7 квітня відбулося засідання Координаційної ради з питань місцевого самоврядування при голові районної ради, в роботі якого взяли участь голови місцевих рад Андрушівського району. Проведення даного організаційного заходу обумовлювалося наявністю ряду важливих проблем, що хвилюють сьогодні органи місцевого самоврядування.
В роботі Координаційної ради взяв участь перший заступник голови Житомирської обласної ради П. П. Рудницький та перший заступник голови Андрушівської районної державної адміністрації О. А. Борисов.
Відкриваючи роботу зібрання, голова районної ради В. Б. Шпаківський наголосив на важливості, своєчасності винесених на засідання ради питань. На початку засідання обговорювали обсяг благоустрійних робіт об’єктів соціально-культурної сфери та територій населених пунктів. Виконати намічене треба в основному впродовж двомісячника. Робота повинна вестися під контролем і з безпосередньою організаторською участю місцевих голів, працівників органів місцевого самоврядування. До святкування 65-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні залишилося дуже мало часу. Тому на засіданні головам місцевих рад було рекомендовано організувати громаду на прибирання вулиць, узбіч доріг, околиць, індивідуальних садиб, кладовищ, місць захоронення полеглих у Великій Вітчизняній війні, а також здійснювати контроль за станом утримання територій, інженерних споруд та об’єктів, підприємств, установ, організацій, що знаходяться на підвідомчій території. Про плани та проведену роботу з упорядкування населених пунктів у своїх виступах інформували Андрушівський міський голова Сушко М. Г., Червоненський селищний голова Науменко А. Г., Старокотельнянський сільський голова Бондарчук В. М. та сільський голова з Гальчина Пасічник Л. І. Перший заступник голови Житомирської обласної ради П. П. Рудницький та перший заступник голови Андрушівської районної державної адміністрації О. А. Борисов у своїх виступах наголосили на необхідності активізації робіт з прибирання та санітарної очистки територій, адже цього вимагають затверджені Правила благоустрою населених пунктів. На питаннях підготовки та відзначення в районі 65-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні зупинився в своєму виступі заступник голови районної державної адміністрації Горкун В. І. Головам місцевих рад рекомендовано розробити заходи з підготовки та відзначення свята, надати матеріальну допомогу ветеранам війни, провести прибирання братських могил, прилеглих територій та ремонт пам’ятників. Перед учасниками наради виступив також директор районного центру зайнятості Солопій С. Б., який звернув увагу на порядок обліку особистих селянських господарств сільськими, селищною, міською радами, процедуру виходу із членів особистого селянського господарства. Завершилося засідання обміном думок, пропозицій його учасників щодо питань, піднятих в ході роботи зібрання.
Олександр Мельник,
заступник голови районної ради
Новини Андрушівщини
пʼятниця, 23 квітня 2010 р.
Про останні дзвоники, випускні вечори та ЗНО
Цьогорічне завершення навчального року для учнів загальноосвітніх шкіл зазнає значних змін. Прокоментувати їх ми попросили заступника голови районної державної адміністрації Володимира Івановича Горкуна.
Державна підсумкова атестація, тобто випускні екзамени, перенесені з червня на травень. Пов’язано це з тим, що наступний етап перевірки знань випускників шкіл - зовнішнє незалежне оцінювання - виведене зі структури навчального року.
- Коли ж закінчується навчальний рік? Коли будуть останні дзвоники та випускні вечори?
- Згідно з директивою Міністерства освіти і науки України, державна підсумкова атестація для випускників 11-х класів проводитиметься з 11 по 18 травня. Усних екзаменів не буде, натомість учні писатимуть контрольні роботи з трьох предметів: українська мова (переказ), математика чи історія України; третій предмет з інваріантної складової навчального плану учень вибирає за бажанням. Навчальний рік для учнів усіх класів завершиться 27 травня і цього ж дня в школах пролунають останні дзвоники. Документи про повну загальну освіту випускникам мають бути вручені 28-30 травня.
- А як і коли буде проходити ЗНО?
- Зовнішнє незалежне оцінювання розпочинається 2 червня. На відміну від попередніх років, за участь молодих людей у тестуванні школа не відповідає: це вже є турботою батьків, бо ЗНО, по суті, є першим кроком до вступної кампанії у вищі навчальні заклади. - Чи змінилися правила прийому документів для вступу у вузи?
- Міносвіти України затвердило нові правила для абітурієнтів. Зокрема, абітурієнт має право подавати сертифікат Українського центру оцінювання якості знань, виданий у 2008 р., 2009 р. або в 2010 р. (при цьому він не втрачає права проходити зовнішнє незалежне оцінювання щорічно) не більш, ніж у 5 вузів, і не більше, ніж на 3 напрямки підготовки. Вузи мають право допускати до участі в конкурсі абітурієнтів із сертифікатом, кількість балів у якому з непрофільних предметів нижче 124 балів, за умови, якщо кількість балів з профільних предметів становить не нижче 170 балів по кожному предмету. Серед нововведень міністерства - початок проведення незалежного тестування об 11-ій годині (раніше було о 9-ій).
- А коли розпочнуться канікули для учнів молодших та середніх класів?
- Що ж стосується учнів молодших і середніх класів, то перші - із 31 травня по 3 червня побувають на навчальних екскурсіях; для других - із 31 травня по 15 червня передбачені навчальні екскурсії й навчальна практика.
- Скажіть, а хто робитиме ремонт у школах, щоб належним чином підготувати їх до нового навчального року?
- Зазвичай, ремонт у класних кімнатах організовують і проводять батьки разом з вчителями, залучаючи для цього кошти спонсорів.
Розмову вела Марія Кобилянська
Новини Андрушівщини
Державна підсумкова атестація, тобто випускні екзамени, перенесені з червня на травень. Пов’язано це з тим, що наступний етап перевірки знань випускників шкіл - зовнішнє незалежне оцінювання - виведене зі структури навчального року.
- Коли ж закінчується навчальний рік? Коли будуть останні дзвоники та випускні вечори?
- Згідно з директивою Міністерства освіти і науки України, державна підсумкова атестація для випускників 11-х класів проводитиметься з 11 по 18 травня. Усних екзаменів не буде, натомість учні писатимуть контрольні роботи з трьох предметів: українська мова (переказ), математика чи історія України; третій предмет з інваріантної складової навчального плану учень вибирає за бажанням. Навчальний рік для учнів усіх класів завершиться 27 травня і цього ж дня в школах пролунають останні дзвоники. Документи про повну загальну освіту випускникам мають бути вручені 28-30 травня.
- А як і коли буде проходити ЗНО?
- Зовнішнє незалежне оцінювання розпочинається 2 червня. На відміну від попередніх років, за участь молодих людей у тестуванні школа не відповідає: це вже є турботою батьків, бо ЗНО, по суті, є першим кроком до вступної кампанії у вищі навчальні заклади. - Чи змінилися правила прийому документів для вступу у вузи?
