Не меркне пам’ять, тривожать спогади

Понад два десятиріччя воїни-інтернаціоналісти, які проживають у нашому районі, зустрічаються 15 лютого, щоб згадати про військову службу, друзів, які загинули на чужій війні чи померли від ран, відвідати їх могили. Минулого понеділка в актовому залі районної ради учасників бойових дій на території інших держав вітали голова районної державної адміністрації К. І. Курсон та голова районної ради В. Б. Шпаківський. Вони бажали чоловікам, чиї скроні позначив сивиною час, міцного здоров’я, добробуту, впевненості у завтрашньому дні, мирного неба й душевного спокою та вручили подяки. Міський голова М. Г. Сушко щиро дякував ветеранам за мужність і відвагу, бо ж на грудях багатьох з них виблискують державні нагороди, вручив подяки за активну роботу по патріотичному вихованню молоді. Голова районної Спілки воїнів-інтернаціоналістів В. Я. Шикір привітав побратимів із святом, вручив нагороди колишнім воїнам та подяки керівникам організацій і підприємств району, які підтримують інтернаціоналістів у всіх починаннях. Заступник голови районної Спілки воїнів-афганців С. Є. Ткачук також привітав усіх присутніх в залі з Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 21-ю річницею виведення військ з Афганістану, вручив грамоту української спілки ветеранів Афганістану А. В. Герасимчуку, медаль М. І. Пирогова - А. М. Василенку та медаль "Захиснику Вітчизни” Ю. А. Олексюку, який багато років тому допомагав створювати районну Спілку воїнів-інтернаціоналістів. Учасник бойових дій у Чехословаччині В. А. Богачук прочитав свій вірш про героїзм побратимів-земляків. В нашому районі стало доброю традицією в цей день відвідувати родини загиблих та померлих від ран воїнів-інтернаціоналістів. Ніні Антонівні Хоменко, мамі Хоменка В. А., яка прийшла на зібрання, К. І. Курсон, В. Б. Шпаківський та М. Г. Сушко щиро дякували за сина, вручили матеріальну допомогу та продовольчий пакет. Добру справу зробили працівники районної організації Товариства Червоного Хреста, які підготували 9 продовольчих пакетів для родин загиблих та померлих воїнів-інтернаціоналістів. А допомагали їм у цьому приватні підприємці Симон Віктор Валентинович, Білошицька Оксана Олександрівна, Дущенко Валентина Василівна та директор ТОВ "Андрушівський маслосирзавод” Матвієнко Оксана Юріївна. Час ніколи не зітре в пам’яті колишніх воїнів страшні картини боїв, коли на чужій землі, під чужим небом, за чужу свободу й незалежність гинули друзі - ясночолі українські хлопці, яких дома чекали матері, наречені, дружини й діти. Невід’ємною частиною урочистостей стало традиційне фото, де пліч-о-пліч стоять колишні воїни, сивочолі ветерани, учасники бойових дій на території інших держав та керівники району.

