Партнерські стосунки з центром зайнятості

Андрушівський район за кількістю створених цьогоріч нових робочих місць – серед кращих в області: можливості для місцевих мешканців у прикладанні рук розширились на 966 варіантів. Причому, третину цієї кількості запропонували “приватники”: підприємці, які збільшували кількість найманих працівників, та сміливці, які самостійно вирішили зайнятись бізнесом.

Чималий внесок у загальну справу зробив і відомий підприємець Євгеній Гринишин. До вже діючих близько 170 робочих місць додалося цього року ще 84, створені, в основному, на хлібзаводі за рахунок збільшення виробничих потужностей. Лише у серпні в кондитерському цеху з виробництва печива і кремових виробів приступили до роботи 31 майстер своєї справи: кондитери, пекарі, слюсарі-ремонтники, слюсарі з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, електрики.

37 працівників відібрали у центрі зайнятості з числа безробітних. Саме на хлібзаводі почався новий відлік трудового шляху для дріжджовика Галини Сітельської та кондитера Тетяни Ткачук, які до цього більше року були в пошуках застосування своїх вмінь та джерела заробітку. Головний технолог заводу Олександр Івченко – у минулому теж мав статус безробітного. Два роки тому, працюючи начальником зміни на місцевому спиртзаводі, вимушений був звільнитись через тривалі “простоювання” підприємства, що відчутно позначалось на сімейному благополуччі. На щастя, спеціалісту з багажем знань здобутих двох вищих освіт та цінним досвідом управління виробництвом довго чекати запрошення на роботу не довелось. Вже через два місяці Олександра Михайловича покликали організовувати технологічні процеси випікання виробів на хлібзаводі.

Як запевняють андрушівці, бажаючих влаштуватись на роботу саме до Гринишина багато: приваблює пристойна для провінційного містечка заробітна плата на очолюваних ним підприємствах, а також, зважаючи на стрімкі темпи їхнього розвитку, - стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Взагалі ж у доборі кадрів підприємець тісно співпрацює з центром зайнятості, користується його цільовими програмами. Так, за рахунок дотації з коштів страхового фонду на випадок безробіття було створено додатково сім робочих місць. Корисною підтримкою для роботодавця є також фінансування навчання нового персоналу. Як зазначив виконавчий директор хлібзаводу Вадим Гринишин, дедалі гостріше на всіх рівнях відчувається дефіцит фахівців: нема ким замінити старі професійні й досвідчені кадри, які виходять на пенсію, або й тих, хто вже не відповідає вимогам часу. Навчити ж за власний кошт потрібну кількість спеціалістів підприємство не має можливості, а тому замовляє їх підготовку центру зайнятості. Якщо ж рівень підготовки кандидата на роботу після технікуму чи профтехучилища не влаштовує, центр зайнятості профінансує індивідуальне навчання майбутнього працівника безпосередньо на робочому місці з подальшим стажуванням. Аналізуючи стосунки, що склалися з районним центром зайнятості, Вадим Євгенійович називає їх партнерськими й такими, що сприяють прискореним темпам розвитку.

