пʼятниця, 10 червня 2011 р.
вівторок, 7 червня 2011 р.
Доторкнися серцем до подвигу
22 червня 1941 року... Цей страшний день розділив життя на до і після війни. Смертю, жахом, спустошенням, покаліченими людськими долями розпочалася війна.
Тоді я була студенткою філологічного факультету Житомирського педінституту. На другому курсі навчання закінчила ще й вечірню школу медсестер, яка діяла при інституті. Нас поставили на облік в облвійськкоматі, ознайомили з обов’язками. Я пишалася тим, що мені присвоїли звання молодшого лейтенанта медичної служби. Тихцем всі вели мову про те, що скоро буде війна. Але нам, молодим, здавалося, що вона може бути десь, на чужій території, вірили зрадливому «Пакту про ненапад», підписаному Молотовим і Рібентропом. І ось війна... Це коротке і страшне слово вмістило в себе стільки горя, поневірянь, смертей, спогадів про стійкість людей, про любов до рідного краю. Житомир був у числі міст, які фашисти бомбардували одними з перших. Все оживає в пам’яті і знову тривожить душу… О 9-ій годину ранку студенти зібрались на подвір’ї навчального закладу, вишикувалися в колони і пішли на площу, де вже зібралося багато людей. Ніби зараз чую, як з гучномовця злітають жорсткі слова Левітана: "Сьогодні, о 4-ій годині ранку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу державу…”, - ці слова злились із зойками сотень людей, яких охопив страх і розпач. Здавалося, що день погас, сонце вкрилося чорними хмарами. Люди розходилися з площі плачучи, з тяжкими думками. Всіх мучило одне і те ж: «Що робити?» Ми пішли в облвійськкомат, аби дізнатися, як маємо діяти далі. Там пояснили, в яких місцях Житомира будемо нести службу протиповітряної оборони. А у вільний час ми копали окопи біля гуртожитку, де і мали спати вночі, бо заходити в приміщення на ніч було заборонено, аби не піддавати ризику життя. Йшли тривожні дні. 4 липня 1941-го запам’яталося назавжди. Було спокійно, і сирен не було чути. Ми вирішили йти спати в кімнати. А вдосвіта хтось настирливо постукав у двері. Злякалися, думали, що це комендант. Нас розбудив декан факультету, щоб повідомити, що вночі всі керівники міста виїхали, а німці вже в Новоград Волинському. Просив, щоб спішно забрали свої залікові книжки, інші документи і добиралися до домівок, бо транспорту ніякого немає. З мого села Білка нас було троє дівчат. Як іти пішки додому - не знали, бо завжди добиралися поїздом. Пішли на вокзал в надії, що зустрінемо когось із земляків. Та нікого із своїх не побачили. Розгублені, з плачем повернулися в гуртожиток. Сам Бог змилувався над нами - там на нас чекав батько однієї з подруг. І неймовірно зрадівши, що у нас уже є провідник, який знає найкоротший шлях до Коростеня, спішно рушили в дорогу. Вже смеркло, як ми добралися до Коростеня, а вдосвіта були в Білці. Це був лише початок страждань. 7 липня вирушили з батьками в евакуацію, бо знали, що фашисти влаштовують облави, насильно забирають молодь в Німеччину. Евакуація була невдалою. Ми майже два тижні стояли під м. Ржищів, але переправитися через Дніпро так і не змогли. Змучені безперервними обстрілами ворожої авіації, голодні змушені були повернутися додому. А потім жили в постійному страху. Мешкали в підвалі, ховаючись від людей і поліцаїв, пізніше налагодили зв’язок з партизанами, допомагали їм, аби швидше здолати ненависного ворога. Найщасливішою миттю був переможний, травневий ранок 1945-го, бо стільки натерпілися за час війни, стільки горя і смертей вона принесла майже в кожну родину. Я низько схиляю голову в щирій жалобі перед тими, хто ціною життя виборов Перемогу. Мої спогади про маленький відрізок воєнної доби - це лише мить, часточка того страшного горя, яке довелося пережити нашому народу. Нам, старшому поколінню, правду про війну потрібно розповідати молоді, аби вона берегла мир на землі, пронесла через усе життя вогник добра, вдячну пам’ять, чистоту юнацьких літ. Це вам, молодим, дбати про майбутнє України, вчитись поєднувати своє особисте з громадським, слова з ділами. Не будьте байдужими до тих, хто, перемагаючи смерть, зберігав почуття обов’язку перед Батьківщиною, громив фашистів, наближаючи Перемогу.
Надія Данильчук,
м. Андрушівка
Тоді я була студенткою філологічного факультету Житомирського педінституту. На другому курсі навчання закінчила ще й вечірню школу медсестер, яка діяла при інституті. Нас поставили на облік в облвійськкоматі, ознайомили з обов’язками. Я пишалася тим, що мені присвоїли звання молодшого лейтенанта медичної служби. Тихцем всі вели мову про те, що скоро буде війна. Але нам, молодим, здавалося, що вона може бути десь, на чужій території, вірили зрадливому «Пакту про ненапад», підписаному Молотовим і Рібентропом. І ось війна... Це коротке і страшне слово вмістило в себе стільки горя, поневірянь, смертей, спогадів про стійкість людей, про любов до рідного краю. Житомир був у числі міст, які фашисти бомбардували одними з перших. Все оживає в пам’яті і знову тривожить душу… О 9-ій годину ранку студенти зібрались на подвір’ї навчального закладу, вишикувалися в колони і пішли на площу, де вже зібралося багато людей. Ніби зараз чую, як з гучномовця злітають жорсткі слова Левітана: "Сьогодні, о 4-ій годині ранку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу державу…”, - ці слова злились із зойками сотень людей, яких охопив страх і розпач. Здавалося, що день погас, сонце вкрилося чорними хмарами. Люди розходилися з площі плачучи, з тяжкими думками. Всіх мучило одне і те ж: «Що робити?» Ми пішли в облвійськкомат, аби дізнатися, як маємо діяти далі. Там пояснили, в яких місцях Житомира будемо нести службу протиповітряної оборони. А у вільний час ми копали окопи біля гуртожитку, де і мали спати вночі, бо заходити в приміщення на ніч було заборонено, аби не піддавати ризику життя. Йшли тривожні дні. 4 липня 1941-го запам’яталося назавжди. Було спокійно, і сирен не було чути. Ми вирішили йти спати в кімнати. А вдосвіта хтось настирливо постукав у двері. Злякалися, думали, що це комендант. Нас розбудив декан факультету, щоб повідомити, що вночі всі керівники міста виїхали, а німці вже в Новоград Волинському. Просив, щоб спішно забрали свої залікові книжки, інші документи і добиралися до домівок, бо транспорту ніякого немає. З мого села Білка нас було троє дівчат. Як іти пішки додому - не знали, бо завжди добиралися поїздом. Пішли на вокзал в надії, що зустрінемо когось із земляків. Та нікого із своїх не побачили. Розгублені, з плачем повернулися в гуртожиток. Сам Бог змилувався над нами - там на нас чекав батько однієї з подруг. І неймовірно зрадівши, що у нас уже є провідник, який знає найкоротший шлях до Коростеня, спішно рушили в дорогу. Вже смеркло, як ми добралися до Коростеня, а вдосвіта були в Білці. Це був лише початок страждань. 7 липня вирушили з батьками в евакуацію, бо знали, що фашисти влаштовують облави, насильно забирають молодь в Німеччину. Евакуація була невдалою. Ми майже два тижні стояли під м. Ржищів, але переправитися через Дніпро так і не змогли. Змучені безперервними обстрілами ворожої авіації, голодні змушені були повернутися додому. А потім жили в постійному страху. Мешкали в підвалі, ховаючись від людей і поліцаїв, пізніше налагодили зв’язок з партизанами, допомагали їм, аби швидше здолати ненависного ворога. Найщасливішою миттю був переможний, травневий ранок 1945-го, бо стільки натерпілися за час війни, стільки горя і смертей вона принесла майже в кожну родину. Я низько схиляю голову в щирій жалобі перед тими, хто ціною життя виборов Перемогу. Мої спогади про маленький відрізок воєнної доби - це лише мить, часточка того страшного горя, яке довелося пережити нашому народу. Нам, старшому поколінню, правду про війну потрібно розповідати молоді, аби вона берегла мир на землі, пронесла через усе життя вогник добра, вдячну пам’ять, чистоту юнацьких літ. Це вам, молодим, дбати про майбутнє України, вчитись поєднувати своє особисте з громадським, слова з ділами. Не будьте байдужими до тих, хто, перемагаючи смерть, зберігав почуття обов’язку перед Батьківщиною, громив фашистів, наближаючи Перемогу.
Надія Данильчук,
м. Андрушівка
понеділок, 6 червня 2011 р.
Женщина года 2010 Андрушевского района
По решению президиума районного совета женщин в г. Андрушевка, Житомирской области, состоялись торжества, на которые были приглашены и женщины-руководители предприятий, учреждений и организаций, депутаты районного совета, председатели первичных женских советов, а также мужчины, которые выполняли почетную миссию - поздравляли наших землячек , признанных «Женщиной года-2010».
Председатель районного женсовета Г. И. Белецкая, которая была ведущей праздника, много говорила о женщинах, которые являются не только прекрасными труженицами, но и настоящими Берегинями своего рода, мудрыми советчицами, любимыми женами, любящими мамочками и бабушками. Сколько же в их сердцах тепла и любви, нежности и доброты.
Председатель районной государственной администрации Б. В. Мазур поздравил женщин-победительниц и вручил награду К. В. Вербицкой в ??номинации «Общественный деятель». Екатерина Владимировна течение 20 лет возглавляет райком профсоюза работников образования, награждена знаками «Отличник образования Украины» и «Профсоюзная награда». В номинации «Работник органов местного самоуправления» лучшей признана секретарь Минькивецкого сельского совета С. Л. Кравчук. Председатель районного совета А. В. Мельник, который вручал ей награду, заметил, что Светлана Леонидовна более десять лет занимает эту должность, своим опытом всегда делится с новичками.
Среди работников социальной сферы победительницей признана М. Б. Кондратюк, а в номинации «Работник дошкольных учреждений» - М. М. Сидорчук, заведующую детским садом «Калинка» (пгт. Червоное).
Работники районного отдела культуры, учащиеся школы искусств дарили победителям и всем присутствующим в праздничном зале песни. - Такие слова Г. И. Белецкая адресовала главному государственному санитарному врачу района В. А. Хомяк, которая признана победительницей в номинации «Руководитель предприятия». Валентина Андреевна около сорока лет работает в санэпидемстанции, десять из них - главным врачом.
В номинации «Финансист» безоговорочное признание получила главный бухгалтер ОАО «Червонский цукровик» З. И. Микитич. Эта женщина работает на предприятии 27 лет, пройдя путь от счетовода до главного бухгалтера.
М. Палазюк - прекрасную хозяйку, прекрасную жену и маму, судью Андрушевского районного суда признано также женщиной года - 2010 и вручена награда.
Л. Е. Степанчук родилась в Андрушевке в многодетной семье, где дочери имели лучшие имена - Мария, Вера, Надежда, Любовь. Судьба распорядилась так, что вместе с мужем взяли на воспитание троих мальчиков-воробушков - Колю, Мишу и Константина. За материнскую заботу, доброе сердце Любовь Ефимовна награждена знаком «Женщина года-2010». А в праздничном зале звучат песни о любви, о судьбе женщины, о матери.
Быть Учителем, как Л. В. Закусило, - это от Бога. Председатель районного женсовета с гордостью рассказывает, что среди женщин-педагогов района есть немало награжденных знаком «Отличник образования Украины», а вот Любовь Владимировна отмечена еще и Грамотой Кабинета Министров Украины, ее ученики занимают призовые места на областных и всеукраинских олимпиадах по истории. Награду «Женщина года - 2010» ей вручил В. И. Горкун, зав. сектором по связям с общественностью райгосадминистрации.
Награды победителям вручали и другие мужчины, присутствующие на праздничном собрании - В. Б. Клименко, директор ООО «Добробут», П. В. Юянець, директор ООО «Хлебороб»; А. М. Горкун, заместитель председателя райгосадминистрации, В. М. Сословський, директор Андрушевского профессионального лицея, П. М. Рудюк, руководитель КФХ им. Шевченко, М. П. Белый, Ф. Ф. Васьковский и другие.
А С. И. Паламар, зав. поликлиникой Андрушевской ЦРБ, вручил награду «Женщина года - 2010» своей коллеге - районному педиатру Т. Г. Алексейчук. Отметили в этот день и доярку ООО «Хлебороб» Н. С. Зубчук, технолога ЗАО «Фабрика «Восход» В. М. Яновская, директора районной библиотеки, мастера народного творчества Н. В. Шпаковская.
Пройдут годы, десятилетия, а в памяти каждого из этих женщин, их родных, близких останется теплое воспоминание о традиционных торжествах, которые проводятся ежегодно, где чествуют женщин за их труд, общественную деятельность, материнство.
Председатель районного женсовета Г. И. Белецкая, которая была ведущей праздника, много говорила о женщинах, которые являются не только прекрасными труженицами, но и настоящими Берегинями своего рода, мудрыми советчицами, любимыми женами, любящими мамочками и бабушками. Сколько же в их сердцах тепла и любви, нежности и доброты.
Председатель районной государственной администрации Б. В. Мазур поздравил женщин-победительниц и вручил награду К. В. Вербицкой в ??номинации «Общественный деятель». Екатерина Владимировна течение 20 лет возглавляет райком профсоюза работников образования, награждена знаками «Отличник образования Украины» и «Профсоюзная награда». В номинации «Работник органов местного самоуправления» лучшей признана секретарь Минькивецкого сельского совета С. Л. Кравчук. Председатель районного совета А. В. Мельник, который вручал ей награду, заметил, что Светлана Леонидовна более десять лет занимает эту должность, своим опытом всегда делится с новичками.
Среди работников социальной сферы победительницей признана М. Б. Кондратюк, а в номинации «Работник дошкольных учреждений» - М. М. Сидорчук, заведующую детским садом «Калинка» (пгт. Червоное).
Работники районного отдела культуры, учащиеся школы искусств дарили победителям и всем присутствующим в праздничном зале песни. - Такие слова Г. И. Белецкая адресовала главному государственному санитарному врачу района В. А. Хомяк, которая признана победительницей в номинации «Руководитель предприятия». Валентина Андреевна около сорока лет работает в санэпидемстанции, десять из них - главным врачом.
В номинации «Финансист» безоговорочное признание получила главный бухгалтер ОАО «Червонский цукровик» З. И. Микитич. Эта женщина работает на предприятии 27 лет, пройдя путь от счетовода до главного бухгалтера.
М. Палазюк - прекрасную хозяйку, прекрасную жену и маму, судью Андрушевского районного суда признано также женщиной года - 2010 и вручена награда.
Л. Е. Степанчук родилась в Андрушевке в многодетной семье, где дочери имели лучшие имена - Мария, Вера, Надежда, Любовь. Судьба распорядилась так, что вместе с мужем взяли на воспитание троих мальчиков-воробушков - Колю, Мишу и Константина. За материнскую заботу, доброе сердце Любовь Ефимовна награждена знаком «Женщина года-2010». А в праздничном зале звучат песни о любви, о судьбе женщины, о матери.
Быть Учителем, как Л. В. Закусило, - это от Бога. Председатель районного женсовета с гордостью рассказывает, что среди женщин-педагогов района есть немало награжденных знаком «Отличник образования Украины», а вот Любовь Владимировна отмечена еще и Грамотой Кабинета Министров Украины, ее ученики занимают призовые места на областных и всеукраинских олимпиадах по истории. Награду «Женщина года - 2010» ей вручил В. И. Горкун, зав. сектором по связям с общественностью райгосадминистрации.
Награды победителям вручали и другие мужчины, присутствующие на праздничном собрании - В. Б. Клименко, директор ООО «Добробут», П. В. Юянець, директор ООО «Хлебороб»; А. М. Горкун, заместитель председателя райгосадминистрации, В. М. Сословський, директор Андрушевского профессионального лицея, П. М. Рудюк, руководитель КФХ им. Шевченко, М. П. Белый, Ф. Ф. Васьковский и другие.
А С. И. Паламар, зав. поликлиникой Андрушевской ЦРБ, вручил награду «Женщина года - 2010» своей коллеге - районному педиатру Т. Г. Алексейчук. Отметили в этот день и доярку ООО «Хлебороб» Н. С. Зубчук, технолога ЗАО «Фабрика «Восход» В. М. Яновская, директора районной библиотеки, мастера народного творчества Н. В. Шпаковская.
Пройдут годы, десятилетия, а в памяти каждого из этих женщин, их родных, близких останется теплое воспоминание о традиционных торжествах, которые проводятся ежегодно, где чествуют женщин за их труд, общественную деятельность, материнство.
Підписатися на:
Дописи (Atom)