- Міносвіти України затвердило нові правила для абітурієнтів. Зокрема, абітурієнт має право подавати сертифікат Українського центру оцінювання якості знань, виданий у 2008 р., 2009 р. або в 2010 р. (при цьому він не втрачає права проходити зовнішнє незалежне оцінювання щорічно) не більш, ніж у 5 вузів, і не більше, ніж на 3 напрямки підготовки. Вузи мають право допускати до участі в конкурсі абітурієнтів із сертифікатом, кількість балів у якому з непрофільних предметів нижче 124 балів, за умови, якщо кількість балів з профільних предметів становить не нижче 170 балів по кожному предмету. Серед нововведень міністерства - початок проведення незалежного тестування об 11-ій годині (раніше було о 9-ій).
- А коли розпочнуться канікули для учнів молодших та середніх класів?
- Що ж стосується учнів молодших і середніх класів, то перші - із 31 травня по 3 червня побувають на навчальних екскурсіях; для других - із 31 травня по 15 червня передбачені навчальні екскурсії й навчальна практика.
- Скажіть, а хто робитиме ремонт у школах, щоб належним чином підготувати їх до нового навчального року?
- Зазвичай, ремонт у класних кімнатах організовують і проводять батьки разом з вчителями, залучаючи для цього кошти спонсорів.
Розмову вела Марія Кобилянська
Новини Андрушівщини
субота, 17 квітня 2010 р.
Від життєвих до зоряних вершин
Прикладом такої подяки і шани стала зустріч, що відбулася в минулу суботу, 17 квітня, в Андрушівській обсерваторії. У 9-ту річницю свого існування цей заклад покликав у гості друзів, яких поєднало зоряне небо над Андрушівкою. Серед них - і родини Гринишиних та Маліновських, відомих андрушівських благодійників, перелік добрих справ котрих займає не одну сторінку. Кульмінацією вечора дружби стало офіційне повідомлення про першу малу планету, яка названа в честь видатних людей Андрушівки. Зважаючи на велику відповідальність бути першим серед перших, колектив обсерваторії вирішив відкрити «галерею зоряної слави Андрушівки» малою планетою, яку зареєстровано в Міжнародній астрономічній спілці на честь дружби двох великих андрушівців - Євгена Гринишина та Сергія Маліновського. Директор обсерваторії Юрій Миколайович Іващенко під час вручення пам’ятних свідоцтв зачитав офіційну цитату з реєстру Міжнародного центру малих планет (Гарвард) про астероїд 207899 GRINMALIA, яку кожен може віднайти в мережі Інтернет (http://www.cfa.harvard.edu/iau/lists/MPNames.html). «Євгеній Гринишин (р.н. 1956), власник цеху з оброки каменю, та Сергій Маліновський (р.н. 1964), фермер, є сусідами Андрушівської обсерваторії. Вони постійно надають безкорисну допомогу в будівництві, реконструкції під’їзної дороги, а також в організації транспорту та харчування учасників наукових зустрічей, які регулярно проводяться в обсерваторії». Лаконічність наведеної цитати пояснюється тим, що Міжнародна комісія з номенклатури небесних тіл вимагала доказів, що номінанти на назву малої планети мають заслуги загальнолюдського значення. У цьому розумінні, на думку членів комісії, благодійництво саме по собі не є достатньою підставою. Натомість допомога науковому закладу, який активно працює над поповненням скарбниці знань людства, є вагомою. З цією урочистою подією в житті Євгена Ярославовича та Сергія Васильовича від усієї душі вітали запрошені гості, зокрема голова райдержадміністрації Катерина Іванівна Курсон, яка побажала всім присутнім сили, здоров’я і успіхів у повсякденних турботах на благо рідного краю та України. Здавалося, що навіть небо, яке несподівано прояснилося, радо вітало усіх. Урочиста подія не стала на заваді роботі: співробітники обсерваторії тієї ночі вели спостереження за кометою, яка напередодні несподівано вибухнула в далеких просторах Сонячної системи.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
пʼятниця, 16 квітня 2010 р.
Так господарюють у Старій Котельні
Ніжно пахла розбуджена після зимового сну земля, в повітрі стояв солодкуватий присмак весни, а корінчики люцерни, яку ще з осені переорали дбайливі господарі, грайливо виглядали із землі. Останнього березневого дня на полях СТОВ "Старокотельнянське” кипіла робота.
На полі бачимо трактор. Біля нього поважно походжає його господар, котрий зустрічає нас теплою посмішкою з-під чорних вусів. Це хлібороб з діда-прадіда - Василь Леонідович Фещенко закриває вологу. Щороку разом з колегами він оре поля, засіває їх, підживлвлює посіви А потім всі разом радіють щедрим врожаям, які виплекали своїми руками. Хліборобу ніколи розмовляти, бо ж не дарма кажуть, що весняний день рік годує. Підганяє його те, що на це поле вже поспішає техніка, щоб розпочати посів ярої пшениці. Цьогоріч в господарстві посіють її на площі 70 га, ячменю - 260, гороху - 70, вівса - 100, кукурудзи на зерно - 120, на силос - 200 гектарів. На менших площах розмістять гречку, соняшник, інші культури. Сільгосппідприємство "Старокотельнянське” - одне з господарств району, яке не піддалося руйнівній силі реформ, вижило, вистояло. А було ж ой як важко... Авторитетний і талановитий керівник Б. Р. Срібний, який тут працює вже чверть століття, колись сказав мені, що не мав морального права залишити господарство напризволяще, тобто приректи на самознищення. Це ж був який колгосп, піднятий з руїн після війни, а пізніше розбудуваний під мудрим керівництвом працьовитої і талановитої жінки, Героя Соціалістичної Праці Любові Андріївни Любченко. Правди ніде діти, останні десятиліття залишили важкий слід і в цьому господарстві - зносилася сільськогосподарська техніка, а на придбання нової не вистачає коштів, багато молоді залишає село, шукаючи високооплачувану й легшу роботу, а тому опустошуються батьківські будинки, заростають споришем стежки до колодязів. Мені хочеться найтепліші слова адресувати тим, хто працює в полі, на фермі, спеціалістам господарства, подякувати їм за те, що люблять землю і працю на ній, що не втратили віру у краще майбутнє і серед щоденної важкої праці знаходять час для жартів і розваг.