Тамара Омельченко

Вона робила "мертві петлі" над Червоним

Цікавим є той факт, що неподалік Андрушівки, а саме в Червоному, розвивалося літакобудування. У 1910 році мільйонер Федір Федорович Терещенко побудував тут аеропланні майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Створені літаки потребували випробувань, тому Федір Федорович шукав пілота-випробувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота. Любов Галанчикова закінчила школу «Першого російського товариства повітряного плавання», де навчалася в інструктора Івана Васильовича Євсюкова, знаменитого пілота. У Червоному відважна льотчиця з’явилася у 1913 році. Між Галанчиковою та Федором Терещенком був підписаний контракт наступного змісту: « Я, що нижче підписалася, Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року від цього числа літати на апаратах, котрі будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланних майстерень, на інших же апаратах виконувати польоти не маю права». Далі в контракті відзначалося: « Беру на себе всю відповідальність на випадок аварій під час польотів... При польотах з пасажирами я, Галанчикова, повинна брати від них розписки про те, що ризик відповідальності під час польотів вони беруть на себе . Лише після отримання мною таких розписок пасажири можуть літати». Якими ж були літаки? Чому саме Галанчикову запросили у Червоне? Адже раніше її не допускали до цього, мовляв, не жіноча це справа. Новатор німецької авіаційної техніки Фоккер раніше Терещенка високо оцінив льотну майстерність Галанчикової, адже в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях вона встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись у небо на 2200 метрів, майже втроє перевищивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе. Фоккер надав Любові Олександрівні роботу в своїй фірмі, взяв льотчиком-випробувачем. Згодом вона робить безпересадковий переліт Берлін - Париж, котрий приніс їй ще більшу славу. А в цей час у Червоному, в авіаційних майстернях, котрі працювали з 1910 року, не ладилось. Щоб вийти зі скрутного становища, Терещенко закупив у Європі нове обладнання, матеріали, а на посаду випробувача запросив Галанчикову. - Я пам’ятаю її добре, - сказав у розповіді Андрій Омелянович Коденський, робітник цих майстерень, - адже готував до польотів літаки. Спочатку вона освоювала невелику машину, і в повітрі перебувала недовго. А потім... Моноплан із Червоного в 1913 році потрапляє на авіавиставку в Київ, де одержує високу оцінку спеціалістів і нагороду - медаль. Машина розвивала, як на той час, велику швидкість - 110 кілометрів на годину, маючи вагу 140 кілограмів. В 1914 році цукрозаводчик одержав замовлення від царського військового міністерства на виготовлення 12 військових літаків типу «Форман». У майстернях спочатку працювало 6-10 чоловік, а згодом - до 200 чоловік. Серед них моторист-механік Івашкевич, робітники Журбицький, Уляницький, Буткевич, Стельмах. Невідоме до цього Червоне почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти: штабс-капітан Хонін з Одеси та знаменитий Нестеров. Під час першої світової війни в 1915 році майстерні евакуювали в місто Орел, а звідти - в Москву. На фронт поїхала і Л.О. Галанчикова, яка продовжила службу в російській армії. В Червоному свято бережуть пам’ять про своїх земляків, видатних вітчизняних авіаторів. Ця історія, звичайно, потребує ще більш детального вивчення, і тому педагоги та учні Андрушівської гімназії продовжують працювати над цією темою далі, включившись в роботу Малої Академії Наук України. Тим більше, що вчителі прагнуть присвоєння гімназії імені Любові Олександрівни Галанчикової.

Дар’я Михайловська, учениця 10 класу Андрушівської гімназії
Володимир Рудюк, викладач історії Андрушівської гімназії
Мій край

ЕБРР утвердил профинансированный в рамках прямой кредитной линии банком "Аваль" проект "Червонский сахарник"

Европейский банк реконструкции и развития (ЕБРР) утвердил профинансированный банком "Аваль" проект ОАО "Червонский сахарник" (Андрушевский район, Житомирская обл.). Об этом сообщает пресс-служба банка.

По словам заместителя главы правления банка "Аваль" Сергея Вовченко, средства предоставлены ОАО "Червонский сахарник" сроком на 5 лет под ставку LIBOR+6% годовых. При этом он отметил, что проект обеспечит достижение высоких экономических показателей деятельности ОАО "Червонский сахарник" и возврат кредитных средств, в первую очередь, за счет экономии по отдельным статьям расходов и увеличения объемов реализации продукции.

За счет кредитных средств предприятие модернизировало и нарастило мощности завода, в связи с чем сейчас обеспечивается оптимальная работа и загруженность оборудования. Реализация данного проекта позволяет увеличить производство сахара, нарастить сырьевую базу и повысить качество отбора сырья при приеме сахарной свеклы.

