороджені слідуючі випускники училища: Пташник В.Т.- працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порскало М.А. – колишній комбайнер колгоспу ім. Шевченка; Ващенко - колишній комбайнер колгоспу «Більшовик». Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені: Фом’юк С.О., Войтович О., Ярош Л., Поліщук Л., Чорний Б., Рудюк В. П. та багато інших. Відмінником профтехосвіти є колишній директор училища Кукса Василь Андрійович, який 30 років очолював училище. А стаж його роботи в цьому навчальному закладі 44 роки. Нині в ліцеї працює 30 викладачів і майстрів виробничого навчання. Серед них кращі - Дубовчук В. М., Леонець Л. В., Ямкова Т.П. З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. З 2004 року училище стає Андрушівським професійним ліцеєм і готує спеціалістів з слідуючих професій: тракторист-машиніст с/г виробництва, слюсар з ремонту с/г машині устаткування, водій автотранспортних засобів категорії «С», машиніст холодильних установок, кухар, бухгалтер, перукар, овочівник, квітникар, продавець продовольчих товарів. З метою виховання творчо обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів. Нині в ліцеї працює 12 гуртків художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивні секції. Центром народознавчої роботи в ліцеї став музей, над створенням якого працювали Л.І. Камзол і І. Л. Остафійчук. В спеціально відведеній під музей секції в гуртожитку вже обладнано8 кімнат, в яких зібрано предмети побуту українського народу, кращі зразки вишивок лозоплетіння, ткацтва, гончарства, писанкарства. Завжди викликає захоплення у відвідувачів українська світлиця та кімната, де зібрані матеріали про історію ліцею. Андрушівський парк зимою і літом вабить до себе гомоном могутніх дерев, площа його - 9, 38 га. Він був закладений в першій половині XIX століття. Насадження верхнього ярусу 150 – 170, а другого – 90 – 120-річного віку. Дендрологічний склад – дерева місцевих порід. Використовується як місце відпочинку. Найвизначнішою пам’яткою архітектури є палац поміщиків Бержинських (тепер приміщення Андрушівської школи I-III ступенів №1), збудований у стилі французького неоренесансу в середині XIX століття. Станом на кінець 2006року у місті нараховується 9,7 тис. жителів. Немалий літературний талант мала жителька Андрушівки Морозова (Гладка) Вероніка Януарівна (1890 – 1966), поетеса, відома під псевдонімом Вероніка Морозівна. Народилася в Андрушівці, в сімї волосного писаря. Закінчила Житомирську гімназію (1908), працювала в статистичному відділі Волинського губернського земства. Вірші почала писати під час навчання в гімназії. Літературна діяльність зблизила її з плеядою молодих талановитих авторів, один з яких – поет і мовознавець Микола Гладкий – в 1912 році став її чоловіком. Друкувалась в журналі «Рідний край», антології «Українська музика» та інших. В 1937 році, після того, як було репресовано чоловіка, повернулась до Андрушівки. В радянський час більш відома як перекладачка. Її перу належать переклади українською мовою творів Д. Лондона («Міжзоряний мандрівник», «Брехун Нам – Бок»), Г. Велса, К. Гамсуна, Г. Ібсена та інших. В роки Великої Вітчизняної війни знаходилась в евакуації, а після закінчення війни знову оселилась в Андрушівці. Близько двадцяти років працювала інспектором районного фінансового відділу і всіма забута померла 10 жовтня 1966 року в Житомирському будинку для пристарілих. Морозова – Курек Людмила Януарівна ( 1887 – 1952), поетеса, більш відома під псевдонімом Людмила Волошка ( інший псевдонім Л. Козачка), рідна сестра Вероніки Морозівни. Закінчила гімназію в Житомирі, підтримувала тісний зв’язок з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою. До 1917 року працювала в Житомирській « Просвіті», друкувалась в альманасі « Перша ластівка», в журналах « Рідний край», « Молода Україна», «Світло», « Українська муза», «Розвага», збірниках « Весна», « На вічну пам’ять Тарасові Шевченку» та ін. У 1917 році з дочкою переїхала в Андрушівку до батьків, де провела майже всі наступні роки свого життя. Авторка першої збірки « Пісні волі» ( 1917 р. Житомир). Кумечко Василь Олександрович - більше тридцяти років пропрацював шкільним учителем. Вірші пише з 14 років. Часто друкується в періодиці. Вірші пише « для душі» Уродженцями Андрушівки є: доктор історичних наук В.О. Замлинський ( 1930 – 1993); доктор технічних наук, член-кореспондент НАН України А. М. Підгорний (1932 р.н.); кінознавець, Заслужений діяч мистецтв України М. І. Слободян (1935 р. н.)
«Грунтово-кліматичні умови, сприятливі для вирощування цукрових буряків і попит на цукор, наявність великих запасів лісів та робочих рук дали поштовх швидкому розвиткові цукрової промисловості. Спочатку виникає невеличка соковарня на лівому березі Гуйви, на так званій Яцюковій землі. Працював тут, в основному, покріпачений люд, батраки з навколишніх сіл. Буряки терли на спеціальних тертках вручну, для вичавлювання соку використовували примітивні пристрої, які приводились в рух кіньми та волами. Робота соковарні сприяла появі нової категорії трудящих – робітників. Роботи велись сезонно, по найму, переселення селян з навколишніх сіл йшло невпинно і особливого руху набуло після відміни кріпосного права в 1861 році. В 1848 році в Андрушівці « Товариством цукрових заводів братів Терещенків» було засновано перший на Житомирщині цукровий завод, виробництво на ньому базувалось на застосуванні ручної праці. Андрушівський маєток графів Бержинських в 1870 році купив цукрозаводчик Артемій Якович Терещенко і 9 грудня 1870 року подарував маєток сину Миколі Артемієвичу. В 1873 році цукровий завод було переобладнано і механізовано .На спорудження приміщення підприємства були запрошені кращі муляри з різних губерній України і Росії, для установки і монтажу цукроварного обладнання, парових машин та інших механізмів – спеціалісти з-за кордону, в основному з Німеччини. Наступного року він вже виробив 245 тисяч пудів цукру. На заводі працювало в той час 1.190 робітників. Для забезпечення цукрозаводу водою на річці Гуйві було споруджено греблю. Утворилось водоймище, яке існує до цього часу. За населеним пунктом було споруджено фільтраційні поля, які в народі називають відстійниками. Вони діють донині. Цукросировина на завод доставлялась кіньми і волами, запряженими в спеціально пристосовані для перевезення цукрових буряків підводи. Щоб здешевити транспортування солодких коренів і прискорити темпи їх доставки до місця переробки. М. А. Терещенко почав будувати до сіл, постачальників цукрової сировини, бруківку. Значну кількість цукрової сировини на Андрушівський цукрозавод доставляли плантатори з сіл Гальчина, Забари, Гардишівки, Зарубинець, Волиці, Ярешків, Войтовців (нині Мостове) Вчорайшого. Загальна площа посівів цукрових буряків становила 1.816 десятин.» - пише в своїй книзі, яка присвячена історії Андрушівського цукрозаводу відомий український письменник та краєзнавець О.М. Косенко. Скоро завод став одним з найбільших цукрозаводів на Україні. Ціни на цукор постійно зростали, що призводило до гострої конкуренції. Щоб перемогти своїх суперників, цукрозаводчики вдалися до збільшення робочого дня і зменшення заробітної платні. Робота на заводі проходила в період сезону варіння цукру безперервно, в дві зміни, по12 годин кожна. В Центральному історичному архіві України в фонді братів Терещенків зберігаються матеріали за різні роки обстеження санітарних умов Андрушівського заводу. Згідно з цими матеріалами робітникам доводилось працювати в тісноті і бруді, при нестерпно високій температурі й відсутності вентиляції. В сушильному, апаратному, розливному й фільтрувальному відділеннях температура сягала 30 і більше градусів. При такій температурі робітникам доводилось виконувати найбільш тяжкі роботи, зокрема переносити на плечах на верхні поверхи по 3– 4 голови ще гарячого цукру загальною вагою в 3– 4 пуди (48 – 64 кг.). Від такої роботи до кінця зміни на плечах робітників з’являлися опікові рани, які згодом загоювалися і після них утворювалися червоні шрами, які мали в робітників назву «сполети». За таку працю робітник отримував, наприклад, в 1875 – 1876 році за зміну від 25 до 60 копійок. Платня майстрів за зміну була в межах від одного до двох карбованців. До того ж, дирекція заводу не дуже дбала про створення елементарних умов побуту для сезонних робітників. Жили робітники в старих, низьких і сирих казармах, спали на соломі, харчувалися погано. Корчмарі – підрядники відпускали робітникам за високими цінами неякісні продукти. Варто все ж зазначити, що при заводі діяла лікарня, яку заснував Микола Терещенко. Вона розміщалась в двох невеликих кімнатах. Замість ліжок стояли тапчани. Робітники користувались послугами фельдшера тільки в важких випадках. Протестувати і домагатись кращих умов не було сенсу, бо за воротами заводу на будь - яку роботу чекали безробітні. Незважаючи на порівняно невисокий технічний рівень заводу та нелегкі умови праці , продукція на ньому випускалась високоякісна. Про те свідчить факт, що зразки андрушівського цукру були представлені на Всесвітній виставці російської цукрової промисловості, яка відбулася 1900 року в Парижі. Слід сказати, що М.