Коли ми зайшли на молочно-товарну ферму, то радість огорнула душу, бо поряд з досвідченими доярками біля корів поралися молоді доярочки Аврамець Оксана та Козиренко Лариса, які заслуговують поваги за нелегкий щоденний труд, який не зробив їх серця черствими і байдужими, бо ж очі випромінюють тепло та ніжність, на обличчях щиро сяють посмішки, лиш про важку працю свідчать натруджені руки. У господарстві сьогодні є 405 корів, а всього ВРХ - майже 900 голів. У першому кварталі поточного року тут надоїли близько 800 кг. молока від корови. Надої зростають, збільшується поголів’я за рахунок відтворення стада. Головний зоотехнік господарства Ружицький О. Т. з гордістю розповідає про доярок і фуражирів, доглядачів ВРХ, про їх сумлінне ставлення до роботи. Відчувається, що ця людина - на своєму місці. Зрозуміло, що жодна з проблем галузі не вирішується без його участі. Ось так керівник, спеціалісти, трудівники спільно працюють заради зростання надоїв і приростів, поповнення поголів’я, роблять все, щоб на полях дозрівали високі врожаї зернових та овочів. Стара Котельня - багатонаціональне село, де поряд мешкають українці і росіяни, білоруси й поляки, вірмени, молдавани. Ось і серед доярок - росіянка Вербанова П. М., яка понад 16 років трудиться у СТОВ "Старокотельнянське”. Гордяться тут невтомною працею сестер Ткачук К. А. та Миронюк Г. А. Старокотельнянські поля обабіч автотраси - їх, як кажуть, видно неозброєним оком - вчасно зорані і засіяні, чисті від бур’янів. Поряд доглянуті пасовища, на які незабаром виженуть худобу, щоб зростали надої і множився достаток.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
На полі бачимо трактор. Біля нього поважно походжає його господар, котрий зустрічає нас теплою посмішкою з-під чорних вусів. Це хлібороб з діда-прадіда - Василь Леонідович Фещенко закриває вологу. Щороку разом з колегами він оре поля, засіває їх, підживлвлює посіви А потім всі разом радіють щедрим врожаям, які виплекали своїми руками. Хліборобу ніколи розмовляти, бо ж не дарма кажуть, що весняний день рік годує. Підганяє його те, що на це поле вже поспішає техніка, щоб розпочати посів ярої пшениці. Цьогоріч в господарстві посіють її на площі 70 га, ячменю - 260, гороху - 70, вівса - 100, кукурудзи на зерно - 120, на силос - 200 гектарів. На менших площах розмістять гречку, соняшник, інші культури. Сільгосппідприємство "Старокотельнянське” - одне з господарств району, яке не піддалося руйнівній силі реформ, вижило, вистояло. А було ж ой як важко... Авторитетний і талановитий керівник Б. Р. Срібний, який тут працює вже чверть століття, колись сказав мені, що не мав морального права залишити господарство напризволяще, тобто приректи на самознищення. Це ж був який колгосп, піднятий з руїн після війни, а пізніше розбудуваний під мудрим керівництвом працьовитої і талановитої жінки, Героя Соціалістичної Праці Любові Андріївни Любченко. Правди ніде діти, останні десятиліття залишили важкий слід і в цьому господарстві - зносилася сільськогосподарська техніка, а на придбання нової не вистачає коштів, багато молоді залишає село, шукаючи високооплачувану й легшу роботу, а тому опустошуються батьківські будинки, заростають споришем стежки до колодязів. Мені хочеться найтепліші слова адресувати тим, хто працює в полі, на фермі, спеціалістам господарства, подякувати їм за те, що люблять землю і працю на ній, що не втратили віру у краще майбутнє і серед щоденної важкої праці знаходять час для жартів і розваг.
Коли ми зайшли на молочно-товарну ферму, то радість огорнула душу, бо поряд з досвідченими доярками біля корів поралися молоді доярочки Аврамець Оксана та Козиренко Лариса, які заслуговують поваги за нелегкий щоденний труд, який не зробив їх серця черствими і байдужими, бо ж очі випромінюють тепло та ніжність, на обличчях щиро сяють посмішки, лиш про важку працю свідчать натруджені руки. У господарстві сьогодні є 405 корів, а всього ВРХ - майже 900 голів. У першому кварталі поточного року тут надоїли близько 800 кг. молока від корови. Надої зростають, збільшується поголів’я за рахунок відтворення стада. Головний зоотехнік господарства Ружицький О. Т. з гордістю розповідає про доярок і фуражирів, доглядачів ВРХ, про їх сумлінне ставлення до роботи. Відчувається, що ця людина - на своєму місці. Зрозуміло, що жодна з проблем галузі не вирішується без його участі. Ось так керівник, спеціалісти, трудівники спільно працюють заради зростання надоїв і приростів, поповнення поголів’я, роблять все, щоб на полях дозрівали високі врожаї зернових та овочів. Стара Котельня - багатонаціональне село, де поряд мешкають українці і росіяни, білоруси й поляки, вірмени, молдавани. Ось і серед доярок - росіянка Вербанова П. М., яка понад 16 років трудиться у СТОВ "Старокотельнянське”. Гордяться тут невтомною працею сестер Ткачук К. А. та Миронюк Г. А. Старокотельнянські поля обабіч автотраси - їх, як кажуть, видно неозброєним оком - вчасно зорані і засіяні, чисті від бур’янів. Поряд доглянуті пасовища, на які незабаром виженуть худобу, щоб зростали надої і множився достаток.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
Я бачила війну дитячими очима
З автором цієї публікації ми земляки: коли я народилась, Віра Антонівна Коток уже вийшла заміж у сусідні Міньківці. А рідному обійсті – давно стоїть нова хата, але в ній живуть чужі люди – померли Котки. Діти дітей – онуки, правнуки живуть, де кого доля приголубила. А віра Антонівна, яка вже розміняла девятий десяток, все рівно серцем лине до рідної Лісівки, спілкується по телефону із знайомими ровесниками, а чи їх дітьми. Щаслива нагода звела мене з цією доброю жінкою, я заслухалась її розповіддю про минуле і порадила написати до газети. Так і зявилась ця публікація, за яку, думаю, читачі будуть вдячні автору.
Лідія Наконечна.