Марія Олексюк
Новини Андрушівщини

Пасічна справа має бути престижною і прибутковою

Незважаючи на всілякі негаразди, які є в сільському господарстві, наші пасічники не тільки зберегли, але й збільшили кількість бджолиних сімей. Але проблеми залишаються. Одна з них - в реалізації меду, який нерідко продають за ціною, нижчою від собівартості. По-перше, це через те, що низька купівельна спроможність населення, а по-друге, відсутня реклама на мед та інші продукти бджільництва. Тимчасом замість пасік у нас множаться аптеки, де продають розрекламовані пігулки, які не лікують, а вкорочують віку хворим і здоровим. Люди забувають про природні ліки - мед, який насамперед треба включати в харчування дітей, людей похилого віку, хворих. Зцілюють також інші продукти бджільництва - квітковий бджолиний пилок, перга (бджолиний хліб), забрус та інші. Було б добре, якби турботи пасічників поділяли й аграрії. А то виходить, що власники пасік не знають, куди вивезти свої вулики на кочівлю. А керівники й спеціалісти сільгосппідприємств, фермери недооцінюють користь від бджолозапилення і вплив цього процесу на підвищення врожайності ентомофільних (комахозапильних) сільськогосподарських культур. Лише такі керівники, як Семенюк В. І., Клименко В. Б., Юянець П. В., Мошківський С. С., Срібний Б. Р., Тарасова О. А. та фермер Євдощук В. С. ставляться до цієї справи з розумінням. Невиправдано ліквідовано пасіку Андрушівського лісництва, чого не скажеш про Івницьке. Щороку в останньому нарощують кількість бджолосімей. Дана пасіка є взірцем не тільки в районі, а й в області. Завдяки ентузіазму та працьовитості пасічника Голубівського О. П., якого, до речі, обрано секретарем спілки пасічників району, підтримці лісничого Дужко О. М. пасіка Івницького лісництва обгороджена, вулики пофарбовані, побудований будинок для пасічників і зберігання бджолоінвентаря, обладнано добротний павільйон для кочівлі пасіки. В районі тільки 5% бджолосімей із загальної кількості утримуються в сільгосппідприємствах, решта - 95 відсотків - у садибах пасічників-аматорів, більшість з яких вважає за непотрібне платити вступні та членські внески і завжди запитує: «А що дає спілка пасічників?». Було б більше користі, якби кожен бджоляр запитав у себе: «А що зробив я особисто для того, щоб розвивалась галузь?». Розвитку бджільництва сприяє робота Спілки пасічників району. Але наше об’єднання могло б зробити набагато більше, якби всі бджолярі були організованіші, спільно вирішували проблеми забезпечення пасік ветеринарним та санітарним обслуговуванням, поліпшення кормової бази бджільництва. Нагадаю, що на кожну пасіку потрібно мати ветеринарно-санітарний паспорт. Кожен бджоляр повинен бути впевненим у якості продукції свого господарства, коли реалізовує її на ринку чи через магазин. Тоді вдячний споживач стане його постійним покупцем, а пасіка - прибутковою. З питань бджільництва звертайтеся до нашої спілки за тел. 0674122387.

Микола Галяс,
Заслужений лікар ветмедицини України, Почесний пасічник України, Голова спілки пасічників району
Газета "Новини Андрушівщини"