А. Терещенко працював не лише над розвитком і реконструкцію заводу, переймаючи найсучасніші прогресивні технології виробництва цукру, а й дбав про благоустрій населеного пункту. Найперше він почав перебудовувати маєток, вніс зміни в будівництво парку: завіз із –за кордону рідкісні породи дерев, навіть пробкове дерево, яке збереглося донині. Парк було обгороджено кам’яною стіною, якої тепер немає. Лісопарк охороняється державою як історична пам’ятка, але занехаяною залишається його нижня частина, яка виходить до р. Гуйви. Дбав цукрозаводчик і про благоустрій вулиць. Більшість із них, особливо в центрі містечка, було вимощено бруківкою. Біля кам’яної церкви Різдва Богородиці із дзвіницею, яка збудована в 1879 за кошти від казни та поміщика М.А. Терещенка, що знаходилась неподалік маєтку, з’явився майдан. З приходом радянської влади церква була зруйнована, а тепер на тому місці знаходиться приміщення райспоживспілки. О. М. Косенко зазначає, що «…на початку XX ст. Андрушівський цукрозавод після смерті батька, М. А. Терещенка, перейшов до рук його сина, Олександра Миколайовича Терещенка. Підприємство на той час було добре оснащено технічними механізмами, рушійною силою залишались парові двигуни, запроваджувалась на окремих виробничих дільницях електроенергія. Потужність заводу в порівнянні з минулими роками значно підвищилась. Тепер цукру-піску вироблялося 427 336пудів. Але надалі темпи виробництва почали знижуватись, вдосконалення технологічних процесів припинилось, запровадження нової техніки і механізмів не відбувалось. Причиною цього було те, що О.М. Терещенко мало цікавився заводськими справами. Та й час був несприятливим: серед селян почались бунти, непокора, а в 1905 році – прямі виступи проти багатіїв. Такі хвилювання спостерігались і в Андрушівці. Неспокій серед селян вплинув на вирощування і постачання цукрової сировини. Сезон виробництва цукру зменшився, через це виявляли невдоволення робітники. Важким було становище робітників і на винокурному заводі: робочий день тривав по 12 – 13, а то і більше годин, жили в брудних, сирих казармах, харчування було вкрай поганим. А коли розпочалася перша світова війна, в яку була втягнута Росія, посилилось розорення селян. Значну кількість заводчан, а тим більше класних спеціалістів, було мобілізовано на війну. Це не могло не позначитись на темпах виробництва цукру. Різко скоротились посівні площі, знизилась врожайність на селянських наділах. В 1917 – 1918 роках на цукрозаводі працювало 912 чол. Умови праці були нелегкими. Технічних вдосконалень не відбувалось, не вистачало грошей, заводський комітет звертався за кредитами, які не надавались в повному об’ємі.» В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, фундатором якого був Микола Терещенко. За 25 років роботи курс навчання починали 815 учнів, а закінчило - 135, у тому числі - 11 дівчаток. Жіноча церковнопарафіяльна школа відкрита в 1899 році. У 1902 році училище реорганізовано в двокласне сільське. Дещо зросла кількість учнів. 1911 року тут навчалось 265 учнів, що становило менше половини дітей шкільного віку. А загальне число жителів – 2359, дворів – 452. В 1888 році в містечку існує волосне правління, поліційний урядник, волосний фельдшер, при цукровому заводі – лікарня. Жителів на той час у містечку – 2 132, дворів – 266. У 1920 році після націоналізації радянською владою в будинку Терещенка розміщався штаб легендарної Першої кінної армії. Андрушівське двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу, а колишній будинок поміщиків Терещенків, як найкраще приміщення в Андрушівці, в 1920 році передано місцевою радою школі в користування. І в 1924 році в ній навчалось 390 учнів, у тому числі 128 дівчаток. Тоді ж було відкрито педагогічну школу, яка готувала вчителів для району.» Під час громадянської війни Андрушівка неодноразово переходила з рук в руки. Радянську владу остаточно встановлено 8.06.20 року. У серпні 1920 року підприємства в Андрушівці були націоналізовані. Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50% дорослого населення не вміли читати і писати. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності ), які сприяли швидшому знищенню неграмотності серед населення. При кожній сільській раді була організована хата-читальня, де проводились заняття вчителів з усіма бажаючими вчитись. Там же вони могли взяти літературу, яка допомагала в навчанні. « Щодо містечка Андрушівки, то в 1923 році воно було Андрушівської волості Житомирського повіту, з 1925 по 1930 роки – Андрушівського району Бердичівського округу, з 1930 по 1932 роки – Бердичівського району, з 1932 по 1937 роки – Київської області, а з 1937 року до цього часу – Житомирської області. В 1927 - 1928 роках відбулась модернізація підприємства, що дало можливість підвищити потужність цукрового заводу. Так, в сезон 1927 – 1928 року щодоби перероблялося 11 тис. центнерів буряків. Витрати робочої сили на тисячу центнерів сировини становили 105 людино-днів. В цей час завод на п’ятдесят процентів було переведено на опалювання торфом. В ці роки на цукровому заводі працювало: робітників різних професій 197 чол., службовців – 37, обліковців, рахівників - 42, діловодів – 18, молодшого обслуговуючого персоналу – 33, учнів – 24. Директором цукрозаводу ( адміністратором) був Тручинський. Звичайно, на цукрозаводі працювали кадрові робітники, але на період сезонної роботи потрібна була додаткова робоча сила. Тому на сезон набиралися мешканці з навколишніх сіл. З ними укладався індивідуальний трудовий договір приблизно такого змісту: « Я, громадянин села Гальчина, член колгоспу «Україна» Іван Махінчук, контрактуючись на роботу в Андрушівській цукроварні, зобов’язуюсь прибути до місця роботи у жовтні 1931 року і працювати на кагатному полі до закінчення виробничого сезону, виконуватиму всі покладені на мене обов’язки. Завод, зі свого боку, бере матеріальні витрати. У той час на заводі працювало понад 500 чол. Серед них М.В. Підгорний, в майбутньому член Політбюро ЦК КПРС, голова Верховної Ради СРСР. ( використані матеріали із книги «Історія міст і сіл України» с. 126 та, О. Косенко « Завод над заводдю») Пік голодомору 1932 – 33 років в Андрушівці та і у всьому районі припав на квітень – травень 33 року. Знесилені голодом люди харчувались мерзлою гнилою картоплею, травою, іншими малопридатними для харчування сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, інші хвороби, які викликали масову смертність. Померлих від голоду жителів міста хоронили рідні та сусіди в могилах на міському кладовищі. В міському парку на Алеї Слави встановлено гранітну плиту – в пам’ять жертвам голодомору. У 1941 році в Андрушівці проживало 5.243 жителі, було 1.127 дворів. Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько – фашистської окупації, з 16 липня 1941 року по 26 грудня 1943 року. Гітлерівці закатували і розстріляли 460 мирних жителів, в тому числі 216 дітей та 25 стариків. « Коли фронт посунувся на схід, в Андрушівці німці почали наводити свої порядки і, звичайно найпершу увагу звернули на цукровий завод. За будь-яку ціну вони намагались пустити його в дію і виробляти продукцію. За невиконане завдання, саботаж, крадіжку – розстріл на місці. Вигнано окупантами на каторжні роботи в Німеччину 84 чол.Та все ж під час тимчасової окупації тут діяла підпільна група Володимира Парфентійовича Мехеди та Олександра Герасимовича Сорокіна, які розповсюджували інформаційні матеріали про хід війни серед жителів селища та навколишніх сіл, закликали не коритися німецькому режиму. Ще вони допомагали партизанам, збирали для них зброю, постачали медикаментами, лікували поранених, підтримували зв’язки з іншими диверсійними групами. Керував роботою підпільних груп представник Київського обкому партії Сергій Порфирович Маленко. На громадському кладовищі, що по вул. Вобяна, знаходиться братська могила, в якій похоронені 21 комуніст, що були розстріляні фашистами в роки Вітчизняної війни. « Під час відступу, - зазначає у своїй книзі « Завод над заводдю» О. Косенко, - німці намагались повністю стерти з лиця землі цукрозавод. На його територію було скинуто 21 авіабомбу, з них 16 розірвались. Руйнації зазнав бурякопереробний цех, особливо постраждало мийне відділення , центральна машина водопостачання, насоси, газова піч та інше. Решта авіабомб, що були націлені на продуктовий цех, не вибухнули. Тому він залишився непошкодженим. Коли розкрутили одну з авіабомб, побачили, що замість вибухівки вона наповнена металевою стружкою. Знайшли і записку такого змісту: «Чим можемо, тим поможемо». Визволене місто радянськими військами 27.12.1943 року. В кінці грудня 1943 року – на початку січня 1944 року в Андрушівці перебував штаб 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий радянський полководець командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін. Зразу ж почалася відбудова життєво важливих підприємств. Допомагали й бійці. « В січні 1944 року цукрозавод було підготовлено до роботи. Тоді виробили понад 1 000 центнерів цукру. Керував заводом В.І. Гриневич. Незважаючи на труднощі, голодні роки, зруйноване житло, андрусівські цукровики змогли зібрати для будівництва танкової колони « Радянська Житомирщина» 300 тисяч карбованців, а у фонд допомоги сім’ям фронтовиків внесли 22 тисячі крб.» - пише О. Косенко. Не забувають жителі міста могил воїнів, які загинули при звільненні Андрушівки. Завжди полум’яніють квіти на братських могилах воїнів - визволителів: у міському парку, де похоронені 38 воїнів та у трьох братських могилах на громадському кладовищі по вул. Вобяна . З 1975 року місто має статус міста .Територія – 288 га., з яких під забудовою -206 га. Місто – організаційно - господарський і культурно-побутовий центр районного значення, центр АПК. У місті переважають підприємства харчової промисловості та будівельних матеріалів. Основні промислові підприємства: цукровий комбінат (найстаріший в Житомирщині), спиртовий, сироробний, хлібний, комбікормовий, цегельний завод. Зараз у місті є чотири великі навчальні заклади: загальноосвітня школа I-II ступенів , загальноосвітня школа I-III ступенів, гімназія ( ці навчальні заклади охоплюють навчанням 1 633 учні, яких навчає 141 педагог) та Андрушівський професійний ліцей. Найвідоміші вчительські династії – Коваль –Шаповал - Калінчук ( АЗОШ I-II ст.), Жуковських, Рудюків (гімназія), Петренко – Говорадло (АЗОШ I-II) Історія Андрушівського професійного ліцею сягає тих давніх часів, коли цукрозаводчику М. А. Терещенку потрібні були спеціалісти для його заводів (з 1871 року). У 1922 році для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводів була відкрита школа ФЗУ. У 1932 році школа ФЗУ випустила 67 свідомих кваліфікованих робітників для цукрової промисловості зі спеціальностей: слюсар - сатураторник, токар – випарник, слюсар – інструментальник. З введенням семирічного навчання набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2-3 роки (в залежності від спеціальності), а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки. Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович, учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. Протягом німецької окупації училище не працювало. За час свого існування училище підготувало понад 20 тисяч молодих спеціалістів. Багато з них працювало і працює на керівних посадах. Це Герої Соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, Дев’ятко Володимир Григорович. Орденом Леніна нагороджені слідуючі випускники училища: Пташник В.Т.- працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порскало М.А. – колишній комбайнер колгоспу ім. Шевченка; Ващенко - колишній комбайнер колгоспу «Більшовик». Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені: Фом’юк С.О., Войтович О., Ярош Л., Поліщук Л., Чорний Б., Рудюк В. П. та багато інших. Відмінником профтехосвіти є колишній директор училища Кукса Василь Андрійович, який 30 років очолював училище. А стаж його роботи в цьому навчальному закладі 44 роки. Нині в ліцеї працює 30 викладачів і майстрів виробничого навчання. Серед них кращі - Дубовчук В. М., Леонець Л. В., Ямкова Т.П. З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. З 2004 року училище стає Андрушівським професійним ліцеєм і готує спеціалістів з слідуючих професій: тракторист-машиніст с/г виробництва, слюсар з ремонту с/г машині устаткування, водій автотранспортних засобів категорії «С», машиніст холодильних установок, кухар, бухгалтер, перукар, овочівник, квітникар, продавець продовольчих товарів. З метою виховання творчо обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів. Нині в ліцеї працює 12 гуртків художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивні секції. Центром народознавчої роботи в ліцеї став музей, над створенням якого працювали Л.І. Камзол і І. Л. Остафійчук. В спеціально відведеній під музей секції в гуртожитку вже обладнано8 кімнат, в яких зібрано предмети побуту українського народу, кращі зразки вишивок лозоплетіння, ткацтва, гончарства, писанкарства. Завжди викликає захоплення у відвідувачів українська світлиця та кімната, де зібрані матеріали про історію ліцею. Андрушівський парк зимою і літом вабить до себе гомоном могутніх дерев, площа його - 9, 38 га. Він був закладений в першій половині XIX століття. Насадження верхнього ярусу 150 – 170, а другого – 90 – 120-річного віку. Дендрологічний склад – дерева місцевих порід. Використовується як місце відпочинку. Найвизначнішою пам’яткою архітектури є палац поміщиків Бержинських (тепер приміщення Андрушівської школи I-III ступенів №1), збудований у стилі французького неоренесансу в середині XIX століття. Станом на кінець 2006року у місті нараховується 9,7 тис. жителів. Немалий літературний талант мала жителька Андрушівки Морозова (Гладка) Вероніка Януарівна (1890 – 1966), поетеса, відома під псевдонімом Вероніка Морозівна. Народилася в Андрушівці, в сімї волосного писаря. Закінчила Житомирську гімназію (1908), працювала в статистичному відділі Волинського губернського земства. Вірші почала писати під час навчання в гімназії. Літературна діяльність зблизила її з плеядою молодих талановитих авторів, один з яких – поет і мовознавець Микола Гладкий – в 1912 році став її чоловіком. Друкувалась в журналі «Рідний край», антології «Українська музика» та інших. В 1937 році, після того, як було репресовано чоловіка, повернулась до Андрушівки. В радянський час більш відома як перекладачка. Її перу належать переклади українською мовою творів Д. Лондона («Міжзоряний мандрівник», «Брехун Нам – Бок»), Г. Велса, К. Гамсуна, Г. Ібсена та інших. В роки Великої Вітчизняної війни знаходилась в евакуації, а після закінчення війни знову оселилась в Андрушівці. Близько двадцяти років працювала інспектором районного фінансового відділу і всіма забута померла 10 жовтня 1966 року в Житомирському будинку для пристарілих. Морозова – Курек Людмила Януарівна ( 1887 – 1952), поетеса, більш відома під псевдонімом Людмила Волошка ( інший псевдонім Л. Козачка), рідна сестра Вероніки Морозівни. Закінчила гімназію в Житомирі, підтримувала тісний зв’язок з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою. До 1917 року працювала в Житомирській « Просвіті», друкувалась в альманасі « Перша ластівка», в журналах « Рідний край», « Молода Україна», «Світло», « Українська муза», «Розвага», збірниках « Весна», « На вічну пам’ять Тарасові Шевченку» та ін. У 1917 році з дочкою переїхала в Андрушівку до батьків, де провела майже всі наступні роки свого життя. Авторка першої збірки « Пісні волі» ( 1917 р. Житомир). Кумечко Василь Олександрович - більше тридцяти років пропрацював шкільним учителем. Вірші пише з 14 років. Часто друкується в періодиці. Вірші пише « для душі» Уродженцями Андрушівки є: доктор історичних наук В.О. Замлинський ( 1930 – 1993); доктор технічних наук, член-кореспондент НАН України А. М. Підгорний (1932 р.н.); кінознавець, Заслужений діяч мистецтв України М. І. Слободян (1935 р. н.)
пʼятниця, 7 березня 2008 р.
Освіта та культура Андрушівського краю у ХІХ – на початку ХХ століття
На початку ХІХ століття «Попередніми правилами царського міністерства освіти було встановлено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські й університети». Але ці правила аж ніяк не відносились до нашого краю, бо Андрушівщина належала до регіонів, де не було ніяких навчальних закладів.
У ІІ половині ХІХ століття на території краю починають виникати парафіяльні школи при церквах. Вони були однокласні (три роки навчання) і двокласні (п’ять років навчання). Навчання велося за програмою, затвердженою Святійшим Синодом. Основними предметами в церковно-парафіяльних школах були: російська мова, закон Божий, арифметика,чисте писання, церковний спів. Історичні джерела свідчать що перші церковно-парафіяльні школи на території району виникли у 1853 році у селах Волиця і Крилівка. У 1860 році така ж школа була заснована у с.Бровки. На кошти барона Івана Максиміна було відкрито школу в Івниці. Заслуговує окремої уваги історія виникнення школи у с.Мала П’ятигірка. Тут, ще у 1878 році, п’ять селянських сімей у простій селянській хаті організували навчання для своїх дітей. Для п’яти учнів було запрошено вчителя, який утримувався на кошт селян. У 1879 році школу відвідувало вже 6 учнів, а у 1882 році -8, в їх числі дві дівчинки. Лише у 1890 році в селі було, нарешті відкрито церковно-парафіяльну школу. На кінець ХІХ – початок ХХ століття церковно-парафіяльні шкли виникли практично у всіх селах району. Вони й давали освіту селянським дітям. Крім вище згаданих дисциплін,в цих школах почали уже давати початкові знання з географії, російської історії, природознавства. Навчання у школах тривало з 1 жовтня по 1 травня. Крім церковно-парафіяльних шкіл почали виникати світські навчальні заклади – одно і двокласні училища. Вони виникали в містечках, де були промислові підприємства. У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ століття на Андрушівщині діяло три двохкласні училища в Андрушівці, Червоному та Старій Котельні. Найстарішим світським навчальним закладом в районі є Андрушівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Вона була заснована у 1871 року на кошти О.А.Терещенка у листопаді місяці. Відкриття школи стало святом не тільки для містечка, а й усієї округи. У 1873 році брат М.А. Терещенка, Федір, (саме йому належав Червоненський цукровий завод) відкрив на власний кошт однокласне училище у Червоному, яке у 1901 році було реорганізоване у двокласне. В 1913 році двокласне училище почало діяти у Старій Котельні, а навчалося в ньому 168 учнів. Не стояв осторонь і культурного життя наш край. Олександр Терещенко, який унаслідував батьківський завод в Андрушівці, був великим шанувальником мистецтва, а особливо, драми, музики і літератури. В маєток на відпочинок запрошувались М.П.Старицький, М.Л.Кропивницький, Микола Садовський, Олена Пчілка, Леся Українка. На сцені клубу, що знаходився на території цукрового заводу, ставились п’єси «Мартин Боруля», «Маруся Чурай», «За двома зайцями» та інші. У 1902 році на запрошення О.М.Терещенка в Андрушівці виступив хор М.Лисенка, бандурист письменник Гнат Хоткевич. При заводському клубі був організований хор. Початок ХХ століття став часом перших літературних проб пера, сестер Людмили й Вероніки Морозових. Людмила Морозова (псевдоніми Волошка, Казачка) проявила себе як поетеса, а Вероніка – як перекладачка на українську мову творів Джека Лондона. Перші прозаїчні твори написав уродженець Гардишівки Микола Гоголь (дослідження його життєвого шляху триває).
У ІІ половині ХІХ століття на території краю починають виникати парафіяльні школи при церквах. Вони були однокласні (три роки навчання) і двокласні (п’ять років навчання). Навчання велося за програмою, затвердженою Святійшим Синодом. Основними предметами в церковно-парафіяльних школах були: російська мова, закон Божий, арифметика,чисте писання, церковний спів. Історичні джерела свідчать що перші церковно-парафіяльні школи на території району виникли у 1853 році у селах Волиця і Крилівка. У 1860 році така ж школа була заснована у с.Бровки. На кошти барона Івана Максиміна було відкрито школу в Івниці. Заслуговує окремої уваги історія виникнення школи у с.Мала П’ятигірка. Тут, ще у 1878 році, п’ять селянських сімей у простій селянській хаті організували навчання для своїх дітей. Для п’яти учнів було запрошено вчителя, який утримувався на кошт селян. У 1879 році школу відвідувало вже 6 учнів, а у 1882 році -8, в їх числі дві дівчинки. Лише у 1890 році в селі було, нарешті відкрито церковно-парафіяльну школу. На кінець ХІХ – початок ХХ століття церковно-парафіяльні шкли виникли практично у всіх селах району. Вони й давали освіту селянським дітям. Крім вище згаданих дисциплін,в цих школах почали уже давати початкові знання з географії, російської історії, природознавства. Навчання у школах тривало з 1 жовтня по 1 травня. Крім церковно-парафіяльних шкіл почали виникати світські навчальні заклади – одно і двокласні училища. Вони виникали в містечках, де були промислові підприємства. У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ століття на Андрушівщині діяло три двохкласні училища в Андрушівці, Червоному та Старій Котельні. Найстарішим світським навчальним закладом в районі є Андрушівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Вона була заснована у 1871 року на кошти О.А.Терещенка у листопаді місяці. Відкриття школи стало святом не тільки для містечка, а й усієї округи. У 1873 році брат М.А. Терещенка, Федір, (саме йому належав Червоненський цукровий завод) відкрив на власний кошт однокласне училище у Червоному, яке у 1901 році було реорганізоване у двокласне. В 1913 році двокласне училище почало діяти у Старій Котельні, а навчалося в ньому 168 учнів. Не стояв осторонь і культурного життя наш край. Олександр Терещенко, який унаслідував батьківський завод в Андрушівці, був великим шанувальником мистецтва, а особливо, драми, музики і літератури. В маєток на відпочинок запрошувались М.П.Старицький, М.Л.Кропивницький, Микола Садовський, Олена Пчілка, Леся Українка. На сцені клубу, що знаходився на території цукрового заводу, ставились п’єси «Мартин Боруля», «Маруся Чурай», «За двома зайцями» та інші. У 1902 році на запрошення О.М.Терещенка в Андрушівці виступив хор М.Лисенка, бандурист письменник Гнат Хоткевич. При заводському клубі був організований хор. Початок ХХ століття став часом перших літературних проб пера, сестер Людмили й Вероніки Морозових. Людмила Морозова (псевдоніми Волошка, Казачка) проявила себе як поетеса, а Вероніка – як перекладачка на українську мову творів Джека Лондона. Перші прозаїчні твори написав уродженець Гардишівки Микола Гоголь (дослідження його життєвого шляху триває).
вівторок, 1 серпня 2006 р.
Історія села Крилiвка Андрушівського району Житомирської області
Колись у давнину проживав у цих краях гарний козак Кирило, а вдома його називали ніжно -Крилівко. Хлопець був вродливим і не одна дівчина заглядалася на нього, та лише одну покохав він - дочку пана Омського Орисю. Пан не зважав на це, і віддав дочку заміж за панича з сусіднього села. У відчаї Крилівко найняв музик і повів їх до панського палацу. Довго вони там грали під вікнами палацу, поки розгніваний пан не наказав схопити всіх. На цей раз панські слуги не послухали пана. А тим часом Орися вибралася із палацу і втекла із своїм коханим. Оселилися вони в чужому селі і стали в любові та злагоді жити. Та невдовзі чоловік Орисі дізнався, де вона з Крилівком перебувають і підступно вбив Кирилівка. Пам’ять про цього нещасного хлопця залишилася у назві села. Існує ще й інша легенда про походження назви села. Це було за часів кріпацтва. На місці теперішнього села шуміли дрімучі ліси. Тут і почали збиратися кріпаки навколишніх сіл, що повтікали від своїх панів. Може, тому і збиралися кріпаки тут, що саме в цьому місці весело дзюркотів серед трав струмок, несучи свою чисту, прозору воду у невеличку, вередливу Пустоху - притоку Гуйви. Якраз біля струмку наздогнали їх польські слуги з собаками. Втікачі вирішили краще загинути у двобої, ніж повернутися в неволю. З того часу вода в струмку стала червонуватою. Тому люди і назвали струмок Рудкою. А так як Рудка утворювала з Пустохою крило, то й село, яке незабаром тут виникло, назвали Крилівкою. Річка Рудка, в яку влився лісовий струмок, розділила село навпіл, щоб у літню спеку зберегти води річки, її перегородили греблею. Там, біля греблі і поселялися сім’ї все нових і нових втікачів, що шукали в селі притулку. Пізніше ці втікачі, що тут селилися, одержали прізвища Нагребельних. ... Ще й зараз у селі з усіх прізвищ найбільше Нагребельних - нащадків колишніх кріпаків, що втечею здобули собі волю. с. Кирилівка розташоване на правому березі річки Пустохи (притока Гуйви), за 13 км на південний схід від районного центру та за 16 км від залізничної станції Чорнорудка. В 1863 році в селі проживало 1503 жителі в 193 дворах. Через 100 років, в 1972 році в селі було 1709 чоловік і проживали вони в 621 дворі. В 2001 році в Крилівці проживало 962 чоловіки. До 1923 року село входило до Андрусівської волості Житомирського повіту. До революції село входило до складу казенних маєтків. Церква Святого Архистратича Михаїла, була побудована в 1766 році невідомо ким, дерев’яна. В селі діяла церковно-приходська школа з 1859 р. Вчилося тоді в ній 47 учнів. Радянську владу встановлено в січні 1918 року, а в 1926 році в селі було організована сільськогосподарська комуна «Нове життя». В роки Великої Вітчизняної війни 270 жителів села боролися проти фашистських загарбників, з яких 90 воїнів загинули. В 1952-1954 та 1964 роком в селі споруджено пам’ятники на братських могилах воїнів, які загинули під час визволення села від окупантів.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Підписатися на:
Дописи (Atom)