Збігають роки, як весняні струмки. На моєму особистому календарі їх уже 80. Скажете, багато? Можливо, й так. Але вони всі такі дорогі, незабутні - спогадами долинеш до кожного. Вони, роки, то гріють душу милим дитинством, то тривожать і печалять за втраченими назавжди дорогими серцю людьми. У мене було налякане, обстріляне війною дитинство. Народилась у Лісівці, в сім’ї нас було троє - я та старший і молодший брати Ваня й Володя. Того світлого й теплого червневого дня ми чекали батьків з базару, вони мали привезти нам хоч якісь гостинці. Коли бачу, йде наша мама заплакана. «Війна, - каже, - почалася, - а це значить, що заберуть на фронт батька, а, може, й Ваню». Невдовзі через село вже гнали корів, овечок. Йшли групи солдат по 5-10 чоловік - поранені в руки, ноги, на милицях. Батько казав, що так добиралися вони ближче до Києва. Якогось дня ми дуже злякалися, як налетів німецький літак і почав поливати кулями колону солдатів. Бідні хлопці розбігалися, хто куди. Корови ревли, овечки бекали, не знали, куди їм подітися. Я з дворічним братиком Володею забігла аж на берег і там сховалися у лозах. В липні німці вже були в Андрушівці, мали там управу, а в нашому селі правили староста і комендант, знайшлися і поліцаї-добровольці. Першого вересня в райцентрі навіть відкрили школу і я із своїми ровесниками пішла у 5-ий клас. Вчителькою була Любов Миколаївна. Вранці на урок заходили вчителька, яка говорила по-німецьки і хотіла, щоб і ми теж відповідали їй так же, а також батюшка і німець здоровенний, на кашкеті - орел. Він шварготів, а вчителька перекладала, що Гітлер добрий, він завоює весь світ. Від цього наші дитячі серця ледь не розривалися від страху. З ляку ту німецьку можна було вивчити навіть за 3 місяці, але в жовтні школу закрили, туди поселили ворожих солдатів. В селі нашому, як і скрізь, вводились нові порядки. В сім’ї, де двоє і більше дітей, одного відбирали на роботу в Німеччину. Пройшло два набори, а за третім горе не обминуло і нашу хату - в списки внесли нашого Ваню. Скільки вдома було сліз і горя. Добре, що знайшли хлопця, який згодився поїхати замість Івана. Дні в окупації тягнулися довго, наче роки. В людей все забирали, але нічого не давали. Натомість німці та поліцаї знущалися з жителів і цим потішалися: зловлять чоловіка або хлопця, приведуть ввечері до управи і після пиятики б’ють, скільки хочуть. Молодь ховалася по лісах та дібровах - хто де міг. Після поразки під Москвою німці геть озвіріли, їм всі здавалися партизанами. А коли фашисти зайняли Київ і пішли далі на схід, багато наших солдатів залишилося по селах. Якось наш батько привів додому молодого парашутиста. Довго ми переховували і Ваню, і цього солдата, якого звали Сенею. Пізніше, щоб злі язики не виказали хлопця німцям, його оженили на сільській дівчині Туні. Безвихідь змушувала хлопців і дівчат шукати зв’язки з партизанами. Наш Ваня, а з ним Геннадій Ленський і Степан Пастовенський стали зв’язковими у партизанському загоні імені Чапаєва, що діяв у Коростишівських лісах. Мене брали на допомогу. У Лісівці на колгоспному подвір’ї стояв зерновий магазин на палях. В мене були дуже гарні коси. Хлопці заховають в них записку, вдягнуть мене у мамину свитку. Я ту записку покладу в умовлене місце - запхну у стовпчик і назад, де мене вже ждуть. Так зв’язувалися з партизанами. Одного дня приходить німецький комендант, наш же сільський дядько, і каже, що в поліцію треба дати на службу молодого гарного хлопця, такого, як наш Ваня. Мама в сльози, що люди скажуть. До нас прийшов Сенька і батьки домовились, що він піде на службу в поліцію замість Вані, лишалось тільки вговорити коменданта. Так і зробили. Брат мій залишився зв’язковим і передавав партизанам дані, одержані від Сені: коли будуть ловити молодь для відправки в Німеччину, коли корови забиратимуть, які плануються каральні операції. Німці почали зганяти людей до недобудованої конюшні, повісили брами і замки, начебто для якихось породистих рисаків. А люди відчували тривогу і страх. Вже горіли села за Івницею. Фашисти за кожну велику поразку - як от під Москвою, Сталінградом, мстили мирним жителям окупованих територій. До нас в село та в сусідні - Тарасівку, Зарубинці, наїхало багато фріців. Сенька забіг до нас і сказав, що це каральний загін, можуть спалити село і людей. Мама хрестилась і казала батькові, що то не конюшню, а душогубку для людей зробили. Посходились сусіди, вирішили йти до коменданта і старости, щоб упросити німців не палити село, що, мовляв, самі будуть охороняти його від партизанів і не допустять їх сюди. Села наші вціліли, за що жителі в серцях дякували і зв’язківцям, і молодим хлопцям-підпільникам, котрі підривали сили ворога з тилу. А перед цим якось пізно ввечері, коли ще молодь не розійшлася з вечорниць, а поліцаї спали, до клубу підійшла група невідомих. То були партизани. Всі порозбігались, а нашого Ваню вони забрали з собою, щоб показав їм дорогу до Івницького лісу. Брат і сам тієї дороги не знав, але мусив іти. Повернувся під ранок втомлений, мокрий. Розказав, що довів він хлопців до Котельнянського яру і відпросився повернутися, бо як не знайдуть його вранці в селі і хтось розкаже, що він повів партизанів, фашисти розстріляють всю родину. Комендант прийшов до хати того ж дня, йому вже донесли, де був Ваня. - Я зроблю витримку,- сказав мамі, - але якщо хтось скаже німцям про вашого хлопця, всіх відвезуть на Демченку як партизанську сім’ю. Одного вечора прийшов Сеня, розказав, що наші війська вже під Києвом, попрощався і пішов на Тарасівський ліс. Люди дослухалися до канонад, дуже хотіли побачити своїх солдат. І нарешті дочекалися. Я із-за тину побачила, як з боку Зарубинець рухалися танки. Перший біля Дідківських розвернувся і почав стріляти в напрямку Андрушівського моста. За ним - решта. Вже біля хати, на городі, танкісти повилазили з машин, посідали на броню - хто в німецькому одязі, хто із зіркою на пілотці, - замучені, невмиті, тільки очі світяться радістю. Ми всі - до них, цілуємо одне одного. Один танкіст, вибравшись з машини, втомлено посміхнувся, смикнув мене за косу. Тато посадив мене на гусеницю, танкістам приніс квасу. Мама просить до каші, вгощає капустою з огірками, але без хліба, бо нема. А солдати свої пайки повиймали, ще й нас хлібом пригостили.
В ЦЕЙ ЧАС прийшов із сусідньої вулиці Маніло Магола і сказав, що міст на Андрушівку замінований, без саперів не обійтися. Він поїхав з танкістами і показав, де закладалися міни. Після розміновування поїхали через міст танки, машини, прорвалася піхота. Цілу ніч гуркотіло в напрямку Старої Котельні - там наші частини здобували черговий рубіж, відтискуючи ворога на захід. На ранок в селі окопались піхотинці-зенітники. Але невдовзі налетів німецький літак-розвідник і скоро на Лісівку почали падати бомби. Я з ляку сховалася під ліжко. Ваня забіг до хати, вхопив мене за руку і ми побігли до окопу, де були мама з маленьким Володею і багато солдатів. Літак кинув бомбу, яка впала біля нашої хати. Дим, порох, осколки, солдати повискакували з окопу, а нас оглушило. Після першого нальоту батько відправив нас через річку до лісу, аж під Міньківці. Там ми пробули до вечора, а вже в сутінках добралися додому. Скрізь чорно, темно, сморід, догорають головешки. Хати не впізнати - стовпи повиходили з пазів, закидка повипадала. Грілися біля корови в хліві, тато з мамою скоро хату обліпили, бо де ж з дітьми подітися. 2 січня 1944 року мобілізували на фронт мого батька. Під Вінницею, де точилися смертельні бої за ставку фюрера, у перші дні перебування на фронті загинув тато. Мама з нами ще оплакувала його, як принесли повістку Вані - пішов на війну і мій старший брат. Мама молилась і наказувала, щоб уберіг себе, щоб скоріше повернувся додому, бо він залишався нашою опорою. Перемога прийшла із сльозами на очах, бо Ваня загинув, як герой, у боях за Будапешт, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. У військкомат викликали мене і сказали цю страшну звістку про загибель брата, віддав мені райвійськком Іванів годинник і повідомлення. У мене тремтіли руки й ноги, я не могла потрапити в двері. Додому прийшла, мамі нічого не кажу, а вона здогадалася. Ми плакали і кричали на всю хату, але нас ніхто не чув. 9 травня діти біжать з Андрушівки, радіють, що закінчилась війна. А мені в горлі стиснуло, прибігла із школи, мами й Володі немає. Я плакала скільки було сил. А надвечір люди знайшли маму за селом з моїм єдиним братиком, привели додому - знесилену, сплакану, жорстоко обкрадену війною… В повітрі ще пахло розрухою, але життя поверталося. Позносили люди зерно, що в кого було - по мисочці, по відеречку. Жінки - коровами, а ми, діти, - кіньми, посіяли в колгоспі, скільки могли. Збирали косами і серпами, гребкою. Ганя Кабанова звозила снопи волами, ми ж, підлітки, складали полукіпки. Люди бідували, були напівголодні. Їхали у Західну Україну, міняли там на хліб, що в кого було, а ті, що не мали що везти, терпіли. Пишу свої спогади і плачу. Щороку в День Перемоги - 65 років підряд, котяться сльози вже самі по собі. За тата, за брата, за наших підпільників Степана Пастовенського, Геннадія Ленського, Івана Котка. Пам’яті властиво не вмирати, а пришерхати. Але спомини будять минуле, з якого не можна нічого викреслити. До них мене вкотре навернула подія, що сталася в нашій Україні нещодавно, коли Степану Бандері присвоїли звання «Герой України». Заболіло в мене серце, на очі навернулися сльози. Звісно, не від радості. Пригадую розповідь свого покійного чоловіка, інваліда Великої Вітчизняної війни І групи. Його на фронті було поранено в обидві ноги. Після 8 місяців госпіталю - знову в бій. Війна закінчилась. Старших демобілізували додому, а наймолодших залишили в Західній Україні охороняти поранених наших воїнів, таких, як мій чоловік, - їх бандерівці забирали силою до своїх загонів, хто не погоджувався - розстрілювали. Полювали і на тих хлопців та дівчат, які повернулися з німецької неволі. Якщо хто вцілів від Соловків, то потрапляв у друге пекло - до бандерівців, котрі жорстоко розправлялися із червоноармійцями. Розповідав мій Валентин, що бачив, як у лісі схопили ті бандити нашого солдата, нагнули дві берізки, до кожної за ноги прив’язали бідного хлопця, а тоді дерева відпустили… Наша сім’я на собі пережила страхи бандерівщини. Однієї темної ночі, під час окупації, хтось постукав у вікно. Треба було відчиняти. - Ми посланці Степана Бандери, давайте вечеряти. Мама з маленьким Володею на руках сказала, що самі голодні, їсти нічого, он горщик порожній. Один з пришельців прикладом розбив посудину, інші почали бити батька, що, мовляв, допомагає совєтам і партизанам, а треба помагати Гітлеру, він переможе, а всіх непослушних - на вішальню. До батька сказали, щоб ішов з ними. Каганець погас, стало темно в хаті, як і надворі. Ми, діти, плачемо, нас випихають на вулицю. Батько тим часом утік в темряву. Нас з мамою босих женуть по мерзлих грудках на город. Мама плаче і просить, щоб не вбивали дітей, мене, каже, стріляйте, але не їх. В одного заговорила совість: - Кидай, - каже,- цю суку, хай глядить своїх цуценят. Ми прийшли до хати, але до ранку ніхто не спав. Другого дня батько переказав, що він живий. Бандерівці шастали по всіх селах Житомирської області, бо це був партизанський край, скільки смертей і пролитої невинно крові на їх совісті - знає один Бог. В чому геройство? Як почали німця гнати з України, Гітлер забрав Бандеру в тюрму, то садив його туди, то випускав. З фюрером у нього, певно, були партнерські стосунки. А як ці вояки знущалися з поляків - читаймо історію, там все написано, а відтепер напишеться ще більше. Не від потерпілих (їх майже немає серед живих) - залишились діти, онуки, правнуки. Спогади про пережите не вмирають, вони стають незаперечними і справедливими сторінками історії, передаються від покоління до покоління.
Віра Копиткевич,
с. Міньківці
Новини Андрушівщини
Лідія Наконечна.
Збігають роки, як весняні струмки. На моєму особистому календарі їх уже 80. Скажете, багато? Можливо, й так. Але вони всі такі дорогі, незабутні - спогадами долинеш до кожного. Вони, роки, то гріють душу милим дитинством, то тривожать і печалять за втраченими назавжди дорогими серцю людьми. У мене було налякане, обстріляне війною дитинство. Народилась у Лісівці, в сім’ї нас було троє - я та старший і молодший брати Ваня й Володя. Того світлого й теплого червневого дня ми чекали батьків з базару, вони мали привезти нам хоч якісь гостинці. Коли бачу, йде наша мама заплакана. «Війна, - каже, - почалася, - а це значить, що заберуть на фронт батька, а, може, й Ваню». Невдовзі через село вже гнали корів, овечок. Йшли групи солдат по 5-10 чоловік - поранені в руки, ноги, на милицях. Батько казав, що так добиралися вони ближче до Києва. Якогось дня ми дуже злякалися, як налетів німецький літак і почав поливати кулями колону солдатів. Бідні хлопці розбігалися, хто куди. Корови ревли, овечки бекали, не знали, куди їм подітися. Я з дворічним братиком Володею забігла аж на берег і там сховалися у лозах. В липні німці вже були в Андрушівці, мали там управу, а в нашому селі правили староста і комендант, знайшлися і поліцаї-добровольці. Першого вересня в райцентрі навіть відкрили школу і я із своїми ровесниками пішла у 5-ий клас. Вчителькою була Любов Миколаївна. Вранці на урок заходили вчителька, яка говорила по-німецьки і хотіла, щоб і ми теж відповідали їй так же, а також батюшка і німець здоровенний, на кашкеті - орел. Він шварготів, а вчителька перекладала, що Гітлер добрий, він завоює весь світ. Від цього наші дитячі серця ледь не розривалися від страху. З ляку ту німецьку можна було вивчити навіть за 3 місяці, але в жовтні школу закрили, туди поселили ворожих солдатів. В селі нашому, як і скрізь, вводились нові порядки. В сім’ї, де двоє і більше дітей, одного відбирали на роботу в Німеччину. Пройшло два набори, а за третім горе не обминуло і нашу хату - в списки внесли нашого Ваню. Скільки вдома було сліз і горя. Добре, що знайшли хлопця, який згодився поїхати замість Івана. Дні в окупації тягнулися довго, наче роки. В людей все забирали, але нічого не давали. Натомість німці та поліцаї знущалися з жителів і цим потішалися: зловлять чоловіка або хлопця, приведуть ввечері до управи і після пиятики б’ють, скільки хочуть. Молодь ховалася по лісах та дібровах - хто де міг. Після поразки під Москвою німці геть озвіріли, їм всі здавалися партизанами. А коли фашисти зайняли Київ і пішли далі на схід, багато наших солдатів залишилося по селах. Якось наш батько привів додому молодого парашутиста. Довго ми переховували і Ваню, і цього солдата, якого звали Сенею. Пізніше, щоб злі язики не виказали хлопця німцям, його оженили на сільській дівчині Туні. Безвихідь змушувала хлопців і дівчат шукати зв’язки з партизанами. Наш Ваня, а з ним Геннадій Ленський і Степан Пастовенський стали зв’язковими у партизанському загоні імені Чапаєва, що діяв у Коростишівських лісах. Мене брали на допомогу. У Лісівці на колгоспному подвір’ї стояв зерновий магазин на палях. В мене були дуже гарні коси. Хлопці заховають в них записку, вдягнуть мене у мамину свитку. Я ту записку покладу в умовлене місце - запхну у стовпчик і назад, де мене вже ждуть. Так зв’язувалися з партизанами. Одного дня приходить німецький комендант, наш же сільський дядько, і каже, що в поліцію треба дати на службу молодого гарного хлопця, такого, як наш Ваня. Мама в сльози, що люди скажуть. До нас прийшов Сенька і батьки домовились, що він піде на службу в поліцію замість Вані, лишалось тільки вговорити коменданта. Так і зробили. Брат мій залишився зв’язковим і передавав партизанам дані, одержані від Сені: коли будуть ловити молодь для відправки в Німеччину, коли корови забиратимуть, які плануються каральні операції. Німці почали зганяти людей до недобудованої конюшні, повісили брами і замки, начебто для якихось породистих рисаків. А люди відчували тривогу і страх. Вже горіли села за Івницею. Фашисти за кожну велику поразку - як от під Москвою, Сталінградом, мстили мирним жителям окупованих територій. До нас в село та в сусідні - Тарасівку, Зарубинці, наїхало багато фріців. Сенька забіг до нас і сказав, що це каральний загін, можуть спалити село і людей. Мама хрестилась і казала батькові, що то не конюшню, а душогубку для людей зробили. Посходились сусіди, вирішили йти до коменданта і старости, щоб упросити німців не палити село, що, мовляв, самі будуть охороняти його від партизанів і не допустять їх сюди. Села наші вціліли, за що жителі в серцях дякували і зв’язківцям, і молодим хлопцям-підпільникам, котрі підривали сили ворога з тилу. А перед цим якось пізно ввечері, коли ще молодь не розійшлася з вечорниць, а поліцаї спали, до клубу підійшла група невідомих. То були партизани. Всі порозбігались, а нашого Ваню вони забрали з собою, щоб показав їм дорогу до Івницького лісу. Брат і сам тієї дороги не знав, але мусив іти. Повернувся під ранок втомлений, мокрий. Розказав, що довів він хлопців до Котельнянського яру і відпросився повернутися, бо як не знайдуть його вранці в селі і хтось розкаже, що він повів партизанів, фашисти розстріляють всю родину. Комендант прийшов до хати того ж дня, йому вже донесли, де був Ваня. - Я зроблю витримку,- сказав мамі, - але якщо хтось скаже німцям про вашого хлопця, всіх відвезуть на Демченку як партизанську сім’ю. Одного вечора прийшов Сеня, розказав, що наші війська вже під Києвом, попрощався і пішов на Тарасівський ліс. Люди дослухалися до канонад, дуже хотіли побачити своїх солдат. І нарешті дочекалися. Я із-за тину побачила, як з боку Зарубинець рухалися танки. Перший біля Дідківських розвернувся і почав стріляти в напрямку Андрушівського моста. За ним - решта. Вже біля хати, на городі, танкісти повилазили з машин, посідали на броню - хто в німецькому одязі, хто із зіркою на пілотці, - замучені, невмиті, тільки очі світяться радістю. Ми всі - до них, цілуємо одне одного. Один танкіст, вибравшись з машини, втомлено посміхнувся, смикнув мене за косу. Тато посадив мене на гусеницю, танкістам приніс квасу. Мама просить до каші, вгощає капустою з огірками, але без хліба, бо нема. А солдати свої пайки повиймали, ще й нас хлібом пригостили.
В ЦЕЙ ЧАС прийшов із сусідньої вулиці Маніло Магола і сказав, що міст на Андрушівку замінований, без саперів не обійтися. Він поїхав з танкістами і показав, де закладалися міни. Після розміновування поїхали через міст танки, машини, прорвалася піхота. Цілу ніч гуркотіло в напрямку Старої Котельні - там наші частини здобували черговий рубіж, відтискуючи ворога на захід. На ранок в селі окопались піхотинці-зенітники. Але невдовзі налетів німецький літак-розвідник і скоро на Лісівку почали падати бомби. Я з ляку сховалася під ліжко. Ваня забіг до хати, вхопив мене за руку і ми побігли до окопу, де були мама з маленьким Володею і багато солдатів. Літак кинув бомбу, яка впала біля нашої хати. Дим, порох, осколки, солдати повискакували з окопу, а нас оглушило. Після першого нальоту батько відправив нас через річку до лісу, аж під Міньківці. Там ми пробули до вечора, а вже в сутінках добралися додому. Скрізь чорно, темно, сморід, догорають головешки. Хати не впізнати - стовпи повиходили з пазів, закидка повипадала. Грілися біля корови в хліві, тато з мамою скоро хату обліпили, бо де ж з дітьми подітися. 2 січня 1944 року мобілізували на фронт мого батька. Під Вінницею, де точилися смертельні бої за ставку фюрера, у перші дні перебування на фронті загинув тато. Мама з нами ще оплакувала його, як принесли повістку Вані - пішов на війну і мій старший брат. Мама молилась і наказувала, щоб уберіг себе, щоб скоріше повернувся додому, бо він залишався нашою опорою. Перемога прийшла із сльозами на очах, бо Ваня загинув, як герой, у боях за Будапешт, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. У військкомат викликали мене і сказали цю страшну звістку про загибель брата, віддав мені райвійськком Іванів годинник і повідомлення. У мене тремтіли руки й ноги, я не могла потрапити в двері. Додому прийшла, мамі нічого не кажу, а вона здогадалася. Ми плакали і кричали на всю хату, але нас ніхто не чув. 9 травня діти біжать з Андрушівки, радіють, що закінчилась війна. А мені в горлі стиснуло, прибігла із школи, мами й Володі немає. Я плакала скільки було сил. А надвечір люди знайшли маму за селом з моїм єдиним братиком, привели додому - знесилену, сплакану, жорстоко обкрадену війною… В повітрі ще пахло розрухою, але життя поверталося. Позносили люди зерно, що в кого було - по мисочці, по відеречку. Жінки - коровами, а ми, діти, - кіньми, посіяли в колгоспі, скільки могли. Збирали косами і серпами, гребкою. Ганя Кабанова звозила снопи волами, ми ж, підлітки, складали полукіпки. Люди бідували, були напівголодні. Їхали у Західну Україну, міняли там на хліб, що в кого було, а ті, що не мали що везти, терпіли. Пишу свої спогади і плачу. Щороку в День Перемоги - 65 років підряд, котяться сльози вже самі по собі. За тата, за брата, за наших підпільників Степана Пастовенського, Геннадія Ленського, Івана Котка. Пам’яті властиво не вмирати, а пришерхати. Але спомини будять минуле, з якого не можна нічого викреслити. До них мене вкотре навернула подія, що сталася в нашій Україні нещодавно, коли Степану Бандері присвоїли звання «Герой України». Заболіло в мене серце, на очі навернулися сльози. Звісно, не від радості. Пригадую розповідь свого покійного чоловіка, інваліда Великої Вітчизняної війни І групи. Його на фронті було поранено в обидві ноги. Після 8 місяців госпіталю - знову в бій. Війна закінчилась. Старших демобілізували додому, а наймолодших залишили в Західній Україні охороняти поранених наших воїнів, таких, як мій чоловік, - їх бандерівці забирали силою до своїх загонів, хто не погоджувався - розстрілювали. Полювали і на тих хлопців та дівчат, які повернулися з німецької неволі. Якщо хто вцілів від Соловків, то потрапляв у друге пекло - до бандерівців, котрі жорстоко розправлялися із червоноармійцями. Розповідав мій Валентин, що бачив, як у лісі схопили ті бандити нашого солдата, нагнули дві берізки, до кожної за ноги прив’язали бідного хлопця, а тоді дерева відпустили… Наша сім’я на собі пережила страхи бандерівщини. Однієї темної ночі, під час окупації, хтось постукав у вікно. Треба було відчиняти. - Ми посланці Степана Бандери, давайте вечеряти. Мама з маленьким Володею на руках сказала, що самі голодні, їсти нічого, он горщик порожній. Один з пришельців прикладом розбив посудину, інші почали бити батька, що, мовляв, допомагає совєтам і партизанам, а треба помагати Гітлеру, він переможе, а всіх непослушних - на вішальню. До батька сказали, щоб ішов з ними. Каганець погас, стало темно в хаті, як і надворі. Ми, діти, плачемо, нас випихають на вулицю. Батько тим часом утік в темряву. Нас з мамою босих женуть по мерзлих грудках на город. Мама плаче і просить, щоб не вбивали дітей, мене, каже, стріляйте, але не їх. В одного заговорила совість: - Кидай, - каже,- цю суку, хай глядить своїх цуценят. Ми прийшли до хати, але до ранку ніхто не спав. Другого дня батько переказав, що він живий. Бандерівці шастали по всіх селах Житомирської області, бо це був партизанський край, скільки смертей і пролитої невинно крові на їх совісті - знає один Бог. В чому геройство? Як почали німця гнати з України, Гітлер забрав Бандеру в тюрму, то садив його туди, то випускав. З фюрером у нього, певно, були партнерські стосунки. А як ці вояки знущалися з поляків - читаймо історію, там все написано, а відтепер напишеться ще більше. Не від потерпілих (їх майже немає серед живих) - залишились діти, онуки, правнуки. Спогади про пережите не вмирають, вони стають незаперечними і справедливими сторінками історії, передаються від покоління до покоління.
Віра Копиткевич,
с. Міньківці
Новини Андрушівщини
пʼятниця, 9 квітня 2010 р.
Торкнулися серцями струн його таланту
Це було потім, а на початку - атестат про закінчення із золотою медаллю Червоненської середньої школи, в 1976-му - диплом про закінчення з відзнакою Житомирського педінституту. Ще студентом Володя взяв високий старт і досі не здає позицій. Заради цього він одночасно вчився, служив військову службу, співав і творив. Але віддаймо данину правді: перші впевнені кроки у великий творчий світ він зробив з андрушівської сцени… Володимиру Федоровичу - за п’ятдесят, але, як він пише, «ще горить в нашім серці вогонь, ще далеко до темної ночі». Він у розквіті творчих сил, тільки здоров’я спіткнулось об підводний риф. Але рідні, друзі, кожен з нас, хто прийшов на благодійний вечір-зустріч із творчістю В. Ф. Шинкарука, підтримують митця і бажають йому якнайшвидшого одужання. Це відчувалося в щирих, доброзичливих словах виступаючих про життєвий і творчий шлях поета, композитора, співака. Говорили про це його сестра Л. Ф. Шинкарук, директор Червоненської ЗОШ І-ІІІ ступенів З. Г. Пацало, інститутський товариш С. А. Михайловський, шанувальниця творчості поета-пісняра Р. Ф. Ковтун. А вірний друг Володимира Федоровича в житті і на сцені Заслужений артист України Юрій Градовський, розповідаючи про творчу дружбу з митцем, назвав Володимира Федоровича музикантом від Бога, співав його пісень, сказав, що поезія його - це висока філософія життя. Художнім словом В. Ф. Шинкарук кохає і сміється добрим гумором, шукає сенс життя і знаходить його в любові до всього живого на землі, що випромінює добро…
Серед присутніх на вечорі було багато колишніх студентів Володимира Федоровича, які досі обожнюють його як незрівняного викладача, життєлюба, оптиміста, доброзичливу і щиру людину. Для них і для всіх учасників вечора співали наші обдаровані самодіяльні митці Сергій Шваб, Юрій Палій, вокальна група з Червоного, а також Лілія Самплавська, Вадим Гонзецький, Вероніка Ісмаїлова, Олександр Євтушок. А коли Ірина Сюзьова прочитала вірш Володимира Шинкарука про материнську долю, кожен з присутніх серцем відчув, що поезія автора щира і прозора, як сльоза, чиста і бездонна, як криниця. Досить вдалим було художнє кільце сценарію: на початку і наприкінці вечора звучали у запису пісні Володимира Шинкарука в авторському виконанні. М’яким баритоном як давнім друзям, щирим землякам посилав автор підбадьорливі слова на зразок: «Привіт, сумувать не слід», «ще не скоро закриє над головою небо холодний люк». Творчість В. Ф. Шинкарука, як і самого автора, не можна не любити - настільки там багато любові, щирості, простоти і таланту. За це побажаймо автору душевних і фізичних сил, щоб йому підкорилась ще не одна творча вершина. Учасники вечора вдячні його організатору - відділу культутри і туризму РДА, особисто Г. І. Білецькій.
На знімках:
Л. Ф. Шинкарук дарує червоненським педагогам дев’яту збірку свого брата «На два життя одразу»;
книжкова виставка творів Володимира Федоровича.
Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини
Серед присутніх на вечорі було багато колишніх студентів Володимира Федоровича, які досі обожнюють його як незрівняного викладача, життєлюба, оптиміста, доброзичливу і щиру людину. Для них і для всіх учасників вечора співали наші обдаровані самодіяльні митці Сергій Шваб, Юрій Палій, вокальна група з Червоного, а також Лілія Самплавська, Вадим Гонзецький, Вероніка Ісмаїлова, Олександр Євтушок. А коли Ірина Сюзьова прочитала вірш Володимира Шинкарука про материнську долю, кожен з присутніх серцем відчув, що поезія автора щира і прозора, як сльоза, чиста і бездонна, як криниця. Досить вдалим було художнє кільце сценарію: на початку і наприкінці вечора звучали у запису пісні Володимира Шинкарука в авторському виконанні. М’яким баритоном як давнім друзям, щирим землякам посилав автор підбадьорливі слова на зразок: «Привіт, сумувать не слід», «ще не скоро закриє над головою небо холодний люк». Творчість В. Ф. Шинкарука, як і самого автора, не можна не любити - настільки там багато любові, щирості, простоти і таланту. За це побажаймо автору душевних і фізичних сил, щоб йому підкорилась ще не одна творча вершина. Учасники вечора вдячні його організатору - відділу культутри і туризму РДА, особисто Г. І. Білецькій.
На знімках:
Л. Ф. Шинкарук дарує червоненським педагогам дев’яту збірку свого брата «На два життя одразу»;
книжкова виставка творів Володимира Федоровича.
Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини
Плодовим насадженням - надійний захист
Система захисту плодових насаджень нараховує 4-6 пестицидних обробок. Культивування в приватному секторі традиційних та сучасних сортів інтенсивного типу плодоношення вимагає застосування пестицидів. Захист рослин повинен базуватися на використанні природозберігаючих та високоселективних препаратів, нетоксичних для навколишнього середовища та людини.
В приватному секторі нашого району нараховується 900 га плодових насаджень, де необхідно проводити комплекс заходів щодо їх захисту від шкідників та хвороб. Перше обприскування проти зимуючих шкідників та збудників ряду хвороб варто проводити однопроцентним розчином ДНОКу або препаратом 30 В (температура повітря +4 C) плюс 3-процентний розчин фунгіциду залізного купоросу. Друге обприскування проводять на початку фази набрякання бруньок (проти яблуневого квіткоїда, букарки, казарки, каліфорнійської щитівки, кліщів та зимуючих збудників таких хвороб, як парша, борошниста роса, моноліоз (плодова гниль). Для цього застосовують бакові суміші інсектицид Актара 25 WG, в.г. плюс фунгіцид Хорус 75 WG, в.г. Третє обприскування проводять у фазі рожевого бутону за нявності листогризучих шкідників (яблунева міль, плодожерки, листовійки, попелиця) сумішшю інсектицидів Актара 25 WG, в.г. плюс Карате Зеон 050 CS, мк.с., а проти комплексу збудників хвороб (парша, борошниста роса, моноліоз) застосовують фунгіциди Хорус 75 WG, в.г., Спліт к.е. Четверте обприскування проводять відразу після цвітіння. Застосовують бакову суміш препаратів інсектицидів Актара 25 WG в.г. плюс Матч 050 EC, к.с. та фунгіциди Спліт к.е. У цей період, а також під час цвітіння, можна використати інсектицид Каліпсо, який є безпечним для бджіл. При тривалих дощових періодах та росах додають фунгіцид Хорус 75 WG, в.г. П’яте обприскування проводять у фазі росту плодів проти комплексу хвороб (парша, борошниста роса) препаратом Скор 250 EC, к.е. Шосте обприскування проводять для покращення лежкості плодів за 14-21 днів до збору врожаю для запобігання розвитку парші ; проводять фунгіцидами Хорус 75 WG, в.г. Всі названі препарати змішуються між собою без обмежень та без ризику зниження ефективності. Дозволені до використання в Україні, згідно переліку, реалізуються через роздрібну торгівлю в спеціалізованих торгових точках. Системи захисту плодових насаджень на присадибних ділянках різноманітні. Наведена вище - одна з багатьох. Хімічні засоби як одна з важливих складових системи інтегрованого захисту плодових насаджень на присадибних ділянках від шкідників і хвороб ефективні за умов застосування їх на фоні високої агротехніки з обов’язковим фітосанітарним моніторингом у насадженнях.
Олександр Рой,
головний державний інспектор захисту рослин
Новини Андрушівщини
В приватному секторі нашого району нараховується 900 га плодових насаджень, де необхідно проводити комплекс заходів щодо їх захисту від шкідників та хвороб. Перше обприскування проти зимуючих шкідників та збудників ряду хвороб варто проводити однопроцентним розчином ДНОКу або препаратом 30 В (температура повітря +4 C) плюс 3-процентний розчин фунгіциду залізного купоросу. Друге обприскування проводять на початку фази набрякання бруньок (проти яблуневого квіткоїда, букарки, казарки, каліфорнійської щитівки, кліщів та зимуючих збудників таких хвороб, як парша, борошниста роса, моноліоз (плодова гниль). Для цього застосовують бакові суміші інсектицид Актара 25 WG, в.г. плюс фунгіцид Хорус 75 WG, в.г. Третє обприскування проводять у фазі рожевого бутону за нявності листогризучих шкідників (яблунева міль, плодожерки, листовійки, попелиця) сумішшю інсектицидів Актара 25 WG, в.г. плюс Карате Зеон 050 CS, мк.с., а проти комплексу збудників хвороб (парша, борошниста роса, моноліоз) застосовують фунгіциди Хорус 75 WG, в.г., Спліт к.е. Четверте обприскування проводять відразу після цвітіння. Застосовують бакову суміш препаратів інсектицидів Актара 25 WG в.г. плюс Матч 050 EC, к.с. та фунгіциди Спліт к.е. У цей період, а також під час цвітіння, можна використати інсектицид Каліпсо, який є безпечним для бджіл. При тривалих дощових періодах та росах додають фунгіцид Хорус 75 WG, в.г. П’яте обприскування проводять у фазі росту плодів проти комплексу хвороб (парша, борошниста роса) препаратом Скор 250 EC, к.е. Шосте обприскування проводять для покращення лежкості плодів за 14-21 днів до збору врожаю для запобігання розвитку парші ; проводять фунгіцидами Хорус 75 WG, в.г. Всі названі препарати змішуються між собою без обмежень та без ризику зниження ефективності. Дозволені до використання в Україні, згідно переліку, реалізуються через роздрібну торгівлю в спеціалізованих торгових точках. Системи захисту плодових насаджень на присадибних ділянках різноманітні. Наведена вище - одна з багатьох. Хімічні засоби як одна з важливих складових системи інтегрованого захисту плодових насаджень на присадибних ділянках від шкідників і хвороб ефективні за умов застосування їх на фоні високої агротехніки з обов’язковим фітосанітарним моніторингом у насадженнях.
Олександр Рой,
головний державний інспектор захисту рослин
Новини Андрушівщини
Підписатися на:
Дописи (Atom)