АППБ "Аваль" предоставляет финансирование долгосрочных проектов за счет средств Европейского банка реконструкции и развития исключительно в рамках прямой кредитной линии ЕБРР без дополнительных гарантий со стороны правительства и согласования с группой управления проектами НБУ. Банк "Аваль" стал первым в Украине банком, которому была открыта такая линия. Финансирование проектов в границах прямой кредитной линии ЕБРР значительно сокращает срок оформления и получения ресурсов для конечных заемщиков, а также обеспечивает сниженную процентную ставку за пользование кредитами.

Цифровізація лінійного тракту у напрямку Андрушівка – Ружин

Фахівцями Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” проведені роботи по цифровізації лінійного тракту у напрямку Андрушівка – Ружин на базі обладнання “Гамма ЦТ-02” з апаратурою ущільнення “Гамма ЦТ-04”.
Ці роботи проведені з метою подальшої організації цифрового потоку у напрямку Житомир-Ружин.

andrushivka.narod.ru

Відкритий доступ у місті Андрушівка

Фахівці Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” ввели у дію вузол безпарольного доступу до глобальної комп’ютерної мережі для абонентів міста Андрушівка. Відтепер мешканці ще одного районного центру області без зайвих проблем зможуть підключатись до Інтернету по комутованих лініях зв’язку за технологією Відкритого доступу в межах місцевої телефонної мережі.

У червні кількість споживачів, що активували послугу Відкритого доступу становить 5 147 чоловік. Послуга Відкритого доступу до Інтернету надається також у містах — Житомир, Коростень, Бердичів та Новоград-Волинський.

Андрушівка удвічі підняла ціни на воду

Андрушівка, що на Житомирщині удвічі підняла ціни на воду.

З 1 липня цього року міська рада за участю РДА прийняла рішення про підвищення тарифів для населення на водопостачання та водовідведення.

Причому, тарифи збільшено у понад 2 рази.

З огляду на це у жителів міста появилися наступні запитання:

1. Який механізм прийняття рішення про підвищення даних тарифів?

2. Яке місце громадськості у прийнятті такого важливого рішення?

3. Як це узгоджується з існуючими на сьогоднішній день існують тарифами на водопостачання та водовідведення у інших містах України?

Нагадаємо що підняття цін на товари та послуги, які визначають так звану „вартість життя” – проїзд у транспорті, комунальні послуги, харчі, тощо автоматично ведуть до падіння курсу національної валюти і наступного підняття цін на всі інші товари. То чого ж тоді добиваються місцеві чиновники українських міст, Києвом на чолі – підняття долара чи падіння президента Ющенка?

maidan.org.ua/news/for-print.php3?bn=maidan_news&key=1119244258

Їй досі сниться його посмішка...

Степан, поставивши машину, прибіг додому попрощатися, і хвилини, які були відведені їм для розмови, спливали так швидко... Він сказав: «Не плач, сонечко, заспокойся. Я постараюся вижити, повернутися додому... Я ж уже одну війну пройшов... Сина бережи...» А вона не слухає, плаче... Коли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побігла... Застала тільки місце тепле від автоколони... Вона вийшла заміж у 19 років, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в житті... Але судилося інакше... Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 року народження, родом з м. Андрушівки, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 року народження, який, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, на те, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощі... Жили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зерна... Жменька зерна - це було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не було... Коли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, той - в іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу - в інших, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронт... Але її вразило одне: усі ті, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, розказав, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через Дніпро... Переправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавою... А вона жила з маленьким сином, чекала чоловіка... Ходила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, що, можливо, бачив Стьопу... Потім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара така... Як зараз пам’ятаю! Прибігла, а хата - замкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий він... Не дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу...» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловіка... Надійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усе... А потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірець... чорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться Степан... Не повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, м. Андрушівка, українець, робітник, мобілізований у 1941 році, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похований - не вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів Степан - Броніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвісти... Повідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, звичайно, був мізерним... А Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музика... Цвіли квіти, дерева... А їх, солдатських вдів, вшановували особливо - короваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогнала... Зараз ця жінка - 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Розповідає: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснився... Лежить у воді, а поряд - вантажівка лежить перекинута біля нього... »- плаче. Їй досі сниться його посмішка, а очі Степанові завжди перед нею - на великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні...

Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини