Як я можу розмістити свої статті на Вашому сайті?

Для розміщення однієї чи декількох статтей надішліть нам:
1. Тема статті.
2. Текст статті.
3. Дата розміщення.
4. Автор статті.
Всі авторські права зберігаються за Вами і будуть вказані на нашому сайті.
Розміщення безкоштовно.

Звітував Червоний Хрест

18 травня в залі засідань райдержадміністрації відбулася звітно-виборна конференція районної організації Товариства Червоного Хреста, на яку були запрошені голови первинних організацій Товариства, головний лікар ЦРЛ Бойко Д. Т., державний санітарний лікар району Хом’як В. А., заступник голови райдержадміністрації В. І. Горкун. Голова районної організації Товариства Червоного Хреста Поліна Каленська проінформувала присутніх про те, що було зроблено цією благодійною організацією за останні 5 років. Доповідач зауважила, що у своїй діяльності організація спирається насамперед на первинні осередки, кращими серед яких є ті, що діють в районному відділі освіти та в селах Любимівка, Нехворощ, Степок, Зарубинці, Городківка, Стара Котельня, а також у смт. Червоне, управлінні газового господарства. За звітний період, повідомила П. П. Каленська, до організації надійшло понад 560 заяв від громадян та 124 колективні з проханням надати гуманітарну допомогу. По можливості їх задовольняли - допомагали одягом, продуктами харчування, медичним інвентарем, коштами. Районна організація Товариства Червоного Хреста одержала гуманітарну допомогу на суму 58584 грн. Зокрема, одягу - на 35720 грн., продуктів харчування - на 17804 грн., миючих засобів - на 3010 грн., медикаментів - на 2050 грн. Її отримали 8630 жителів Андрушівки та району, серед них 158 багатодітних родин, 60 сиріт, 412 одиноких найменш захищених громадян, 8 тис. малозабезпечених. За це насамперед дякуємо місцевим спонсорам та організаціям-меценатам: приватним підприємцям Маліновському С. В., Гринишину В. Є., Дущенко В. В., Ткаченку Д. В., ВАТ «Андрушівське автопідприємство 11838», ПОСП "Надія”, ТОВ "Андрушівський маслосирзавод”, президенту благодійного фонду «Святого Пантелеймона» К. А. Головчанському, громадам церков "Заповіту Ісуса Христа”, Адвентистів сьомого дня. Патронажною службою Червоного Хреста щомісячно надається медико-соціальна допомога понад 400 малозабезпеченим громадянам, спільно із зацікавленими організаціями проводяться різноманітні благодійні акції. Виступаюча зупинилася також на проблемах, з якими стикається районний Червоний Хрест. На конференції було обрано керівні органи організації, делегатів на обласну конференцію. Головою районної організації Товариства Червоного Хреста знову обрано П. П. Каленську. В роботі конференції брав участь і виступив голова обласної організації Товариства Червоного Хреста О. В. Богдан.

Валентина Сільська
Новини Андрушівщини

Бойовий командир

Як швидко плине час. Ми зустрічаємо 65-у мирну весну, а з пам’яті не можна викреслити ні воєнних подій, ні нелегких фронтових доріг, ні бойових побратимів, яких по світу розкидала війна. Одні повернулися після кривавої бійні героями - з орденами і медалями на грудях, інші - згоріли в полум’ї війни, залишилися навічно стояти на своїх бойових рубежах.

Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.

Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини

Футбольні турніри в Андрушівському районі

Напередодні святкування 65-ої річниці Великої Перемоги в районі проходили футбольні турніри.
7 травня в Андрушівці на футбольному майданчику із синтетичним покриттям проходили змагання з міні-футболу серед школярів віком до 15 років, де перше місце посіла команда з Крилівки, друге - із Старої Котельні, третє - з Гальчина. Цікаву гру показали також юні футболісти із Зарубинець та Андрушівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Командам-переможцям було вручено грамоти.
8 травня на районному стадіоні «Колос» змагалися 10 дорослих футбольних команд. В нелегкій боротьбі перемогу здобула команда «Фортуна», друге місце посіли футболісти команди «Ветеран», третє - «Буревісник». Всі команди з Андрушівки. Цікаву гру продемонстрували футболісти з Городківки, Нехворощі, Міньківець, Бровок Перших, Старої Котельні, Червоного та райвідділу внутрішніх справ. Переможців нагородили кубками і грамотами відділу у справах сім’ї, молоді та спорту, районної організації ВФСТ «Колос».
8 травня на футбольному полі селища Новоівницьке відбувся футбольний турнір, в якому взяли участь п’ять команд. Перемогу святкували футболісти з Волиці, другою була команда господарів, третє місце дісталось футболістам із Степка. Злагоджену гру показали юніори з Новоівницького та футболісти з Івниці. Переможці одержали кубки та грамоти.

Юрій Олексюк,
начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту РДА.
Новини Андрушівщини

Дорогами війни

У сім’ї Йосипа та Христі Олізарівських з Городищ народилося семеро дітей, п’ятеро померло від хвороб і голоду. Отож як подорослішав Станіслав, батьки поклали на нього всі надії - буде він на обійсті за господаря, приведе невістку і таки продовжиться їх рід.

Аж тут війна. Знову розпач, молиться Христя, щоб минуло лихо її сина. Та хіба ж так буде? Одних на фронт мобілізували наші, інших - в неволю забрали фріци. Між останніх опинився і Стасік, а з ним ще хлопці з Городищ - Микола Наумчук, Петро Гринь, Андрій Задніпрянець та ще Шура Хартник із Зарубинець і Федько Давиденко, який уже був на фронті та втік з полону. У товарняку їх довезли до однієї з шахт м. Ротенберг, поселили в бараці. Їжа - аби не вмерли: 150 грамів хліба і кварта кави на сніданок, в обід - тарілка супу без хліба, ввечері - черпак баланди. Робота була на глибині 700 метрів, добували й навантажували вугілля лежачи, як в норі. «Втекти і за всяку ціну», - пульсувала думка в голові у юнака. Але як? Станіслав поділився намірами із своїми хлопцями (на щастя всі городищенські потрапили в одне місце). Але ввечері того ж дня вартові вистроїли всіх, як на плацу, виштовхали наперед старого поляка і нацькували вівчарку. Собака рвала бідолаху нещадно, а потім через перекладача старший сказав, що так буде з кожним, хто надумає втекти. Невдовзі підневільників перевели на другу шахту - глибшу, де вже стоячи навантажували вугілля у вагонетки. Думка про втечу не залишала Станіслава і він наважився. Друзі його підтримали. Вирішили тікати по двох. Вночі прокопували хід під дротяною загорожею, при наближенні вартового завмирали, а то й загортали підкоп. А все ж вибралися на волю, через поле, городами до переліску, а там чекали, доки всі зберуться. Рідна сторона - на сході. А як зорієнтуватися. Ага, он Велика Ведмедиця - то північ, а схід - праворуч. Втікачі прихопили із собою одяг, трохи хліба, що хто зумів зберегти, і рушили на Батьківщину. Станіслав Йосипович згадує: - Спочатку у всіх страшенно боліли ноги. А потім звикли. Одягнуті ми були по-домашньому, так що підозри особливої не викликали. Старалися більше пройти вночі. Була осінь, тож на городах брали овочі, картоплю, в селах просили їсти у людей. Федір Давиденко як дорогоцінний трофей ніс із собою гармошку, він ще з дому її прихопив. Ми спочатку сердились на нього. Краще б капустину ніс під рукою. На одному городі нас упіймав сторож, забрав, що в кого було, у Феді - гармошку. За неї німець дав йому хлібину і показав нам шлях на ліс. Були й такі, що хотіли здати нас фріцам. Один хазяїн зачинив всіх у погребі, але другого дня відпустив. Хлопці почали відставати, залишалися в наймах на чужій землі, бо не мали сили йти далі. А ми з Шурою Хартником дійшли аж до польського кордону. Поляки - добрі люди. Я назвався по-їхньому Стахом (є в нашому роду польське коріння), може, через те ставилися до мене поблажливіше. Поляки вже були поневолені німцями, співчували нам, на дорогу дали трохи продуктів. Через Віслу нас теж перевіз шпеткий пан, але за це не взяв з нас ні гроша. Як хотілось додому, швидше відчути себе потрібним на рідній землі, як її син-воїн, як захисник. Але поки що із Батьківщиною їх єднало тільки спільне небо, одні на всіх сонце і вітер, що доносив з України відлуння канонад. Відчувалося, що воєнні дії все активніше розгортаються на західних рубежах. За тридцять п’ять днів Станіслав таки добрався до рідного дому, де ним невимовно зраділи батьки і сестра, а сільський староста дався диву: - Де це ти, Стах, узявся, твоє місце не тут. Не йому було знати, скільки пережив хлопець, щоб не втратити Батьківщину і стати потрібним їй у ту злу воєнну пору. Наші війська у 1944-ому вже гнали ворога на захід. Станіслава Олізарівського мобілізували в діючу армію і після місячної навчальної підготовки зарахували у піхотний полк, що дислокувався під Малим Чернятином. Там було перше бойове хрещення, потім - контузія, госпіталь, комісування і переведення у комендантський взвод. - Наш підрозділ охороняв склади боєприпасів військ Першого Українського фронту, ми розвантажували і готували до відправки боєприпаси. Хотілось на фронт, я почував себе придатним до бойової служби. Це підтвердив висновок медичної комісії. Станіслав гордився, що потрапив у моторизовані війська, бо артилерія - не піхота. Знайомими дорогами, які пройшов пішки з німецької неволі, юнак повертався назад на захід, але вже як боєць, захисник, визволитель. Із своєю частиною він утримував Сандомирський плацдарм, форсував річки - Віслу, Одер, Несе, Шпрее. Це ж та сама Вісла, на тому березі якої він ще так недавно стояв зморений, виснажений, ніким і нічим незахищений утікач-підневільник. Далі - похід на Злату Прагу, остаточні і безповоротні бої за визволення Чехословаччини у складі 3-ої артдивізії з резерву Головнокомандуючого, оточення й розгром решток діючих гітлерівських армій. Солдатська честь… Нею дуже дорожить старшина у відставці Станіслав Йосипович Олізарівський, його найдорожче вбрання - піджак з нагородами - орденами і медалями, де кожна - дорога по-своєму, нагадує про бойову юність, про друзів-однополчан. В особистому архіві - подяки від Верховного Головнокомандуючого. Ветеран - цікавий оповідач, раніше його слухали тільки діти, а тепер - і онуки, і правнуки, яким він вдячний за свою забезпечену, не одиноку старість. Живе дідусь зараз в сім’ї онука Юрія - дружину поховав давно. Працелюбний, доброзичливий. На запитання, чого він хоче побажати дорогим йому людям напередодні свята, він сказав: - Миру, любові і добра. - І Вам цього ж,- сказала я прощаючись.

Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини

Вулиця імені...

Нещодавно до мене зателефонував міський голова Сушко М. Г. і сказав, що до нього завітали молоді люди з Німеччини, які розшукують своїх предків, попросив зустрітися з ними й поговорити. Згодом до мого двору під’їхала машина з двома молодими людьми. Чоловік років 30 назвався Андрієм Зозулінським. - Що ж Вас привело до нас аж з Німеччини? - запитав я. - Пам’ять! Хто ми? Де наші корені?.. Ми дізналися, що в Андрушівці є вулиця Зозулінського, побували там. Жоден з її мешканців не міг сказати, хто такий Зозулінський, чому їх вулиця носить ім’я нашого предка… А я подумав: ось як ми бережемо пам’ять про тих, хто віддав своє життя заради Перемоги над фашизмом. У свій час вулиці були названі іменами героїв Великої Вітчизняної війни, а нинішнє покоління не цікавиться їх подвигами. Андрію Зозулінському я розповів, що його прадід Ісаак Пінхосович Зозулінський народився в селі Стара Котельня у 1908 році. Під час Великої Вітчизняної війни військовий комісар ескадрильї штурмового авіаполку капітан Зозулінський І. П. захищав від фашистів Сталінград. 28 серпня 1942 року він разом з групою льотчиків одержав наказ: нанести штурмовий удар по механізованій колоні ворога на переправі поблизу міста Калач-на-Дону, яка охоронялася і авіацією, і зенітною артилерією ворога. Ведучим групи призначили замполіта, командира полку Нікітіна В. П., а його помічником - Зозулінського І. П., а також льотчиків Кочеткова М. П., Топоркова Я. М. та Петракова М. П. За сигналом командного пункту штурмовики піднялися в небо. Коли наблизилися до переправи через Дон, то побачили, що у напрямку Сталінграда по ній рухаються автомашини, танки, бронетранспортери, бензовози. Фашисти помітили наші літаки й відкрили по них шквал вогню із зеніток і кулеметів. Нікітін В. П. дав команду: «В атаку! За мною!» - і спрямував свій літак на ворога. Бомби, скинуті нашими літаками, лягали в ціль. Але ворожа артилерія посилила вогонь… Під час другої атаки ворожий снаряд влучив у літак Зозулінського І. П., пробив бензобак, пошкодив двигун. Але комісар не залишив палаючу машину. В ефірі пролунали його останні слова: «Літак горить… Іду на таран… Прощайте… За Батьківщину! За Сталіна!». Палаючий літак Зозулінський направив на колону фашистських танків і бензовозів. Вибух - і до неба піднявся стовп вогню… Андрій Зозулінський подякував мені за розповідь про подвиг його прадіда, за те, що увіковічили ім’я героя. Так, наш земляк повторив безсмертний подвиг Гастелло. Його ім’ям названо одну з вулиць Андрушівки. Є у нас вулиці й інших прославлених героїв Великої Вітчизняної віни: Матросова О. М., який закрив своїм тілом амбразуру ворожого дота, генералів Ватутіна М. В., Гусаковського Й. І. - визволителів нашого району, підполковника Вобяна С. Є., який загинув у нашому місті. На жаль, не увіковічена пам’ять маршала Жукова Г. К., голови Верховної Ради СРСР Підгорного М. В., які жили і працювали в Андрушівці. Варто було б встановити меморіальні дошки на будинках, де вони мешкали. В рік 65-ої річниці Великої Перемоги велику увагу необхідно приділяти патріотичному вихованню молоді на прикладах героїчних подвигів учасників Великої Вітчизняної війни.

Йосип Лоханський,
ветеран Великої Вітчизняної війни.
Новини Андрушівщини

Тільки той, хто пам’ятає минуле, вартий майбутнього

Ніщо не може затьмарити радості приходу весни, а разом з нею і Дня Перемоги. Його наближали, як могли, ветерани Великої Вітчизняної війнилюди, перед якими наше покоління у вічному боргу. Їх груди вкриті медалями, на скронях - сивина. Важко позбутися нав’язливої думки: прийде день, коли піде з життя останній з цих літніх людей з орденами, піде у вічність, понесе із собою живі спогади. В переддень вікопомного свята учні нашої школи взяли участь в операції "Світанок”. Діти відвідали ветеранів війни вдома, привітали їх зі святом, вручили квіти, з великою увагою слухали спогади фронтовиків про ті страшні роки випробувань, які вони пройшли з честю. В нашому невеличкому селі нині проживає лише 4 ветерани: Лук’янчук Н. П., Горошко Ф. Д., Кравчук М. Н., Маслюк С. І. А ще є пам’ятник загиблим воїнам, де ми постійно прибираємо, висаджуємо й доглядаємо квіти. Діти відвідали учасницю бойових дій Лукянчук Н. П., щиро поздоровили її з 65-ю річницею Перемоги. Ще юнкою ця жінка була призвана до лав армії. Пройшла всю війну, щохвилини бачила смерть, каліцтва. Всі ми дякували їй за подарований нам мир. Назавжди залишиться в нашій пам’яті і виховна година, яку провели вчителі Шкроб М. О., Віннік М. П., на неї завітали до нас ветерани війни Лук’янчук Н. М., Горошко Ф. Д. Посивілі ветерани є взірцем для нас, їх подвиг, сила, мужність варті того.

Наталія Петрушкевич,
вчителька початкових класів Малоп’ятигірської ЗОШ І-ІІ ступенів.
Новини Андрушівщини