ЕБРР утвердил профинансированный в рамках прямой кредитной линии банком "Аваль" проект "Червонский сахарник"

Европейский банк реконструкции и развития (ЕБРР) утвердил профинансированный банком "Аваль" проект ОАО "Червонский сахарник" (Андрушевский район, Житомирская обл.). Об этом сообщает пресс-служба банка.

По словам заместителя главы правления банка "Аваль" Сергея Вовченко, средства предоставлены ОАО "Червонский сахарник" сроком на 5 лет под ставку LIBOR+6% годовых. При этом он отметил, что проект обеспечит достижение высоких экономических показателей деятельности ОАО "Червонский сахарник" и возврат кредитных средств, в первую очередь, за счет экономии по отдельным статьям расходов и увеличения объемов реализации продукции.

За счет кредитных средств предприятие модернизировало и нарастило мощности завода, в связи с чем сейчас обеспечивается оптимальная работа и загруженность оборудования. Реализация данного проекта позволяет увеличить производство сахара, нарастить сырьевую базу и повысить качество отбора сырья при приеме сахарной свеклы.

АППБ "Аваль" предоставляет финансирование долгосрочных проектов за счет средств Европейского банка реконструкции и развития исключительно в рамках прямой кредитной линии ЕБРР без дополнительных гарантий со стороны правительства и согласования с группой управления проектами НБУ. Банк "Аваль" стал первым в Украине банком, которому была открыта такая линия. Финансирование проектов в границах прямой кредитной линии ЕБРР значительно сокращает срок оформления и получения ресурсов для конечных заемщиков, а также обеспечивает сниженную процентную ставку за пользование кредитами.

Цифровізація лінійного тракту у напрямку Андрушівка – Ружин

Фахівцями Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” проведені роботи по цифровізації лінійного тракту у напрямку Андрушівка – Ружин на базі обладнання “Гамма ЦТ-02” з апаратурою ущільнення “Гамма ЦТ-04”.
Ці роботи проведені з метою подальшої організації цифрового потоку у напрямку Житомир-Ружин.

andrushivka.narod.ru

Відкритий доступ у місті Андрушівка

Фахівці Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” ввели у дію вузол безпарольного доступу до глобальної комп’ютерної мережі для абонентів міста Андрушівка. Відтепер мешканці ще одного районного центру області без зайвих проблем зможуть підключатись до Інтернету по комутованих лініях зв’язку за технологією Відкритого доступу в межах місцевої телефонної мережі.

У червні кількість споживачів, що активували послугу Відкритого доступу становить 5 147 чоловік. Послуга Відкритого доступу до Інтернету надається також у містах — Житомир, Коростень, Бердичів та Новоград-Волинський.

Андрушівка удвічі підняла ціни на воду

Андрушівка, що на Житомирщині удвічі підняла ціни на воду.

З 1 липня цього року міська рада за участю РДА прийняла рішення про підвищення тарифів для населення на водопостачання та водовідведення.

Причому, тарифи збільшено у понад 2 рази.

З огляду на це у жителів міста появилися наступні запитання:

1. Який механізм прийняття рішення про підвищення даних тарифів?

2. Яке місце громадськості у прийнятті такого важливого рішення?

3. Як це узгоджується з існуючими на сьогоднішній день існують тарифами на водопостачання та водовідведення у інших містах України?

Нагадаємо що підняття цін на товари та послуги, які визначають так звану „вартість життя” – проїзд у транспорті, комунальні послуги, харчі, тощо автоматично ведуть до падіння курсу національної валюти і наступного підняття цін на всі інші товари. То чого ж тоді добиваються місцеві чиновники українських міст, Києвом на чолі – підняття долара чи падіння президента Ющенка?

maidan.org.ua/news/for-print.php3?bn=maidan_news&key=1119244258

Їй досі сниться його посмішка...

Степан, поставивши машину, прибіг додому попрощатися, і хвилини, які були відведені їм для розмови, спливали так швидко... Він сказав: «Не плач, сонечко, заспокойся. Я постараюся вижити, повернутися додому... Я ж уже одну війну пройшов... Сина бережи...» А вона не слухає, плаче... Коли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побігла... Застала тільки місце тепле від автоколони... Вона вийшла заміж у 19 років, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в житті... Але судилося інакше... Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 року народження, родом з м. Андрушівки, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 року народження, який, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, на те, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощі... Жили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зерна... Жменька зерна - це було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не було... Коли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, той - в іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу - в інших, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронт... Але її вразило одне: усі ті, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, розказав, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через Дніпро... Переправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавою... А вона жила з маленьким сином, чекала чоловіка... Ходила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, що, можливо, бачив Стьопу... Потім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара така... Як зараз пам’ятаю! Прибігла, а хата - замкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий він... Не дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу...» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловіка... Надійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усе... А потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірець... чорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться Степан... Не повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, м. Андрушівка, українець, робітник, мобілізований у 1941 році, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похований - не вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів Степан - Броніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвісти... Повідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, звичайно, був мізерним... А Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музика... Цвіли квіти, дерева... А їх, солдатських вдів, вшановували особливо - короваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогнала... Зараз ця жінка - 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Розповідає: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснився... Лежить у воді, а поряд - вантажівка лежить перекинута біля нього... »- плаче. Їй досі сниться його посмішка, а очі Степанові завжди перед нею - на великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні...

Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини

Ми гордимося своїми героями!

Валентина ще дитиною відчувала провину перед дідом: вона навіть не знає, де його могила... лише прізвище та ініціали на обеліску, сімейні фотографії, які збереглися, та розповіді батька нагадували про рідну серцю людину. І вона дала собі слово: коли стане дорослою, обов’язково розшукає місце, де захоронений Поліщук Олександр Назарович. 9 Травня, на День Перемоги, всі радіють, сміються, вітають один одного зі святом, а батько Валентини - Поліщук Василь Олександрович завжди плаче в цей день. Йому було 9 років, коли його батько, дідусь Валентини, пішов на фронт. У той страшний час, коли фашисти увірвалися на землі Радянського Союзу, всі, хто міг тримати зброю в руках, йшли на фронт. Олександр пішов теж, залишивши вдома чотирьох малолітніх дітей. Найменший, Миколка, народився у травні 41-го. Олександр Назарович потрапляє у артилерійські війська. Під Києвом німці розгромили його роту, а тих, хто залишився живий, примусили копати собі ями, у яких закопували тіла після розстрілу. Олександра тоді врятував німецький офіцер. Так-так, саме німецький! Але врятував, звичайно ж, не для того, щоб відпустити на волю, а щоб відправити на примусові роботи до Німеччини. Олександр був гарним хлопцем, близько 2-х метрів на зріст, саме цим і виділявся серед хлопців. Так його було взято в полон. Але під час бомбардування Києва багато людей втікало з полону, пощастило й Олександру. Зі столиці він пішки йде до Андрушівки, щоб побачитись з родиною, подивитися на сина, якому на той час було лише 8 місяців. Олександр Назарович розповідав старшим дітям про війну та про те, як врятувався. Погостювавши у рідній оселі, він знову повертається на війну. Під Вінницею отримує поранення. Дружина Тетяна провідувала чоловіка у госпіталі разом з 10-річним сином Василем, батьком Катерини. В дитячій уяві навіки закарбувалися страшні картини війни: підбиті палаючі танки, розбомблені окопи, гори трупів радянських та німецьких солдатів, яких ніхто навіть не закопував. Пів-Європи пройшов Олександр Назарович і загинув разом з іншими синами та дочками нашої багатостраждальної Батьківщини, недійшовши 100 кілометрів до Рейхстагу. В кінці 44-го його дружина отримала страшну звістку: «Ваш муж, красноармеец Полищук Александр Назарович, уроженец г.Андрушевка Житомирской области, проявил геройство и мужество в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге был убит 15 октября 1944 года, похоронен в Чехословакии». Такого змісту були сотні тисяч похоронок, які отримували сумуючі жінки, матері, сестри. Не дымятся дали, Пыль черна от слез, Ни одной медали Дед мой не принес. Только в этом самом Нет его вины, Потому, что сам он Не пришел с войны! Пройшло багато років з того часу, як тендітна дівчинка стояла на варті біля обеліска і мріяла відшукати могилу діда. Тепер вона доросла жінка, жителька міста Києва, провідний інженер, працівник відділення інституту геофізики при Академії наук України. І слова, що дала собі в дитинстві, дотримала. Довгі роки вона розшукувала могилу діда Олександра. Писала в різні інстанції, газети та журнали. І лише організація Червоного Хреста міста Москви допомогла у пошуках. Катерина Василівна довідалася, що у 1992 році могилу Поліщука Олександра Назаровича разом з іншими радянськими солдатами перезаховали на військовому кладовищі у м.Балігродзе, воєводство Кросно, номер могили - 12, номер у списках -373, Республіка Польща. «Але мрія моя, - зізнається Катерина Василівна, - до кінця так і не здійснилася. Я не змогла поїхати на могилу, все відкладала. Але я не здаюся, завжди йду до поставленої мети». Катерина Василівна висловлює вдячність своїм колишнім учителям М.Зільбану та Й.В. Лоханському, які навчали її, прищеплювали любов до рідного краю, вчили любити та поважати наших героїв.

Яніна Новоржицька
Новини Андрушівщини

Її доля цвіте так сиво...

Перейшла жити, як і Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ, у житло свекрів, Іванових та Степанових батьків. Жили хоч і тіснувато, зате дружно та мирно. Невдовзі молодятам прибудували окрему половину хати, куди вони й переселилися. У 1938 році народився первісток - синок Михайлик. Тримали корову, город, Іван працював завідуючим гаражем Андрушівського спиртозаводу. У 1940 році народився другий син - Леонід. Здавалося б, жити й радіти молодій сім’ї... Настя була вагітна третьою дитиною, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Іван , як завгаражем, ще 10 днів пробув дома: вивозили пшеницю. А потім - призов туди, на фронт... Насті пощастило більше, ніж Євгенії , тому що через вогняну бурю, через тисячі кілометрів болю й розлуки летіли до неї солдатські трикутнички, у яких було все: тривога за долю молодої дружини, безпомічної перед жахом війни з двома дітками, радість від того, що отримував її відповіді з незмінно-тривожним, таким дорогим для нього: «Як ти там, Іване?!». Знав, що ситуація дуже серйозна, знав, що може не повернутися, але так сподівався на чудо! Я запитую в Анастасії Олександрівни, чи збереглися ті листи Іванові? «Так, збереглося багато, але наймолодший син забрав , коли приїжджав. Сказав, що хоче в себе зберігати батькові листи. А я й віддала», - відповідає 89-річна бабуся й додає: «Про що писав мені, питаєте? Ой, гарно писав, про все...» До розмови приєднується невістка Анастасії Олександрівни, Ольга Яківна СОЛОПІЙ: - Я можу дослівно процитувати вам, що писав з фронту Іван Олександрович своїй дружині. Ми перечитували їх, ці листи. Ось як писав він : «Здрастуй, мала! Як тобі там з дітьми? Я знаю, як тобі тяжко, але бережи себе й дітей, Настю! Вони - твоя допомога в майбутньому. Чи повернуся - не знаю, бо бої тут зараз такі, що...» Або ще ось такі слова: « Ти пишеш, де ми спимо на фронті? Перина у нас м’яка, біла, пухнаста - сніг. Прогрібаємо собі місця в снігу, лягаємо, і сон - царський! Ні, страху у нас немає. Є просто відчуття невідворотності долі, яка судилася кожному з нас: або вижити, або - ні. Свист куль і снарядів - пекельною музикою»... У 1942 році Анастасія Олександрівна народила третього хлопчика. У черговому листі Іван писав: «Може, брат Стьопа не повернеться, все може бути, то давай назвемо сина Степаном!» Почав жити у світі третій паросток роду Івана Солопія, малий Степанко, а листів від його батька більше не було... Настя ростила дітей, допомагала, чим могла, старим батькам, а жити було так гірко! Пережила окупацію, поставила на ноги усіх трьох синів... У 1945-му отримала похоронку... Загинув смертю хоробрих, похований у Польщі... Праця в колгоспі відбирала останні сили, на 100 грамів зерна, які давали на трудодень після війни, вижити з трьома дітьми було неможливо. А голод 1947 року! Молода солдатська вдова возила у Західну Україну, де голод був менш відчутний, костюм чоловіка, картоплю - усе це міняла на хліб. За добросовісну працю Анастасію Олександрівну СОЛОПІЙ було неодноразово нагороджено подяками, Почесними грамотами, похвальними листами, також - орденом «Ветеран праці» та медаллю «Захисник Вітчизни» незалежної України. Іван Олександрович Солопій , пройшовши разом із рідним братом Степаном фінську війну, повернувшись з неї живим до родини, загинув смертю хоробрих на Великій Вітчизняній... Анастасія Олександрівна розповідає про танковий екіпаж братів Солопіїв , вони разом воювали на фінській... А яким був для Настусі День Перемоги , 9 травня 1945 року? Важким і веселим, бо зовні намагалася не показувати своє горе, а так боліла душа! Як ішли люди вулицями на мітинг до парку, то у кожній хаті кричали, билися, тужили голоси... Не було такої оселі, в якій не загинув би чоловік чи наречений, батько чи брат... Я наважилася поставити Анастасії Олександрівні питання: - Скажіть, після війни залишилося багато самотніх жінок, з дітьми і без дітей, але ж чимало з них знайшли собі чоловіків, удруге повиходили заміж. Чому так не зробили Ви? - Та що ти, доню! Що ти кажеш таке! Як це з моїми, з Івановими дітьми міг бути поряд якийсь чужий чоловік? Я навіть не думала про це! Мені не потрібний ніхто був, крім Івана... Було таке, що один, який ще молодим ходив до мене, дізнавшись, що Іван загинув, прийшов до нас, запропонував мені заміж за нього (він нежонатим по війні залишився) йти. Я не захотіла. Ось так. Вони нікого не хотіли знати, залишалися наодинці з дітьми і з своїм жіночим горем. Бо - любили їх, своїх Івана й Степана, віддано й чесно, і не потрібні їм були інші, навіть тоді, коли похоронні папірці обірвали чекання... Бабця Анастасія показує мені свій великий палець, прозору пластинку нігтя якого перетнула біла смужка: - Бачите цю смужечку? Іван мій казав, що це доля цвіте, щасливою буду. У нього ця доля на усіх пальцях цвіла, я добре пам’ятаю! А в своєму останньому листі, перед тим, як загинув, написав: «Настуню! У мене долі нема вже - немає смужечок на пальцях, позникали! Лише на мізинці правому трошечки залишилось...» Син Степан Олександрович побував у Польщі, на могилі свого батька, а їй не судилося побачити могилку свого Івана. Зате із нею - його кілька фотографій, і спогади, спогади... Вона то хмариться, згадуючи щось сумне, то посміхається... ЇЇ доля цвіте так сиво...

Лілія Імашева
Новини Андрушівщини