Трагічна доля вінницького десанту

Мабуть, жоден історик не передасть так точно і яскраво події перших днів і місяців фашистської окупації, як це занотував у своєму щоденнику Юрко Шлапак із села Лебединці, про що ми вже писали на сторінках нашої газети. Цей щоденник Юрія Шлапака, котрий геройськи загинув у бою з фашистами, зберігається в моєму архіві. У вересневі дні 1941 року під Києвом на аеродромі в Броварах проходили підготовку члени створеного ЦК КП (б)У Самгородського підпільного районного комітету партії, котрі мали висадитись десантом у районі с. Чорнорудка Житомирської області. А приземлились десантники 10 вересня того року перед світанком у районі сіл Лебединці - Гарапівка - Міньківці. Чутки про це облетіли всі села району. Забігали, захвилювались німці й поліцаї. Але в той час мало хто знав, хто ці парашутисти. Деталі вияснились лише на судовому процесі над поліцаями Біликом і Пастовенським, що відбувся в Андрушівці у січні 1986 року. Зі свідчень підсудних поліцаїв та зі слів свідків тих подій ми дізналися, що це був десант членів Самгородського підпільного райкому КП(б)України, який мав завдання, що стосувалися організації підпілля і партизанського руху на території Вінницької області. Ось що розповіла очевидець тих подій мешканка села Гарапівка П. С. Октябрьова: «...Я бачила, як розстрілювали парашутиста поліцаї. Ще зранку ми почули, що спустилися радянські парашутисти. Комендант, староста і поліцаї стали шукати їх. Одного було підстрелено ще у повітрі. На пошуки десантників із Андрушівки приїхав поліцай Макаревич та багато інших. Знайшли одного парашутиста. Поліцай Білик розстібає кителя десантника і забирає гребінець, годинника та папери. Запрягли коней і підстреленого десантника привезли до клубу. Він попросив води. Жінки принесли. Пристрелив парашутиста Білик після тортур. Йому відрізали вуха, ніс. Потім підводою відвезли тіло за кладовище і закопали. Але перед цим його роздягнули. Пізніше парашутиста перезахоронили». Розповідь на процесі Й. Т. Шуляка з Гарапівки: «Це було у вересні 1941 р. Десант висадився на світанку. Був туман. Один парашутист заліг у ямці біля дерева і відстрілювався з автомата. Коли закінчились патрони, він кинув гранату у поліцаїв, які наступали. А потім його, пораненого вдруге, пристрелив поліцай. «Це єврей», - сказав він. Інший парашутист прийшов до Степана Козачука, щоб обсушитися. Він потрапив з парашутом в озеро...». В. Л. Скибинська з Гарапівки згадувала: «Чутка про десант схвилювала людей. Потім стріляли. Михалко Берладин (поліцай) прокричав: «Вертайтесь, бо по вас відкриємо вогонь». Одного підстрелили і привезли до клубу, де зібралось чимало людей...». У В. С. Галич з Лебединець у пам’ятку залишилося: «Знала Білика. Бачила парашутистів. Коли поліцаї почали стріляти, мама йшла в Міньківці. Біля дуба лежав убитий парашутист... На другий день на підводі їхали німець і поліцай. Вони сміялися з парашутистів, котрих везли, особливо з дівчини-парашутистки, яка сиділа на підводі, низько схиливши голову. На ній була сіренька хустина і така ж кофтина. Фашисти потішалися над нею... Трьом парашутистам, з яких один був поранений, вдалося тоді добратися до лісу”. Вчителька історії з с. Бровки В. В. Кращенко розповіла на судовому процесі, що вона була свідком того, яким тортурам піддавали фашисти парашутиста, якого привезли до Лебединець. «Осінь, йшли дощі. Нас, дівчат і юнаків, фашисти з карального загону, що стояв у Бровках, змушували щоденно чистити дорогу, по якій ходив гауптман. Бачимо - їде підвода, на якій 4 чоловіки з автоматами, а між ними - людина зі зв’язаними руками. Бранець махнув нам головою. Його повезли до штабу. А через годину німці розбігаються по селу і зганяють всіх людей на дорогу. Потім виводять цю людину в сірому костюмі. Десь 17 чи 18 німців оточують чоловіка колом за 2-3 кроки, і всі починають його колоти ножами. Люди плачуть, а у нього - ні сльозинки. Всі відвертаються і хочуть тікати. Та німці повертають нас і кричать: «Смійтесь»... Потім наколотили літр соляного розчину і стали поливати рани патріота цим розчином. Після цього повели його фашисти до могили німецького солдата, що був раніше вбитий партизанами, і стали бити кованими чобітьми. Майже непритомного його доставили до дрезини і повезли в напрямку Харліївки». Під час зустрічі на судовому процесі з дочкою Іларіона Павловича Машинського Людмилою Іларіонівною Войтюк я порадив їй провести пошуки останків її батька-патріота в Харліївці. Незабаром ми одержали від неї листа: «...Саме завдяки вашій пораді я зв’язалась з харліївськими партизанами і розшукала місце захоронення нашого батька. До квітня минулого року його ім’я не було відоме, хоча всі мешканці села знали і бачили, як над ним знущалися карателі, поки не замучили на смерть. Він мужньо витримав тортури і не сказав ворогам ні слова, навіть свого прізвища і звідки він». Завдяки рідним Машинського та Білаша, а також відомостям, одержаним на судовому процесі, нам вдалось встановити, що десантна група складалась із 10 чоловік, у т. ч. була одна дівчина-радистка. Ось склад цієї групи: Анатолій Євсійович Барський - командир групи, секретар Самгородського РК КПУ. Загинув смертю героя і похоронений в с. Гарапівка. Після війни останки героя було перезахоронено в рідному Самгородку, де встановлено пам’ятник. Іларіон Павлович Машинський - комісар групи, 2-й секретар Самгородського РК КПУ до війни. Загинув як герой-патріот. Захоронений на ст. Харліївка. Дмитро Кіндратович Білаш - до війни працював директором Медвідської школи Калинівського району. Загинув. О. Г. Русов-Новодранов - голова Вінницької обласної планової комісії. Загинув. А. С. Афанасьєв - заворг відділом профспілок. Загинув. Холявко - інструктор ЦК КПУ. Загинув. Дівчина-радистка. Прізвище невідоме. Закатована. П. П. Дзюблюк - заступник голови Уланівської районної ради, залишився живим. Помер у 1967 р. М. К. Десюк - заступник голови Самгородської райради. Залишився живим. Помер після війни. До речі, П. П. Дзюблюк та М. К. Десюк, згідно з довідкою ОК КПУ, вважаються такими, що «не виконали партійне завдання». Прізвище десятого парашутиста й досі невідоме. Дочка десантника Світлана Дмитрівна Білаш в листі до юних краєзнавців писала в 1986 р.: «...Ще багато чого невідомого про участь цього маленького десанту, на який з різних сторін, як звірі, накинулись зрадники Батьківщини, щоб вислужитись перед фашистами. Нам дуже боляче згадувати, що кровопивці так довго жили серед наших чесних людей, і люди, які знали про них, до цього часу мовчали. (Мова йде про поліцаїв, яких було засуджено в 1986 р. до вищої міри покарання). А ті люди, які з перших днів війни пішли на захист нашої Батьківщини, ні хвилини не вагаючись, зробили це заради нашого щасливого сьогодення». З 25 по 31 грудня 1943 р. внаслідок Житомирсько-Бердичівської наступальної операції військ 1-го Українського фронту було з боями визволено Андрушівку і всі села району. Тільки на теренах Андрушівщини геройськи загинули в боях і сплять вічним сном на військовому кладовищі у селі Івниця, в 54 братських могилах в різних селах району та в 17 одиночних могилах (за далеко не повними даними) 1853 воїни-визволителі. З них 1273 - відомі імена і 580 - невідомих героїв. Я, як співавтор написання «Книги Пам’яті України» по Житомирській області, знав, що чимало наших земляків-андрушівчан полягли в боях при визволенні Вінниччини. Але тільки нещодавно зробив вибірку тих, хто з них загинув, а це понад 22 відсотки всіх андрушівчан, які не повернулися з війни. Вони віддали життя за визволення Вінниччини. Скрізь розкидані могили андрушівчан, бо загинуло їх на фронтах 5575. Але щоб стільки було могил на теренах однієї області! На меморіалі «Звільнення» у Вінниці спочивають останки 29 воїнів-андрушівчан, у Липовецькому районі - 252 воїни (в т.ч. в селі Скитка - 72 та в селі Зозівка - 62, в Калинівському районі - 59, в т.ч. в Чернятині - 28 воїнів), в Погребищенському районі - 52 воїни, в Жмеринському - 51 воїн. У 26 районах області спочивають останки 728 воїнів. Окрім того, 115 андрушівчан у боях під Вінницею пропали безвісти і 390, які були призвані в січні-березні 1944 р. і направлені у війська, що діяли на Вінниччині, загинули. Легко сьогодні судити і про бездарність командирів, і жорстокість властей, відсутність зброї та про інше з тих подій. Але слід пам’ятати: йшов 3-й рік найкровопролитнішої із всіх війн усіх часів. Для поповнення поріділих частин і підрозділів, що наступали, військкомати направляли на фронт необстріляних солдатів, які йшли у бій навіть у цивільному одязі. Дуже багато призваних в січні-березні 1944 р. в ряди наступаючих військ не були ще на обліку. Мабуть, тому так багато було тих, хто пропав безвісти або загинув без зазначення місця загибелі. Ветерани війни Андрушівщини, рідні і близькі тих, хто поліг смертю героїв у боях за Вінниччину, низько схиляють голови перед цими жертвами і свято бережуть пам’ять про них. В рік 65-річчя перемоги керівникам шкіл району варто організувати екскурсії по місцях бойової слави дідів,поклонитися священним могилам героїв на Вінниччині.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Газета "Новини Андрушівщини"

Підживили озимі

У ТОВ «УкрАгроРТ» с. Бровки Перші, незважаючи на запізнілу, холодну весну, по мерзло-талому грунті за чотири дні підживили 2000 гектарів озимих - пшеницю і 100 гектарів ріпаку, який перезимував не дуже вдало. Хоча посіяли цю культуру у відведені строки, проте за сухої погоди, отож сходи були запізнілі і недружні. Дались взнаки і сильні морози, тому частину площ під ріпаком пересіють кукурудзою, насіння якої вже замовлено. Під ярий клин з осені зорано більшу частину площ. На них і посіють тисячу гектарів ячменю, півтори - сої, до двох тисяч -кукурудзи. Дотримуючись всіх вимог агротехніки, в господарстві уже не перший рік вирощують непогані врожаї зернових та технічних культур.

Новини Андрушівщини

Природа - це ми

Щороку напередодні Дня довкілля та Дня Землі до Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 з’їжджаються екологічні агітбригади з шкіл району на огляд-конкурс, щоб розповісти про свою роботу, досягнення у справі екологічного навчання і виховання. 15 березня 24 агітбригади прибули на конкурс. У святково прибраній залі зі словами вдячності за розуміння екологічних проблем до них звернулися заступник голови районної державної адміністрації Горкун В. І., заступник голови районної ради Мельник О. В. та начальник відділу освіти Ковальчук Л. В. Виступи більшості агітколективів відзначались актуальністю тематики, важливістю порушеної екологічної проблеми, її соціальним значенням для району і країни в цілому. Діти представили на розсуд журі театралізовані сценки, пісні, танці на екологічну тематику. Відчувалось, що вони дійсно переймаються негараздами, які мають місце в екології, намагаються привернути до них увагу як своїх ровесників, так і дорослих, а ще самостійно шукають шляхи до вирішення проблем та роблять конкретні справи, посильні для них. Найяскравішим був виступ агітбригади «Свіжий вітер» Андрушівської гімназії, яка закликала садити квіти та дерева, переробляти сміття, берегти перлину району - «Стаськову греблю». Були представлені документальні матеріали про конкретні справи, спрямовані на покращення екологічної ситуації в місті. Цікавими й оригінальними були виступи агітбригад «Сполох» Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1, «Сонячний вітер» Гальчинської ЗОШ І-ІІІ ст., «Флора» Андрушівської ЗОШ І-ІІ ст., які продемонстрували поведінку молоді на природі, навели сумну статистику, яка характеризує рівень забруднення навколишнього середовища. Ці агітбригади розділили між собою друге місце у конкурсі. Агітбригади «Зелений патруль» Городківської, «Краплинка» Зарубинецької, «Журавка» Степківської, «Паросток» Червоненської ЗОШ І-ІІІ ступенів по праву розділили ІІІ місце. Вони продемонстрували небайдужість до стану довкілля, розповіли про свій внесок у його покращення. Повчальними були виступи агітбригад «Джерело» Іванківської ЗОШ І-ІІІ ст., «Живинка» Волосівської та «Свідома популяція» Малоп’ятигірської ЗОШ І-ІІ ст. Вразили глядачів та членів журі своїм акторським талантом окремі учасники агітбригад: Лобецька Даша з Андрушівської гімназії, Лабунець Анатолій і Осмолович Даша з Червоненської ЗОШ І-ІІІ ст. та ведучі конкурсу - учні Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 Ісько Даша та Скочеляс Ольга. Журі віддало їм свої симпатії і нагородило призами. Конкурс-огляд показав, що більшість шкільних екологічних агітбригад проводить активну пропагандистську роботу, яка сприяє формуванню екологічної культури учнівської молоді, приверненню уваги місцевої влади, громадських та державних організацій до проблем навколишнього середовища. За підсумками конкурсу найкращі колективи нагороджені грамотами відділу освіти. Переможець - агітбригада «Свіжий вітер» Андрушівської гімназії - учасник обласного конкурсу-огляду в Житомирі (фото). Бажаємо їм перемоги, а всім учасникам свята - подальших успіхів у розв’язанні екологічних проблем.

Валентина Дорогова,
методист райметодкабінету відділу освіти
Новини Андрушівщини

Непрощений, а все ж батько

Як заревла з горбаків весняна вода і понеслася до хвоси нестримними потоками, люди зраділи, що вже сяк-так перезимували і тепер буде легше на паливо. Хоч по війні минуло сім літ, але село ще бідувало. Хто вкрадьки з лісу гілля носив (лісники за це карали своїх же людей), а хто вночі обскубував колгоспні скирти, щоб зварити у печі їжу та хоч якось нагріти хату. Виснажені війною чоловіки поволі оговтувались від фронтової вояччини, любили своїх жінок щирою нерозтраченою любов’ю. То на одну, то на другу зарічанську вулицю везли сільську повитуху бабу Меланку, яка благословляла на світ повоєнних немовлят. Заріччя - далеке від райлікарні, чим і коли туди доберешся. Такої провесневої пори з’явилася у Глущаків після старшої Каті друга дівчинка - дрібненька, кволенька, не знали, чи виживе, тому хутко охрестили, назвавши Галею. Марія, щодня побиваючись над крихіткою, молилась про порятунок для немовляти. А Михайло скомандував покласти дитя, щоб вигрівалось, на піч у просо, яке сохло на черені. На ранок дівчинка аж горіла і він, попросивши коні в голови колгоспу, повіз жінку з дитиною до лікарні - там за два тижні виходили Галю. Глущак був непростого норову. Хлопцем у війну потрапив до Німеччини, там вкалічів у бауера і додому повернувся кривим. Але це не завадило йому одружитися на веселій чорнобровій Марії, а ще, крім неї, мати в своєму хутірному Заріччі коханку, та ще й не одну. На вроду був гарний - з кучерявим пшеничним чубом і глибокосиніми очима, лукавою посмішкою, що ховалася в куточках красивих вуст. Коли Марія виношувала третю дитину, Михайло покинув її: спочатку приходив додому через ніч на другу, а потім без сорому і совісті залишився у вдови Ульяни, яка жила самітньо на краю села. Була вона справді гарна - навіть молодиці ревно визнавали це. Носила вишиванку і намисто, яке при ходьбі аж підстрибувало на грудях, коли вдовиця йшла до крамниці, де Михайло працював крамарем. Добре вона обкрутила Глущака, що той і не знав про Ульянину вагітність аж до пологів втискувалася, ув’язувалася, щоб не відлякати вкраденого чоловіка. Десь через місяць, як Марія народила хлопчика, повезли повитуху і до Ульяни - знайшлася у неї дівчинка з деформованою ручкою і ніжкою, та й скоро померла. Молодиці при зустрічі злісними поглядами проводжали розлучницю, між собою жаліли Марію, яка, залишивши менших дітей на старшу Катрю, бігала на ферму до телят, влітку наймалася ще й до людей на городи, вправлялася із своїм хазяйством, тримала корову, бо як же з дітьми без неї. Все б нічого, та взимку занедужала їх годувальниця Лиска. Жінка всі зілля перепробувала, чим не напувала, не допомагало. З розпачу завела в хату, бо хлів холодний, і водички теплої, і хліба худобині. А вона, нещасна, рогами в піч вперлася, сльози, як горох, котяться. Діти їх обтирали і самі разом з матір’ю плакали. А на другий день корівки не стало. Старий сільський ветфельдшер після розтину (Марія на це дивитися не могла), дістав із середини кілька голок. Перед ким та худобина завинила, хто хотів залишити дітей без молока? Марія у злобі - грішила на Ульяну, хоч про це й словом ні з ким не обмовилася. Перебалакали в Заріччі та й почали помалу звикати, що Михайло ходить уже не Лісовою, а Луговою вулицею, що хвалить тепер не Маріїні, а Ульянині борщі і зовсім не журиться, як живуть, що їдять його діти і за що мати купує всім трьом штанці та черевички. Старша Катя затамувала гірку образу на батька-покидача, Ваня взагалі його не знав, тільки Галі завжди хотілося, щоб батько хоч зупинився біля неї, хоч забалакав чи по голівці погладив. Десь у дитячій підсвідомості ця прив’язаність мотивувалася, певно, тим, що Михайло вирятував тоді від смерті середню доньку, коли весняним бездоріжжям доправив її кіньми до лікарні… Галя була старанною школяркою, вміла добре рахувати і мріяла стати продавцем, як батько. А поки що вона міркувала, за що купити в лавці цукерок. Грошей у мами не просила, бо їх там було тільки на хліб, а так хотілось чогось доброго… Зметикувала мала, що якщо почне нестися хоч одна курка, вона за яйце виміняє в магазині «горошку». Якоїсь неділі так і сталося. Взяла Галя з кубельця ще тепле яйце - і підтюпцем до крамниці. Не бігла, щоб не впасти. - Тобі що, мала? - як у чужої спитав Михайло. Дівчинка простягнула яйце. - Цукерок дайте. - 10 копійок треба за сто грамів. Дочка тим часом за стрілкою на вазі мовчки дивиться, коли та дохилиться до мітки 100. Не добігла - батько поклав у паперовому скрутку цукерок на 7 копійок - стільки тоді коштувало яйце. Галинка несла покупку братику і сестричці. Їй ті горошинки уже не такі солодкі і вона їх не їстиме. Якби було 100 грамів, то всім трьом по 30 припало б. А так її порцію тато не додав. Вона нікому про це не скаже, вдома й так називають батька чужим. * * * Марії ніяк не виходить обминути магазин. До райцентру далеко і ніколи добиратися, та й ні з чим. До Михайла заходить, купить, що треба, і в двері. Ні мови, ні ради. "Чужий він для тебе”,- каже розум, а в потаємному куточку серця ще тліє захована від себе іскорка зрадженої любові. Він, певно, боїться, що помочі для дітей попросить. Хіба ж Марія така? Вона, як і в молодості, вміє крізь сльози сміятися: з тим пожартувала, над тим покепкувала, вночі в подушку поплакала. А вдосвіта косу розчесала, дугою вклала і до роботи. Про заміжжя не думала, але довгими вдовиними ночами, коли дітей сповивав солодкий сон, вона залишалась наодинці з собою, відчувала нерозтрачену жіночу пристрасть, що підкрадалася в душу. І знову переймав розум: кому вона з трьома дітьми потрібна?! Якось однієї горобиної ночі хтось постукав у шибку. Крізь щілину в занавісках побачила чоловічу постать. Впізнала Петра Шикулу із сусідньої Слобідки. Серце чогось злякано забилося і в грудях, і в скронях водночас. Повторного стуку не чекала - можуть прокинутися діти. А вона після Михайла нікого з чоловіків до хати не допускала. Злість аж лоскотала Марію за язик. Жінка прочинила сінешні двері. - Якого дідька ночами шастаєш? Хати чи жінки не маєш? Тобі тут що станція чи приют? - аж сікнулась до чоловіка, рвучко відкинувши з плеча розплетене волосся. - Вибач, я вдень планував та побоявся. Я ж знаю тебе, ще перед дітьми вилаєш. Я б хотів до тебе у прийми, жене моя мене. - Менше пий, то цілуватиме, а не гнатиме. Я не дівка на виданні. Маю приданого аж три напівсироти. Ти хочеш і своїх синів такими зробити? На тому й розійшлися не порозумівшись. А невдовзі події повернулися таким чином, що Шикулу його Ксенія наладила, а Марія таки прийняла. Як це сталося - сама не знає. Може, через те, що хату почала добудовувати, а чоловічої сили - зась. Найняти не було за що. Діти один за одним школу закінчували, далі вчилися. Ніхто з них не противився, як сказала, що прийме дядька Петра. Він з дітьми якось легко зійшовся, вони його кликали Давидовичем. Чи то з любові, чи з поваги до Марії, чи від того, що боявся стати підтиничем, Петро покинув горілку. Михайло ж тим часом овдовів - раптово померла його Ульяна від невиліковної хвороби і він жив самітньо. Шикула наче відчував якусь провину перед Глущаком. А то якось сказав Марії: - Може, я буду Михайлу по літру молока носити, від цього ж не збідніємо? - Носи, - наче між іншим сказала жінка, - зло моє вже заснуло, та й діти, бачу, шкодують його. Поволі Михайло став третім у родині - на свята Петро своїм «Запорожцем» привозив його до Маріїної хати. Випивши по чарці, чоловіки деколи напівжартома сперечалися, хто на чиїй подушці спить. - Заспокойтеся обидва, бо підете разом, а я ще третього приведу, - ховала Марія лукаву посмішку в куточки вуст. Але дружба від цього не страждала, сім’я кликала Михайла щовесни кабанця заколоти. Він, як ніхто в селі, умів це робити, правда, на стільчику, бо травмована нога на старість геть не слухалася. Діти, як приїздили, називали його батьком, а Петра - Давидовичем. В душі не заглянеш, кого більше шанували: того, хто породив, чи того, хто зростив. Помер Михайло тихенько у своїй хаті, в кріслі біля телевізора. Ховала його Маріїна сім’я. Діти приїхали, найперша - Галя. Як тінь, прошмигнула у хату, взяла небіжчика за руку, в якій захолола частка батькової крові, тієї, що пульсувала в її долоні, у серці, у скронях. Нахилилась до чола і не зчулась, як на батькову щоку скотились дві прозорі дитячі сльози… Через три роки не стало Давидовича - обидва Маріїні чоловіки лежать на цвинтарі поряд, а вона живе сама, садить з дітьми й онуками, що приїздять з міста, город, ще просить, щоб купили їй поросятко, їздить на ярмарок, бо любить торгувати, міряє тиск, який часто підскакує, і просить, щоб поховали її в одному ряду з чоловіками. Тільки не біля Михайла: вона до кінця-таки не простила його зради і свого знівеченого кохання.

Лідія Наконечна
Газета "Новини Андрушівщини"

Професія чудова - вихователь

Під такою назвою 19 квітня на базі дитячого садка "Дюймовочка” м. Андрушівка відбувся районний конкурс "Вихователь року”, на якому компетентне журі визначало кращих творчо працюючих педагогів. У конкурсі взяло участь п’ять вихователів, які змагалися у п’яти номінаціях: "Ваша думка?”, "Моделювання інтегрованого заняття”, "Згадай своє дитинство”, "Моя іграшка”, "Музичний”. Вони допомогли визначити рівень педагогічної майстерності кожного конкурсанта. Журі, до якого увійшли завідувач сектором по зв’язках із ЗМІ та громадськістю Андрушівської РДА Ляшук М. І., заступник міського голови Левченко Г. Г. та начальник відділу освіти райдержадміністрації Ковальчук Л. В., об’єктивно оцінило педагогічну майстерність вихователів ДНЗ.
Переможцем конкурсу стала Пашківська В. П., вихователь ДНЗ "Дзвіночок” м. Андрушівка (фото). Друге та третє місця дістались відповідно Вербицькій Г. Г. та Тушак І. М. - вихователям ДНЗ "Дюймовочка” м. Андрушівка. Переможці були нагороджені грамотами відділу освіти та подарунками.

Олена Сапожко,
методист відділу освіти РДА
Новини Андрушівщини